— Постараюся… — схлипнула Алька.
— Ти побачиш минуле і майбутнє майже одночасно. Не бійся, моя дівчинко. Вище носа, усміхнися до Землі!
І “Альфа” відключилася од “Вікторії”.
Тепер вони сиділи втрьох у кріслі — Алька, Олег, Карен.
Зовсім поряд, пліч-о-пліч. І не відриваючись дивилися на екран.
Пап завмер за спинами у дітей.
— Говорить Земля! Говорить Земля! — пролунав гучний дикторський голос. — Дивіться і слухайте нас, “Вікторія” й “Альфа”!
Знайомий з дитинства глобус Землі повільно обертається перед очима, показуючи материки й океани, що проступають крізь хмари. Глобус оточений бездонним космосом з непорушними зірками, і в куточку екрана спалахує дата цієї незвичайної передачі з Землі — середина третього тисячоліття. Менше секунди світиться дата на екрані, а далі числа швидко більшають й око не встигає фіксувати їх нестримний біг. Голосу більше не чути, радист “Вікторії” вимкнув його, бо всі звуки злилися в незвичне гудіння.
Кадри, що з’являлися на екрані, можна було назвати моментальними фотографіями. Вони миготіли дуже швидко, потребували найвищої зосередженості.
Спершу діти побачили класну кімнату з дорослими людьми за партами, які махали в об’єктив руками.
Звичайно, ні Наталі, ні Вірочки, ні Кірки Селезньової у цій групі дорослих, котрі зібралися за традицією в своєму класі, Алька не знайшла, але майже одночасно з хлопцями упізнала сивого веселого літнього чоловіка й мимохіть засмутилася: невже це Микола Семенович Лукін, директор їхньої лісової школи?
Аж тільки зараз, побачивши Миколу Семеновича на кафедрі, в мантії почесного академіка найстарішої в Європі академії, збагнули діти, що дитинство, школа, однокласники безповоротно відійшли в минуле.
Але вони ще не усвідомили, що кадри на екрані справжні, кадри з життя, а не з фільму, не відчули глибоко й гостро, наскільки цінна кожна хвилина в швидкоплинному житті людини.
Хвилина — і збігали прожиті людьми роки, десятиліття, століття.
Діти й штурман дивилися на ці кадри з увагою та хвилюванням.
Вони бачили міста майбутнього, спрямовані аж під самісінькі хмари або опущені на океанське дно, і жителів тих міст у незвичному одязі, який часто змінювався, залежно від того, де були ті люди: в робочих приміщеннях чи в квартирах, у транспорті чи на відпочинку. Все було цікаве, мовби ти сам ходив по багатоярусних мостах або літав, неначе птах, з верхівки одного зеленого дерева на інше…
Піднялася на екрані стародавня башта, і Пап пояснив, що то відбудована Вавілонська вежа. За містом небо спалахнуло у веселому танку вогнів, що утворювали різні картини, і Пап висловив припущення про новітній живопис.
А чимало інших багатоярусних будов Пап не зміг визначити.
Тисячі й тисячі різних облич землян бачили діти, — всі вони були прекрасні. Минали на Землі століття, змінювалися епохи, розвивалася цивілізація, та люди пам’ятали про загублені в космосі кораблі. Вони підбадьорювали товаришів, які потрапили в біду, вітали їх енергійними жестами, усміхалися до них.
— Спасибі вам! — сказав неголосно Карен, і його “спасибі” почула з телеекранів уся планета.
Два прості слова, сказані десятирічним хлопчиком, відірваним надовго від рідної планети, увійшли в усі підручники космонавтики.
То й був останній сигнал з “Вікторії”, що його прийняла Земля перед поверненням кораблів.
І все-таки кожен з пасажирів у нескінченних кадрах вибирав те, що було дороге саме йому. І кожен переживав побачене по-своєму.
Півгодини тяглися дуже повільно. Здавалося, що повітря в каюті стало в’язке й текуче, мов рідина, відгородивши глядачів одне від одного. Згустилася темрява, і розсунулися стіни…
…Олег сидів на дерев’яному табуреті в кам’яному підвалі, під важким низьким склепінням, а перед ним був старий майстер з бородою, в пишному вбранні й оксамитовій шапочці. На фоні розчиненого вікна, з якого струменіло сонячне світло, старий мав дуже мальовничий вигляд.
