Незабаром я дійшла висновку, що їхні балачки вкрай нудні і, крім роздратування, нічого в мені не викликають (я завше мала про запас щось цікавіше, хоча б читання). І не раз ловила себе на тому, що самовпевнений вираз округлого тітоньчиного личка, чи її спітніле чоло (воно в неї завжди якось химерно блищало, і дитиною я була переконана, що це в тітоньки Леттер від надто напруженого мислення), чи, наприклад, чергова дивовижна краватка Німмо доводили мене мало не до сказу. На той час найбільшим тітоньчиним улюбленцем був Німмо. У неї завжди були свої улюбленці з-поміж місцевих молодиків, особливо серед бідних. Одного з них, вельми обдарованого музично, вона направила вчитися до Лондона. Боюсь, опісля він тільки й умів на всі заставки клясти тітоньку Леттер за те, що, мовляв, вона, нічого не тямлячи в музиці, віддала його до нездалого вчителя й тим занапастила його майбутнє. Всі її протеже рано чи пізно з нею сварилися, і тітонька Леттер казала, що від жодного з них вона не чекає подяки.
На ті часи Німмо ще ходив у неї в мазунчиках і був їй безмежно вдячний — він справді багато що завдячував тітоньці. Він походив з низів, був самоуком і здобув освіту виключно з книжок. Тітонька влаштувала Німмо на його першу посаду — до Бінга. Вона ж подарувала йому його перший пристойний костюм.
Німмо дотримувався радикальних поглядів і навіть скидався на екстреміста, але тітонька Леттер, хоч і шпетила радикалів безоглядно (всі Леттери зроду-віку були ліберали), не раз підтримувала їх, коли була незадоволена лібералами.
Німмо був тоді доволі привабливий молодик, на вигляд років двадцяти шести-семи (хоч насправді, як довідалась я потім, йому було уже майже тридцять чотири!), з рожево-білим кольором обличчя й густими каштановими кучерями. У нього були карі, джерельно чисті очі й дуже приємний рот і підборіддя. Невисокий на зріст, він мав гарну статуру і красиві руки. У яхт-клубі його трохи брали на кпини, дражнили «гарненьким хлопчиком» і «дівочим ідеалом», і то був привід вважати його зовнішність вульгарною. За тих часів рум'янець був ознакою несмаку,— крім рум'янцю, набутого на державній службі, як-от у адміралів.
Мені часто доводилося розмовляти з Німмо наодинці, і то була звичайна світська балачка; я розпитувала його, чи багато він тепер виступає з проповідями (Німмо вважався громадським проповідником), чи любить він поратись у садку, яку цікаву книжку прочитав останнім часом тощо. Здебільшого я намагалась уникати розмов із ним, бо мене трохи лякала його надмірно збуджена реакція на мої слова; а завваживши на собі його пильні, аж млосні погляди, я насилу стримувалась, щоб не розсміятись. Одне слово, на всі його зальоти я відповідала, як будь-яка дівчина, досить наївна у таких речах і байдужа до них,— маю на увазі саме конкретні взаємини з цілком конкретним молодиком. Мабуть, тому, що навіть думка про Німмо здавалася мені безглуздою, і я до цього звикла, чи тому, що він у моїй присутності дуже ніяковів, або, може, тому, що біля нього неодмінно виникала задушлива атмосфера політиканства, він не будив у мені навіть платонічних почуттів, тож я тримала його на відстані.
І от якось увечері після чаю він раптом освідчився мені в коридорі; це мене так приголомшило, що, вдавши, ніби недочула, я кинула йому: «Перепрошую, містере Німмо!»— й щодуху помчала сходами нагору до своєї кімнати. Я навіть не встигла здивуватись, бо збагнула все до кінця пізніше, аж коли він уже поїхав од нас.
А почувши його освідчення вдруге, я вже розсердилася і відповіла:
— Слухайте, не робіть із себе посміховисько, містере Німмо. Ви самі чудово знаєте, що нічого такого у вас насправді й на думці нема.
Я злякалась,— сама не знаю чого,— може, того, що на мене заявили якісь права,— і, наче мала дитина, я хотіла відборонитися словом. Але позбутись Німмо було не так просто, на мій превеликий подив і жах (я ж бо знала, який він несміливий), він хилив на своє, і одного разу вибухнув жагучою і патетичною промовою. Авжеж, сказав Німмо, йому добре відомо, що він мені не пара, але його виправдовує любов: для нього священна «навіть земля, по якій я ступала»; він заявив, що я «володарка його душі» і таке інше. Важко було уявити, щоб у наші дні молоді люди висловлювалися так, як пишуть у дешевих романах, з яких завше так глузувала тітонька Леттер, і Честерові слова збудили в мені лише нелюбов до нього.
