Розділ 1
ЗЛОЧИННИЦЯ АЛІСА
Я обіцяв Алісі: “Закінчиш другий клас — візьму тебе з собою в літню експедицію. Полетимо на кораблі “Пегас” збирати рідкісних тварин для нашого зоопарку”. Я сказав про це ще взимку, відразу після Нового року. І заодно поставив кілька умов: добре вчитися, не робити дурниць і не йти на авантюри.
Аліса чесно виконувала умови, і, здавалося, ніщо не загрожувало нашим планам. Але в травні, за місяць до відльоту, трапилась подія, яка ледь було все не зіпсувала.
Того дня я працював дома, писав статтю для “Вісника космозоології”. Крізь відчинені двері кабінету я побачив, що Аліса прийшла зі школи похмура, жбурнула з розмаху на стіл сумку з диктофоном та мікрофільмами, від обіду відмовилася і замість улюбленої в останні місяці книжки “Звірі далеких планет” узялася читати “Трьох мушкетерів”.
— У тебе неприємності? — спитав я.
— Аж ніяк, — відповіла Аліса. — З чого ти взяв?
— Так, здалося.
Аліса подумала трохи, відклала книжку і спитала:
— Тату, а в тебе нема часом золотого самородка?
— А великий тобі потрібен самородок?
— Кілограма на півтора.
— Нема.
— А трохи меншого?
— Чесно кажучи, і трохи меншого нема. Ніякого нема у мене самородка. Навіщо він мені?
— Не знаю, — мовила Аліса. — Просто мені знадобився самородок.
Я вийшов із кабінету, сів поруч з нею на диван і сказав:
— Розповідай, що там у тебе трапилось.
— Нічого особливого. Просто потрібен самородок.
— А якщо цілком відверто?
Аліса глибоко зітхнула, подивилася у вікно, нарешті зважилася:
— Тату, я злочинниця.
— Злочинниця?
— Я вчинила пограбування, і тепер мене, напевно, виженуть зі школи.
— Жаль, — сказав я. — Ну, говори далі. Сподіваюся, що все не так страшно, як здається на перший погляд.
— Одне слово, ми з Альошею Наумовим вирішили піймати щуку-гіганта. Вона водиться в Ікшинському водосховищі і пожирає мальків. Нам про неї розповів один рибалка, ти його не знаєш.
— А до чого тут самородок?
— Для блешні.
— Що?
— Ми в класі обговорювали і вирішили, що треба щуку ловити на блешню. Просту щуку ловлять на просту блешню, а гігантську щуку треба ловити на особливу блешню. І тоді Льова Званськии сказав про самородок. А в нас у шкільному музеї є самородок. Точніше, був самородок. Вагою у півтора кілограма. Його школі один випускник подарував. Він його з поясу астероїдів привіз.
— І ви вкрали золотий самородок вагою у півтора кілограма?
— Це не зовсім так, тату. Ми його позичили. Льова Званськии сказав, що в нього батько геолог і він привезе новий. А поки що ми вирішили зробити блешню із золота. Щука напевно клюне на таку блешню.
— А далі що?
— Далі нічого особливого. Хлопці побоялися відчинити шафу. І ми тягли жеребок. Я б ніколи не стала брати золотого самородка, але жеребок випав мені.
— Випав.
— Що?
— Жеребок випав тобі.
— Атож, жеребок випав мені, і я не могла відступити перед усіма дітьми. Тим паче, ніхто б і не помітив, що цього самородка не стало.
— А потім?
— А потім ми пішли до Альоші Наумова, взяли лазер і розпиляли цей триклятий самородок. І поїхали на Ікшинське водосховище. І щука відкусила нашу блешню.
Аліса подумала трохи й додала:
— А може, й не щука. Можливо, корч. Блешня була дуже важка.
Ми шукали її і не знайшли. Пірнали по черзі.
— І ваш злочин відкрився?
— Так, тому що Званський — обманщик. Він приніс із дому пригорщу алмазів, а каже, що золота нема ні шматочка. Ми його відправили з алмазами додому. Здалися нам його алмази! А тут приходить Олена Олександрівна і каже: “Молодь, очистіть музей, я зараз сюди первачків на екскурсію приведу”. Бувають же такі нещасливі збіги! І все одразу ж виявилось. Вона до директора побігла. “Небезпека, — каже (ми під дверима слухали), — у когось пробудилося в крові минуле!” Альошка Наумов, правда, сказав, що він усю провину на себе візьме, але я не погодилась. Якщо жеребок випав, нехай мене й карають. От і все.
