Тоді сотник Ляхович наказав затримати всіх мешканців будинку. Двох, що опиралися, застрелили, інших вивели на подвір’я.
І почали шукати-нишпорити. І знайшли хід під будинок.
У підвальному приміщенні сидів китаєць, а коло нього – “машинка, що печатала ті прокламації”, які їх розвісили вночі в місті.
Старших людей і дітей козаки відпустили, решту ж повели до острогу. Туди запросили і поручника Дроздова, якого знайшли покаліченим, коли гайдамаки входили до міста.
Йому запропонували придивитися до арештованих, – чи не пізнає кого зі своїх катів?
Першого ввели вилицюватого, не в своє одягнутого нахабу.
Він тільки глянув на поручника Дроздова, зблід і затрясся, як у пропасниці...
– Кто ета?! – заричав пикатий. – Я єво нє знаю!
– Зате я тебе знаю, – запевнив Дроздов. – Ти голова бойової летучої організації. Ти амністований Керенським злодій-кримінальник.
Поручник повернувся до Ляховича.
– Його звати Давид Стукало, принаймні він так називав себе.
– Брєшет, – люто сичав скажений пес.
Козаки виштовхали арештованого у двері, а завели іншого.
“Це був жидок, років 33, худий, волосся довге, рідке, довгий ніс, борода і вуса руді, уші великі, очі червоні, руки й ноги довгі, – згадував Ляхович. – У довгім лапсердаку, пантофлях, бувший жидівський учитель... Він дезертував під час війни з війська і під різними прізвищами працював у різних містах. Тут працював у чрезвичайці як Михайло Божко...”
Завели й “худого як кістяк” китайця. Це виявився головний кат у Констянтинограді. “Голови рубав, як патики, а сік різками, якби витрушував порох”. Називали його Хунхуз.
Привели і Янкеля Квятка – сторожа ЧК.
Та найбільше враження справив москаль із чортівською усмішкою – Андрєй Прітьолков. Виглядав він “дуже пристійно”, удавав щирість і добросердність. Сили був величезної, плечі мав широченні.
Як побачив пораненого поручника, радісно, як до приятеля, вигукнув:
– Я очєнь счастлів, ґаспадін паручік, что віжу вас в добром здравіі! Как ви сєбя чувствуєтє?
Дроздов на лицемірне привітання не відповів, а, повернувшись до українських старшин, мовив:
– Це другий катюга, чоловік безсердечний, але дуже зичливий. Служив у Росії в жандармах, у політичному розшуку. З арештованими запобігливий. Коли треба кого катувати, то звертається до нього по-приятельськи. Ніколи не кричить, лише просить: “Прашу раздєвайтєсь, нє стєсняйтєсь, здєсь всє своі...” І одразу починає катувати різками чи шомполами... Він багатьох відправив на той світ... До мене підійшов тоді усміхнений... Пив вино і жартував... Питав, чи не знаю яких нових анекдотів... А потім: “А как хатітє, чтоб я вас расстрєлял: сзаді ілі спєрєді? А єслі хатітє, то можетє лєчь...” Питає мило, як лікар. З його рук ні одна жертва не вернулася жива... І все ж арештанти з більшою охотою йшли “на суд” до нього, бо китаєць чи жид, перед тим як вб’ють, ще й душу вивернуть...
Сотник Ляхович подякував поручнику за допомогу і пішов оглянути жіночу гімназію, де більшовицькі катюги влаштували чрезвичайку.
Перше, на що звернув увагу Ляхович, це могили по всій території гімназії. “Дух був тяжкий, дуже смерділо гниллю”.
Коли козак відчинив двері до підвалу гімназії, Ляхович “мало не впав, такий був задух. Як у різні. Всі стіни окроплені темними плямами...”
Посередині приміщення стояли стіл і три широкі лави. На них – знаряддя катів: шомполи, мотузки, поламані різки. Валялося багато пляшок із-під горілки, пива, вина...
На другому поверсі лікарі полку оглядали замучених, яких не встигли поховати. “Там лежала начальниця гімназії з вирізаними грудьми і пробитою головою, – згадував Володимир Сікевич. – У другому місці лежав труп генерала з вирізаними лампасами на ногах...”
Суд призначили негайно. Головою визначили сотника Омеляна Волоха, членами – Байлова і Виноградіва.
