Звертаючись до спадкоємців Анакреонта, я почав би говорити про того милого творця, який, подібно до теосського старця, на восьмому десятку, як і раніше, складає любовні пісні, як у п’ятнадцять літ. Разом з вами, панове, я перетнув би бурхливий океан, що його колись охороняв велетень Адамастор, а тепер він змирився перед лицем милої Елеонори і чарівної Віргінії, щоб упевнитися, що слава ваша гримить і там. Tibi rideant aequora [55]…
На жаль! як багато талантів приречені були за наших днів на поневіряння і вигнання! Хіба поезія не оспівала в гармонійних віршах мистецтво Нептуна – згубне мистецтво, що віднесло її до далеких берегів? А французьке красномовство, що стало на захист держави й вівтаря, – хіба не відійшло воно нині в ті краї, де народилося, у вітчизну святого Амвросія? Чому не до снаги мені зобразити перед вами всіх членів цього зібрання на одному полотні, написаному без єдиної краплі лестощів? Бо, якщо правда, що навіть найдостойніші літератори бувають не позбавлені заздрості, правда й інше: стан літераторів визначають піднесені почуття, безкорисливі чесноти, ненависть до пригноблення, відданість дружбі і вірність у нещасті. Ось, панове, яким чином треба, я вважаю, висвітлити всі сторони предмета, про який я взявся говорити; ось яким чином треба повернути словесності серйозність, обравши її предметом високі моральні, філософські та історичні матерії. Ця незалежність мого розуму й велить мені промовчати про твори, які я не зможу дослідити, нікого не зачепивши і не образивши. Якби я торкнувся трагедії «Карл IX», хіба зміг би я не заступитися за кардинала Лотаринзького і не заперечити цей дивний урок, даний королям? У п’єсах про Гая Гракха, Каласа, Генріха VIII, Фенелона я також виявив би чимало відступів від історії, зроблених в ім’я тих самих доктрин. Якби я відкрив сатири, я знайшов би в них глузування з людей, що становлять цвіт цього зібрання; утім, стиль їх чистий, вишуканий і легкий, вони належать до кращих зразків вольтерівської школи, і я з тим більшим задоволенням хвалю їх, що сам став для їхнього автора мішенню. Але облишмо твори, що можуть дати привід для суворих докорів; я не турбуватиму пам’ять вашого побратима, шанувальниками і друзями якого залишаються досі багато хто з вас; та релігія, що здавалася йому такою ганебною, коли він читав твори її захисників, дарує його душі спокій, якого я йому щиро бажаю. Одначе і тут, панове, на мене, на жаль, чатує небезпека. Бо, віддаючи панові Шеньє ту данину поваги, яку ми зобов’язані віддавати померлим, я боюся зневажити прах набагато славніший. Якщо ж невеликодушні тлумачі дорікнуть мені цим мимовільним страхом, я знайду захист під охороною спокутних вівтарів, які могутній монарх зводить на згадку про скинуті династії. О! наскільки щасливіший був би пан Шеньє, якби на ньому не лежала провина за ті суспільні лиха, жертвою яких став урешті-решт і він сам! Подібно до мене, у похмуру годину він утратив брата, якого ніжно любив. Що сказали б наші нещасні брати, якби Господь одного й того самого дня покликав їх на суд? Якби вони зустрілися в свій смертний час, то, перш ніж позбутися життя, безперечно, почали б нас благати: «Припиніть братовбивчі війни, згадайте про любов і мир; смерть не жаліє жодної партії, і ми розплачуємося за ваші згубні чвари юністю і життям». Ось про що благали б нас обидва брати.
