Вже під час бою до Гаврила підповз учень комерційного училища “Комар” і попрохав пояснити, як стріляти. Гаврило витріщив на нього очі: мовляв, а чого ж ти раніше не питав?!
Але тут винити треба було не учня, а старшин, які були у відділі!
Невдовзі з таким же запитанням звернувся і п’ятнадцятилітній Петро Ляшко. І знову роззявив рота Гаврило... Все ж Петро виявився добрим учнем. Він швидко збагнув, як стріляти, і в бою “заховувався цілком гідно”...
Більшовики виявились не дуже завзятими. Коли вони почули крики “Слава!”, їхні лави зупинились. А оскільки високе жито заважало розгледіти кількість нападників, то москалі вирішили “бить ат ґрєха подальше”. “Коли ж повстанці були вже зовсім близько, – згадував Олександр Кошель, – москалі, боячись вскочити в якусь біду, завернули назад і почали тікати, кидаючи по дорозі зброю”.
Вже як червоноармійці зникли з обрію, підійшов пароплав. Спочатку бадьоро, а потім розпачливо гудів він сиреною, сповіщаючи про своє прибуття. Але “таваріщі”, яким було адресовано сигнал, вже поспішали до Олександрівська.
На радощах переможці побігли “привітати” сальвами і пароплав. Та стріляти з крутого берега було вкрай незручно... Але в одного комісара таки поцілили. Вже в селі Біленькому, куди, не дочекавшись зв’язку зі своїми, приплив корабель, виявилося, що комісар той перед боєм вирішив посидіти в “кабінєтє задумчівості”.
Отут і дістала його сліпа куля.
І прямо у сраку!
Отаке вчудять часом зовсім не сліпі кулі!
Під час “лисогірської битви” Гаврило вистріляв три з половиною десятки набоїв. Лишилося близько п’яти штук. Добре, що бій вже закінчився.
Втрати у повстанців виявилися невеликі – один поранений. Це був козак, який на початку бою ходив з Іваном Марківим дражнити більшовиків. Куля потрапила йому в долоню...
Настрій у новітніх запорожців був світлий: малими силами перемогли карателів! Особливо раділи школярі, які гідно пройшли перше бойове випробування.
І завершилося воно повним успіхом.
А старшини вже нараджувалися. Допустили вони в своє коло і “командира північного напрямку оборони” сімнадцятилітнього козака Гаврила Гордієнка, який у цей день відновив перервану славу свого козацького, але, за власним визнанням, вже давно “демілітаризованого” роду.
Чайківський вирішив не чекати повторного нападу більшовиків і перевести загін на лівий берег Дніпра, у нетрі Великого Лугу. Напевно, мав рацію отаман, бо партизансько-повстанська боротьба передбачає мобільність загону, а не вичікування подій на одному місці. Все ж шкода, що з відходом Лисогірського куреня новітня Січ на Лисій горі перестала існувати. Недовго ж вона пробула!..
На другий день у неділю до лисогірців прийшов зв’язковий із села Біленького. Чоловік повідомив, що Чайківського кликали до телефону повстанці з Нікополя.
Отаман разом з Іваном Марківим та відділом охорони відплив човном вниз по Дніпру до Біленького. Невдовзі всі повернулися. Виявилося, що, зачувши про переможну діяльність Лисогірського куреня, мешканці Нікополя та селяни довколишніх сіл постановили вигнати червоних зі свого міста. “На перший день Зелених свят рано вдарили на сполох і юрби людей повалили до міста. До вечера в Никиполі не було ні одного москаля”, – так писав Олександр Кошель.
Нікопольське повстання було поголовним. Почалося воно під гаслом “За вольниє совєти”. Червоне військо не боронилося. Все окупаційне керівництво було заарештоване, а червоноармійців засадили на чотири баржі.
Тож нікопольські повстанці запрошували отамана Чайківського приєднатися і разом бити більшовиків. Отаман погодився, і на другий день за ними прибув пароплав “Анжелло” з делегацією від повстанців Нікополя. Йшов він під жовто-блакитним прапором.
Цей хвилюючий образ Гаврило Гордієнко згадував до кінця своїх днів. “Десь довкола нас бушує червоне море большевицької влади, – писав він, – із Дону і з Криму суне денікінська навала під трикольоровим прапором єдиної, неділімої Росії, а тут, у серці давньої Запорозької Землі, пливе пароплав під національним прапором нашої Української Суверенної Землі!..”