“Я давно чекаю на тебе, людино майбутнього, — повільно й спокійно говорив старий Олегові, — і уявляв тебе саме юнаком.
Кому, як не юності, передають люди набуту мудрість? Підійди до мене”.
Олег ступив кілька кроків і опинився перед мольбертом. Майстер стояв поряд.
“Я відкрив силу людського серця, апаратів повітроплавання і броньованих колісниць, укріплених фортів і фортець, підводних кораблів і здатних приземлятися систем, — багато з того, що через віки може знадобитися людям.
Але сам себе я вважаю насамперед художником. Дивися”.
І він відкрив полотно.
Таємниче обличчя жінки зорило на Олега. Хлопчик завмер перед славнозвісним портретом. Усмішка Джоконди вабила його до себе.
“Я дуже хочу стати художником, — насилу ворушачи губами, мовив Олег. — Але ніколи не буду таким великим, як ви”.
“Люди досліджували склад моїх фарб, — почув він глухий голос художника, — не розуміючи, як можна звичайними мазками передати саме життя. А секрет простий: запам’ятай назавжди кохану людину й постарайся розповісти про неї іншим…”
Темрява погустішала, й Олег, напружуючи зір, ледве розрізняв застиглу навіки усмішку портрета…
Карен опинився у наметі. Засмаглий до чорноти чоловік у трусах стояв перед ним і весело питав:
“А де Причепа?”
Карен знизав плечима, не розуміючи, що з ним сталося. За стіною намету щось грізно зітхало, шум був рівномірний, і хлопчик зрозумів, що то море.
“Як же це! — змахнув руками веселий чоловік. — Саме тебе, хлопчику майбутнього, і має побачити моя Причепа… Бо інакше вона не повірить, що космос освоєний людьми, як власний дім!..”
Чоловік усміхнувся, і його обличчя враз стало пустотливе, напрочуд знайоме. Карен аж позадкував: невже перший космонавт?!
“Розумієш, — азартно говорив чоловік, жестом посадовивши Карена просто на долівку і вмощуючись по-турецькому коло нього. — Причепа того й зветься Причепою, що від неї немає жодної хвилини спокою. У морі вона заважає мені плавати, під час мертвої години закидає запитаннями, а про космос не вірить: хоче сама побачити. Дуже капосна Причепа!”
“Я ладен розповісти про Близький і Далекий космос, — сказав трохи здивований Карен. — А хто вона така — Причепа?”
“Та моя менша донька! І знаєш, я з нею цілком згоден: насамперед усе треба побачити й відчути самому. Тоді тобі повірять. Ну, ходімо шукати Причепу?”
Вони вийшли з намету на берег… Аж тут хвиля, що враз набігла, підхопила Карена й повернула в звичний космос…
Алька сиділа навпочіпки посеред розжареної пустелі й креслила на піску довгу формулу. Сонце било в пісок, блиск обпікав очі, але Алька боялася підвести голову. Вона слухала знайомий батьків голос.
“Плюс тут більш логічний, аніж мінус. І увінчати все треба нескінченністю. Розумієш мене, Алько? Що означають твої сьогоднішні труди? Ти пройшла зі мною багато кілометрів пустелею, ми обоє страшенно втомилися, хочемо їсти й пити, майже димує на сонці наша видублена шкіра, але ми не здаємося. Попереду — орієнтир, мерехтливий вогник. Може, то наш дім, або зірка, або просто обман зору, — ми йдемо далі, бо там, попереду, нас із тобою ждуть. А ти розумієш, Алечко, що це означає, коли ждуть? Ніщо не страшне навколо! Можна здійснити неможливе. Оце і є щастя жити!”
Алька різко підвела голову. І не побачила нічого, крім нескінченного блиску. Тоді легким помахом руки вона стерла з піску щойно відкриту формулу щастя.
Пап біг пологим берегом океану. Був приплив, і шипуча піна наздоганяла, майже торкалася його ніг.
Пап біг дуже швидко, випереджаючи хвилю.
А назустріч йому бігла світлокоса струнка дівчина.
Пап аж задихався від бігу. Він достоту не знав, хто вона. Дівчина була ще дуже далеко. І він напружував усі сили, щоб устигнути до неї раніше од пружної хвилі…
Штурман розплющив очі, оглянувся.
