Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич 2 стр.

Не с послєдніх бил при­ка­щик,

Я спою об ньом рас­каз.

Бил вон пос­лан за по­луч­кой дєнег,

Точ­но би­ло єто враз.

(Говорить). А ви підхва­туй­те.

Єни йо­го ма­нять.

Єни йо­го ма­нять:

Пожалуйте, по­жа­луй­те,

По­жа­луй­те, ку­пець!..

Деякі па­руб­ки му­ги­чуть. Гордій зно­ву.

Вдруг іду я тро­ту­ва­ром,

Си­дять кра­сот­ки на крильце,

Точ­но вий­шли січас із больниці,

Нєту крас­ки на ли­це…

Oни йо­го ма­нять і т. д.

Всі пішли.

Борис Во­ро­нов, Вла­ди­мир Пет­ро­вич Гор­нов і Максим Фортуна; всі во­ни з руш­ни­ця­ми і охот­ни­чи­ми тор­ба­ми.

Максим. Ну, па­ни­чу, як собі хо­че­те, а вдру­ге ви­ба­чай­те, щоб я вас повів на охо­ту. Шко­да, те­пер вже більш не підду­ри­те ме­не!..

Борис. Це но­ви­на! Чим же ми вас підду­ри­ли?

Максим. Ще й пи­та­ють! Ви ж та­ки ро­зумні і вчені, мов­ляв, лю­ди, то й розмірку­ва­ли б: що цілісінький день ви собі уд­вох ба­ла­каєте, а за ва­ми слідком чов­гає щось та­ке, ніби теж ски­дається на лю­ди­ну, а ви йо­го вва­жаєте ні за при­ший хвіст ко­билі чи за німо­го?.. Бовк­не­те яке там сло­во до ме­не; ко­ли б, мов­ляв, ви по-на­шо­му, по-прос­то­му ба­ла­ка­ли, як перш бу­ло ко­лись, то, мо­же б, і я ро­зумів там що п'яте хоч че­рез де­ся­те.

Борис. То хіба ви по-руськи не ро­зумієте?..

Максим. Цеб­то по-панськи? А де ж би ми тут нав­чи­лись?

Горнов. Вже й розсівся.

Борис. Я ду­же но­ги на­то­мив.

Горнов. А що ви тоді, хоч тро­хи-та­ки шу­ру­палі по-руськи?

Максим. Вам та­ки ціка­во? Аяк­же. Ве­ли­ка, бач­те, бу­ла б на­ву­ка; "так точ­но", "не мо­гу знать", “слу­шаю!", "ча­во зво­ли­те?" - ото й по на­вуці.

Борис по­дає йо­му та­бак.

Та ви вже, будь лас­ка, самі мені, бо мої пальці, мов­ляв, не до то­го па­пе­ру зроб­лені. А яка чу­до­ва ніч, ти­хо-тихо, мов­ляв, як у вусі. Чи во­но на дощ оце за­тих­ло, чи на вітер?

Горнов. А вам як здається?

Максим. Та хіба ж вас цьому не вчать?

Горнов. Не вчать.

Максим. Як то мож­на! Во­но ж по­вин­но сто­яти у тих кни­гах, що вчи­те.

Горнов. Не до­див­ляв­ся.

Максим. І все ви шут­куєте. Дай, бо­же, мов­ляв, щут­ку­ва­ти, аби не пла­ка­ти. Я сам ска­жу, що от наш пи­сар, так той вга­дує: чи го­ди­на бу­де, чи не­го­да, тілько на хви­ли­ну заг­ля­не у кни­жеч­ку і за­раз вга­да.

Горнов. То ж кни­жеч­ка вга­дує, кот­ра зветься ка­лен­дар.

Максим. Як ви ка­же­те?

Горнов. Ка­лен­дар.

Максим. Ба ні, не ка­лен­дар, а сон­ник, бо він вам і сон вга­да - як ув око вліпе.

Горнов. Ба­ки лю­дям за­би­ва.

Максим. А й ні, не кажіть. Він вам і руж­жо мо­же за­мо­вить! Чи віри­те, що раз як за­мо­вив мені оцю руш­ни­цю, так нічогісінько не вдієш, чвирк та й чвирк! Му­сив вже йо­му пос­та­но­вить півквар­ти.

Горнов. І нап­ра­вив?

Максим. Ще й як нап­ра­вив!

Горнов. Май­стер, зна­чить, до уся­ко­го діла?

Максим. О, го­ло­ва! Ка­жу вам, до уся­ко­го діла до­теп­ний!

Горнов. Дов­го ще по се­лах отакі муд­реці, як ваш пи­сар, мо­ро­чи­ти­муть ми­рян.

Максим. От­же, ви не віри­те?

Горнов. А зви­чай­но, що не вірю.

Борис. Як тут чу­до­во! Я б отак до самісінько­го світу про­сидів.