Нікопольці були здивовані, що повстанців отамана Чайківського лише жменька. Слава про Лисогірський курінь виявилася гучнішою від його реальної сили.
Та вже у Біленькому настрій нікопольців піднявся. Тут відбулася “величезна сходка селян”, після якої до лисогірців приєдналася повна сотня озброєних хліборобів. А трохи нижче по Дніпру, в Тарасівці, до куреня долучилося ще півсотні вояків. Тарасівці й мешканці Біленького дотримали слова – казали ж, що обов’язково долучаться, “як почнеться”.
До Нікополя курінь прибув, маючи у своєму складі майже двісті козаків зі старшинами. Населення радісно вітало повстанців – і на березі, й у місті. Козакам кидали під ноги квіти. Це було для них радісно і незвично.
Раптом хтось із лисогірців уздрів червоний прапор на вежі. Повстанці запротестували. Червону шмату відразу зняли, а на її місце повісили український жовто-блакитний стяг.
Виявилося, що проти червоних катів повстали всі національності та політичні партії Нікополя. І росіяни, і навіть євреї!..
Якби нікопольці не захопили залізницю, більшовики швидше за все б не звернули особливої уваги на “Нікопольську республіку”, бо тікали під ударами денікінців. Та повстанці перетяли гілку Олександрівськ – Кічкас – Нікополь. Тож “сєвєрниє братья” мусили прориватися.
До Нікополя вже підходила “одна з найкращих дивізій червоних” – щоби за всяку ціну повернути втрачене місто. Так стверджував Олександр Кошель.
Перший бій стався біля станції Мирова, на яку напирала червона орда. Туди, під Мирову, і скерували Лисогірський курінь на чолі з Іваном Марківим. А отаман Чайківський лишився з Гаврилом Гордієнком у місті – для вирішення організаційних питань.
Долю арештованих комісарів мали з’ясувати старші вже, досвідчені люди. Незважаючи на спеку, вони були вбрані в тепленькі чумарки та шапки. Але головне не це, а те, як повільно дядьки розглядали справи комісарів (три-чотири на день), а комісарів повстанці набили “повнісіньку пивницю”.
Чайківський розумів, що міста не втримати, що доведеться зійти з дороги і дати можливість червоним тікати на північ, а з таким темпом судівництва багато ворогів залишиться непокараними. Але хлібороби на це не зважали, їм головне було не стільки покарати, як постановити справедливу ухвалу, не помилитися, щоб невинні не постраждали.
Тяга до справедливості – одна з головних рис українського народу. І не було ради з цими дядьками у чумарках.
Тим часом під станцією Мировою більшовики прорвали наші ряди.
Відступаючи, повстанці намагалися забирати поранених і вбитих друзів, але не всіх вдалося винести з поля бою. Залишився на тому полі смерті і шкільний товариш Гаврила Гордієнка Василь Якубинський.
Побачивши, що проти сили не попреш, селяни-повстанці почали розходитися по рідних оселях – особливо багато їх завернуло до Тарасівки та Біленького.
Гаврило ж, навпаки, кинувся на допомогу знесиленим товаришам. Він взяв участь у бою на річці Кам’янці. Не один раз ходив в атаку.
Не відставав від нього і Сашко Кошель. Не відставали й нікопольські дядьки з лопатами. Ворожа лава, що теж бігла назустріч, не витримала напруги і раптом подалася назад – цофнулася, як тоді казали. А один червоноармієць сів на землю і, склавши навхрест ноги, продовжував стріляти. Тікати він не збирався, а в повстанців не дуже і цілився. Стріляв собі, та й все. “Коли ми підбігли до нього, – згадував Гордієнко, – то виявилося, що це був китаєць... Дядьки його тут же лопатами замордували, і то з якоюсь особливою злістю, якої вони ніколи не проявляли до ворога-слов’янина!.. Якісь дядьки тут же вигребли лопатами неглибоку яму й загорнули в неї китайця, щоб “не смердів на українській землі”, як вони при цьому говорили...”
Тяжко було повстанцям устояти проти червоної сили. “Багато полягло їх, ще більше лежало в шпиталях...” – свідчив Олександр Кошель.
Гаврило у спогадах згадав добрим словом місцевих жінок, які масово “самомобілізувалися” на допомогу пораненим. “Треба тільки подивляти їхню самопосвяту! Честь і слава їм... невідомим героїням!”
