У «Досвіді» немає проповіді безбожництва; це книга сумніву і скорботи. Я вже говорив про це [56].
Втім, я зобов’язаний був показати мої помилки небезпечнішими, ніж вони були насправді, і спокутати навіжені ідеї, розкидані в моїх творах, ідеями добромисними. Боюся, що на початку свого творчого шляху я нашкодив молоді; я винен перед нею і мушу принаймні тепер дати їй інші уроки. Хай вона знає, що сум’яття душі можна подолати; моральна краса, краса божественна, що не йде ні в яке порівняння із земними мріями, існує, і я бачив її; щоб пізнати її і зберігати їй вірність, потрібна лише дещиця відваги.
Щоб закінчити розповідь про свою літературну кар’єру, я повинен згадати про твір, з якого вона почалася, – він залишався в рукописі, доки я включив його до зібрання своїх творів.
У передмові до «Натчезів» я розповів, яким чином зусиллями люб’язного пана де Тюїзі рукопис було виявлено в Англії.
Твір, звідки були взяті «Атала», «Рене» та деякі описи, включені до «Генія християнства», не зовсім бездарний. Найперший варіант було написано підряд, без поділу на розділи; дорожні нотатки, природна історія, драматична інтрига – все йшло впереміш; але існував і інший варіант, поділений на книги. У ньому я не тільки впорядкував розташування матеріалу, а й змінив літературний жанр, перетворивши роман на епопею.
Юнак, що громадить одні на одні ідеї, вигадки, дослідження, враження від прочитаного, не може не створити твору хаотичного; проте молодість автора надає цьому хаосу цілющої сили.
Доля подарувала мені можливість, якої, мабуть, не мав жоден автор: через тридцять років я перечитав свій рукопис, до цього часу вже цілком забутий.
Мені загрожувала серйозна небезпека. Оновлюючи свою картину, я ризикував притлумити її барви; впевненіша, але менш вільна рука могла, прибравши деякі неправильності, позбавити книгу юнацького запалу: слід було зберегти незалежність і, так би мовити, порив, якими був сповнений мій твір; слід було зберегти піну на вудилах молодого скакуна. Деякі зі сторінок «Натчезів» я сьогодні наважився б написати, лише тремтячи від страху, деякі не став би писати зовсім, зокрема лист Рене з другого тому. Він – зразок моєї ранньої манери і містить у собі всього «Рене»: не знаю, що більш божевільне могли сказати всі ті Рене, що прийшли мені на зміну.
«Натчези» відкриваються зверненням до пустелі й нічного світила, вищих божеств моєї юності:
«Під покровом американських лісів оспіваю я пустельні пісні, які ще не долинали до слуху смертних; я розповім про ваші нещастя, о Натчези! о народе Луїзіани, від якого не лишилося нічого, окрім спогадів! Хіба знегоди невідомого мешканця лісів мають менше прав на наше співчуття, ніж лиха інших людей? Хіба королівські усипальні в наших храмах зворушують серце більше, ніж могила індіанця під високим дубом у його рідному краю?
А ти, світочу роздумів, царице ночі, стань моєю музою! Веди мене через невідомі простори Нового Світу і кинь світло на чудові таємниці цих пустель!»
Дві сторони моєї вдачі змішалися в цьому дивному творі, надто в його первісному варіанті. Тут є політичні відступи і романтична інтрига, але крізь розповідь постійно пробивається пісня, що виходить з якогось невідомого джерела.
ЗАКІНЧЕННЯ МОЄЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КАР’ЄРИ
Імперії залишалося жити два роки – з 1812 по 1814 рік; цей час, про який я вже дещо сказав раніше, я використав на розшуки з історії Франції та на опрацювання деяких частин цих «Записок»; проте я не видав жодної сторінки. Діяльність моя на ниві поезії і вченості зовсім припинилася після виходу з друку трьох моїх головних книг – «Генія християнства», «Мучеників» і «Подорожі». Політичні твори я почав писати лише в епоху Реставрації, тоді ж почалася серйозно і моя політична діяльність. Отже, тут кінчається розповідь про мою літературну кар’єру, якій я віддав чотирнадцять літ – з 1800 по 1814 рік; несений за течією часу, я забув про неї і лише в нинішньому 1831 році згадав про те, що залишив у минулому.
