2
Смерть герцога Енгієнського
Шантії, листопад 1838 року
У жовтні мене, як перелітних птахів, мучить неспокій, і я з радістю вирушив би в чужі краї, якби не втратив силу крил і легкість днів: хмари, що линуть у небі, пробуджують у мені бажання тікати. Щоб обдурити цей інстинкт, я поспішив у Шантії. Я ступив на луки, якими старі сторожі йдуть до узлісся. Кілька ворон, перелітаючи з гілки на гілку через зарості дроку, лісового молодника і прогалини, привели мене до Коммельських ставків. Смерть забрала друзів, які колись супроводжували мене до замку королеви Бланкі; у цих безлюдних місцях залишився лише сумний обрій, за яким на мить промайнуло моє минуле. За часів «Рене» я відшукав би в річечці Тев таємниці життя: річечка ця ховається серед хвоща і моху; її не видно за очеретом; вона зникає в ставках, які живить своєю юністю, що невпинно вмирає, невпинно оновлюється: я як зачарований дивився в ці води, коли носив у своїй душі пустелю, населену привидами: вони посміхались мені крізь свою меланхолію, а я прикрашав їх квітами.
Повертаючись уздовж ледве помітних огорож, я потрапив під дощ; довелося сховатися під бук: останнє листя його опадало, як мої роки; маківка оголилася, як моя голова; на стовбурі стояв червоний кружок – йому, як і мені, доведеться померти. На заїжджий двір я повернувся з оберемком осінніх рослин і в нерадісному настрої; тут, зважаючи на руїни Шантії, я розкажу вам про смерть герцога Енгієнського.
Ця смерть у першу мить сповнила жахом усі серця; люди вирішили, що повертається панування Робесп’єра. Парижани думали, що знову настав один з тих днів, які не повторюються, – день страти Людовіка XVI. Близькі, друзі, рідні Бонапарта впали у відчай. За кордоном дипломатична мова негайно заглушила вибух народного обурення, але від цього тяжка ураза нітрохи не зменшилась. Куля пройшла навиліт через усю вигнану родину Бурбонів: Людовік XVIII повернув королю Іспанії орден Золотого Руна, бо ним недавно був нагороджений Бонапарт; супровідний лист робить честь королівській душі:
«Ласкавий пане і дорогий кузене, не може бути нічого спільного між мною і жахливим злочинцем, якого зухвалість та удача звели на престол, по-варварськи заплямований невинною кров’ю одного з Бурбонів – кров’ю герцога Енгієнського. Християнські почуття можуть спонукати мене пробачити вбивці, але тиран мого народу назавжди залишиться моїм ворогом. Шляхи Господні несповідимі, і мені, можливо, судилося закінчити дні у вигнанні; ніколи, проте, ні сучасники мої, ні нащадки не зможуть сказати, що за лихих часів я виявив себе негідним трону моїх предків».
Не слід забувати й іншого імені, пов’язаного з ім’ям герцога Енгієнського: Густав Адольф, повалений і вигнаний монарх, був єдиним з царствених королів тоді, хто посмів піднести голос на захист юного французького принца. Він послав з Карлсруе до Бонапарта ад’ютанта з листом; лист запізнився; останнього Конде вже не було серед живих. Густав Адольф одіслав прусському королю орден Чорного Орла, подібно до того як Людовік XVIII повернув орден Золотого Руна королю іспанському. Густав заявив спадкоємцеві великого Фрідріха, що «
ЩОДЕННИК ГЕРЦОГА ЕНГІЄНСЬКОГО
«У четвер 15 березня о п’ятій годині (попівночі) мій будинок в Еттенгаймі оточили ескадрон драгунів і жандармські пікети; усього близько двохсот чоловік, два генерали, драгунський полковник, полковник Шарло із Страсбурзької жандармерії. О пів на шосту виламали двері, мене відвезли на Млин, що поблизу Черепичного Заводу. Папери мої вилучені, опечатані. Довезений у возі між двома рядами стрільців до Рейну. Посаджений на корабель курсом на Ріснау. Зійшов на землю й пішки дістався Пфорцгайма. Обідав на заїжджому дворі. Сів у візок з полковником Шарло, сержантом жандармерії, одним жандармом на передку і Грюнштейном. Близько о пів на шосту прибув у Страсбург до полковника Шарло. За півгодини доставлений у фіакрі у фортецю. ‹…› Неділя, 18-те, по мене прийшли о пів на першу ночі. Дали рівно стільки часу, скільки потрібно, щоб одягтися. Я обіймаю моїх нещасних супутників, моїх слуг. Йду один з двома жандармськими офіцерами і двома жандармами. Полковник Шарло повідомив мене, що ми йдемо до дивізійного генерала, який отримав наказ із Парижа. Замість цього на площі перед церквою мене садять у карету, запряжену шестериком поштових коней. Лейтенант Петерман розмістився поруч мене, сержант Блітерсдорф усівся на передку, два жандарми – в кареті, один – на зап’ятках».
