— Я поїду з вами, — рішуче мовив Зозулик. — Дідусь дозволив мені продати марку, і ми зайдемо до філателійної крамниці мосьє Бодена на Алжірській вулиці. Я знаю — моя марка дуже йому до вподоби…
Ця квапливість видалась мосьє Туссенові трохи підозрілою. Клерк глянув у бік тераси, де сидів дідусь Кабассоль, присьорбуючи каву. Той недбало махнув рукою на знак згоди. Старий нотар про все знав. Мадмуазель Блан йому зателефонувала. Він надто цікавився душею людською й надто любив дітей — тож волів не заважати подіям іти своїм пливом.
Мосьє Туссен та його пасажир дісталися до Тулона менш аніж за годину. Старший клерк узявся до своєї справи поважно, не кваплячись — заради втіхи бачити, як виповнюються розпачем Зозуликові очі. Нарешті о четвертій годині він спинив авто перед філателійною крамницею. Зозулик простяг мосьє Боденові свій скарб.
— О, це зелена двоцентова англійська Гвіана! — впізнав той марку. — Я був певен— рано чи пізно вона буде в мене. О, яка вона гарна…
Він засунув марку до прозорої кишеньки й довго роздивлявся її в лупу, задоволено мугикаючи собі під ніс. Зозулик чекав, боячись дихнути.
Мосьє Боден обережно поклав марку на бюро, накрив її лупою й схопив класифікаційну картку. Відтак повернувся до Зозулика, що дивився на нього, як зачарований:
— Любий хлопче! — урочисто мовив він. — Я даю тобі дев'яносто тисяч франків за цю чудесну марку. Але, може, ти хотів би замінятися— тоді я буду щедріший: вибереш у моїх альбомах марок на сто двадцять тисяч франків. Незле, хіба ж ні?
Зозуликові голова пішла обертом. Він і в думці не мав, що справа може повернутися таким-от робом, і в ньому збудилися приспані біси-спокусники. Сто двадцять тисяч франків! За такі гроші він міг би придбати цілу новітню серію, яка за три-чотири роки подорожчає втричі.
Мосьє Туссен помітив, що хлопець вагається.
— Обидві пропозиції мосьє Бодена дуже вигідні,— мовив він повчально. — Як на мене— краща друга. Справжній колекціонер не збіднює свого надбанку, а прагне збагатити його шляхом розумного обміну… Хіба ж ні, мосьє Бодене?
Втручання головного клерка спричинилося до наслідку, геть протилежного очікуваному. «Чого він суне носа?» — обурено подумав Зозулик. Почувши, що його вмовляють, вій зразу згадав про могіканський мільйон.
— Я волію гроші,— сказав він рішуче. Мосьє Боден, якому обмін був вигідніший, спробував набавити ціну:
— Он як? А коли б я дав марок на сто тридцять тисяч франків?
Зозулик невблаганно похитав головою. Мосьє Боден з жалем погодився, відмикнув шухляду-сейф й умисне неквапом заходився лічити банкноти. Зозулик уже простяг був руку. Але мосьє Туссен, що мав руки куди довші, владно простяг свою і схопив паку перед самісіньким носом ураженого хлопця.
Вони чемно попрощалися з мосьє Боденом. Після прохолодної крамниці Алжірська вулиця видалась пеклом, але Зозулик був блідий, як комір його сорочки. Мосьє Туссен одчинив дверцята легківки.
— Сідай, упертюху!
Але Зозулик мов прикипів до хідника. Стиснувши щелепи, він процідив загрозливо:
— Коли ви зараз не віддасте моїх грошей — я зчиню бучу, кричатиму, що ви оббираєте дітей, і сюди збіжиться ціла вулиця! Присягаюся — я це зроблю, і вам не минути поліції!
На зміцнення загрози він пронизливо вереснув. Мосьє Туссена вкинуло в такий пал, що він, здавалось, от-от упаде непритомний. Він мерщій тицьнув хлопцеві гроші й упхнув його в авто.
Цілу дорогу вони мовчали. Зозулик не тямився із захвату — стільки ж од власної відваги, скільки од владання такими грішми.
Вдома старший клерк притьмом побіг до контори, аби про все доказати дідусеві. Зозулик покірно чекав, наставивши вуха. Почувся гучний голос мосьє Кабассоля, відтак стало тихо. Хлопець напружено вслухався.
— Цссс! — зненацька долинуло згори. Поміж геранями вистромилось усміхнене личко Розет.
— Ну?
Замість відповіді новоявлений набоб[10] значущо обмахнувся пакою грошей.