Двоє хлопчиків і дівчинка на місці, у своїх кріслах. Куняють, труть кулаками очі. На стінах — полотна відомих художників, портрети покорителів космосу й далеких планет. Діти, напевне, потомилися, забулися в короткому сні.
І він, штурман, не витримав напруження, склепив на хвильку повіки. Але хто ж привидівся йому? Хто та дівчина, що так нагадувала йому рано померлу матір?
Крізь ілюмінатор штурман зовсім близько бачив світле коло, що увінчувало космічну діру.
Пап уперто струснув рудою головою: минулого нізащо не повернеш, навіть при зворотному плинові часу. Це зрозуміло й дитині!
І нараз тишу прорізав палкий шепіт.
Пап озирнувся: хто це?
І побачив Альку.
Алло, алло, плането Земля,
Космічний усім привіт!
Нас роз’єднала простору петля -
Шлях наш — тисяча літ!
Алло, алло, плането Земля!
Змінилось обличчя твоє…
Та вертаємось ми! І сталь корабля
Розлуці бій дає!..
Король сидів перед дзеркалом і стриг вуса тупими ножицями. Ножиці ляскали, король морщився. Він не дивився на телеекран: тепер на Землі, як здогадався король, не лишилося жодного королівства. Навіть на найзабутішому острові.
Ще півгодини тому Мишук був щасливий, коли розповідав синові про свої пригоди. Він пишався собою: у такому поважному віці вирушити аж на самісінький край космосу… Так, він побачив сина! Астрофізик Мишук-молодший, який пробув серед зірок двадцять земних років, розповів про свої спостере-
Є туманності й галактики, що існують мільярди років, а є зірки-немовлята, яким лише десь мільйон років. Але ніде немає галактик, старших за двадцять мільярдів років. А що було із Всесвітом раніше? Як виникли перші зірки? Вибух чи стиснення матерії створює нові світи — ось що хвилювало астрофізика!
— І ти з’ясував? — нетерпляче запитав король у сина.
Вчений розвів руками.
— На це запитання не можна відповісти тільки “так” або “ні”. Я хочу відкрити дуже складний закон.
— А кому він буде потрібний, якщо ми повернемося додому через три тисячі років? — прискіпувався Мишук до сина.
Той посміхнувся:
— Що ж, люди матимуть іще один застарілий закон.
— Тобі добре, ти знову втечеш у космос, — бурчав король. — А що робитиму я?
— Ти? Ти розповідатимеш дітям казки.
— Казки… — Король смикнув себе за вуса. — То, значить, це правда, що ми повернемося на зовсім нову Землю?
— Правда!
— Як ти гадаєш, — занепокоєно спитав Мишук, — може, мені трохи підстригтися? А то занадто вже я старомодний.
— Я сам про це подумав, — усміхнувся син. — Я — за!
— Ми разом висадимося на Землю? — уточнив король.
— Разом.
Король узяв ножиці… Коли на верхній губі залишилося три волосинки, Мишук поклав ножиці й подивився в дзеркало. Він не впізнав себе. У дзеркалі видно було голе обличчя.
— Ну, от, я більше не король, — промовив він і змахнув пальцем сльозу.
Він міг іще дозволити собі такий королівський жарт — пожаліти себе, пустити сльозу.
— Ісілю! — гукнув король на весь голос, і той одразу ж з’явився. — Ти впізнаєш мене?
Ісіль похитав головою.
— Це я — твій дядько Мишук, — король засмучено зітхнув. — Я дозволяю тобі говорити!
— Голос начебто ваш, — сказав невпевнено Ісіль. — Та й чоботи…
— Годі! — король зняв із себе чоботи. — З минулим покінчено! Це був передостанній наш жарт… Неси чемодан, Ісілю!
Ісіль приніс чемодан.
— А тепер, — урочисто сказав Мишук, — я дам для всіх останній королівський бал. — І він підняв кришку.
Чемодан був доверху набитий живими квітами з Тутика.
Запрошення, яке розніс по каютах “Вікторії” усміхнений Ісіль, потішило всіх пасажирів.
