‹Провина Наполеона; його думки про герцога Енгієнського на острові Святої Єлени›
9
Про те, що випливає з усього сказаного. – Чвари, породжені смертю герцога Енгієнського
З життя Бонапарта треба здобути сувору науку. Два однаково поганих вчинки почали і довершили його падіння: смерть герцога Енгієнського; війна в Іспанії. Марно сподівався він, що слава витіснить його чорні діла з пам’яті людської, вони переважили і занапастили його. Підвело його саме те, в чому він бачив свою силу, глибину, невразливість, коли нехтував закони моральності, зневажаючи і гребуючи своєю справжньою силою, тобто великим умінням насаджувати порядок і справедливість. Поки він нападав тільки на анархію та на іноземних ворогів Франції, він здобував перемоги, але досить було йому стати на шлях нечестя, як він позбувся всієї своєї могутності: відрізаний Далілою волос – не що інше, як втрата доброчесності. Будь-який злочин несе в собі корінь бездарності і сiм’я зла: творімо ж добро, щоб знайти щастя; будьмо справедливими, щоб знайти талант.
На доказ цієї істини прошу відзначити, що зі смертю принца почався розкол, який разом з військовими поразками занапастив винуватця Венсеннської трагедії. З нагоди арешту герцога Енгієнського російський уряд направив протест проти вторгнення французьких солдатів на територію Імперії: діткнений Бонапарт відповів у «Монітьоре» грізною статтею з нагадуванням про смерть Павла I. У Санкт-Петербурзі відслужили панахиду по молодому Конде. На кенотафі вирізьбили напис: «Герцогові Енгієнському quern devoravit bellua corsica» [52]… Пізніше могутні супротивники вочевидь примирилися, але рани, що їх завдала політика і роз’ятрили образи, не затяглися: Наполеон визнав себе помщеним лише тоді, коли зайняв Москву; Олександр заспокоївся лише тоді, коли увійшов у Париж.
Ненависть берлінського кабінету міністрів виходила з того самого джерела: я говорив про шляхетний лист пана де Лафоре, де він розповідає панові де Талейрану про те, який вплив мало вбивство герцога Енгієнського на потсдамський двір. Пані де Сталь була в Пруссії, коли надійшла звістка з Венсенна: «Я жила в Берліні, – пише вона, – на березі Шпрее; покої мої були на першому поверсі. Одного разу мене розбудили о восьмій ранку і доповіли, що принц Людвіґ Фердинанд прискакав верхи під моє вікно і хоче говорити зі мною. «Чи відомо вам, – запитав він, – що герцога Енгієнського було викрадено на Баденській території, віддано військовому суду і через добу після прибуття до Парижа розстріляно?» – «Яка дурниця, – відповіла я, – хіба ви не розумієте, що чутку цю розпустили вороги Франції? Справді, хоч яка сильна моя ненависть до Бонапарта, я не вважаю його здатним на такий злочин». – «Якщо ви сумніваєтеся в тому, що я кажу, – відповів мені принц Людвіґ, – я пришлю вам «Монітьор», щоб ви самі прочитали вирок». – З цими словами він поскакав; на обличчі його було написано: помста або смерть. Чверть години по тому я вже тримала в руках «Монітьор» від 21 березня (30 плювіоза), де було оприлюднено смертний вирок, винесений військовою комісією, що засідала у Венсенні, якомусь Луї
на превелику
Силу ‹…› центральну кулю цю
Навскіс штовхнули….
Сонцю велено було свій біг
Од рівноденного шляху змістити
…. ‹вітри›
Гнітять ліси, морів здіймають глиб [53]…
‹Прощання із Шантії, місцем народження герцога Енгієнського›
Книга сімнадцята
‹Рік 1804; Шатобріан винаймає поверх в особняку маркізи де Куален›
2
Пані де Куален
Пані де Куален була жінка надзвичайно велична. Їй було під вісімдесят, у її гордовитих владних очах світилися розум та іронія. Пані де Куален не здобула ніякої освіти і тим пишалася; вона прожила свій вік, не підозрюючи, що це доба Вольтера; про свою епоху вона в кращому разі могла сказати, що це час красномовних буржуа. Не те щоб вона коли-небудь говорила про своє походження; вона була вища за цю сміхотворну слабкість: їй чудово вдавалося мати справу з
‹Подорож Шатобріана до Віші, в Овернь і на Монблан у 1805 році; смерть Люсіль›