Проте я бачила, якої ваги надає він кожному своєму слову. Голос його тремтів, в очах бриніли сльози, і коли він нарешті позадкував од мене так квапливо, ніби на нім спалахнув його тричі кумедний фрак, я раптом спіймала себе на тому, що й сама теж уся тремчу й мало не плачу.
Ось яке враження справила тоді на мене його патетична промова. Нічого дивного,— навіть звичайні церковні співи нерідко доводили мене до сліз; і Німмо з його невдалою декламацією так розчулив моє серце (це мене найбільше лякало), що я ще довго на нього гнівалась, усіляко уникаючи його протягом кількох тижнів.
Але спробуйте, живучи в сільській глушині, уникати когось аж надто довго. Марна річ. Незабаром я вже знову зустрічала його привітною усмішкою, і коли він починав ізнову співати мені про кохання, вислуховувала його майже приязно, пояснюючи йому,— розважно та ввічливо,— що ми з ним, на превеликий жаль, можемо лише дружити, не більше.
5
Звичайно, тітонька Леттер про все це добре знала (вона взагалі знала все, що діялося круг неї). І хоч тітонька глузувала з Німмо й не скажу щоб дуже його любила (у неї ніколи не було потреби любити своїх фаворитів; до того ж, якби їй не доводилось так багато їм прощати, вона б не могла відчути, як їм усім необхідна її допомога), тітонька не раз повчала мене:
— Не будь з ним така похмура, Ніно, він нам потрібен. Крім того, він і справді хоч кого заговорить. Я не здивуюсь, коли одного чудового дня ми дізнаємось, що його обрано до ради графства. І знаєш, у нього є характер, навіть переді мною він захищає свої безглузді радикальні погляди.
І коли мене спіткала біда (якщо сьогодні, по стількох роках, це можна назвати бідою), і ми з Джімом (бідний хлопчик, він зовсім втратив зі мною розум, і то було — один-однісінький раз!) не знали, що нам робити, вона якось уранці спитала:
— Дорогенька моя, ти чомусь аж позеленіла. Що це з тобою?
— Я... я не знаю, тітонько,— пролепетала я, трусячись, немов у пропасниці.
— А що це з Джімом? Чому він так раптово зник, не добувши відпустки? — Вона брязнула накривкою кавника (ми саме снідали) й погрозливо кинула: — Мені й на думку не спало б запідозрити тебе в чомусь такому, що я підозрюю, якби ти не була такою дурепою.
— Мені дуже, дуже неприємно, тітонько. Я й сама не вірю,— може, якось обійдеться? Та й не сама ж я тут винна.
— І ти ще смієш винуватити Джіммі! Авжеж, усі винні, усі, крім тебе!
— Тітонько, я нікого не звинувачую... я лише пояснюю. Він казав, що так, з одного разу, нічого не буде... Він просто абсолютно переконаний... Нарешті, він був у такому стані...
— Ти чудово знаєш, що Джім не може з тобою побратися. Молодшим офіцерам у чотирнадцятому полку одружуватись заборонено. Чи, може, ти хочеш, щоб він подав у відставку?
Саме це нас із Джімом найдужче хвилювало, я ні за що в світі не хотіла, щоб він через мене подав у відставку,— Джім так пишався своєю службою. Він мені б цього ніколи не пробачив, а якби й пробачив, то, і це куди гірше (принаймні так мені тоді здавалося), я сама собі цього не подарувала б. І я відповіла:
— Усе, що хочете, тільки не це... До того ж...
Я хотіла сказати, що взагалі не думаю виходити за Джіма, але вчасно прикусила язика, бо це довело б тітоньку до шаленства.
— Що — до того ж?..
— Не знаю, тітонько...
— Інакше кажучи, ти, як завше, не хочеш нічого робити, волієш пливти за течією.
Я подумала, що це не зовсім так. Але я хотіла зараз лише одного — щоб вона не довела мене до розпачу. Мабуть, в подібній ситуації багато дівчат починають інакше на все дивитися, я маю на увазі — рано чи пізно доходять висновку, що, як вони вже вскочили в халепу, то нічого надто жахливого в тому нема, і, врешті решт, до всього якось можна звикнути. Я не кажу, що все це видається не таким уже й страшним,— просто не треба нічого робити, а терпляче нести свого хреста, а хто терпить, той буде спасенний. Стає навіть трохи шкода тих, хто не пережив усієї цієї драми й не знає, по чім ківш лиха.
