— Головне, Ніно, не завдавай Джімові клопоту під час канікул. Не забувай, що в нього, бідолашного, нема сім'ї. Хай він хоч тут почуватиметься, як удома. Виконуй усі його прохання й облиш свою впертість. Не забувай — Джім дуже гордий. І він не любить нікому нічого завдячувати,— особливо коли йдеться про якесь дурне дівчисько.
Тітоньчину думку про Джіма я знала добре. Вона вважала його за справжнього Леттера — висока похвала! І за людину крутої вдачі — похвала ще вища, чи не найвища як на тітоньку. Увесь світ, на її думку, поділявся на людей крутої вдачі,— вони були рідкістю, вона їх шанувала, як могла, вважаючи гідними всіляких похвал і благ,— і на всіх інших, кого тітонька честила не інакше як «набрід», «натовп», «люмпени». Зазначу, що в її устах ці слова не мали класового змісту. До люмпенів потрапляв кожен, кого тітонька на цю мить зневажала,— за те, що він не мав крутої вдачі, іншими словами,— не мав твердих поглядів, що заслуговували на її, тітоньчине, схвалення. А Джіммі вона просто обожнювала.
Авжеж, то дурне, нібито тітонька Леттер, якби їй заманулося, могла б відітнути мені голову й подати мене Джімові на обід обсмаженою в сухарях (як буркотіла, бувало, моя нянька). Але вона таки справді любила Джіма; а ще дужче жаліла його. Джім був менший син її брата, сера Бругема, що виїхав після смерті своєї дружини за кордон і подорожував по континенту, міняючи жінок, як рукавички. Його вважали за великого знавця мистецтв, бо він видав власним коштом силу книжок,— яких, щоправда, ніхто не читав, бо там він спростовував Рескіна[1] й на всі лади вихваляв нових французьких художників. Я бачила його лише один раз, поводився він просто чарівно й мені навіть сподобався. То був високий на зріст чоловік, сухорлявий та ясноволосий, з трохи дивним виразом обличчя (вкрай перелякані очі та рот, що раз у раз нервово сіпався) і тоненьким, мало не жіночим, голосом.
Проте Джім ставився до батька недобре й завдавав йому самих прикрощів; тож усі зраділи, коли тітонька Леттер оголосила, Що братиме Джіма під час канікул до себе. На відміну від нього старший Джімів брат Боббі часто відвідував батька за кордоном і взагалі був його улюбленець. Він усім подобався, Джімові теж; і хоча зовні був трошечки схожий на Джіма (але не такий привабливий,— бо мав надто маленькі очі), проте дуже відрізнявся від нього вдачею, веселою та приязною. Він ніколи нікого не силував. Я не знаю людей, які б не любили Боббі Леттера,— хіба вже хтось надто затятий (як тітонька Леттер). Ніколи канікули не були мені таким святом, як того разу, коли в Палм Коттеджі загостив Боббі. Він пробув тоді з нами лише тиждень, та коли я це згадую, то мені уявляється, ніби він жив у нас цілий рік. Здається, я просто закохалася у Боббі (мені ледь виповнилося тоді десять років, але почуття мої розквітли дуже рано), і я неабияк страждала, коли він від'їздив. Пригадую, я проплакала кілька годин поспіль, тричі писала до нього листи, та він жодного разу так і не відповів мені. Привабнішого й добрішого за Боббі годі було й шукати, але тільки-но ви зникнете йому з очей — і він ту ж мить про вас забуває. Ви ставали для нього ніби далеким спогадом. Та ось ви зустрічали його знову, і він просто приголомшував вас тим, що пам'ятав геть усе — не тільки те, про що ви з ним говорили, а й усі ваші вади й звички. Пам'ять про них дрімала у глибинах його свідомості, і він ніколи до неї не звертався,— аж доки ви знову трапляли йому на очі. Боббі й справді не міг повсякчас пам'ятати всіх своїх друзів,— їх у нього було безліч, та він далеко не завжди їх і потребував. А у Джіма, навпаки, друзів було один-два, не більше,— зате справжніх друзів, таких, з якими він міг поділитися найінтимнішим, до яких прикипів душею і яких завше хотів бачити поруч.
2
А втім, неправда те, що Джім «обожнював» мене, коли я була малою, і що, «забравши» мене у нього, сердегу позбавили «єдиної втіхи». Я часто його дратувала, і ми з ним запекло сварилися. По суті, між нами постійно точилася війна, де кожен поклав собі взяти гору над іншим.