Роль письменника далася мені, як ви могли переконатися, так само нелегко, як роль
Частина третя
‹Книги дев’ятнадцята – двадцять перша являють собою розгорнений життєпис Наполеона; його включення до «Замогильних записок» Шатобріан мотивує так: «Я починаю розмову про мою політичну кар’єру, але спершу мені треба розповісти про ті історичні події, про які я нічого не сказав раніше, бо вів мову лише про мої власні праці та пригоди, а ці події – справа рук Наполеона. Тому поговорімо про нього; подивімося, яка велика будівля зводилася в дійсному житті, незалежному від моїх мрій»›
Книга двадцять друга
9
Нотатки, що перетворилися згодом на брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів». – Я переселяюся на вулицю Ріволі. – Чудова французька кампанія 1814 року
У другій книзі цих «Записок» зазначено (йдеться про той час, коли я повернувся з Дьєппа, де жив у вигнанні): «Мені дозволили знов оселитися в моїй Долині. Земля здригається під п’ятою чужоземних солдатів: подібно до стародавніх римлян, я пишу під гуркіт навали варварів. Удень я вкриваю папір фразами такими ж тривожними, що й події цього дня; вночі, коли відлуння гарматних залпів затихає в безлюдних лісах, я знов обводжу поглядом мирні роки, що спочивають у могилі, і повертаюся до спогадів мого безтурботного дитинства».
Ці тривожні фрази, які я записував удень, являли собою нотатки, що стосувались тодішніх подій; об’єднані під однією обкладинкою, вони склали мою брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів». Я незмірно високо ставив геній Наполеона й відвагу наших солдатів, тому думка про те, що Францію врятує навала чужоземців, навіть не приходила мені до голови: я вважав, що навала ця, нагадавши Франції про небезпеку, на яку наражає її честолюбство Наполеона, підніме мою вітчизну на боротьбу, і порятунок Франції стане справою рук самих французів. Керуючись цим переконанням, я й писав мої нотатки; я хотів, щоб наші політичні збори, у разі якби ми зупинили просування союзних військ і зважилися позбутися великого володаря, що став згубником своєї країни, знали, в чому шукати порятунок; притулком здавалася мені влада, якій підкорялися протягом восьми сторіч наші предки, видозмінена відповідно до духу нинішнього часу: якщо гроза застає нас біля старого будинку, ми ховаємося під його дахом, хай навіть він напівзруйнований.
Взимку 1813–1814 року я винайняв квартиру на вулиці Ріволі, навпроти ґрат Тюїльрійського саду, поблизу якої я дізнався про смерть герцога Енгієнського. У той час тут виднілося лише склепіння, збудоване урядом, та декілька окремих будинків, бічні стіни яких укривало кам’яне мереживо штрабів.
Лише лиха, що обрушилися на Францію, стримували мене від зближення з Наполеоном, який, ледве почавши діяти, незмінно викликав моє захоплення: то був найвеличніший геній діяльності, який коли-небудь існував; перша, італійська, і остання, французька, кампанії Наполеона (за винятком Ватерлоо) – найкращі його звершення; у першій з них він уподібнився до Конде, у другій – до Тюренна, у першій показав себе великим полководцем, у другій – великою людиною; проте закінчилися ці кампанії по-різному: перша подарувала йому імперію, друга – відібрала. Хоч яким хистким, хоч яким непевним стало його становище в останні години перебування при владі, вирвати у нього кермо влади було не легше, ніж вирвати зуби у лева, – для цього знадобилися спільні зусилля всієї Європи. Ім’я Наполеона лунало ще так грізно, що, переходячи Рейн, ворожі армії тремтіли від жаху; солдати раз у раз озиралися назад, щоб упевнитися, що їм є куди відступати; навіть здобувши Париж, вони все ще не позбавилися страху. Олександр, увійшовши до Франції, кидав погляди у бік Росії, заздрив тим, хто має можливість повернутися додому, а в листах до матері ділився тривогами і жалем.
