V
«ГОНДОЛЬЄРИ ПРЕКРАСНОГО ГОЛУБОГО ДУНАЮ»
На другий день про орден лицарів Спільного Скарбу вже знало все містечко. Сталося те з мимовільної вини Янгола Деспардьє — він вибовкав таємницю, не відаючи, що чинить. Проходячи повз терасу кав'ярні Вьє, Янгол угледів на закуреному хіднику двадцять франків і кинувся до монети, мов пес до ласої кістки. Мосьє Вьє, що з двома кельнерками саме порядкував на терасі, завважив незвичайну Янголову квапливість і дуже здивувавсь.
— Нащо тобі ці гроші? — спитався він сміючись.
— Нінащо, — відказав Янгол. — То для ордену…
— Якого ордену?
— Ордену лицарів Спільного Скарбу, — вигукнув Янгол, збентежений тим, що така поважна особа не втаємничена в справу.
Мосьє Вьє відразу збагнув, що це якась нова дитяча вигадка і що, певна річ, тут не обійшлося без його рідної донечки та Шарлюна, сина митника ІІІарлі.
— Ну і як, скарбниця вже натоптана? — спитався він ледь підозріло.
— Ще ні! — заявив Янгол, напинаючи свої маленькі біцепси. — Але от-от матимемо мільйон! Не менше!
Ця відповідь одразу заспокоїла мосьє Вьє.
— Ну, то щасти вам! — промовив він. — Гляди не згуби тих двадцяти франків: ти вже тримаєш мільйон за кінчик хвоста…
В такий-от спосіб орден лицарів Спільного Скарбу вписано до хроніки Порт-Біу. Мосьє Вьє вельми полюбляв фантастичні вигадки. За годину про орден знали геть усі завсідники кав'ярні та всі швенді з набережної. А пополудні Шарлюна та хлопців величали лицарями-мільйонерами на всіх перехрестях.
Спершу лицарі розлютилися, але небавом усі ці жарти й кпини так їх дійняли, що вони ще дужче зміцнилися в своєму шляхетному замислі.
— Сміється той, хто сміється останній! — промовив Шарлюн, аби вгамувати гнів приятелів. — Нас вважають за дурників — тим краще, так певніше ми добудемось мети…
Надвечір він на власний страх і ризик покотив Смішковим велосипедом до Бандоля. Командор яхтклубу записав без зайвих слів на конкурс «Човна з Порт-Біу під командою юніорів». Іншим разом він би, певне, глянув зизом на виношені шорти й заяложену сорочку хлопця. Але зараз йому саме й треба було чогось виняткового, і він вирішив приголомшити глядачів незвичайною з'явою.
— Як ви назвете вашу команду? — спитав він. — Назва має бути зазначена в програмі…
Шарлюн збентежився. Не маючи часу на роздуми, він бовкнув з натхнення те, що йому спало на гадку:
— «Гондольєри прекрасного голубого Дунаю»!
Статечний командор скривився, але вручив йому чималенький картоновий квадрат з номером 86, і Шарлюн стрілою помчав до Порт-Біу. У Порт-Біу зроду не бувало велосипедних перегонів, проте люди, дивлячись на цей нумерований болід, гукали:
— Крути педалі, Шарлюнцю! Фініш близько…
Ватага чекала на нього в казематі. Картон з номером справив неабияку сенсацію. Свідомість того, що можна виграти першу премію, запалила всіх жагою діяльності.
— Лишається тільки знайти човна! — промовив Фріске. — Коли ми його матимемо, тоді вже все, відступати нікуди.
Але Рудик, смутний, невеселий, повідав Шарлюнові невтішну новину:
— Мосьє Пастурель не дає «Морського лева». Мовляв, дорога од Порт-Біу до Бандоля задовга для такого маленького суденця. Він каже: «Якщо схопиться вітер, мені серце холонутиме!» І я його розумію, адже «Морський лев» — єдине, що в нього лишилось… То радше пошукаймо човна де-інде.
Аж тут устряв Смішко.
— Човен? Про що йдеться? — спитався він, блазнюючи, як завше. — У мене є човен! Еге ж, уважайте, що він у мене в кишені…
Всі зажадали пояснень. Так от: у його батька, знаного на ціле Порт-Біу теслі, вже два чи три роки мокнуть на корабельні кілька нічиїх човнів. Один серед них — «Святий Анатоль» — гарний прогулянковий човен з мотором — годиться на таку оказію. Батько ладен позичити його днів на кілька, тільки ж боронь боже попсувати, і навіть дає десять літрів бензину на рейд до Бандоля.
