“Коноводи, коней!” – ця команда привернула дійсність.
Вулиця перед гарматами тільки копошилася”.
Повиймавши замки з гармат, гармаші навіки попрощались зі своїми вірними подругами і, не озираючись, рушили разом з іншими в бік станції Мерефи.
Було вже 24 грудня 1918 року. Люди готувалися до Святвечора...
Минуло щось зо три місяці. Сніг розтанув. Повіяло теплом... З весною повернулися і нові хвилі тифу. Потрапив під тифозний прес і Валентин Сім’янців.
Помирав він і знову воскресав у Тираспольському військовому шпиталі...
А на Великдень місто окупували більшовики. І Сім’янців “із вояка Української армії став... полоненим”.
Нова влада дійшла висновку, що з реконвалесцентів можна виклепати червоноармійців, принаймні для гарматного м’яса. Відповідав за цей процес “творення” Аґєєв, “настоящій бальшевік”, командир Тираспольського охоронного батальйону. Під його команду і потрапив Валентин Сім’янців.
Вважаючи більшовизм певним зразком, під який треба підганяти людей, Аґєєв виголосив своє кредо:
– Хто каротчє – падтянєтся (но, єслі прі етой апєрациї трєснєт, дєло єво); а кто долґій... таво укаротят, с ґалави начіная.
Тяжко було слухати це.
Аґєєв мав “вигляд не так командирський, як кацапський, – зазначав Валентин у “Спогадах богданівця”, – (і) часто розсвічував огонь ненависти в (моїх) очах, і ніж... сам розкривався в кишені”...
Одного разу Валентину треба було відпроситися у місто. Мусив звертатися до командира. Той дозволив, а коли Валентин збирався відійти, несподівано поцікавився, в якій частині української армії служив “красноармєєц Сімянцев”.
– У Першім козацькім імені гетьмана Богдана Хмельницького пішому полку, в кінній сотні, в другій чоті, – виструнчившись, відрапортував козак.
Москаль пильно подивився на нього, а тоді поставив руба ще питання:
– А єщьо баґдановци єсть в батальйонє?!
– Нема.
– Баґданавєц... – протягнув Аґєєв і далі з притиском, рубаючи кожне слово, запитав: – А пад Мєрєфой пад Раждєство прошлаво ґода бил?!
– Так, був, – відповів Сім’янців, і перед його очима постала жахлива м’ясорубка останнього бою під Мерефою.
Аґєєв нахилився до Валентина і впер у нього свої сталеві очі.
– А я бил начальніком етой кітайской дівізіі... – прошкварчав він. – По-о-онял?!
Валентин очманів і вирячив очі.
А більшовик раптом схопився за боки. “Божевільний регіт засмикав підлогою, стіни витягнулись у довжелезний вузький коридор, стеля затрусилася вітряком”, – так описував побачене і почуте Валентин.
Йому стало моторошно... Добре ще, що він мусив стояти струнко і згідно з військовим статутом не повинен був ніяк реагувати.
А командир чи не із захопленням вигукнув:
– Ну й наложилі же ви там кітайоз...
І знову захлинувся біснуватим сміхом.
“Цей регіт був страшніший” за оту сільську вуличку з сотнями трупів...
Так закінчив свій спогад богданівець Валентин Сім’янців із Великого Бурлука, що на Слобожанщині.
Повстання на Запоріжжі
“Недовго були “петлюрівці” у Запоріжжу після того як скинуто гетьмана... Року 1919-го, день після Різдва1, покинули місто останні відділи Української армії й незабаром з’явилися большевики”, – так почав свій спогад Олександр Кошель, повстанець відділу отамана Олександра Чайківського...
Українська влада не зробила жодної спроби спротиву більшовикам, хоч охочих воювати проти них вистачало. Але ж треба ще вміти організувати людей, одягти їх, нагодувати, озброїти.
Ще в листопаді – грудні 1918 року на заклик Директорії в Олександрівськ злетілися хмари людей. “Їх було так багато, що влада не могла дати з ними ради”, – згадував товариш Кошеля козак Гаврило Гордієнко.
Українська влада не знала, що робити зі своїми прихильниками. Навіть розмістити їх у більших приміщеннях не спромоглася. Що вже говорити про харчування. І хлібом не забезпечила своїх захисників!