Наполеон розбиває росіян під Сен-Дізьє, пруссаків і росіян під Брієнне, немов бажаючи пошанувати пам’ять свого учнівства. Він завдає поразки сілезьким військам під Монмірайле і Шампобере, змушує тікати половину величезної армії під Монтро. Він всюдисущий, він дає ворогам відсіч всюди, він б’ється з колонами, що оточують його з усіх боків. Союзники пропонують перемир’я; Бонапарт рве на шматки попередні умови мирного договору і вигукує: «Я ближче до Відня, ніж австрійський імператор до Парижа!»
Росія, Австрія, Пруссія та Англія, шукаючи взаємної підтримки, уклали в Шомоні новий договір про союз; але в глибині душі глави всіх чотирьох держав, стривожені опором Бонапарта, подумували про відступ. У Ліоні під боком у австрійців формувалася нова армія; на півдні маршал Сульт стримував англійців; на Шатільонському конгресі, розпущеному лише 15 березня, все ще тривали переговори. Бонапарт вигнав Блюхера з Краонських висот. 27 лютого в Бар-сюр-Об армія союзників здобула перемогу лише завдяки чисельній перевазі. Бонапарт, отримавши поповнення, знову, хоча й ненадовго, відбив у союзників Труа. З Краонна він кинувся до Реймса. «Нині вночі, – мовив він, – я заїду по свого тестя у Труа».
20 березня спалахнув бій поблизу Арсі-сюр-Об. Артилерія вела безперервний вогонь; один снаряд упав просто перед розташуванням гвардійського каре; гвардійці трохи позадкували: Бонапарт кинувся до снаряда, гніт якого ще димів; він дав остроги коню, той нагнув голову до снаряда, і в цю мить смертоносне полум’я спалахнуло, навіть не зачепивши імператора.
Назавтра битва мала продовжитись, але Бонапарт з волі натхнення, що цього разу не стало йому в пригоді, відступив, щоб напасти на союзні війська з тилу і захопити склади прикордонних гарнізонів. Чужоземці готувалися відійти до Рейну, коли Олександр, спонукуваний одним з тих богодуховійних поривів, що змінюють долю світу, ухвалив рішення рушити вперед паризькою дорогою, що залишилася відкритою [57]. Наполеон гадав, що повів за собою основну частину армії супротивника, насправді за ним пішли лише десять тисяч кавалеристів, приховавши тим самим справжній напрям руху пруссаків і московитів. Наполеон розгромив ці десять тисяч у Сен-Дізьє й Вітрі і аж тут помітив, що за гаданим авангардом немає армії, тим часом союзники наступали на столицю, де їм протистояли всього лише дванадцять тисяч рекрутів з маршалами Мармоном і Мортьє на чолі.
Наполеон кинувся у Фонтенбло: там, де недавно мучилася його свята жертва, на імператора чекала помста і відплата. Так вже влаштована історія: неправедний шлях рано чи пізно виявляється шляхом згубним.