— Дев'яносто тисяч франків! — урочисто промовив він, випнувши груди. — Мені дали на десять тисяч більше. Дві години я торгувався, як тандитник. Мосьє Боден мало не плакав…
— Зараз принесу скарбничку! — шепнула сестра. — Мерщій до каземату! Там усі чекають майже годину…
Гроші віднедавна вже не вміщалися в тавлинці, і її заступила ветха вишивана торба. Зозулик бережно поклав туди свій скарб, уболіваючи, що торбу так обважнюють дрібні гроші. Найпевніший спосіб добігти мільйона — це напихати туди великі банкноти, як оце він зробив.
— Гайда! І біжімо поза будинками! Обачність і ще раз обачність!
Під дірявим дахом каземату зібралася праве вся ватага. Холодок підземелля свіжив розпашілі голови. Ось-ось мала статися надзвичайна подія — може, лиха, а може, щаслива, — і ця дразлива непевність заткнула роти найбалакучішим. Всі чекали мовчки. Глибоку тишу вряди-годи порушували придушені смішки.
— Йдуть! — зненацька сповістив Смішко, що розглядався довкола, вистромивши носа в стрільницю.
Зачулася поспішна хода, й на поріг зумисне поволі ступив Зозулик. Він був надто з себе гордий, щоб таїти хоч яке зло на приятелів, але йому кортіло дістати відплату за муки останніх днів. Тож хлопець явив перед ними смутний вид і похмурі очі, ніби говорячи: «Зелена двоцентова англійська Гвіана не варта ламаної копійки». І, глянувши на нього, найзапальніші з ватаги враз геть занепали духом.
— Чому ви так дивитесь? — гукнула Розет, що з'явилася слідом на порозі.— Гроші є! Дев'яносто тисяч франків!
— Не може бути! — пробелькотів Шарлюн. — Ти нас дуриш!
Зозулик неквапом розшморгнув торбу, витяг паку грошей й магічним рухом штукаря розкинув їх віялом. Хлопці й дівчата кинулись до нього, горлаючи з радощів. Зозулик захитався під їхньою нестримною навалою.
Всі попадали додолу — пручалися, хвицялись, кусалися з нестримної втіхи, як малі цуценята.
— Годі! — гукнула врешті Сандрін. — А то, чого доброго, потопчемо гроші…
Норін та Янгол стали навкарачки й заходилися збирати банкноти. Зозулик перелічив і склав гроші докупи — спокійно, поважно, як і годилося людині, що почувається господарем становища. Він усміхався широкою усмішкою й визивно зорив на тих, хто досі в нього не вірив.
— А що — я заплатив за моє кіло яловичини? — мовив він зрештою. — Тепер ваша черга.
Перший спалах радості минув, і кожен зараз питав себе подумки, на що здатен він сам. Цей несподіваний золотий дощ збудив у всіх жадобу діяти. Зозулик показав, що можна спромогтися на, здавалося б, неймовірні зусилля. Ще кілька таких зусиль — і поруч одиниці вишикуються шість нулів…
— Я продам велосипеда! — рішуче вигукнув Смішко.
Цю заяву зустрінуто щирим реготом. Смішковому велосипедові було мало не тридцять років; в нього бракувало крил, помпи, сумки, дзвінка й половини педалі. Та ще й деренчав він так, що за два кілометри було чути.
— Тобі не дадуть за нього й чотирьох су, — зневажливо кинув Шарлюн. — Хай краще лишається в тебе—він нам іще згодиться…
Зозулик заглибився в розрахунки.
— Сто одинадцять тисяч п'ятсот франків! — сповістив він.
— Уже сто тисяч франків! — вигукнула Міке, зашарівшись з утіхи. — Мені аж не віриться! Я вважаю, що не варто гайнувати часу на дрібні заробітки — сто франків тут, сто франків там… Треба гуртом заробити великі гроші.
— Чудово! — підхопила Сандрін. — Але в який спосіб?
— Бачили об'яву про свято в Бандолі? Окрасою дня буде морський парад. Учасникам його присуджуватимуть премії. Перша премія — сто тисяч франків… А що коли б попросити в мосьє Пастуреля «Морського лева?» Хлопці зробили б з нього джонку або піратський човен, ми повбиралися б у маскарадні костюми та й спробували б щастя. Чим ми ризикуємо?
Цю пропозицію підтримала тільки малеча, Сандрін та її бідовий брат Смішко, яких вабила нагода добряче побавитись. Решта не взяли її на поважне.