— І все? — здивувався я. — Так ти зізналася?
— Не встигла, — відповіла Аліса. — Нам строк дали до завтра. Олена сказала, що або завтра самородок буде на місці, або не минути гострої розмови. Отже, завтра нас знімуть із змагань, а може, навіть виженуть зі школи.
— З яких змагань?
— Завтра у нас гонки в повітряних пузирях. На першість школи. А наша команда від класу — саме Альошка, я і Єговров. Не може ж Єговров один летіти.
— Ти забула ще про одне ускладнення, — сказав я.
— Про яке? — спитала Аліса таким голосом, ніби здогадувалась.
— Ти порушила нашу домовленість.
— Порушила, — згодилась Аліса. — Але я сподівалася, що порушення не дуже сильне.
— Так? Украсти самородок вагою у півтора кілограма, розпиляти його на блешні, утопити в Ікшинському водосховищі і навіть не зізнатися! Боюсь, що доведеться тобі лишитися, “Пегас” полетить без тебе.
— Ой, тату! — мовила Аліса тихо. — Що ж тепер робитимемо?
— Думай, — сказав я і вернувся в кабінет дописувати статтю.
Та писалося погано. Надто вже безглузда історія виходила. Як маленькі діти, розпиляли музейний експонат.
Через годину я виглянув із кабінету. Аліси не було. Кудись подалася. Тоді я подзвонив у Мінералогічний музей Фрідману, з яким я колись зустрічався на Памірі.
На екрані відеофона з’явилося кругле обличчя з чорними вусами.
— Льоню, — сказав я, — у тебе нема в запасниках зайвого самородка вагою кілограма на півтора?
— Є і на п’ять кілограмів. А навіщо тобі? Для роботи?
— Ні, вдома потрібен.
— Не знаю, що тобі порадити, — відповів Льоня, закручуючи вуса. — Адже вони всі заприбутковані.
— Мені який-небудь, хоч завалящий, — попросив я. — Дочці в школі знадобився.
— Алісі?
— Алісі.
— Тоді знаєш що, — мовив Фрідман, — я тобі дам самородок. Точніше, не тобі, а Алісі. Але ти мені віддячиш добром за добро.
— Залюбки.
— Дай на один день синебарса.
— Що?
— Синебарса. У нас миші завелися.
— У камінні?
— Не знаю вже, чим вони живляться, але завелися. І кицьки не бояться. І на мишоловку не зважають. А від запаху і вигляду синебарса миші, як усім відомо, тікають щодуху світ за очі.
Що мені було робити? Синебарс — тварина рідкісна, і мені самому доведеться їхати з ним у музей і там дивитися, щоб синебарс кого-небудь не покусав.
— Гаразд, — згодився я. — Тільки пришли самородок завтра на ранок, пневмопоштою.
Я вимкнув відеофон, і відразу ж пролунав дзвінок у двері. Я відчинив. За дверима стояв білявий хлопчик в оранжевому костюмі венеріанського розвідника, з емблемою першопрохідця Сіріанської системи на рукаві.
— Пробачте, — сказав хлопчик. — Ви Алісин батько?
— Я.
— Здрастуйте. Моє прізвище Єговров. Аліса вдома?
— Нема. Пішла кудись.
— Жаль. Вам можна довіряти?
— Мені? Можна.
— Тоді в мене до вас чоловіча розмова.
— Як космонавт із космонавтом?
— Не смійтеся, — зашарівся Єговров. — З часом я носитиму цей костюм по праву.
— Не маю сумніву, — мовив я. — Так що за чоловіча розмова?
— Нам з Алісою виступати на змаганнях, але тут трапилася одна обставина, через яку її можуть із змагань зняти. Словом, їй треба повернути в школу одну загублену річ. Я вам її даю, але нікому ні слова. Ясно?
— Ясно, таємничий незнайомцю, — відповів я.
— Тримайте.
Він простяг мені мішечок. Мішечок був важкий.
— Самородок? — запитав я.
— А ви знаєте?
— Знаю.
— Самородок.
— Сподіваюсь, не крадений?
— Та ні, що ви! Мені його в клубі туристів дали. Ну, до побачення.
Не встиг я повернутися до кабінету, як у двері знову подзвонили. За дверима стояли дві дівчинки.