10
Я віддаю у друк мою брошуру. – Записки пані де Шатобріан
Всі уми кипіли: бажання за всяку ціну покласти край жорстоким війнам, які ось уже двадцять років шарпали Францію, пересичену нещастями і славою, запанувало в народі навіть над національною гордістю. Кожен шукав свою роль у майбутній розв’язці. Щовечора мої друзі збиралися у пані де Шатобріан, щоб поділитися новинами та обговорити події, що відбулися за день. Разом з паном де Фонтаном, паном де Клозелем і паном Жубером приходив натовп тих короткочасних знайомців, з якими події зводять нас для того, щоб незабаром розлучити. Герцогиня де Леві, незворушна красуня і відданий друг, з якою ми ще зустрінемося в Генті, була нерозлучна з пані де Шатобріан. Я часто бачився з герцогинею де Дюрас, яка також жила на цю пору в Парижі, і з маркізою де Монкальм, сестрою герцога де Рішельє.
Хоча бої йшли вже зовсім близько від Парижа, я, як і раніш, був певен, що союзники не увійдуть до столиці і що кінець нашим страхам покладе повстання всієї нації. Завдяки цій нав’язливій ідеї я не так болісно зносив присутність чужоземних військ; до того ж, бачачи ті лиха, які неминуче впадуть на нас із вторгненням сусідів, я не міг не думати про ті лиха, які принесли їм ми.
Я раз у раз повертався до своєї брошури; я вважав її ліками, які треба буде ужити, якщо країну охопить анархія. Сьогодні ми пишемо інакше – привільно розташувавшись у своїх кабінетах і побоюючись щонайбільше нападок газетярів, а тоді я замикався на ніч у своїй спальні, ховав рукопис під подушку, а на нічний столик клав пару заряджених пістолетів: ці дві музи охороняли мій сон. Твір мій існував у двох варіантах: у вигляді брошури, як він згодом і вийшов у світ, і у вигляді кількох промов, де в чому від брошури відмінних; я вважав, що коли Франція підніметься на боротьбу, ми зберемося в Ратуші, й підготував на цей випадок два виступи.
Під час нашого спільного життя пані де Шатобріан кілька разів починала вести записки: я знаходжу в них таку оповідь:
«Пан де Шатобріан працював над брошурою “Про Бонапарта і Бурбонів”. Якби вона потрапила до рук поліції, авторові напевно загрожувала б смертна кара. А проте він поводився з неймовірною легковажністю. Часто, йдучи з дому, він забував рукопис на столі; щонайбільше, на що він був здатний, це заховати її під подушку, та й то у присутності слуги, – а цього хлопця, втім, вельми порядного, могли ж підкупити. Що до мене, то я вмирала від страху: тому досить було панові де Шатобріану ступити за поріг, як я кидалася до рукопису і ховала його у себе на грудях. Одного разу, йдучи садом Тюїльрі, я раптом зауважила, що рукопису зі мною немає; я напевно знала, що, йдучи з дому, взяла його з собою і зрозуміла, що загубила його дорогою. Перед очима моїми постали злощасний твір у руках жандармів і пан де Шатобріан у в’язниці; я впала непритомна посеред саду: добрі люди допомогли мені підвестися і одвели додому, добре, що жили ми неподалік. Яку муку переживала я, коли, піднімаючись по сходах, розривалася між сумним передчуттям, готовим стати впевненістю, і слабкою надією, що я забула брошуру вдома! Перед дверима чоловікової спальні я знову ледве не знепритомніла; нарешті я входжу: на столі порожньо; підходжу до ліжка, шукаю під подушкою – порожньо; піднімаю подушку – і бачу згорнутий у трубочку рукопис! До сього часу на саму згадку про це у мене калатає серце. У житті своєму я не відчувала подібної радості. Скажу як на духу: я не раділа б так дуже, навіть якби мене помилували біля підніжжя ешафота: адже я дізналася, що з небезпеки врятовано істоту, чиїм життям я дорожу дужче, ніж моїм власним».
Який невтішний був би я, якби хоч на мить завдав болю пані де Шатобріан!
А проте мені довелося посвятити в свою таємницю друкаря: він погодився ризикнути; коли грім гармат наближався до Парижа, він забирав у мене гранки, а коли віддалявся, повертав їх назад: так два тижні я розігрував своє життя в орлянку.