Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич 4 стр.

Ті ж і Тек­ля.

Ті ж і па­руб­ки. Хва­та­ють Ок­са­ну.

Рак у дуд­ку дме,

Че­ре­па­ха - сва­ха,

Бу­зи­но­ва дуд­ка!

Степан і Охрім з па­руб­ка­ми.

Завада ви­хо­дить з ха­ти, позіхає.

Гордій. Єсть пєсня, у ко­то­рой го­во­рит­ся: візьми в ру­ки пісто­ле­ту, прост­ре­ли ти: грудь мою. І как вжас­но мно­го го­ресті у етой са­мой пєсні, і как буд­то во­на з мо­го страж­данія опи­са­на! Ка­жет­ся, те­пер моя лю­бов до Оке­анії Ан­то­нов­ни ви­да­ющий­ся слу­чай, ну од­на­че ж во­на как буд­то і в ре­зон не взя­ла мо­во чувствія. І нев­желі я дол­жен буть по­гиб­шой че­ловєк? Ах, как вжас­но моє сер­це го­рить! Ну і сколько я ето­во са­мо­го то­ва­ру ви­дал у го­роді, ну, ка­жет­ся, так што ні од­на іщо не зав­да­ва­ла мінє стольких му­ченій! Пу­щай там ба­ришні і вос­питанні, і свою хви­зи­номію імєют в кра­сотє, і в нас­тоящем хва­соні їх вос­пи­таніє, і пу­щай во­ни і на ре­чах бойкі. Ну, ка­жет­ся, што нєт у них ето­го вди­ви­тельно­го взгля­да, штоб сер­це од них кипіло. Тя­тенька го­во­рять, што за Ок­са­ною Ан­то­нов­ной і при­да­ноє долж­но буть каку­рат­ноє, і денєжной ко­пи­тал. Ну как же не страж­дать? Прав­да, што во­на ма­ло вос­пи­та­на, так ето ми поп­ра­вим. Ну, што кольца зо­ло­то­го не при­ня­ла, зна­чить, амінь і ша­баш. Там чи бу­ла у них ка­кая ко­мерція з па­ни­чем, чи не бу­ла, я на ето ма­ло внімаю об­ра­щенія, бо ми у го­роді до ето­го са­мо­го бе­зоб­разія при­рав­но­ду­ши­лись. Глав­ноє дєло, штоб був денєжной ко­пи­тал. Че­ловєк без ко­пи­та­ла, што швець без ко­лод­ки, че­ловєк с ко­пи­та­лом всєгда імєєт нас­то­яшую хви­зо­номію у хо­рошій кум­панії. А же­нив­ся б со­бе і сійчас би вструг­нув мас­терськую, взял би в под­мастєра двох мальчи­ков, квар­те­ру на большой улицє, і жи­ви в своєм ти­ту­ле, как по­ря­дош­ний гаспадін. Больвар тут, гос­ти­ниці, кум­панію з вос­пи­тан­ними при­каж­чи­ка­ми і палікмах­те­ра­ми. І па­лу­чай се­бе вос­пи­таніє. Ну і за пус­тя­ком дєло: ко­пи­тал денєжной на­до імєть. Ах, как я страж­даю! Ах, как я страж­даю!

Входить Сте­пан.

Ті ж і За­ва­да.

Текля і Гордій.

Текля. Що ж то те­пер з нею тво­риться? Ціка­во мені до неї довіда­ти­ся. (Заг­ля­да у вікно). Що це во­на, навко­люш­ках мо­литься, а сльози, як го­рох, ко­тяться. Нев­же ж во­на і справді так ду­же лю­бить па­ни­ча? Див­но! (Ди­виться у вікно). О, встає і йде з ха­ти.

Гордій (підхо­дить). Здрас­туй­те, ба­риш­ня!

Текля. Ох, як же ви ме­не зля­ка­ли.

Гордій. Чо­го ж пу­жат­ся? Я не звєрь ди­кой ка­кой. Ку­да ви іде­те?

Входить Ок­са­на і про­хо­дить в сад.

Текля. Так би оце я вам і ска­за­ла! А як і приз­на­юсь, чи ви ж і повіри­те?