— Здрастуйте, — сказали вони хором. — Ми з першого класу. Візьміть для Аліси.
Вони простягли мені два однакових гаманці і майнули. В одному гаманці лежали чотири золоті монети, старовинні золоті монети з чиєїсь колекції. У другому — три чайні ложки. Ложки, виявилися, правда, не золотими, а платиновими, але догнати дівчаток я не зміг. Ще один самородок рука невідомого доброзичливця підкинула в поштову скриньку. Потім приходив Льова Званський і намагався упхати мені маленьку шкатулку з алмазами. За ним прийшов один старшокласник і приніс відразу три самородки.
— Я в дитинстві каміння збирав, — сказав він.
Аліса повернулася ввечері. Від дверей вона мовила врочисто:
— Тату, не журися, все владналося. Ми з тобою летимо в експедицію.
— Чому така переміна? — спитав я.
— Тому що я знайшла самородок.
— Де?
Аліса ледве витягла з сумки самородок. На вигляд у ньому було кілограмів шість-сім.
— Я поїхала до Полоскова. До нашого капітана. Він усіх своїх знайомих обдзвонив, коли дізнався, в чому річ. І ще нагодував мене обідом, отож я не голодна.
Тут Аліса побачила розкладені на столі самородки та інші золоті речі, що назбиралися за день у нашому домі.
— Ой-ой-ой! — вигукнула вона. — Наш музей розбагатіє.
— Послухай, злочиннице, — сказав я тоді, — я б тебе ні за що не взяв у експедицію, якби не твої друзі.
— А до чого тут мої друзі?
— Та до того, що вони навряд чи стали б бігати по Москві й шукати золоті речі для дуже поганої людини.
— Не така вже я погана людина, — мовила Аліса без зайвої скромності.
Я насупився, та в цю мить у стіні дзвякнув приймальний пристрій пневматичної пошти. Я відкрив люк і дістав пакет із самородком з Мінералогічного музею. Фрідман виконав свою обіцянку.
— Це від мене, — сказав я.
— От бачиш, — зраділа Аліса. — Отже, ти теж мій друг.
— Виходить, так, — відповів я. — Але попрошу не зазнаватися.
Наступного ранку мені довелося провести Алісу до школи, бо загальна вага золотого запасу в нашій квартирі сягнула вісімнадцяти кілограмів.
Передаючи їй сумку біля входу до школи, я промовив:
— Зовсім забув про покарання.
— Про яке?
— Доведеться тобі в неділю взяти із зоопарку синебарса і піти з ним у Мінералогічний музей.
— Із синебарсом — у музей? Він же дурний.
— Так, він там лякатиме мишей, а ти подивишся, щоб він іще кого-небудь не злякав.
— Домовилися, — сказала Аліса. — Але в експедицію ми все-таки летимо.
— Летимо.
Розділ 2
СОРОК ТРИ ЗАЙЦІ
Останні два тижні перед відльотом минули в поспіху, хвилюваннях і не завжди необхідній біганині. Аліси я майже не бачив.
По-перше, треба було приготувати, перевірити, перевезти і розмістити в “Пегасі” клітки, пастки, ультразвукові приманки, капкани, сіті, силові установки і ще тисячу речей, які потрібні для ловіння звірів. По-друге, треба було запастися ліками, харчами, фільмами, чистою плівкою, апаратами, диктофонами, софітами, мікроскопами, гербарними папками, записниками, гумовими чобітьми, лічильно-обчислювальними машинами, парасольками від сонця і дощу, лимонадом, плащами, панамами, сухим морозивом, автольотами і ще мільйоном речей, які можуть знадобитися, а можуть і не знадобитися в експедиції. По-третє, раз ми вже дорогою опускатимемося на наукових базах, станціях і різних планетах, треба взяти з собою вантажі й посилки: апельсини для астрономів на Марсі, оселедці в банках для розвідників Малого Арктура, вишневий сік, туш і гумовий клей для археологів у системі 2-БЦ, парчеві халати й електрокардіографи для жителів планети Фікс, гарнітур горіхового дерева, який виграв житель планети Самора у вікторині “Чи знаєте ви Сонячну систему?”, айвове варення (вітамінізоване) для ліценіанців і ще безліч подарунків і посилок, що їх нам приносили до останньої хвилини бабусі, дідусі, брати, сестри, батьки, матері, діти й онуки тих людей та інопланетників, з якими нам доведеться побачитись. Урешті-решт наш “Пегас” став схожий на ноїв ковчег, на плавучий ярмарок, на магазин “Універсам” і навіть на склад торговельної бази. Я схуд за два тижні на шість кілограмів, а капітан “Пегаса”, відомий космонавт Полосков, постарів на шість років.