— Бандольці знімуть нас на сміх, — сказав Шарлюн. — Уявляєте «Морського лева» поруч яхт мільярдерів? Ми дістанемо в нагороду зливу гнилих помідорів…
— Але ж фантазії ми маємо не менш як на мільярд, — не відступалась Міке. — А Де таки дещо важить…
Проте її вже не слухали. Розмова звернула на інше.
— Ось послухайте-но сюди! — мовив обачливий Фріске. — Я вважаю, що Зозулик, тиняючись по всіх усюдах з своєю торбинкою, неодмінно впаде людям у око. Сьогодні він носить торбинку, але завтра з'явиться з адвокатським портфелем, позавтра — з валізою. За тиждень йому знадобиться лозовий кіш — і нашому любому Зозуликові переріжуть кінець кінцем горлянку десь на перехресті. Тож буде найрозумніше, коли ми всі по черзі стерегтимемо скарб. Сьогодні один, завтра інший!
Генеральний скарбник скривився — адже він був такий гордий з виняткового свого обов'язку. Але зрештою йому довелося погодитись з мудрим рішенням Шарлюна, який призначив за скарбників найстарших — тобто себе, його, Міке, Тітена-солодкі-очка та Фріске. — Передовсім, — мовив Тітен, — треба позбутися дрібної монети, яка тільки обважнює торбу. Я обміняю її в батьковій крамниці. Не варто тягатися з таким дріб'язком, коли ми полюємо мільйон!
— А я? — заволав Смішко, якого Шарлюн навмисне обминув. — Хіба ж із мене гірший скарбник, аніж з кого іншого?
— Ще б пак! — глузливо мовив Шарлюн. — Якби ти став скарбником, то за дві години торба чи там валіза примандрувала б до бюро загублених речей! Уявляєш, аби Аморетті винюшив, яку ми готуємо йому штуку? Він духом пустив би за нами назирці поліцейських…
— І ще одне, — повів далі мудрий Фріске. — Годилось би нам тепер придбати вивіску. Ми збираємо великі гроші, і гроші ці належатимуть нам усім, аж поки їх використаємо. Тож конче треба охрестити нашу фірму, як це й заведено в поважних підприємствах.
Ідея захопила всіх. Адже в такий спосіб стверджувалась солідність їхнього задуму. Геть усі почали пропонувать назви, викликаючи шалений регіт — такі вони були вельми пишні й незвичайні: «Чорна рука Порт-Біу», «Братство незалежних будівничих», «Месники Іспанського Рогу», «Комітет боротьби за поразку антимогікан» тощо…
Та найбільш припала всім до серця назва, що її пропонував Зозулик: «Лицарі Спільного Скарбу».
— Прийнято! — гукнув Шарлюн.
Ці слова потонули в зливі оплесків. Орден лицарів Спільного Скарбу існував, діяв, скарбниця його важчала, а відтепер можна було безмежно поширити поле діяльності і то в незнаних царинах. Надихнувшися перспективою, лицарі знов згадали про свято в Бандолі. Мабуть що справа варта заходу…
— Я візьмусь до неї завтра зранку, — промовив Шарлюн. — Коли нічого нам не завадить, спробуємо ризикнути.
Час спливав, і великому командирові ордену довелося закрити збори. Зозулик передав свої повноваги черговому скарбникові — Тітену-солодкі-очка, і той подався із скарбом, скрадаючись, мов злодій. Малеча побігла на великий пляж. А Шарлюнові з приятелями було не до купання — вони мали повну голову клопоту. Сп'янілі від успіху, хлопці не зчулись, як опинились біля могіканських хатин.
— Ось ці шмаркачі! — гукнула стара Сезарін, що на порозі своєї халупи, малесенької, наче пляжна кабіна, варила вечерю котам — вона мала їх аж восьмеро.
Життя вернуло на це вигоріле стійбище, над яким ще витав ядучий дух згарища. Діри на стінах і дахах, вибиті вікна абичим забито й запнуто. Мосьє Пастурель з Фереолем, зодягнені в латані сорочки й благенькі полотняні штани, неквапом сходили до піскуватої дороги, голосно розмовляючи. Сердита мадам Ескофьє сиділа на порозі з плетивом, поглядаючи довкола.
— Палії! — гукнула вона до хлопців.
Всі знали — їй завше треба з кимось завестися, коли під рукою нема її миршавого чоловіка.
— Не кричіть так, — примирливо озвався Шарлюн. — А то мосьє Аморетті й справді хто зна що подумає…
Почувши ненависне ім'я, могікани заходилися проклинати помічника мера.