І козак Гордієнко взявся рятувати поранених товаришів. Він скрізь вишукував лисогорців і відвозив на пароплави. Гаврило мав із собою лише одного вояка, “та ще неабиякого, а “Комара” з Лисої гори”. Отого, що пішов до бою, не вміючи стріляти...
Гаврило ще довго дивувався, як матроси не викинули їх за борт, адже сили були такі нерівні – двоє дітей проти трьох корабельних екіпажів. Гордієнко з вдячністю згадував тих простих людей, які не втратили людяності і не повикидали їх із “Комаром” у Дніпро.
Тим часом дядьки в чумарках і далі, не поспішаючи, розбирали справи комісарів. А немилосердний ворог вже був під брамами Нікополя!
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що ані волосне начальство, ані керівники повстанців “не почували себе психологічно владою”. Навіть грошей не взяли у банку (а там було 28 мільйонів карбованців, які мали тоді чималу купівельну спроможність). “Ті гроші були державні, ми – “державна влада”, й ми мусіли розпоряджатися тими грошима! Це так теоретично, а в дійсності торкнутися до тих грошей ніхто не мав відваги! – писав Гаврило Гордієнко. – Так ті гроші й збереглися большевикам...”
Відсутність відчуття державної влади та висока мораль не дозволили повстанцям і як слід одягтися з державних складів – “щоб, не дай Боже, нам не закинули”, що ми щось чи когось пограбували! Так ми “не владою” прибули до Нікополя, такою ж “не владою” і від’їхали з нього”, – з гіркотою підсумував Гордієнко.
Все ж дехто з повстанців мав у собі “іскорку почуття влади”. Вже перед самим відходом на пароплав юний повстанець Володька Чижиків у товаристві кількох друзів “зайшов у пивницю, в якій перебували під охороною нікопольців большевицькі комісари, і там з власної ініціативи... з довгої російської піхотинської рушниці постріляв декількох комісарів. Стріляв так завзято, що аж сам зомлів!”
Ось прізвища цих “нєвінно убієнних”: В. Антіпов, М. Куксін, Г. Головко, М. Калашніков, Т. Кріпак, І. Дідик, С. Остроухов, Ф. Антонов, С. Євдокімов, М. Радіонов, Мазуркевич, Загребельний і Круга.
Деякі хлопці хотіли затопити чотири баржі, в трюмах яких перебували червоноармійці, але, згадував Гаврило Гордієнко, “порядність у нас настільки панувала, що ми з місця відкинули такий плян” – бо в баржах могли перебувати невинні люди.
З Нікополя відпливли, коли вже сутінки лягли на дніпрові хвилі. “В кожного козака було тяжко на душі. Змучені, обірвані й голодні, вони не знали, куди йти, що робити”, – казав Олександр Кошель.
Кам’янку, в якій панували більшовицькі настрої, вирішили оминути. Рішення було слушне: постріли з боку містечка у бік кораблів підтвердили передбачення...
На ранок причалили до маєтку великого князя Михайла Олександровича в с. Ушківці. Управитель маєтку, який із нетерпінням очікував Добровольчу армію, прийняв повстанців чемно, але офіційно. Попрохав, щоб його при свідках “примусили” нагодувати гостей і видати підводи та расових коней для подальшої подорожі.
Поївши білого таврійського хліба та запивши його молоком, посідали в просторі гарби і виїхали на село Великий Рогачик, де вже смерть дожидала отамана Чайківського.
Дістались у Великий Рогачик опівдні в неділю. Люди якраз виходили з церкви. “На просторому майдані серед села, – оповідав Гаврило Гордієнко, – народу було тисячі! Особливо кидалося в вічі множество мужчин ще у військовій одежі з світової війни. Полк не полк, а курінь напевно можна було б із них укомплектувати! А нас, борців за волю України, – мала купка!”
Затрималися, щоб поміняти коней та одержати інші підводи, бо обіцяли управителеві маєтку, що беруть їх на одні перегони. Їхали б собі далі, ні, треба стримати слово і віддати коней, щоб потім ними скористалися денікінці. А може, ще більшовики встигнуть відібрати їх...
Не відчували себе господарями на рідній землі повстанці, – хоч і зброя була у них у руках...