Оскільки “Пегас” — невелике судно, то й екіпаж на ньому маленький. На Землі та інших планетах командую експедицією я, професор Селезньов із Московського зоопарку. Те, що я професор, зовсім не означає, що я вже старий, сивий і поважний чоловік. Так сталося, що я змалку люблю всяких тварин і ніколи не міняв їх на каміння, марки, радіоприймачі та інші цікаві речі. Коли мені минуло десять років, я прийшов у гурток юннатів у зоопарку, потім закінчив школу і пішов в університет учитися на біолога. А поки вчився, й далі кожен вільний день проводив у зоопарку та біологічних лабораторіях. Коли я закінчив університет, то знав про тварин стільки, що зміг написати про них свою першу книжку. Тоді ще не було швидкісних кораблів, які літають у будь-який кінець Галактики, і тому було мало космічних зоологів. Я став одним із перших. Відтоді минуло двадцять років, і космічних зоологів стало дуже багато. Та я виявився одним із перших. Я облетів безліч планет і зірок і непомітно для себе самого став професором.
Коли “Пегас” відривається від земної тверді, то господарем на ньому і головним начальником над усіма нами стає Геннадій Полосков, відомий космонавт і командир корабля. Ми з ним зустрічалися й раніше, на далеких планетах і наукових базах. Він часто буває у нас дома й особливо дружить з Алісою. Полосков зовсім не схожий на відважного космонавта, і коли він скидає форму капітана-зорельотчика, то стає схожим на вихователя в дитячому садку або бібліотекаря. Полосков невисокий на зріст, білявенький, мовчазний і дуже делікатний. Та коли він сидить у своєму кріслі на містку космічного корабля, він міняється — і голос стає іншим, і навіть обличчя набуває твердості й рішучості. Полосков ніколи не втрачає самовладання, і його вельми поважають у космофлоті. Мені ледве вдалося умовити його полетіти капітаном на “Пегасі”, бо Джек О’Коннол пропонував йому прийняти новий пасажирський лайнер на лінії Земля — Фікс. І якби не Аліса, ніколи б мені Полоскова не вмовити. Третій член екіпажу “Пегаса” механік Зелений. Це високий на зріст чоловік, з пишною рудою бородою. Він хороший механік і разів п’ять літав із Полосковим на інших кораблях. Найбільше для нього задоволення — копирсатися у двигуні й що-небудь лагодити в машинному відділенні. Це загалом чудова якість, та іноді Зелений захоплюється, і тоді якась дуже важлива машина або прилад виявляються розібраними саме в той момент, коли вони дуже потрібні. І ще Зелений — великий песиміст. Він думає, що “це” добром не кінчиться. Що “це”? Та все. Наприклад, він бороду запустив, бо прочитав у якійсь старовинній книзі, що один купець порізався бритвою і помер від зараження крові. Хоч тепер на всій Землі не знайти такої бритви, щоб порізатися і всі чоловіки змащують уранці обличчя пастою, замість того щоб голитися, він про всяк випадок запустив бороду. Коли ми потрапляємо на невідому планету, він одразу радить нам летіти звідси, бо звірів тут усе одно нема, а якщо є, то такі, що зоопарку не потрібні, а якщо потрібні, то нам усе одно їх не довезти до Землі, і так далі. Але ми всі звикли до Зеленого і на його бурчання не зважаємо. А він на нас не ображається.
Четвертим членом нашого екіпажу, якщо не рахувати кухонного робота, який вічно ламається, і всюдиходів-автоматів, була Аліса. Вона, як відомо, моя донька, закінчила другий клас, з нею завжди що-небудь трапляється, але всі її пригоди поки що кінчалися щасливо. Аліса корисна в експедиції людина — вона вміє доглядати за звірами і майже нічого не боїться.
Вночі перед відльотом я спав погано: мені здавалося, що хтось ходить по дому і грюкає дверима. Коли я встав, Аліса була вже одягнена, ніби й не лягала спати. Ми спустилися до автольота. Речей у нас не було, якщо не рахувати моєї чорної теки й Алісиної сумки через плече, до якої були прив’язані ласти і гарпун для підводного полювання.