І коли, думалося мені, деякі дівчата топляться, то, їй-богу, лише тому, що люди ніяк не хочуть дати їм спокій з їхнім горем. Але тітонька, звісно, не могла дати мені спокій, у неї не було такої змоги,— вона за мене відповідала.
6
Крім того, (я щойно починала це розуміти), тітонька по-своєму мене любила. І коли нагадати, що я з'явилась у неї чотирирічним малям, попри її бажання (батьки мої померли в Індії від холери), і то був для неї великий тягар, якого вона зовсім не заслужила (вона дуже несхвально зустріла звістку про те, що моя мати вийшла заміж за бідного клерка з торговельної фірми),— то, безумовно, вона гідна великої шани. Адже тітонька витрачала на мене не тільки багато душевних сил, а й чималі гроші. Свою спадщину, про яку так багато говорили (до речі, з батьківських грошей лишилося тільки п'ять тисяч фунтів), я одержала, коли мені минуло шістнадцять років, і тітонька не взяла з неї ані пенса. Тепер, озираючись назад, я бачу, як я її дратувала: мрійна, примхлива, мене ніколи не було там, де треба, і я завше крутилася під ногами там, де не слід. Та ще й мене нітрохи не цікавили,— і тоді, й згодом, коли я виросла,— справи нашої округи й усі ці комітети, все, що мало таку вагу для тітоньки. Я не відчувала (і це найдужче її дратувало) ані найменшої відповідальності ні перед громадою, ні перед Слептон-Леттерівським кланом (а деякі його члени брали шлюб лише з метою продовжити рід), якому завдячувала і своє суспільне становище, і згадані вище п'ять тисяч фунтів.
Щиро кажучи, я ненавиділа політику, яка вічно псувала тітоньці настрій,— то був ворог нашого спокою й затишку.
Що й казати, незважаючи на велику різницю між мною та тітонькою Леттер, я мала всі підстави бути їй більш ніж вдячною,— хоч би за те, що вона віддала мені, дитині, свою найкращу сонячну кімнату (жертва, яку навряд чи належно оціниш у такому віці) і, не шкодуючи мені ляпасів (за них я, звісно, платила їй ненавистю), навчала мене гарних манер.
Тітонька бачила мене наскрізь (під своїм «практичним» кутом зору), коли докоряла мені за те, що я ніби пливу за течією.
— Але що ж ти робитимеш далі? — прискіпливо допитувалася вона. Добре зрозумівши інтонацію, з якою вона сказала це «далі», я відповіла, що маю намір тримати все у таємниці.
— Дорогенька моя дурелю,— заперечила вона,— та ти навіть своєї талії не можеш уберегти! Вихід лише один — узяти шлюб з Німмо.
— Але, тітонько, як же я в такому стані можу вийти заміж за Німмо чи за кого іншого?
— Можеш, можеш! Він буде вдячний своїй провідній зорі, що взяв тебе, а в якому стані — то вже інша справа, і матиме рацію. Твої родинні зв'язки і п'ять тисяч фунтів — саме той шанс, яким він просто снить.
— Ні, я краще втоплюся!
— Звичайно, можна й це — тоді не зволікай; ну ж бо, доведи діло до скандалу. Я знаю, ти завжди раденька дати крутька. Ох, і всипала б я тобі!
На тітоньку напав такий шал, що сперечатися з нею годі було й думати. Тож я піднялася до себе в кімнату, лягла й одразу заснула, відчувши полегкість, бо від тітоньки вже нема з чим критися. Як і раніш, я була в тому стані самозаглибленості, коли дивишся на життя «зсередини» і переконуєшся, що діло не таке вже й кепське, яким його бачать ті, хто дивиться на це «ззовні». Я з радістю думала, що тітонька, заспокоївшись, так чи інакше залагодить мою халепу.
І справді, не минуло й години, як тітонька збудила мене, наказала не гаючись прийти до тями, поправити зачіску й зійти вниз,— там на мене чекає гість. І не встигла я й справді оговтатись, як вона мало не силоміць завела мене до вітальні, де, наче в засідці, уже сидів Німмо, який ту ж мить, щойно тітонька залишила нас наодинці, підскочив до мене й схопив за руку.
7
Мені й на думку не спадало давати Честерові згоду на шлюб. Та не встигла я й оком змигнути, як він на півслові перепинив мене і, тримаючи за руку, задріботів:
— Я знаю, люба, люба міс Вудвілл, що ви зараз почуваєте. Але дозвольте мені довести вам, що таке справжня любов, любов мужчини.