Тож, поживши кілька днів на приватних помешканнях, козаки розійшлися. І коли до міста підійшли більшовики, захищати рідне місто було нікому. Все поховалося! А українській владі, як виявилося, легше було тікати, ніж організувати спротив. Справді, менше клопотів!
Соромно і згадувати: червоні москалі окупували Олександрівськ без жодного пострілу. І пішли далі на південь битися проти Денікіна. Посунули й на Правобережжя – добивати Армію УНР.
У повітовому центрі червоних військ практично не залишилося. Керувала всім “якась збиранина”, що згуртувалася біля військового комісара Гопе. Її головним заняттям було вишукувати місцевих “контрреволюціонерів”, а відтак і розстрілювати їх. Вбивали людей серед білого дня, мало не прилюдно. І ніхто вголос не обурювався.
Українське життя в місті відразу завмерло – бо найбільшими контрреволюціонерами, на думку більшовиків, були якраз українці... Майже щодня пополудні з будинку ЧК виводили групу арештантів під вартою. На очах у жителів, які прогулювалися Соборною, вели засуджених на кладовище, де вже було вирито могили. Стріляли не ховаючись. Навіть цікавих не відганяли. А ті, кого мали знищити, виявляли дивовижну покірність – не пручалися і не тікали...
Все ж щось мало статися – бо занадто багато вже було невдоволених владою “рабочіх і крєстьян”. Та й із-за Дніпра неслися чутки, що там бореться українське військо, намагаючись зупинити ворожу навалу. Говорили люди й про широкий повстанський рух на Правобережжі.
“Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, – стверджував Олександр Кошель. – Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання. Вся молодь захопилася цією думкою, всі були переконані, що своїм виступом викличуть загальне повстання на Запоріжжу”.
Вже у березні 1919 року практично скрізь по селах люди були готові до збройного виступу. Бракувало “тільки гасла”. Хтось мав визначити день, коли все село підніметься проти більшовиків.
“Тільки дайте гасло, – такий був настрій у селах, – коли саме?.. в який день?..” Такі вістки приніс в Олександрівськ Петро Дерій, організатор підпілля в Олександрівському повіті, товариш Олександра і Гаврила.
Та українського проводу на Лівобережжі не існувало. “Хто ж мав би дати тоді нам гасло, – запитував Гаврило Гордієнко, – коли кандидати на провідників були вже за кордоном у дипломатичних місіях?! Україна лишилася обезголовлена, й доля її лягала на молоді, дуже молоді плечі безвусих юнаків, які мали щирі серця й замало зморщок на поверхні головного мозку!”
Самому Гаврилу 24 березня виповнилося лише 17 років! Але якраз йому і його ровесникам доводилося шукати виходу.
А совєтська влада виявилася не такою вже й тривкою! Для її панічної втечі з Олександрівська досить було чутки, що на місто наступає отаман Нога! А той отаман і сотні не мав коло себе, хіба зо два десятки ненавчених військовій штуці селян.
“Батько Нога” одразу став легендарною постаттю, хоч перед тим ніхто про нього і не чув. Отакі були надії людей! Вони палко бажали, щоб хтось покликав їх до бою.
Совєтської влади не було в місті день чи два. Але швидко вона повернулася. І не сама! А разом із Залізною дивізією, яку прислали з Харкова. Кожної ночі її відділи оточували той чи інший район Олександрівська, робили трус, забираючи при цьому, як вони казали, “прєдмєти спєкуляциі”, тобто харчі та цінніші речі. Командував дивізією Шабашвілі, а комісарствували в ній “жид і латиш”, згадував Гаврило Гордієнко.
Оскільки в Олександрівську підпільної української організації не було, семеро українців, зійшовшись на раду, вирішили створити її, але не тут, де нишпорили нишпорки, а за містом, подалі від більшовицького ока. Місцем збору вибрали Лису гору, що була вниз по Дніпру якихось сім-вісім верст, а може, й трохи більше. Саме тут вирішено було заснувати новітню Запорозьку Січ.
Важливо, що ці українці не бажали переховуватися у Великому Лузі, а вирішили отаборитися на відкритому місці, – щоб про них почули й інші. Та приєдналися!