Під час засідання у А. Прітьолкова запитали, як у червоних відбувався суд.
Він визнав, що суду фактично не було ніякого. Все було вирішено наперед. Він так називався лише для проформи.
У кожній партії було чоловік 15 – 20. Їх ставили навколо столу, покритого червоним сукном. На ньому лежали справжній серп і молот. Судді приходили завжди напідпитку, а то й п’яні. Спочатку наказували роздягтися. Потім ділили одяг, а тоді вже вбивали в різний спосіб. І знову пили горілку.
Траплялося й інакше. “Коли судді були в доброму і веселому настрої... то арештантів виводили в поле, ставили в рядок і казали їм втікати. Хто втече – його щастя. А за арештованими в десяти кроках стояли судді і гості з рушницями і втікачів стріляли. Не було случая, щоб хто-небудь втік”.
На кінець Прітьолков запропонував свої послуги гайдамакам, запевняв, що служитиме їм “якнайкраще”...
Опівночі сотник Волох доповів своєму командиру, що смертний присуд виконано...
Ніч минула спокійно, “як вже давно не було в Констянтинограді”.
На ранок люди повиходили з будинків. Відкривалися крамниці. Головною новиною був, звичайно, нічний розстріл більшовицьких катів. Усі тільки про це і говорили...
А гайдамаки вже лаштувалися до виїзду з Констянтинограда.
На зміну їм за кілька годин мали прийти німці.
Недобрий фінал Центральної Ради
У другій половині квітня 1918 року Київ облетіла чутка про таємниче зникнення київського банкіра Юрія (Георгія) Доброго, члена фінансової комісії на українсько-німецьких переговорах про торговельний договір. Казали, що до нього додому вночі увірвалися невідомі й, показавши мандат, вивезли в невідомому напрямку. Висувалася версія, що банкір став жертвою грабіжників.
Центральна Рада цих чуток не спростовувала.
Пізніше поповзли шепти, що Доброго не викрали, а заарештували “як визначного контрреволюціонера” “за наказом двох міністрів – Ткаченка та Жуковського – з відома прем’єра-президента Голубовича”.
Але чим цей арешт відрізнявся від нальоту? Якщо затримує влада, навіщо маски і наставлені револьвери? Пізніше казали, що одним із нападників був військовий міністр Олександр Жуківський.
Доброго мали запхати в якесь провінційне містечко, але все вирішив хабар: банкір запропонував гроші за те, щоб його відвезли до Харкова, а там зумів повідомити німецьку владу про своє викрадення.
Німці серйозно поставилися до цієї події. Тим більше що Київ заполонили чутки, що якась невідома досі організація – Комітет порятунку України – має намір в одну ніч вирізати всіх кайзерівських офіцерів у Києві.
Союзники звернулися до прем’єра Голубовича, але той нічого не зміг чи не захотів сказати. Тоді фельдмаршал Ейхгорн опублікував наказ про введення в Україні німецьких польових суддів. Сталося це 25 квітня.
Німці почали власне розслідування у справі викрадення Доброго.
На думку київського юриста А. Гольденвейзера, саме ця подія і вирішила долю прем’єра Всеволода Голубовича, а разом із ним і долю всієї Центральної Ради...
28 квітня до зали засідань у Педагогічному музеї увійшло декілька десятків німецьких солдатів. Їхній командир розміреним кроком підійшов до Михайла Грушевського і ламаною російською виголосив:
– Згідно з розпорядженням німецького командування оголошую всіх присутніх арештованими. Руки догори!
Вояки взяли присутніх під приціл.
Члени “революційного парламенту” слухняно виконали наказ. Єдиний, хто не встав і не підніс рук, був смертельно блідий Михайло Грушевський.
Фельдфебель вигукнув кілька прізвищ, серед них і міністрів Жуківського, Ткаченка, Ковалевського, управляючого Міністерством закордонних справ Любинського і директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського. З названих відгукнулись лише два останні. Їх одразу ж заарештували (пізніше німці затримали міністра військових справ Олександра Жуківського, начальника київської міської міліції П. Богацького та дружину Михайла Ткаченка, якому вдалося втекти; пана Любинського і пані Н. Романович-Ткаченко невдовзі звільнили)...