А от “сільська совєтська влада мала в собі більше почуття влади, ніж ми мали, – продовжував Гаврило Гордієнко, – бо відразу присікалися до нас, хто ви, чого хочете, куди йдете й яка ваша програма і т. д.?! Ми були всі дуже перевтомлені, а особливо наші командири. Наш отаман Чайковський просто собі спав на ходу, ми також... До нас підходили люди... й нарікали на їхню владу, що отой, що вже пару разів показався із якоюсь допотопною рушницею, дуже вредна людина, й просили у нас захисту від нього, натякали, щоб ми його ліквідували”.
Через перевтому повстанці спочатку не оцінили реальної небезпеки. Якби оцінили, то могли б тими кіньми їхати до наступного села або й взагалі затримати тих панських коней у себе. Ні, чесність із собою вимагала віддати коней назад, бо ж слово дали...
Найбільшою помилкою було те, що отамана Чайківського пустили на переговори у волость самого. Та курінний і сам не мусив лізти дідькові в пельку. У волості його заарештували і кинули в холодну. Тут на власному ремені отаман і повісився. Принаймні так стверджує Гаврило Гордієнко. Хоч бачив тіло свого командира тільки здаля. Але швидкість, з якою несподівано загинув отаман, вказує, що не він заподіяв собі смерть, а радше його спровадили з цього світу...
Частина повстанців вчасно зорієнтувалася і втекла. А 29 осіб дали себе обеззброїти, серед них і друзі – Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель. Сільські міліціонери, хоч і ставилися ввічливо, все ж відвезли повстанців аж у мелітопольську в’язницю.
Під час дальньої подорожі повстанці не раз могли здобути собі волю. Але їхні конвоїри були звичайними сільськими дядьками – добрими і чемними. І такими ж довірливими, як і повстанці. Вони навіть давали арештантам у руки свою зброю – щоб ті могли як слід її розглянути, мовляв, такої вони ніколи не бачили. На кожному возі, крім візника, було чотири повстанці та лише один, до того ж безтурботний, вартовий. Роззброїти їх та полонити можна було кожної хвилини. “Але ми, – казав Гордієнко, – не хотіли робити простим людям неприємностей...” Тож і їхали далі, не намагаючись відстояти своє молоде життя. І доїхали до тюрми, куди їх ці добрі люди і здали...
Он як описував ці невеселі дні Олександр Кошель.
“У в’язниці мелітопольської Ч-ка повстанці ждуть вирішення своєї долі. Сумні, безконечно довгі для них дні. Попритуляють обличчя до ґрат і так просиджують цілі дні.
Минув уже тиждень. Ніхто з в’язнів не знав, що діється за тюремними мурами. Одного разу привели двох нових. Це були селяни літ по тридцять, козаки повстанчеського відділу отамана Павловського. Весною потягло їх до рідної оселі, й вони, кинувши рушниці, взялися за плуга. Але червоні довідалися про це, й обидва повстанці опинились у в’язниці.
Одної ночі загреміли замки, росчинились двері, в кімнату ввійшов комісар тюрми з червоноармійцями. Ніхто не спав. “Це за нами”, – як блискавка пролетіло в кожного.
Кров холонула в жилах... Комісар підніс до гори лихтарь і, показавши в куток, промовив: “Етіх!”
Молодий повстанець-лисогорець швидко схопився й майже крикнув:
– Що, вже вдягатися?
Настала страшна тиша; кожен чув, як билося власне серце. Комісар прочитав два прізвища. Підвелося двоє нових (з відділу Павловського). Тричі перехрестилися вони й вийшли за комісаром. Всі в’язні тяжко зітхнули. В кутку хтось істерично ридав.
Минуло ще де-кілька день. Раз вранці в’язні почули, що десь недалеко греміли гармати. На подвір’ї в’язниці було порожньо.
Аж перед обідом сивий сторож одімкнув камери, де сиділи повстанці, й оголосив, що на місто хтось наступає, що червоні десь відступили й що він одпускає всіх в’язнів на всі чотири шляхи...”
Першими вийшли на світ Божий Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель.
Згодом повиходили й інші, серед них і двадцятишестилітній повстанець. Називали його Оверко Конович. Справжнє його ім’я не збереглося. Він учасник Світової війни, мав жінку і двох дітей. Землі у нього було мало, казав, що і жінка впорається, а він мусить воювати за Україну. Вернеться ж господарювати лише тоді, “коли вже Україна буде справді вільною”.