Після чого він обцілував мені руки й мовив так:
— Не кажіть ані слова, мовчання — знак згоди. О моя найдорожча, моя прекрасна королево!.. Дозвольте мені любити вас, дозвольте дати вам те щастя, на яке ви так заслуговуєте.
Зрозуміло, він хотів випередити мене, не дати розтулити рота, щоб не наразитися на відмову. То був вельми тямущий чоловік, як я незабаром переконалась, він добре знався на людській природі.
І перш ніж я встигла сказати йому «ні» (чи доки я зважувала, що йому відповісти), до вітальні знову рвучко зазирнула тітонька і, відсапуючись, сказала, що для неї велика радість бачити нас у згоді, і вона певна, що ми з Честером будемо щасливою парою.
Німмо потис мені руку (йому вистачило тактовності й глузду не цілувати мене) й прожогом вискочив з кімнати. Я зразу ж спитала тітоньку (навіть не сказавши, що не маю наміру йти з ним до вінця), чи знає він, у якому я становищі.
— Звичайно, знає.
Це вже мене й справді зацікавило (досі я гадала, що для Німмо над усе була його респектабельність), і я спитала, як же він це сприйняв. Але тітонька знову розлютилась і лише процідила:
— Затям, він не дурень, і тим маєш дякувати за це богові. Тримай язика за зубами — і повір мені, він теж мовчатиме, як німий.
Я спробувала уявити собі подумки їхню розмову, і, перебуваючи у такому «філософічному» настрої, знов подумала (а може, цьому якось сприяв і той пікантний стан, в якому я опинилась),— який усе-таки розмаїтий і цікавий мій світ, коли подивитись на нього «зсередини». І вже не пригадую, як саме і за яких обставин я згодилась на пропозицію Німмо (пам'ятаю тільки, що все остаточно вирішив одчайдушний лист Джіммі, де він закидав мені, що це я доконала його своєю впертістю). Хай там як, але за кілька днів усе стало на своє місце, і проблема розв'язалася.
Якої б думки я тоді не була про свою любу тітоньку з усіма її витівками й раптовими нападами люті, озираючись нині назад, я не можу не захоплюватись її розумом і кмітливістю. Подейкували, нібито вона принесла мене в жертву, але це чистісінька вигадка,— тітонька дбала про моє «добро» анітрохи не менше, ніж про майбутнє Німмо. І якщо вона поставила собі за мету порятувати мене від власного мого недбальства, від самої себе, то це мало свій сенс, і навіть було гідне схвалення, бо хто зна, чи судилося б мені стати щасливою,— зважаючи на мою пасивність (або впертість: Джімове звинувачення було не таке вже й безпідставне, ми з ним тоді саме посварилися, і я не схотіла боронитись),— якби мені дозволили «пливти за течією»! Мабуть, я була тоді здатна на все,— і навіть вирішила, що взагалі нема на світі нічого такого, з чим я рано чи пізно не могла б змиритись.
Такий хід думок став для мене дуже небезпечним: власне, не так для мене (наберуся сміливості сказати, що я була б щаслива навіть серед покидьків суспільства), як для моїх родичів, та й взагалі для всіх «політиків». Я навіть подумала: люди, що доходять такого висновку за молодих літ, стають потім «проблемою» для суспільства, а часом і кримінальними злочинцями.
Але ж і прозірлива була тітонька, зметикувавши, у який спосіб їй вивести в люди Німмо (віддавши йому мої п'ять тисяч фунтів) і заодно дати раду мені! То був справжній тріумф тітоньки Леттер, тріумф її «політичного» чуття, коли через два тижні (нас із Німмо повінчали за особливим дозволом) ми вже сиділи з ним у поїзді, що мчав нас у весільну подорож у наш медовий місяць.
Невдовзі я переконалася, що, незважаючи на свою неприхильність до Німмо, бути йому за дружину не так уже й нестерпно. Сидіти в купе «люкс» і милуватися гарними краєвидами було он як приємно, а думка про те, що ми їдемо до Венеції, де я ніколи ще не була, викликала у мене захват. Що ж до моїх подружніх «функцій» на цій стадії, то від мене вимагалося лише одне: бути чемною (і я, звісно, поводилася з цілком чужою мені людиною дуже ввічливо); а мій чоловік ставився до мене приязно й надзвичайно делікатно. Ввічливість у таких випадках найкраще розряджає ситуацію, причому іноді її можна сприйняти за вияв більш ніжного почуття, а бути ввічливим не так уже й важко.