Пригадую, наприклад, отой випадок, коли ми їздили на прогулянку у Рокпіт,— містечко на морському узбережжі, над яким нависає суворий Степлхед. Величезні хвилі з диким ревінням билися об скелі, і я сказала, що зроду-віку не бачила такого бурхливого моря,— це ж бо справжній шторм!
На ту пору ми були найліпші друзі й стояли собі, міцно пригорнувшись одне до одного, милуючись гуркотом хвиль, що накочувалися на берег. Але Джім,— звісно, аби лиш мені дозолити,— зухвало заперечив: мовляв, нічого схожого на шторм він не бачить.
— Пхе! Ото ще мені бурхливе море! Звичайнісінькі атлантичні брижі! Ряботиння, та й годі.
Я спокійно зауважила: коли на морі були тільки брижі, ми купалися. Джім без вагань ухопився за думку, що непогано було б і зараз викупатись. Ідея пречудова. Він справді дуже любив хвилі.
Я вже казала, що не вміла скеровувати наші взаємини у потрібному напрямку. Тож я відповіла, щоб він і не пробував лізти у таке бурхливе море, а то ще втопиться. Та й рушників ми не захопили з собою.
— Овва! — озвався він.— Може, ти боїшся?
Після чого ми, звичайно, пороздягалися (я, правда, не надто квапилась) і Джім, не зважаючи на мій жах і гнів, гордо ввійшов у море і миттю щез у пінливих бурунах.
Я в нестямі метнулася слідом за ним, та величезна хвиля відразу ж збила мене з ніг. Тепер уже Джімові довелося витягати мене на берег, і я ніколи не забуду тих болісних довгих хвилин, коли він за коси й за руки волочив мене через буруни і намагався поставити на ноги.
Мені було страх як неприємно, що мушу йому підкорятися, соромно, що я гола; я тремтіла від холоду, випльовуючи солону воду й ненавидячи Джіма за те, що він теж стояв переді мною голий. У свої тринадцять років він, як і я, був ще зовсім дитиною; я ж, худюща, як тріска, у свої десять років витяглась до п'яти футів і одного дюйма (майже теперішній мій зріст), а Джім почав рости лише через рік. Обоє ми були біляві, і нас деколи навіть вважали за близнюків.
Ми позеленіли, і від дошкульного східного вітру тіла наші вкрилися жахливими плямами, як це буває у людей з блідою шкірою. Як у всіх Леттерів, у Джіма був поганий кровообіг, тож губи йому посиніли, ніс зробився червоний, а очі й щоки позападали; здавалося, ще трохи — і він задубіє від холоду. На нього напали такі дрижаки, що я чула, як він цокотить зубами. Я була худіша за нього, а проте набагато здоровіша,— ще й разу не застудилась, а він уже двічі перехворів на плеврит.
Почуваючи до нього не лише гнів (я теж тремтіла від пронизливого холоду), а й деяке співчуття, я сказала:
— Може, врешті, одягнешся? Ти змерз, як цуцик.
Та на Джіма вже найшло. У розпалі він був ладен утопитись,— аби тільки я заплакала від страху. І Джім відповів:
— Теж мені плавання! Ходімо, я покажу тобі, як це робиться. Треба пірнути головою під хвилю, щоб її гребінь прокотився тобі по спині.
Страшенно перелякавшись за нього, я вирішила не сперечатись з ним (бо лише цього він і домагався!), і тільки промовила:
— Сам знаєш, як це небезпечно. Просто хочеш похизуватися своєю сміливістю.
Звісно, після цього він стрибнув у воду і зник у бурунах. Він то виринав, то знову щезав, і одного разу я не могла нагледіти його цілу хвилину.
І коли він нарешті вибрався на берег, я сказала, що не розмовлятиму з ним. Ми мовчки одяглися, потім, сидячи порізно й тремтячи у мокрому одязі від холоду, з'їли свої сендвічі й пішли додому — теж порізно, за десять кроків одне від одного. Я була така люта на Джіма (і думала, яке то було б щастя сидіти зараз перед каміном з книжкою — у своїй кімнаті), що здається, ладна була б швидше скрутити собі в'язи, зірвавшись зі скелі, коли ми видиралися нагору, ніж замиритися з Джімом.
Ми не розмовляли з Джімом цілий вечір. Сердилися одне на одного. Я так і спати пішла сердитою. Та за півгодини він прослизнув до мене в ліжко, мало не заморозивши мене своїми холодними ногами, й сказав сонним голосом (насправді йому зовсім не хотілося спати, то була спроба приховати власну розгубленість):
— Ніно, розкажи мені що-небудь...