На тій таємній раді був і Гаврило Гордієнко. У своїх спогадах він занотував, що з семи змовників п’ятеро виявилися старшинами, один з яких доводився юнакові двоюрідним братом. Мова про поручника Івана Явдокимовича Марківа. Мати Івана і батько Гаврила були рідними сестрою і братом. Пізніше Марків став повстанським отаманом Хмарою.
А на тих сходинах отаманом обрали Олександра Івановича Чайківського, колишнього студента Томського університету. “Був він середнього зросту, трохи мовби згорблений, мав пташиний ніс, добре закарлючений, але короткий. Обличчя мав вічно синювате від недоброго голення. В кожному разі не робив він враження ані старшини, ані вояка, хоч мав на собі френч, перешитий із солдатського сукна... Був він, мабуть, політичним чинником у нашій організації...” – так оцінив отамана юнак із палким серцем Гаврило Гордієнко.
Але отаман мав за помічника військового фахівця – поручника Івана Марківа, учасника Світової війни, а також кількох молодших старшин російської армії, які “побували в українізованих полках та окремих куренях у 1917 році”.
Товариш Гаврила Олександр Кошель стверджував, що отаман Чайківський був популярний серед місцевого населення, а про Марківа-Хмару говорив як про “безстрашного молодого старшину... відомого всім”...
Почалася жвава організаційна праця, в якій брало участь і старше українське громадянство міста. У середині травня 1919 року (Гордієнко стверджував, що у квітні) 25 повстанців, озброєних рушницями й гранатами, відпливли вниз по Дніпру до Лисої гори. Тут мали чекати на інші відділи.
Хоч сили повстанців були до сумного малі, вже ж перший їхній постріл із Лисої гори по більшовицькому пароплаву виявився вдалим. Під загрозою інтенсивнішого обстрілу його привернули до берега.
Червоні одразу зупинили рух своїх кораблів по Дніпру. Таким чином від Олександрівська було відтято шлях, яким надходило продовольство з багатого півдня.
Підкорилися козацькій залозі й господарі байдаків, які слухняно підпливали під крутий берег Лисої гори на огляд і перевірку документів. Якщо в кого була зброя, козаки її вилучали.
Так почав свою повстанську працю Лисогірський партизанський курінь отамана Чайківського.
“Лиса гора височіла над самим Дніпром недалеко с. Біленького. З одного боку (гора) дуже круто спадає до ріки, а від степу відгороджена ланцюгом нижчих горбів. Вершок гори складається з сипучого піску й не має жадного деревця, через що й зветься Лисою. Довкола неї росло де-кілько дерев і чагарників, а далі розлягалося безкрає море високого жита”. Такою її запам’ятав двадцятилітній повстанець Олександр Кошель.
Із гори було добре видно багнисті плавні Лівобережжя, які віддавна називали Великим Лугом. Майже на обрії через нього вилася залізниця Харків – Севастополь. Тож часом можна було побачити і димок паротяга.
На вершечку гори викопали шанці. Звідси планувалася оборона, якщо ворог підійде із заходу, від села Мар’ївки. Нижче по схилу вирили окопи для оборони південного напрямку, з боку села Біленького. Були шанці й проти півночі, в напрямку села Розумівки. З боку Дніпра (східний напрямок) захищав крутий берег. Окопи козаки називали шанцями (“щоб не так, як у росіян”)...
Повстанці на постачання не жалілися, бо селяни хуторів і сіл ставилися до них “винятково прихильно”, вбачаючи в юнаках початок відродження колишньої Запорозької Січі, “традиції якої ніколи не зникали на тих територіях”, – стверджував Гаврило Гордієнко. Тож їжі вистачало. А ось з українськими піснями було сутужно. Навесні 1918 року в самокатній сотні при Запорозькому корпусі Гаврило Гордієнко вивчив першу українську пісню – про Дорошенка і Сагайдачного. А на Лисій горі висвистували ще одну – на слова Бориса Грінченка (“Праця єдина з неволі нас вирве”).
Мелодії козаки достеменно не знали. Тож це був не стільки спів, скільки емоційні вигуки. З найбільшим притиском козаки вигукували слова: “Дяка і шана робітникам щирим, сором недбалим усім!” Оту кінцівку (“сором недбалим усім!”) юнаки адресували своїм одноліткам, які не пішли на Лису гору. Собі ж адресували першу частину рядка...