— За моториста, звичайно, буду я, — скінчив Смішко. — Я знаюся на механіці, й тато мені довіряє…
Цю звістку зустрінуто гучним односердним «ура!». Тільки Шарлюн мовчав. Але в душі він не тямився з захвату, бачачи, як одна по одній зникають перепони, що їх мав за нездоланні. Варто було тільки захотіти — і замисли, ніби самі собою, ставали дійсністю.
— Сьогодні четвер, — сказав Фріске. — До свята лишається всього два дні. Це дуже мало: адже ми мусимо вбратися гондольєрами, а з човна зробити гондолу…
Він обернувся до Шарлюна:
— І надало ж тобі ляпнутн отаку назву тому чолов'язі з яхтклубу! Уявляєш собі картину: ми пливемо гондолою по Дунаю…
Всі зареготали.
— Командорові саме того й треба, щоб програма параду рясніла якнайгучнішими назвами! — сердито відмовив Шарлюн. — Назва ні до чого нас не зобов'язує. Вбирайся хоч пожежником, коли тобі охота!
— Сьогодні ввечері хай кожен поміркує над тим, як нам прибратися, — промовила Міке, — а завтра виберемо з усіх пропозицій найкращі й — головне — найдешевші.
Зозулик, побачивши, що нарада доходить кінця, нараз схопився:
— Вигортай кишені! — гукнув він урочисто, розшморгуючи здорову шкіряну суму, що відучора заступила вишивану торбу прабабусі Кабассоль.
Вигортання кишень уже стало ритуалом. Щовечора ватага складала докупи й підраховувала те, що перепадало кожному за цілий день: кишенькові гроші, дрібні випадкові заробітки тощо. Кожен чесно витрушував усі свої кишені. А що було їх одинадцятеро, за день назбирувалась тисяча, а то й дві франків. Ці даяння аж ніяк не були зайві, надто як не щастило «наварити буйябес» — бо ледачі рибалки Порт-Біу часом виходили в море всім гуртом.
Янгол оддав свої двадцять франків.
— Оце й усього! — протягом мовив Зозулик, відкопиливши губу.
Янгол і трохи не збентежився.
— Ой, як мені кортіло морозива! Я цілу годину крутився біля візка. Ще мить — і не втерпів би, витратив двадцять франків… Врешті я так обрид італійцеві, що він дав мені ворочок задарма.
— Тобі бракує сили волі,— сухо зауважив Зозулик. — Ти ж міг продати те. морозиво й заробити цілих сорок франків! Тільки так і можна настарати мільйон — ані в жоден інший спосіб!
По цих мудрих словах лицарі розійшлися.
Міке забігла дорогою до мадмуазель Блан — розказати дорослій своїй приятельці, що перепони на шляху до Бандоля усунено.
— Ну, на якусь із перших премій вам нема чого, звичайно, важити, — промовила вчителька. — У Бандолі стоїть ціла флотилія яхт, і їхні власники мають таку змогу пишно вирядитись, якої не маєте ви. Та скоро вас допущено до змагання — спробуйте щастя й покажіться якомога краще.
— Але на опорядження нам зосталося тільки два дні,— заклопотано мовила Міке. — Могіканських грошей ми не займемо. Що ж нам робити?
— Простота й добрий смак — ось що найпевніше забезпечить вам успіх, — відказала вчителька. — На параді, безперечно, буде тьма-тьмуща корсарів та флібустьєрів усіх гатунків. То й полишіть цей маскарад тим, у кого грошей більше, аніж фантазії… Знаєте, чого конче там бракуватиме? Квітів! На початку літа їх майже немає на узбережжі, і надто вони дорогі, щоби їх замовляти. От і скористайтеся з цього…
Міке здивувалася:
— Коли бандольські яхтсмени не в змозі купити двісті або й триста кілограмів квітів, то що можемо ми?
— А ви нарвіть квітів там, де вони споконвіку ростуть, несіяних квітів…
— Та де ж їх нарвати?
Мадмуазель Блан узяла Міке за руку й підвела до широкого вікна, звідки відслонялась затока й вихід з неї в море.
— Ти нічого не бачиш?
— Бачу острів Біу, червоний од променів вечірнього сонця! — відмовила Міке.
— Хай Рудик попливе туди човном рано-вранці,— сказала мадмуазель Блан. — Хай пристане в глибокій бухточці Мор з південного боку острова й видереться стежкою, що веде до руїн маяка. Може, й здибає дорогою те, що вам треба…
Міке духом пригналася до чемпіона буйябес і переказала йому розмову.