Але я не могла промовити ані слова. У мене ніби клубок у горлі застряг.
Тітонька Леттер прозвала мене відлюдьком, і з її легкої руки це слово приліпилося до мене надовго; проте, гадаю, насправді я не була похмурою дитиною. А що незрідка мовчала, то не від злоби чи затятості, а швидше тому, що раз по раз мене проймали найсуперечливіші почуття, які сковували все моє єство і волю; навіть коли б я спромоглася на слово, то не знала б, з чого почати і як пояснити.
Джім у таких випадках мало не шаленів і починав допитуватись, який мене гедзь укусив. Потім він раптово лагіднішав і казав: «Ну ж бо, Трусику, тримай хвоста бубликом! Чого ти насупилась?» Обіймав мене і навіть (щоправда, дуже рідко) цілував. Але так само раптом знову шаленів, кидаючись на мене так несамовито, ніби хотів убити (та й міг би, їй-бо,— його охоплював саме той шал, який спонукує людей до вбивства, та ще й садистського); проте хоч би що він зі мною робив, хоч би як лупцював мене, я залишалась нерухомою і мовчала, наче риба. Звичайно, він тоді ще дужче лютився і зовсім упадав у нестяму (бо чудово розумів, що не годен мене зламати, що він тільки й може мене побити або придушити, але я й тоді йому не скорюся),— він не мав сумніву, що все це я роблю аби тільки наперекір йому, хоч я й справді не могла нічого з собою вдіяти. Хіба лиш одне — вдавати, ніби мені все байдуже: та й, сказати правду, я воліла б навіть померти, аби тільки мої муки скінчилися. Та все це тривало довго, нескінченно довго,— аж доки я починала вже просто марити про смерть. Однак трохи згодом Джім знову вдававсь до образ, кидаючи мені щось на зразок «дурна, аж світиться», обзиваючи лихою чи ще якось; терпець мені уривався, і, не зумівши промовчати, я кричала йому, що то брехня. Ми починали сперечатися й сварити одне одного,— після чого Джім здавався і брав свої слова назад. Тоді відступала і я, і всі наші баталії кінчалися на один копил: ми присягалися одне одному у вічній дружбі, давали обіцянку побратися, тільки-но буде змога, і частенько,— як уже пішло на відвертість,— засинали у взаємних обіймах.
На наше щастя, моя няня вставала пізненько, а Джім завше спав тривожно й сторожко, і тільки-но вона починала шарудіти, він прокидався і без поспіху (не втікати ж йому стрімголов від якоїсь там няньки!), йшов до своєї, суміжної з моєю, кімнати.
3
Ці Джімові походеньки до мене, а мої — до нього, тривали довго, аж доки я вийшла заміж. Ні для кого вони не становили таємниці, і вже навіть добре підрісши, ми о будь-якій годині ранку чи ночі залюбки заходили собі одне до одного напіводягнені, коли у нас виникало бажання обмінятися думками. Ви можете здивуватись, з якої це речі нам було дано таку свободу; я й сама іноді дивувалась, чом тітонька Леттер відводила Джімові кімнату конче поруч з моєю. І не раз питала себе, чи не хоче вона, бува, потурати Джімові, втішати його з моєю допомогою. Можливо, вона робила це цілком несвідомо, лише тому, що любов до Джіма опанувала її повністю, і вона стала сліпою до всього, що за правом належало іншим.
Що й казати, в ті часи у кожному домі був свій заведений лад, як це є і сьогодні. Наші кузени Лі Боулзи, двоє братів і двійко сестер, були так само вільні, як і ми, хоча й належали до вельми побожної родини, що суворо дотримувалася релігійних звичаїв. Їх навіть заохочували кохати одне одного, що вони й робили, особливо старша пара, для якої це скінчилося мало не трагічно: коли хлопцеві виповнилося шістнадцять, а його сестрі п'ятнадцять, вони закохалися одне в одного. Звичайно, як брат і сестра, вони мусили придушити в собі це почуття, іншої ради їм не лишалося.