Тут людина з розбитого корабля, готова поринути у хвилі, уриває свій бортовий журнал.
Добравшись близько четвертої години пополудні до однієї із столичних застав, карета замість в’їхати до Парижа повернула на зовнішній бульвар і зупинилася перед воротами Венсеннського замку. Принца, що вийшов з карети у внутрішньому дворі, провели до однієї з кімнат фортеці і там замкнули; він ліг спати. Що ближче принц під’їздив до Парижа, то старанніше Бонапарт розігрував спокій. 18 березня, у Вербну неділю, він поїхав у Мальмезон. Пані Бонапарт, яка, як і вся її родина, знала про арешт принца, заговорила про цю справу з чоловіком. Той відповів: «Ти нічого не тямиш у політиці». Полковник Саварі став частим гостем у покоях Бонапарта. Чому? Тому, що він бачив сльози першого консула в Маренго. Видатні особистості мають побоюватися своїх сліз, які віддають їх у владу осіб пересічних. Сльози – одне з тих уразливих місць, яке може зробити свідка паном великої людини.
Стверджують, що перший консул розпорядився заготовити всі накази щодо в’язня Венсеннського замку. Один з цих наказів свідчив, що, якщо суд засудить герцога Енгієнського до смертної кари, вирок треба виконати негайно. Я довіряю цій версії, хоча й не можу нічого стверджувати напевно, бо накази ці не збереглися. Пані де Ремюза, яка увечері 20 березня грала в Мальмезоні в шахи з першим консулом, чула, як він прошепотів декілька віршів про милосердя Августа; вона вирішила, що Бонапарт отямився і принца врятовано. Але ні; доля виголосила свій вирок. Коли Саварі знову з’явився в Мальмезоні, пані Бонапарт угадала, що нещастя сталося. Перший консул зачинився у себе й кілька годин провів на самоті. А потім війнув вітер, і всьому настав кінець.
СКЛАД ВІЙСЬКОВОЇ КОМІСІЇ
Наказ Бонапарта від 29 вантоза XII року ухвалив, що військова комісія у складі семи членів, призначених генерал-губернатором Парижа (Мюратом), збереться у Венсенні, щоб розглянути справу «колишнього герцога Енгієнського, обвинуваченого в застосуванні зброї проти Республіки, і т. ін.».
‹Перелік суддів›
ДОПИТ, ЩО ЙОГО ПРОВІВ КАПІТАН-ДОПОВІДАЧ
Капітан д’Отанкур, командир ескадрону Жакен, двоє піших жандармів з того ж полку, Лерва і Тарсис, а також громадянин Нуаро, лейтенант того ж полку, йдуть у кімнату герцога Енгієнського; вони будять його: всього через чотири години йому доведеться заснути знову. Капітан-доповідач з допомогою Молен, командира 18 полку, секретаря суду, обраного згаданим доповідачем, допитує принца.
Запитано, яке його ім’я, прізвище, вік і місце народження.
Дано відповідь, що звуть його Луї Антуан Анрі де Бурбон, герцог Енгієнський, а народився він 2 серпня 1772
ЗАСІДАННЯ І ВИРОК ВІЙСЬКОВОЇ КОМІСІЇ
21 березня о другій годині попівночі герцога Енгієнського ввели до зали, де засідала комісія, і він повторив те, що сказав на допиті. Він наполягав на своїх словах і додав, що готовий боротися і хотів би взяти участь у новій війні Франції проти Англії. «На запитання, чи хоче ще що-небудь сказати на свій захист, відповів, що більше йому сказати нічого.