На світанку Рудик і Фріске, не спитавшись мосьє Пастуреля, відв'язали «Морського лева» й попливли за ходовим вітром до острова Біу. Вони дуже поспішали, тож Рудик, попри всі перестороги, повів човна просто через рифи фарватеру.
— Тримай за вітром! За вітром! — відчайдушно гукав Фріске. — Бо «Лев» просвердлить дірку в воді й ляже поруч «Невгамовного»…
Під бескеттям південного берега ще сонна вода лиш ледь-ледь помітно леліла — вітер сюди майже не долітав. Побратими-мореплавці мусили взятися за весла, аби швидше дістатися бухти. Нарешті «Лев» ткнувся провою в прибережний пісок. Хлопці подерлися стежкою.
Вони ще не бачили жодної квіточки, аж раптом на них війнуло чудовими пахощами. По недовгім часі вони добулися глибокої тінявої долинки, що прослалася до руїн маяка. Саме сходило сонце. Пурпурові промені червонили бескеття й розсівали по долинці м'яке присмеркове світло. Зненацька Рудик притлумлено крикнув і, схопивши приятеля за плече, став як укопаний: затулена од морського вітру й палючого сонця, долинка буяла блакитним цвіттям. Якусь мить хлопці стояли мовчки, зачаровані цією казковою щедротою, красою цього дикого квітника, загубленого поміж голих скель Біу. Фріске ступив кілька кроків і схилився над тою розкішшю.
— Нам казали, що тут є сокирки, — пробурмотів він непевно. — Але ці квіти куди гарніші… А які блакитні!
Для загального огляду треба було привезти взірці. Рудик нарвав цілий оберемок — важкі кетяги суцвіть аж гнулися на стеблах із метр заввишки.
Вони щосили веслували до фарватера, аби вітер швидше нап'яв вітрило. Щойно продзвонило шосту, а «Морський лев» уже огинав маяк на молі. В гавані — жодної душі. Тільки Міке стояла на березі, зустрічаючи розвідників. Вона ще здалеку вгледіла блакитний оберемок і просяяла.
— Ну, це абищиця! — гукнув Рудик, кидаючи їй швартов. — Там їх стільки, що стане замаскувати два аеродроми…
За дві години всі старші члени ватаги посходились на шкільне подвір'я. Квіти, що їх зірвано на світанку, були ще свіжісінькі.
— Тут немає ніякого дива, — сказала мадмуазель Блан. — Це різновид сокирок. Вони ростуть тільки на Балеарських островах, Сардінії, Корсіці, та де-не-де в нашому Провансі. Треба просто їх знати. Зірвана квітка в'яне через добу, тож ви мусите привезти квіти й закосичити човна в найкоротший строк.
— А як же нам прикрасити «Святого Анатоля»? — спитав Зозулик.
— Головне — не химерувати! Хай цей прегарний ужинок промовляє сам за себе! Проста снасть з обструганих лат, метрів двадцять п'ять старої рибальської сіті — оце і все. Заквітчаєте сіть і завісите цим живим килимом корпус і місток. Направду, Шарлюн вигадав незле: ви будете чудові серед цього плавучого букета, о Гондольєри прекрасного голубого Дунаю!
Кількома штрихами олівця вона намалювала загальний ескіз. Смішко, цим разом серйозний, уважно роздивився малюнок.
— Зараз же візьмуся до діла, — мовив він, ховаючи папірця. — Тато дасть мені цвяхів, дерева, струмент і весь надібок.
— А я добуду сіть, — сказав Рудик. — На смітнику за фарб'ярнею лежать їх аж три здорові купи.
Міке клопоталася одягом.
— Чи ба, як вам щастить! — засміялась мадмуазель Блан. — Чого доброго, ви таки дістанете премію, — за вашу юність та ці чудові квіти. Вберіться по-святковому — просто й гарно. Просте вбрання виглядатиме куди миліше, аніж маскарадні ганчірки. Ну, а зараз вам треба обрати команду. Ви ж не влізете всі одинадцятеро до вашої заквітчаної гондоли.
Ніхто з них і в голові не покладав, що команду треба обирати. Обличчя всім ураз повитягались: адже не велика втіха геть усе опорядити, а тоді зостатися за лаштунками. По запеклій суперечці врадили вибрати шість душ. Ясна річ, передовсім Смішка та Шарлюна: одного за стерничого, другого за механіка. Лишилося поділити чотири місця. Кожен завзято боронив свої права, і хто зна, чи дійшли б вони згоди, аби Рудик не подав прикладу великодушності.