У Педагогічному музеї тим часом прем’єра Голубовича поставили обличчям у куток і наказали не рухатися. Врешті його кудись повезли в кареті – вниз по Фундукліївській.
За годину затримані почули грубий голос:
– Raus! Nach Hause gehen! (Геть! Розійдись по домівках!)
І члени Центральної Ради слухняно рушили до виходу.
Наступного дня, 29 квітня, принижені члени “революційного парламенту” все ж зібрались і на швидку руку ухвалили конституцію УНР. Члени Центральної Ради хотіли ще затвердити проекти “законів про жидівські й російські установчі збори на Україні”, та, хвалити Бога, не встигли. Після чого розійшлися “без особливої впевненості, що їм дозволять ночувати вдома”.
Цього дня в центрі Києва, в цирку Крутікова, відбувся з’їзд хліборобів, на якому було обрано Гетьмана Української Держави. Ним став генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Переворот, про який весь квітень говорили кияни, стався.
Соціалістичні експерименти Центральної Ради стали надбанням історії...
Суд відбувався вже в Українській Державі. Він був відкритий, тож у зал набилося багато публіки.
Судили військового міністра Центральної Ради Олександра Жуківського, двох директорів департаменту і начальника кримінального розшуку. Журналіст “Киевской мысли” С. Сумський, який був на цьому процесі, стверджував, що підсудні поводили себе негідно: виправдовувалися, плутали, просили суд бути поблажливим. Доктор Трейде, німецький обвинувач, третирував їх “як хлопчаків”:
– Коли з вами говорить прокурор, – повчав суворо доктор Трейде, – ви повинні стояти рівно і не тримати руки в кишенях.
І його слухали.
Всеволод Голубович спочатку виступав як свідок. Про його участь у викраденні даних не було, але завдяки майстерності прокурора Голубович зізнався. І впав в істерику.
Для втихомирення “державного діяча” довелося оголосити перерву.
Після перерви колишній вже прем’єр визнав свою вину. З кімнати для свідків йому довелося пересісти на лаву підсудних.
Доктор Трейде, німецький обвинувач, “не пожалів барв, щоби зобразити образ Голубовича і його діянь”, – стверджував інший свідок, Н. Могилянський.
До слова сказати, міністр гетьманського уряду, а потім історик Дмитро Дорошенко назвав прем’єра Голубовича “кретиноподібним суб’єктом”, “тупим”, не здатним навіть доладно виголосити й короткої промови.
Під час судового засідання Голубович не раз вибачався перед доктором Трейде і обіцяв “більше ніколи такого не робити”. В останньому слові він прохав не судити по ньому про всю його партію.
“Більшої ганьби для українського уряду, ніж цей процес, не вигадаєш, – писав С. Сумський. – Хоча звичайно всі симпатії бувають на боці підсудних, симпатії величезного залу, як це не дико, були цілком на боці суду: німці чудово розіграли цей процес. Коли я йшов із залу, якийсь старий, що сидів серед публіки, звернувся до мене:
– Слава Богу, що німці звільнили нас від цих хлопчаків і бандитів.
Німцям вдалося довести моральну ницість “демократичного” уряду.
Так безславно закінчилася історія Центральної Ради.
“В очах їх той же блиск”
Після Кримського походу полк імені Костя Гордієнка відпочивав у селі Антонівка біля Мелітополя. Село було переважно гагаузьке. Жили тут і кілька турецьких родин.
Десь на початку травня (1918 року) на одній із вуличок Антонівки зібрався чималий гурт людей різних національностей. Їх згуртував старий турок, який грав на невідомому козакам круглому інструменті зі смичком.
Командир гордієнківців Всеволод Петрів і собі підійшов до гурту.
Струни плакали жалібно-жалібно... Але про що співав чоловік? Турецької мови полковник Петрів не знав. Розрізняв лише деякі слова: Плевна, Осман Дігма-паша, урус, Аллах, Магомет.
Під кінець пісні заплакало єдине старече око. Витирали сльози і суворі гайдамаки. Плакали й гагаузи.
– Ох, як жалісно співа, батьку, – сказав, повернувшись до отамана, один із козаків, – цікаво, про що він співа?
Полковник Петрів, сам зацікавлений, підійшов до гагауза, у якого розмістився штаб полку, і запитав, про що співав старий. Господар пояснив, що пісня ця про поразку турків під Плевною 1877 року. Складена вона полоненими турками.
