Ранок був холодний і свіжий. Метеорологи обіцяли дати дощ після обіду, але, як завжди, трохи помилились, і їхній дощ вилився ще вночі. На вулицях було порожньо, ми попрощалися з нашими рідними і обіцяли писати листи з усіх планет.
Автоліт неквапливо піднявся над вулицею і легко полетів на захід, до космодрому. Я передав керування Алісі, а сам витяг довгі списки, тисячу разів виправлені й перекреслені, і заходився їх вивчати, бо капітан Полосков поклявся мені, що, коли не викинути принаймні три тонни вантажу, ми ніколи не зможемо відірватися від Землі.
Я не помітив, як ми долетіли до космодрому. Аліса була зосереджена і нібито про щось не переставала думати. Вона так замислилася, що опустила автоліт біля чужого корабля, який вантажив поросят на Венеру.
Побачивши машину, що опускається з неба, поросята розсипались урізнобіч, приставлені до них роботи кинулися їх ловити, а начальник вантаження вилаяв мене за те, що я доручаю посадку маленькій дитині.
— Вона не така маленька, — відповів я начальникові. — Вона другий клас закінчила.
— Тим паче соромно, — сказав начальник, притискаючи до грудей щойно спіймане порося. — Ми їх тепер до вечора не зберемо!
Я докірливо глянув на Алісу, взяв кермо і перегнав машину до білого “Пегаса”.
“Пегас” у дні своєї корабельної молодості був швидкісним поштовим судном. Потім, коли з’явилися кораблі швидші й місткіші, “Пегас” переробили для експедицій. У ньому були просторі трюми, і він уже послужив і геологам, і археологам, а тепер пригодився й зоопарку. Полосков чекав нас, і не встигли ми привітатися, як він спитав:
— Придумали, куди три тонни діти?
— Дещо придумав, — мовив я.
— Розповідай!
Цієї миті до нас підійшла скромна бабуся в синій шалі й запитала:
— Ви не візьмете з собою маленької посилочки моєму синові на Альдебаран?
— Ну от, — махнув рукою Полосков, — цього ще бракувало!
— Зовсім малесеньку, — сказала бабуся. — Грамів на двісті, не більше. Ви уявляєте, як йому буде не одержати ніякого подарунка до дня народження?
Ми не уявляли.
— А що в посилці? — запитав делікатний Полосков, здаючись на милість переможниці.
— Нічого такого. Тортик. Коля так любить тортики! І стереоплівочка, на якій зображено, як його синок, а мій онучок учиться ходити.
— Несіть, — мовив понуро Полосков.
Я подивився, де Аліса. Аліса кудись пропала. Над космодромом сходило сонце, і довга тінь від “Пегаса” торкнулася будівлі космопорту.
— Слухай, — звернувся я до Полоскова, — ми перегонимо частину вантажу на Місяць рейсовим кораблем. А з Місяця буде легше стартувати.
— Я теж так думав, — сказав Полосков. — Про всяк випадок знімемо чотири тонни, щоб був запас.
— Куди посилочку передати? — спитала бабуся.
— Робот на вході прийме, — відповів Полосков, і ми з ним заходилися перевіряти, що вивантажити до Місяця.
Краєм ока я поглядав, куди поділася Аліса, і тому звернув увагу й на бабусю з посилочкою. Бабуся стояла в тіні корабля й тихо сперечалася з роботом-навантажувачем. За бабусею височів сильно перевантажений автовізок.
— Полосков! — покликав я, — зверни увагу.
— Ой, — сказав відважний капітан. — Я цього не переживу! Тигрячим стрибком він підскочив до бабусі.
— Що це?! — громовим голосом запитав він.
— Посилочка, — відповіла бабуся боязко.
— Тортик?
— Тортик. — Бабуся вже оговталася з переляку.
— Такий великий?
— Даруйте, капітане, — суворо мовила бабуся. — Ви що, хочете, щоб мій син один-однісінький їв присланий мною тортик, не поділившись зі своїми ста тридцятьма товаришами? Ви цього хочете?
— Я нічого більше не хочу! — сказав у розпачі Полосков. — Я лишаюсь дома і нікуди не лечу.
Ясно? Я нікуди не лечу!
Бій з бабусею тривав півгодини і закінчився перемогою Полоскова. Тим часом я пройшов у корабель і наказав роботам зняти з борту апельсини й гарнітур горіхового дерева.