— Не дуже я пасуватиму до квітів «Святого Анатоля»! — мовив він просто. — Я вибуваю з гри. Але можете виряджати мене по квіти, і взагалі я працюватиму не покладаючи рук. Адже ми взялися за це діло не ради власної забави, правда?
Рудикова добровільна пожертва справила потрібне враження. Невдоволені самохіть відступилися й, порадившись, вибрали односердне: Міке й Сандрін — двох найгарніших, Норін та Янгола — двох найменших. Тепер можна було братися до роботи.
Зразу пополудні Смішко й Рудик відвели «Святого Анатоля» до Калеруса, маленького пляжу, схованого в бухточці, на схід од Порт-Біу. Там можна було працювати, не боячись цікавих очей. Решта ватаги за годину теж подалася туди вузенькою стежкою, що зміїлася вздовж берега. До самого вечора й цілісінький день назавтра скреготала на пляжі пилка, гупав молоток — лицарі трудилися в поті чола. «Святий Анатоль», під дерев'яною снастю, що тяглася од прови до корми й від облавка до облавка, скидався скорше на плавучий курник, аніж на прогулянковий човен, але вони вже уявляли, як він повільно плине по воді під запоною квітів. Рудик, сидячи віддаль на піску, латав ветху сіть — в діри її могла б любесенько пролізти акула на півтонни.
Все було готове до жнив. А що сокирки швидко в'яли, вирішено збирати їх якнайпізніше — себто в ніч проти неділі. Зозуликові й Розет дідусь не дозволяв гуляти пізнього вечора, малечу вирядили додому — отже Шарлюн мав під своєю орудою решту— шість душ. То, власне, було й забагато, бо «Морський лев» — не «Святий Анатоль», та ще ж і треба лишити місце на квіти. Кінець кінцем він призначив, окрім Рудика — незмінного стерничого, — Міке й Тітена-солодкі-очка, який досі ще нічим путящим Орденові не прислужився. Перед обідом Тітен поїхав велосипедом до мосьє Мазета — позичити в нього чотири серпи. Він, звичайно, не поминув нагоди жартома покартати Шпинделя. Рудик наготував обклеєного червоним папером ліхтаря — ходове світло. Близько десятої години все було налаштоване. Набережною гуляла весела суботня юрба, і ніхто не звернув уваги на четвірку дітлахів, що подалися до темного молу.
По малій часинці «Морський лев» уже плив до морського розлогу, обминаючи з осторогою прогулянкові човни, що сповільна линули в ясноті ночі. Море було тихе, наче ставок. Повний місяць ховався за островом Біу, висріблюючи крайнеба. Ось човен вийшов на фарватер, і стало видно як удень. Тиха вода тільки ледь леліла біля підніжжя скель.
Шарлюн із Рудиком завзято веслували, і невдовзі «Морський лев» був у затоці Мор. Міке цілу мандрівку мовчала. Небавом усі взялися до роботи — поставали упоруч і заходилися жати квіти. Вряди-годи Шарлюн кидав серпа й односив до човна свіжі духмяні снопи. Десять таких мандрівок — і «Морський лев» занурився в воду по самісінький планшир. Усі четверо збігли на берег, аби кинути оком на ужинок.
— Гадаю, що досить, — мовив Рудик. — А як трохи не ставатиме, я ще раз припливу сюди вранці під вітрилом.
Човен вийшов на східний фарватер і взяв курс прямісінько до пляжу Калерус. І хоч навколо була повінь світла, Рудик засвітив ліхтаря — аби додати краси. Збляклі в місячному сяйві сокирки знов заясніли блакиттю. Принаджена ліхтарем, навколо човна грала риба. Хлопці заходились сміхом, дужими вдарами весел посуваючи цей духовитий стіжок квітів. Міке, опустивши руку в воду, мовчала, як і перш.
Десь опівночі кіль «Лева» черкнувсь об пісок Калеруса. Набережна й мол Порт-Біу світилися безліччю вогнів. Човна виладувано за десять хвилин. Сокирки покладено в сховок поміж двох шарів свіжого листя.
— Ну, а тепер додому! — промовив Шарлюн. — Сьогодні ми попрацювали добряче…
Вони тихцем причалили до молу. Рудик і Тітен зразу побігли додому, а Шарлюн провів Міке до батькової кав'ярні.
— Що це з тобою? — спитав він прощаючись. — Ти за цілий вечір і рота не розкрила…
Дівчина зітхнула і врешті промовила:
— Більше ніколи в житті я не побачу такої краси!