Головуючий наказує вивести звинуваченого; члени комісії радяться за зачиненими дверима, голова вислуховує їхні думки, починаючи з молодшого за чином; сам він висловлюється останнім; усі одностайно визнають герцога Енгієнського винним за статтею… закону про…, яка свідчить…, і тому засуджують його до смертної кари. Цей вирок належить прочитати засудженому, після чого виконати невідкладно у присутності різних підрозділів гарнізону.
Вирок ухвалено у Венсенні, зазначеного дня, місяця і року. Папери заповнені, вирок скріплено підписами, і оскарженню він не підлягає».
Могилу було
‹Розгляд названих документів, що стосуються розстрілу герцога Енгієнського›
7
Провина кожного
Вивчивши всі факти, я дійшов такого висновку: єдиним, хто хотів смерті герцога Енгієнського, був Бонапарт; ніхто не ставив йому цю смерть умовою для сходження на престол. Розмови про цю нібито поставлену умову – хитрування політиків, які люблять відшукувати у всьому таємні пружини. Проте цілком імовірно, що інші люди з нечистим сумлінням не без утіхи спостерігали, як перший консул назавжди пориває з Бурбонами. Суд у Венсенні – породження корсиканського темпераменту, напад холодної люті, боязлива ненависть до нащадків Людовіка XIV, чий грізний привид переслідував Бонапарта.
Мюрат може дорікнути собі лише в тому, що передав комісії загальні вказівки і не мав сили усунутися: під час суду його не було у Венсенні.
Герцог де Ровіґо виконував вирок; очевидно, він дістав таємний наказ: на це натякає генерал Юлен. Хто зважився б «невідкладно» скарати на смерть герцога Енгієнського, не маючи на те найвищих повноважень?
Що ж до пана де Талейрана, священика і дворянина, він виступив натхненником убивства; він був не в злагоді із законною династією. Спираючись на те, що сказав Наполеон на острові Святої Єлени, і те, що, очевидно, висловлював у своїх листах єпископ Отенський, можна було б довести, що провина пана де Талейрана велика; але не слід виходити за рамки достовірності. Важко заперечувати, що пан де Талейран підштовхнув Бонапарта до фатального арешту, всупереч порадам Камбасереса. Але так само важко припустити, що він передбачав результат своїх дій. Як міг він подумати, що перший консул свідомо віддасть перевагу найганебнішій мірі над найвигіднішою роллю великодушного рятівника? Легкодумство, характер, виховання, звички міністра відвертали його від насильства. Розпуста присипляла його волю; він був дуже підлий, щоб стати запеклим злочинцем. Якщо він дозволив собі дати фатальну пораду, то, зрозуміло, тому, що недооцінив можливих наслідків, так само, як і під час Реставрації, займаючи місце поряд Фуше, не зрозумів, що тим самим занапащає себе. Князя Беневентського не бентежила проблема добра і зла, бо він не відрізняв одного від іншого: він був позбавлений морального почуття і тому завжди помилявся у своїх передбаченнях.
Військова комісія ухвалила вирок з болем і каяттям.
Така, скажемо ми після добросовісного, неупередженого, повного розгляду, провина кожного. Моя доля так тісно пов’язана з цією катастрофою, що я був зобов’язаний спробувати розвіяти морок, що огортає її, і прояснити деякі її подробиці. Якби Бонапарт не вбив герцога Енгієнського, якби він усе більше й більше наближав мене до себе, що б звідси наступило? Літературна діяльність моя закінчилася б; ступивши на політичну ниву, де я, як показала іспанська війна, дечого вартий, я став би багатий і могутній. Франція виграла б від мого об’єднання з імператором; я від цього програв би. Можливо, мені вдалося б упевнити велику людину в деяких ідеях, що мають стосунок до свободи й поміркованості; але життя моє, потрапивши до числа тих, яких звуть щасливцями, позбулася б того, що становить її неповторність і є предметом моєї гордості, – позбулася бідності, борні і незалежності.