Алісу я зустрів у найдальшому переході вантажного трюму і дуже здивувався зустрічі.
— Ти що тут робиш? — спитав я.
Аліса сховала за спину в’язку бубликів і відповіла:
— Знайомлюся з кораблем.
— Іди в каюту, — сказав я.
І поквапився далі.
Нарешті о дванадцятій ми закінчили перевантаження. Все було готове. Ми ще раз перевірили з Полосковим вагу вантажу — вийшов резерв у двісті кілограмів, отож можна було спокійно підніматися в космос.
Полосков викликав по внутрішньому зв’язку механіка Зеленого. Механік сидів біля пульта керування, розчісував свою руду бороду. Полосков нахилився аж до екрана відеофона і спитав:
— Можемо стартувати?
— Будь-якої миті, — відповів Зелений. — Хоч погода мені не подобається.
— Диспетчерська, — промовив Полосков у мікрофон, — “Пегас” просить зліт.
— Хвилиночку, — обізвався диспетчер. — У вас нема вільного місця?
— Жодного, — твердо сказав Полосков. — Ми пасажирів не беремо.
— Але, може, хоч чоловік п’ять візьмете? — попросив диспетчер.
— А навіщо? Невже нема рейсових кораблів?
— Усі перевантажені.
— Чому?
— Невже ви не знаєте? На Місяці сьогодні футбольний матч на кубок Галактичного сектора Земля — планета Фікс.
— А чому на Місяці? — здивувався Полосков, який не цікавився футболом і взагалі за дні підготовки до польоту відстав від дійсності.
— Простодушний чоловік! — сказав диспетчер. — Як же фіксіанці гратимуть при земному тяжінні? їм і на Місяці нелегко доведеться.
— Отже, ми їх обіграємо? — спитав Полосков.
— Хто знає, — відповів диспетчер. — Вони переманили з Марса трьох захисників і Сімона Брауна.
— Мені б ваш клопіт, — буркнув Полосков. — Коли даєте зліт?
— І все-таки ми переможемо, — втрутилася в розмову Аліса, яка непомітно проникла на місток.
— Авжеж, дівчинко, — зрадів диспетчер. — Може, візьмете вболівальників? Щоб відправити всіх охочих, мені треба вісім кораблів. Не уявляю, що робити. А заявки надходять і досі.
— Ні, — відрубав Полосков.
— Ну, справа ваша. Заводьте двигуни.
Полосков перемкнувся на машинне відділення.
— Зелений, — сказав він, — умикай планетарні. Тільки потихеньку. Перевіримо, чи нема перевантаження.
— Звідкіля воно візьметься? — обурився я. — Ми ж усе перелічили.
Корабель ледь затремтів, набираючи потужності.
— П’ять, чотири, три, два, один — пуск, — скомандував капітан.
Корабель здригнувся і лишився на місці.
— Що сталося? — запитав Полосков.
— Що у вас сталося? — запитав диспетчер, який спостерігав за нашим стартом.
— Не йде, — сказав Зелений. — Я ж казав: нічого путнього з цього не вийде.
Аліса сиділа, пристебнувшись до крісла, і не дивилася в мій бік.
— Спробуємо ще раз, — мовив Полосков.
— Пробувати не треба, — відповів Зелений. — Значне перевантаження. У мене прилади перед очима.
Полосков спробував ще раз підняти “Пегас”, але корабель стояв на землі мов прикутий. Тоді Полосков сказав:
— У нас якісь помилки в розрахунках.
— Ні, ми перевірили на лічильній машині, — відповів я. — У нас резерв двісті кілограмів.
— Але що ж тоді діється?
— Доведеться викидати вантаж за борт. Ми не можемо гаяти часу. З якого трюму почнемо?
— З першого, — запропонував я. — Там посилки. Зачекаємо їх на Місяці.
— Тільки не з першого, — сказала раптом Аліса.
— Ну гаразд, — відповів я їй машинально. — Тоді почнемо з третього — там клітки й сіті.
— Тільки не з третього, — сказала Аліса.
— А це що за витівки? — спитав суворо Полосков.
І в цю мить диспетчер знову вийшов на зв’язок.
— “Пегас”, — мовив він, — на вас надійшла скарга.