За ці кілька день понівечені хатини вже стали скидатися на людське житло. Але щоб надати їм більш-менш пристойного вигляду, самого бажання й смаку будівничих було замало. А Фереолі й Мужени — ті мешкали просто неба, обгороджені двома стінами з дощок, однією з каміння й однією з брезенту.
Мосьє Ескофьє порався на своєму городі.
— Оце так! — чухаючи худу потилицю, журився він над помідоровою розсадою. — Купив аж на триста франків — а тепер що з нею робити?
— Садіть її! — гукнув Шарлюн. — Переселятися звідси вам доведеться ще дуже не скоро…
— А ти звідки знаєш? Мосьє Шабр оце приходив сьогодні з межовиком, уже виміряв землю…
— Забирати вашу ділянку він не має жодного права, — твердо проказав Шарлюн. — Якщо він знову нагодиться, женіть його геть…
Його впевнений тон очевидячки справив деяке враження, але більшість могікан не дуже тішили себе оманою…
— Аби хоч мешканці Порт-Біу склалися та дали нам яку поміч! — пробурчав Мужен. — На той рік ми б усе їм виплатили… А то наче нікому до нас і діла немає. Хіба ж наша вина, що ми старі та немощні? Старість чекає кожного…
Ці гіркі слова вразили дітей у самісіньке серце. Відколи кожен із них себе пам'ятав, могікани жили тут, були невід'ємною часткою їхнього світу. Вони оселилися гуртом, аби в такий спосіб боронитися від самотності, що завше загрожує людям на старість. Їм хотілося спокійно дожити віку, і це їхнє прагнення слід було поважати, тим більше що воно аніскілечки не суперечило інтересам місцевої громади. Навіть малеча, Норін та Янгол, розуміли, що з могіканами повелися нелюдяно.
— Куди ми звідси подінемось? — частенько казала найстаріша з усіх бабуся Сезарін. — Якщо Альфонс нас звідси вижене, я не доживу до ста років.
З усіх могікан Міке найдужче любила діда Кадюса. Не побачивши його в гурті, вона пішла на розшуки. Дід сидів у своєму городі на перевернутому цебрі й щось голосно розказував. Біля нього, спершися на палісад, стояв якийсь хлопець. Міке підійшла ближче й упізнала Філіпа Віаля.
Старий моряк оповідав — у котрий уже раз! — про загибель «Невгамовного», який п'ятдесят років тому розбився, наскочивши на стрімчаки Біу. З усієї команди врятувався один-єдиний Кадюс і, коли всі в Порт-Біу давно й згадувати забули про катастрофу, то, їй-право, не з його вини, — бо він розказував про неї двадцять разів на день і на двадцять різних ладів. Ніхто не знав напевне, що то був за корабель; з волі оповідача він ставав бригантиною, бриг-шхуною, трищогловиком, міноносцем або лінійним крейсером. Втім, Сезарін — вона бачила катастрофу на власні очі — твердила, що «Невгамовний» був усього-на-всього скромною тартаною[11] водотоннажністю в сто п'ятдесят тонн, команда якого складалася з трьох матросів та одного юнги. Жоден з них не загинув — море того дня й трохи не хвилювалось, але команда, хильнувши доброго карб'єрського вина, що його везла в трюмі, та зморившися зі спеки, захропла на палубі, а хмільному стерничому вузький фарватер Порт-Біу видався гаванню Ніцци.
— … за першим же вдаром мене кинуло через облавок! Шубовсть! — і я пірнув у здоровенну хвилю, — просторікував Кадюс, жестикулюючи. — Матір божа! Оце мене і врятувало. Друга хвиля потягла корабель назад — бух! — і вергнула його просто на риф — трах! Саме цієї миті я випірнув і глянув довкола. Ой лишенько! «Невгамовного» нема й сліду, тільки діра на воді…
Тут з'явилася Міке. Забачивши її, Філіп видимо збентежився. Він одсахнувсь від палісаду й силувано всміхнувся, немов спійманий на гарячому.
— Кого-кого, а тебе я найменше сподівалась тут бачити, — суворо промовила Міке.
Філіп почервонів як жар, але йому стало рішучості дати відсіч.
— А то чому ж? — спитав він завоїсто.
— Ти знаєш не гірше за мене: поліція й досі шукає паліїв…
Філіп глянув їй у вічі, тоді повернувся й пішов геть.
— Вона зроду їх не спіймає! — кинув він через плече.
Навздогін йому лунав глузливий сміх Міке. Однак Філіп не міг її ненавидіти. Хлопець мав передчуття, що саме з її поміччю він здужає подолати ворожість її приятелів й вибороти собі гідне місце серед дітей Порт-Біу.