– Він, – сказав господар, вказуючи на музику, – і нам неохоче цю думу співає, бо каже, що ми біди його народу не розуміємо... А прилюдно це чи не вперше співає.
– А цікаво чому? – запитав Петрів.
Господар підійшов до діда і звернувся турецькою, показуючи рукою на полковника.
Співак встав із каміння, на якому сидів, і, вправно закинувши інструмент за плече, підійшов до командира гайдамаків. Поклавши руку йому на плече, щось заговорив.
Господар перекладав:
– Він співав тому, що певен, що ці люди з голеними головами його зрозуміють; вони не уруси – не пастухи та мужики, а такі, які біду Османа Дігми та його вірного вояцтва відчувають і розуміють, бо в очах їх той же блиск, як в очах тих, що боролись, один на сімох, з урусами під міцною рукою Османа Дігми-паші, слава його хай сіяє повіки!
Старий музика міцно заприятелював із гайдамацтвом. До приязних стосунків заохотив всіх турків і гагаузів Антонівки, які перед тим товариської щирості не виявляли.
Жертвоприношення під Мерефою
Богданівський полк вже бився більше як півдоби. Але з кожною годиною ставало очевиднішим, що втриматися на позиції не вийде.
Першою відступати мала піхота.
Побачивши, що козачня полізла у вагони, червоні почали обстрілювати ешелон, а заодно і будку-сторожку, де розмістився штаб Богданівського полку.
Але кулеметники брали дуже високо – чи були аматорами, чи, може, симпатизували богданівцям. Лише гілочки сипалися на кінноту, що сховалася за будкою залізничника в садочку.
А гармаші й кулеметники Богданівського полку зайняли позицію попереду сторожки – поза зоною пристрілу. На цій лінії вирішено затримати ворога, щоб дати в порядку відійти богданівській піхоті.
Команду над ар’єргардом полку обійняв полковник К. Він наказав гармашам приготувати шрапнелі, а на кіннотників тільки подивився довше звичайного... Ті його зрозуміли... А як не зрозуміти, коли він не так давно був їхнім сотенним...
Раптом стало тривожно тихо. На горі з’явилися хмари більшовицької сарани.
Китайці. Було їх, згадував Валентин Сім’янців, “видимо-невидимо”.
З гори посунули вони двома лавинами.
Сіро-жовтий китайський потік заповнив по береги сільську вуличку й котився на українську позицію “з якимсь гудінням, наче вода з прорваної греблі”.
Хвилини очікування були безмежно довгими. Нестерпно хотілося стріляти вже – щоб потім не було пізно.
Очі всіх були звернені на командира. Саме він мав відкрити шлюзи українському вогню. Та полковник мовчав.
“...Схиливши голову додолу і ніби в такт чомусь, (він) гладив перев’язь своєї раненої руки, переводив очі з кулеметників на гармашів, поглядав на ворога й тільки іноді оглядався на нас (кіннотників), легко піднімаючи брови, ніби говорячи: кріпіться, мої хлопці”, – писав Валентин Сім’янців.
Кіннотники любили свого командира, вірили йому. Напевно, спокійна впевненість полковника передалась і гармашам, і кулеметникам.
А гудіння орди переростало в грізне ревіння.
З китайського потоку вже виглядали окремі обличчя. Ще хвиля – і лава накриє скромні українські позиції, перекотиться і понесеться до Мерефи.
Обличчя козаків і старшин скам’яніли. “Тільки коні нетерпеливо переступали дрібненько ногами, все просячи попустити натягнені поводи. Їздці лагідно гладили їхні шиї”.
Командир полку тихо підніс руку. Це побачили всі. І, ніби прокинувшись, “грізним громом” гримнули чотири гармати, “заводили своїми довгими шиями кулемети”.
“Все злилося в пульсуюче “р-а-а-а... р-а-а-а”.
Розібрати щось було важко. “Здавалося, ніби піднімалась якась маса, колихалася і падала перед гарматами; знову піднімалася, колишучись, перекручувалась – і знову падала... – описував побачене Валентин Сім’янців. – Чи то був ворог, чи то був гарматній дим? Як довго стріляли наші? Як довго це тривало? Здається, потім була хвилина тиші.