— Яка скарга?
— Вмикаю довідкове бюро.
На екрані з’явився зал чекання. Біля довідкового бюро юрмились люди. Серед них я впізнав кілька знайомих облич. Звідкіля я їх знаю?
Жінка, що стояла найближче до довідкового бюро, сказала, дивлячись на мене:
— Соромно все-таки. Не можна так потурати пустощам.
— Яким пустощам? — здивувався я.
— Я сказала Альоші: на Місяць ти не летиш, у тебе п’ять трійок за четверту чверть.
— І я заборонила Льові летіти на цей матч, — підтримала її інша жінка. — Залюбки міг би подивитися по телевізору.
— Ага, — сказав я поволі.
Я впізнав нарешті людей, які зібралися біля довідкового бюро: це були батьки дітей з Алісиного класу.
— Все ясно, — мовив Полосков. — І багато у нас на борту “зайців”?
— Я не думала, що у нас перевантаження, — призналась Аліса. — Не могли ж діти пропустити матч віку! Що ж виходить — я подивлюся, а вони ні?
— І багато у нас “зайців”? — повторив Полосков сталевим голосом.
— Наш клас і два паралельних, — відповіла тихо Аліса. — Поки тато вночі спав, ми злетілися до космодрому й залізли на корабель.
— Нікуди ти не летиш, — сказав я. — Ми не можемо брати в експедицію безвідповідальних людей.
— Тату, я більше не буду! — почала благати Аліса. — Та зрозумій же, у мене сильно розвинуте почуття обов’язку!
— Ми розбитися могли через твоє почуття обов’язку, — відповів Полосков.
Взагалі-то він усе Алісі прощає, але зараз він дуже розсердився.
— Ходімо витягати “зайців”, — додав він. — Якщо впораємося за півгодини, залишаєшся на кораблі. Ні — летимо без тебе.
Останнього “зайця” ми витягли з трюму через двадцять три хвилини. Ще через шість хвилин вони усі вже стояли, страшенно засмучені й пригнічені, біля корабля, і до них від будівлі космодрому бігли мами, тата і бабусі.
Усього “зайців” на “Пегасі” виявилося сорок три чоловіки. Я досі не розумію, як Алісі вдалося їх розмістити на борту, а нам — жодного з них не помітити.
— Щасливо, Алісо! — крикнув знизу Альоша Наумов, коли ми нарешті піднялися до люка. — Повболівай за нас! І повертайся скоріше!
— Фізкультпривіт!.. — відповіла йому Аліса. — Негарно вийшло, тату, — сказала вона мені, коли ми вже піднялися над Землею і взяли курс до Місяця.
— Негарно, — згодився я. — Мені за тебе соромно.
— Я не про те, — мовила Аліса. — Адже третій “Б” полетів у повному складі ще вночі у мішках із-під картоплі на вантажній баржі. Вони-то будуть на стадіоні, а наші другі класи — ні. Я не виправдала довіри товаришів.
— А куди картоплю з мішків діли? — здивовано спитав Полосков.
— Не знаю, — відповіла Аліса. Подумала і додала: — Якими очима я дивитимусь на стадіоні на третій “Б”? Просто жах!
— Коли починаєте? — спитав я.
— Тижнів через два стартуємо з Меркурія. Там наша тимчасова база.
— Дивне, непідходяще місце, — сказав я. — Половина планети розжарена, половина — крижана пустеля.
— Нічого дивного, — заперечив Громозека і знову потягся по валер’янку. — Ми там торік відшукали залишки корабля Північних мандрівників. От і працювали. Та що я все про себе та про себе! Ти мені краще про свій маршрут розкажи.
— Я знаю про нього тільки приблизно, — відповів я. — Ми облетимо спочатку кілька баз по сусідству із Сонячною системою, а потім підемо у вільний пошук. Часу — три місяці, корабель чималий.
— На Еврідіку не збираєшся? — спитав Громозека.
— Ні. Малий дракончик уже є в Московському зоопарку, а Великого дракончика, на жаль, ще ніхто не зміг піймати.
— Навіть якби ти його й піймав, — сказав Громозека, — все одно на твоєму кораблі везти його не можна.
Я згодився, що Великого дракончика на “Пегасі” не повезеш. Хоч би тому, що його денний раціон — чотири тонни м’яса та бананів.