Табір на Лисій горі помалу розростався. Добровольці були переважно школярами з Олександрівська. Вистачало й робітників заводів і залізничних майстерень. Не бракувало також хліборобів, особливо із села Вознесенки. Більшість юнаків не мали досвіду військової служби, але траплялися серед повстанців і колишні фронтовики. Був навіть один капітан. І не звичайний, а Генерального штабу. Звали його Крижанівський. “...Перед тим (він) працював у військового начальника в Олександрівську”.
Але його досвід отаман Чайківський не спішив використати. Тож починав Крижанівський, як казали, “від піки”, тобто рядовим козаком. “Він був дуже приємною скромною людиною, дуже гарний... чорнявий... – згадував Гаврило Гордієнко. – Був дуже корисний... відкрив нам секрети плянування війни. Цим він нам відкрив нові світи, про які ми перед тим навіть не догадувалися, що вони існують!”
Про військовий вишкіл на Лисій горі ні Кошель, ні Гордієнко у своїх спогадах не згадували, як видно, його не було. Зате на більшовицькі залоги повстанці наскакували. Цього вистачило, щоб серед населення полетіла радісна чутка: на Лисій горі “зібралася сила козаків боронити рідний край”...
Використовували повстанці й агітацію. В селах Мар’ївка, Біленьке і Тарасівка старшини Лисогірського куреня скликали мітинги, на яких “закликали молодь братися до зброї, бо тільки збройною силою ми зможемо вигнати нашого ворога з України”.
“Мітинги мали великі успіхи, – писав Гаврило Гордієнко, – але в кожному селі була та сама відповідь: як буде справа актуальна, ми дамо стільки й стільки збройної (озброєної) молоді. Звичайно обіцяли по 50 – 90 осіб. А села наші тоді були так озброєні, що виставити пару десятків молодих хлопців, цілком озброєних, не робило жодних труднощів!”
“Тим часом ширилися неймовірні чутки, – згадував Олександр Кошель. – Казали, що Чайківський має вже тисячі вояків і незабаром вижене москалів із Запоріжжа”. У харківських “Вістях” повідомили, що на Лисій горі зібралося 5000 повстанців. А було їх не більше сорока осіб.
Зрозуміло, що червоні планували покарати “бунтівників”. Збиралися з силами довго – майже два тижні.
Повстанці мали своїх людей у ворожому таборі, які й інформували про наміри більшовиків. До карального загону, зокрема, поступив підпільник Петро Дерій (“Рудий”) – “другим номером” до кулемета. Інформацію надавав і секретар виконкому Чигиринський. Він і повідомив, що наступ на Лису гору заплановано перед Зеленими святами – піхотою і кіннотою з боку Мар’ївки та пароплавом – щоб стріляти повстанцям у потилицю.
Вістку “прийняли спокійно, адже це мало бути наше бойове хрещення”, – писав Гаврило Гордієнко. Повстанці були певні себе, тож навіть не закликали на допомогу обіцяні резерви із сіл.
Про вихід каральної експедиції з Олександрівська козаків сповістили своєчасно. І все ж самовпевненість далася взнаки! Адже повстанці планували дати чосу більшовикам ще під час їхньої переправи через Дніпро. Але ж не встигли! Забарилися!..
З давніх-давен козаки любили дрочитися з ворогом. І тепер Іван Марків, замість чекати ворога, в шанцях пішов із трьома козаками назустріч “північним братам”. А ті вже були в якихось 500 метрах від Лисої гори.
Пострілявши трохи з-за кущів, козаки раптом підскочили до більшовицького кулемета, якого “несподівано заціпило” (це була робота “другого номера” Петра Дерія), і полонили всю обслугу: латиша-кулеметника (“першого номера”), кацапчука (“третього номера”) та ще й Петра, не видавши таким чином його таємну місію в рядах червоних. Притягли на гору і кулемет.
Гаврило ж керував обороною північного напрямку.
У своєму житті він стріляв лише декілька разів – влітку 1917 року. Тоді у нього вийшло добре: всі кулі потрапили у мішень. Поталанило і тепер: першим же пострілом він звалив червоного вершника, який необережно виїхав із-за куща.