Горнов. Ви­га­дай півто­ра людсько­го! І що тут красотнього? Жа­би ква­ка­ють, від став­ка му­лом не­се, під но­га­ми вог­ко, аж джя­ко­тить, а не­жи­тя та­ко­го тут здо­ро­во­го мож­на схо­пи­ти.

Максим. Еге, що й тиж­день, мов­ляв, не вич­хається.

Горнов. А бісові ко­марі аж пе­чуть.

Максим. А ви об­ку­рюй­те се­бе, отак навк­ру­ги пус­кай­те дим, то та по­гань і не наб­ли­зиться, і втіка­ти­ме, як чорт від ла­да­ну.

Борис. Ти, Во­ло­дя, не лю­биш по­езії.

Тиха ук­ра­инс­кая ночь,

Проз­рач­но не­бо, звезды бле­щут;

Своей дре­мо­ты пре­воз­мочь

Не мо­жет воз­дух…

Оксана (вхо­де). І не ди­во? Я й чую, що ба­ла­кають, та ніяк не роз­бе­ру, хто і з ким? Аж це ось хто!

Горнов. Дав­ненько ми з ва­ми не ба­чи­лись.

Оксана. Хоч би одвіда­ли, і не со­ром вам? То бу­ло ма­ло не що бо­жо­го дня приїздять, а це вже зовсім ме­не відцу­ра­лись. Хоч би забігли за книж­ка­ми, що по­на­да­ва­ли. Я вже їх всі пе­ре­чи­та­ла.

Горнов. Ніко­ли бу­ло, ро­бо­ча по­ра. Та на­що нам вже і одвіду­ва­ти? Ко­ли вже кращі від нас приїха­ли, то ми й не ри­паємось. Чи не по те­лят­ко ви оце іде­те?

Оксана. По яке там те­лят­ко?..

Горнов. Та це ж у інших дівчат та­ка од­мо­ва, що як зустрінеться з па­руб­ка­ми, то за­раз і ка­же: "Те­ля­ток шу­каю".

Оксана. Ні, я ко­го шу­ка­ла, то­го й знай­шла.

Горнов. Тоб­то ме­не?

Оксана. Та й вас.

Горнов. А ко­го більш ба­жа­лось ба­чи­ти?

Оксана. Поч­не­те дра­ту­ва­ти. Обох од­на­ковісінько.

Борис. А ми оце, Ок­са­но, ду­ма­ли до те­бе зай­ти.

Оксана. Ма­буть! Чую, го­мо­нять та й го­мо­нять, та все на однім місці, ще хтось по­чав і співа­ти.

Горнов. То я про­бу­вав го­ло­са. А прав­да, чу­до­вий го­лос, усі жа­би за­мовк­ли і в ку­шир по­хо­ва­лись, як за­чу­ли. Що ж та­тусь ваш, до­ма?

Оксана. Ні, не­ма. Пішли з яте­ра­ми по ри­бу.

Борис. Це шко­да.

Оксана. А хіба як батька не­ма до­ма, то й у ха­ту не мож­на зай­ти?

Горнов. Уночі? А по­говір, а людське па­ще­ку­ван­ня?

Оксана. Пев­но, вже й так то­го по­го­во­ру, що вже більш і ніку­ди.

Горнов. І вам це нічо­го?

Оксана. Це вже моя пе­чаль. А вас, Вла­ди­мир Пет­ро­вич, і пізна­ти не мож­на, бо­ро­ду за­пус­ти­ли.

Горнов. На­ва­жив­ся вже, ба­чи­те, у діди за­пи­са­тись. (Чха). Оту­ди! Я ж ка­зав.

Борис. Шпич­ка в ніс.

Горнов. Хай тобі біс! Ну годі або­що. Ну дай­те ж, Ок­са­но, на­ди­ви­тись на вас! Дав­ненько, дав­ненько не ба­чи­лись: змарніла…

Оксана. Та годі-бо вам вдив­ля­тись, ще згла­зи­те.

Горнов. На те бог дав мені очі, щоб за­ко­ху­ва­тись тим, що кра­сує пог­ляд.

Оксана. Цеб­то я та­ка кра­су­ля?

Горнов. А то ж і ні? Щоб ви зна­ли!

Оксана. Ну, годі вам вже шут­ку­ва­ти!..

Горнов. Тут не шут­ка, бо я маю вам ска­за­ти щось та­ке, що й во­рож­ка б не вга­да­ла.

Оксана. Ціка­во.

Горнов. Во­но б і дав­но вже на­ле­жа­ло вам про це довіда­тись. Слу­хай­те ж: сьогодні я вже вкінець пе­ре­ко­нав­ся, що Бо­рис у вас душі не чує.

Оксана. Цього-то вже зовсім не слід ка­за­ти. Мож­на шутку­ва­ти, а це вже… Що во­ни, спа­сибі їм, ме­не жа­лу­ють…