Гордій. Вєрно, ка­ко­го ка­ва­ле­ра ська­ли?

Текля. Яко­го? Ви, мо­же, на­тя­каєте на кот­ро­го з на­ших па­рубків? Не діждуться во­ни цього! Вже, прав­ду ска­зать, є за ким!

Гордій. А буд­то вам ні один з ва­ших ка­ва­ле­ров не нра­вит­ся?

Текля. Та хай во­ни усі хоч за­раз по­виз­ди­ха­ють.

Гордій. Од­на­че я сли­хал, што ви з Охрємом лю­бов кру­ти­ли?

Текля. Бач-бач, я ж ка­жу, що я усім кісткою у гор­лянці засіла. Гос­по­ди, гос­по­ди! Здається, ніко­го і не зачіпаєш, ніко­му не за­ва­жаєш…

Гордій. Пол­но пи­чалі, я на ето об'явленіе не внімаю об­ра­щенія. Та ко­го ж ви ська­ли?..

Текля. Ще й пи­та­ють.

Гордій. Так не­ужелі ме­ня?

Текля. До­га­дай­тесь. Ско­ро ви приїха­ли в се­ло, а я як по­ба­чи­ла вас… Ні, не хо­чу ка­за­ти, бо мені стид­но. А для чо­го би я вас пе­ред усіма вих­ва­ляю, ко­ли б… От, ка­жу, па­ру­бок, нас­то­ящий ка­ва­лер, не на­шим сви­но­па­сам рівня.

Гордій. Так не­уж­то я вам ндрав­люсь?

Текля. У нього, ка­жу, і пог­ляд со­ко­ли­ний, хо­да мо­ло­децька, ко­ли чую, ви пос­ла­ли ста­ростів до Катрі. А я як це по­чу­ла, то ма­ло не зомліла. Вже ма­ти що не ро­би­ла: і свя­че­ною во­дою ме­не прис­ка­ла, і пе­ре­по­лох ви­ли­ва­ла, бо Кат­ря ж…

Гордій. Ах, не до­саж­дай­те ме­не Кат­рею, ето бу­ла глу­пая моя ошиб­ка.

Текля. Знай­шли ко­го сва­та­ти! Та у неї раз у раз з ро­та сли­на ко­титься, а на пле­чах отакі чи­ря­ки. Во­на з чи­ряків ніко­ли і не ви­гоюється.

Гордій. Буд­то? Вот так ка­те­горія.

Текля. От, їй-бо­гу, хоч зап­ри­сяг­тись.

Гордій. Бла­го­да­ру вам, што ви мінє гла­за отк­рили. Поз­вольте пред­ло­жить вам для вдо­вольствія конфе­тов.

Текля. Ні, спа­сибі.

Гордій. Возьміть, ето нам не уби­ток.

Текля. Ви ж ро­зум­ний ка­ва­лер, то й по­ду­ма­ли б, що бу­де, як лю­ди спізна­ють, що я бе­ру від вас гос­тинці…

Гордій. Еті речі ваші вумні; ну од­на­че оні нічо­го не мо­гут.

Текля. Не мо­гуть? Як би не так, а то як тілько пос­те­ре­жуть, що я вас люб­лю. Ох, що ж це я ска­за­ла?..

Гордій. Пов­торіте! Здєлай­те єщо раз об'явленіє!

Текля. Ох, со­ром же який!

Гордій. Ніко­то­ро­го со­ро­ма. Поз­вольте вас спросить, ка­коє у вас при­да­ноє.

Текля. Яке? Нас дві у батька і у ма­тері. Я та мен­ша сест­ра. А ви ж знаєте, що ми лю­ди за­можні. Оп'ять же як я слу­жи­ла півто­ра ро­ку у куп­ця Лей­зо­ра за няньку, так ті гроші, що я за­ро­би­ла у Лей­зо­ра, я відда­ла усі до рук батькові.

Гордій. Даєть вам па­па­ша п'ятсот рублів або на ху­дой ко­нець чо­ти­рис­та рублів? Міне глав­на статья, штоб свою мас­терську, єжелі дасть хоч трис­та п'ятде­сят, і в то ж сікунд я в вас влюбльон.