Земля зникла з екранів, крізь ілюмінатори було видно тільки ореол навколо діри, і в ці відповідальні хвилини землянам захотілося бути разом. Навіть капітан Вегов, дуже зайнятий у штурманській рубці, обіцяв на хвилину зазирнути до кают-компанії. Попросив організатора залишити вільною половину стола. “Про всяк випадок”, — сказав Вегов.
У кают-компанії пасажирів здивували білі, бузкові, рожеві шапки квітів. Здавалося, весь квітучий Тутик був представлений в залі, а за вікнами була не чорнильна темрява з пащекою всепоглинаючої діри, а синій океанський простір. І ніхто, звичайно, не впізнав короля без вусів, без мундира і чобіт.
Хитрувато підморгуючи, Мишук відрекомендовувався супутникам:
— Колишній король… Повертаюся на острів Тутик. Якщо він, ясна річ, існує.
Мишук запросив на вальс Ірину Олександрівну. І цей вальс, квіти, принесений стюардом чай у склянках створювали дещо старомодний, але приємний земний світ, такий не схожий на світ мертвої зірки, що поглинала простір — час.
Чим був їхній корабель перед безоднею космосу? Комашкою поряд з гарматним ядром. Комашка могла бути легко розчавлена, знищена, перетворена майже в ніщо — в уламки атомних ядер. Але вона була жива і відчайдушно боролася з силами природи за своє життя.
— Друзі! — Король постукав ложечкою об склянку. — Я маю зробити важливе зізнання: я не король!..
— Ви зреклися? — спитала Ірина Олександрівна.
— Не зовсім так, — весело сказав Мишук. — Усі мої предки володіли Тутиком, і я вважав себе за останнього на Землі короля. Ще вчора в мене був старезний палац і міністри. Але все то дитяча забавка, справжній обман зору, включаючи, звісно, і мої колишні вуса. Тільки тут, у космосі, я зрозумів, що звання короля саме по собі не дає права на повагу. Правильно, Ісілю?
— Авжеж, — промовив Ісіль.
— Ісіль, мій племінник, — відрекомендував Мишук. — Ісіль дуже добре виконував роль слуги, бо інакше не здійснив би такої надзвичайної подорожі!.. Я мушу попросити у нього пробачення за ті мимовільні щиглі, які він діставав. Бо інакше ніхто не повірив би, що я король.
Ісіль, зніяковівши, з’їв повну вазочку варення.
— Коли навіть ми повернемося у середньовіччя, — закінчив своє зречення Мишук, — прошу потвердити, що я не король. — І він дмухнув на неіснуючі вуса.
— Потвердимо! — пролунав незнайомий голос, і король одразу впізнав: це говорив його син.
Усі дивилися на колишнього короля. І ніхто не помітив, що людей у кают-компанії вдвоє побільшало: на тій половині стола, що її на прохання капітана ніхто не займав, сиділи пасажири “Альфи”.
Алька щось пронизливо вигукнула, підхопилася, кинулася до мами.
Хлопці метнулися за нею.
Еони бігли навколо стола назустріч батькам і не розуміли, чому біжать так довго: що ближче вони підбігали, то далі відсовувалися знайомий фігури. Здавалося, ця половина стола ніколи не закінчиться, без кінця і краю розтягуючись у просторі, а пружне повітря штовхає в груди, заважає швидко бігти.
— Зупиніться! — застеріг дітей лагідний голос. — Верніться, будь ласка, на свої місця.
Діти, важко дихаючи, попленталися до крісел. Ніщо не заважало їм іти назад.
— Зараз ви до нас не потрапите, хоч як би старалися, — пояснила, усміхаючись, Альчина мати. — Наші кораблі з’єдналися в просторі, але ми знаходимось в себе, а ви — за тисячу кілометрів за земними поняттями. Чи варто, Алько, бігти тисячу кілометрів на одному місці?..
— Варто! І навіть більше! — Алька струснула кісками.
На “Альфі” всі засміялися.
— Зачекайте трішки, — сказав Каренів батько, дивлячись на дітей з-під волохатих брів. — Ми пронеслися в порожнечі мільйони кілометрів. І що значить порівняно з цим якась там тисяча, до того ж скручена космосом у кілька метрів?! Скоро ми подолаємо і цю тисячу!
— А ти відкрив нові закони природи, як хотів? — запитав Карен у батька.