Ми у Палм Коттеджі не були надто ревними євангелістами, та й просто побожними нас не можна було назвати. Щоправда, тітонька завжди брала мене до церкви, водила до недільної церковної школи й навіть конфірмувала, проте я не раз на власні вуха чула, як вона говорила своїм подругам: якби бог і справді існував, його слід було б розстріляти, за те що надумав сотворяти людей, особливо дітей та дурнів! А релігію, пояснювала вона, вигадали єпископи, щоб мати собі роботу. Коли ж їй траплялося бути в похмурому настрої, вона взагалі заявляла, що церкві скоро кінець, бо там верзуть казна-що і лише забивають людям баки. Тітонька Леттер була переконана, що не тільки церква, а й уряд і вся імперія вже конають — і, скажу вам, за тих часів чимало людей погоджувалося з нею.
Дехто ще пам'ятав анархістів та феніїв[2], які жбурляли в ресторанах бомби, вбиваючи цілком невинних людей і проповідуючи насильство як нову силу, здатну знищити цивілізацію.
Щоразу, тільки-но починався великий страйк, тітонька Леттер чекала на революцію, переконана, що тепер цю революцію ніщо не здатне спинити. Але це, звісно, не могло примусити тітоньку (жінку з норовом) припинити боротьбу з нею. Тітонька засідала у численних комітетах і постійно проштовхувала туди того чи іншого діяча, якого вважала за людину певну і який міг голосувати за потрібне рішення,— тобто за таке рішення, яке тітонька Леттер вважала розумним.
Наші родичі докоряли тітоньці Леттер за неувагу до мене, але це було не так, вони помилялися. Я одержала гарну освіту, у мене були книжки, був затишок, а ще — вдосталь свободи, якою я користалася, як хотіла.
Пора моєї юності, особливо години, коли випадало щастя побути на самоті, здається мені тепер неймовірно привабливою, а Палм Коттедж був ніби створений для мене, для моєї радості, для мого настрою, не кажучи вже про книжки й чисто дорослі розмови. Це був невеличкий білий будиночок, що примостивсь на маленькому плато на півдорозі вниз від порослих ялівцем схилів Слептона до узбережжя у північній частині Яонгуотера, де були крихітний пляжик і перевіз.
Піднявшись угору, ви одразу ж потрапляли з романтичного світу казки у ялівцеві нетрі — справдешнє царство Лорни Дун[3]; коли ж вам хотілося з кимось поговорити, ви завжди могли спуститися вниз, на цивілізоване й по-своєму вишукане узбережжя з білими віллами та яскраво розмальованими причалами, де можна було побачити численні яхти, що стоять на рейді.
Але сам коттедж, розташований на трикутному клаптику землі навпроти скелі, оточений гаєм і напівтропічним садом, потопаючи у квітах, стояв осторонь і від фешенебельного курорту, що виднівсь унизу, і від романтичних ялівцевих нетрів угорі; він чимось нагадував палаццо, перенесене сюди за тисячі миль з Італії чи Південної Франції. Я завжди згадую (вірніш, уявляю собі подумки), як він сяє всіма своїми стінами й вікнами гарної години під легким вітерцем або в серпанку сліпого дощу, який так визеленював траву і був такий сонцеквітний, що скидавсь на промені, які линули з неба й щезали, не долітаючи до землі.
Вам можуть сказати, що у Палм Коттеджі панувала атмосфера розніженості, що всіх там долала млість і дрімота. Аж ніяк! Моторнішу за тітоньку Леттер годі було й уявити! Ніхто з нас у Палм Коттеджі не мав і гадки про якусь там млявість; я певна, що саме такий побут привчив мене всотувати (наче квітка) всі радощі життя і мати від цього величезну насолоду. Я не поділяю думки, нібито кожен з нас однаково почувається щасливим незалежно від того, що з ним діється. І переконана: доля наділила мене особливим даром мати насолоду й радість від усього, що міг дати Палм Коттедж.
4
Мені саме виповнилося сімнадцять, коли я вперше зустріла Честера Німмо. Він служив за клерка в конторі Бінга, що торгував нерухомим майном, і я не раз бачила його, коли він заходив до тітоньки улагоджувати її фінансові справи й принагідно погомоніти про місцеві проблеми, передусім церковні. Німмо не належав до нашої церкви (він був нонконформіст[4], але вже тоді засідав у кількох комітетах і приносив тітоньці найсвіжішу інформацію про співвідношення сил,— наприклад, у Тарбітонському муніципалітеті, куди тітонька Леттер завше намагалася пропхнути когось із своїх, тож Німмо давав їй поради, на чию підтримку можна розраховувати, а хто, навпаки, намагатиметься привернути тітоньку Леттер на свій бік.