Якби мій попередник міг почути мої слова, які нині втішають лише його тінь, данина поваги, яку я віддав його братові, розчулила б його серце, великодушне зроду; ця великодушність і викликала в нього пристрасть до нововведень безперечно спокусливих, бо вони обіцяли нам усім можливість стати новими Фабриціями. Але надії не справдились, і незабаром характер пана Шеньє зробився жорстоким, талант його спотворився. Хіба, промінявши поетичну самотність на політичні чвари, міг він віддаватися почуттям, що становлять красу життя? Який щасливий був би він, якби ніколи не бачив іншого неба, окрім неба Греції, під яким народився! ніколи не споглядав інших руїн, окрім руїн Спарти й Афін! Можливо, ми зустрілися б з ним у прекрасній вітчизні його матері і присяглися у вічній дружбі на берегах Пермесса, а коли вже йому судилося повернутися на батьківщину його батька, чому не пішов він за мною в пустелю, куди закинули мене наші бурі? Тиша лісів заспокоїла б його збентежену душу, а хатини дикунів, можливо, примирили б її з королівськими палацами. Марні мрії! Пан Шеньє залишився у владі наших тривог і страждань. Уражений у квітучому віці смертельною хворобою, він повільно хилився до могили на ваших очах, панове, і покинув вас назавжди… Мені нічого не відомо про його останні хвилини.
Щодо смут і тривог, вони були відомі всім нам: ніхто не сховається від поглядів історії. Хто може похвастати бездоганною репутацією в храмі безумства, де нікому не дозволено сповна володіти власним розумом? Будемо ж поблажливі до ближніх, пробачимо те, чого не можемо схвалити. Така слабкість людська, що таланту, генію, а часом і доброчесності трапляється знехтувати велінням обов’язку. Пан Шеньє обожнював свободу; хто може поставити йому це за провину? Навіть лицарі, якби вони повстали нині з могил, шанували б закони нашої освіченої доби. Тоді на наших очах постав би славний союз честі і свободи – так за царювання Валеа чудові готичні зубці вінчали будівлі, збудовані за грецькими зразками. Хіба свобода – не найбільше з благ і не найперша потреба людини? Вона запалює геній, прославляє серце, вона необхідна другові муз, як повітря. Красні мистецтва можуть терпіти деякий примус, бо говорять особливою мовою, не зрозумілою юрбі, але словесність, що висловлюється мовою спільною, у неволі хиріє й умирає. Як накреслити сторінки, гідні нащадків, якщо шляхетні почуття, величні і глибокі думки перебувають під забороною? Свобода споконвіку в такій дружбі з науками і словесністю, що, коли народи проганяють її, знаходить захист у письменників і вчених; саме ми, панове, зобов’язані написати її історію, відомстити її ворогам і заповідати прийдешнім вікам любов до неї. Аби не бути зрозумілим неправильно, наголошу, що я веду мову лише про свободу, народжену порядком і яка народжує закони, а не про ту, що є дочкою розпусти і матір’ю рабства. Помилка творця «Карла IX» полягала не в тому, що він курив фіміам першій з цих богинь, але в тому, що він вважав, ніби надані нею права несумісні з правлінням монархічним. Для інших народів джерело незалежності – закони, а француз черпає її у своїх переконаннях. Для нього свобода – не так принцип, як почуття, він громадянин за покликом душі й підданець з доброї волі. Якби задумався про це письменник, якого ви оплакуєте, любов його не забула б про відмінності між свободою творчою і свободою руйнівною.
Панове, я виконав обов’язок, продиктований мені академічними традиціями. Наближаючись до кінця своєї промови, я із сумом думаю про те, що незадовго до смерті пан Шеньє готувався опублікувати висновок про мої праці, а нині я виступаю суддею свого судді. Говорю це з усією щирістю: мені миліше жити в спокійній самотині, підставляючи груди стрілам супротивника, ніж нагадувати своєю появою в цих стінах про швидкоплинність людського життя і підступність смерті, яка руйнує всі наші плани й надії, викрадає нас негадано й іноді вкладає наше ім’я в уста людей, чиї почуття і переконання абсолютно протилежні нашим. Ця трибуна – свого роду поле бою, на якому таланти з’являються, щоб зблиснути й померти. Скільки геніїв бачила вона за своє життя! Корнель, Расін, Буало, Лабрюєр, Боссюе, Фенелон, Вольтер, Бюффон, Монтеск’є… Кого, панове, не охопив би страх від думки, що він має стати ланкою цього славного ланцюга? Тягар безсмертних імен тисне на мене, але якщо мені бракує таланту, щоб по праву вважатися законним спадкоємцем, моїми вірчими грамотами, сподіваюся, стануть мої почуття.
Коли настане моя смертна година, оратор, якому потрібно буде виголосити промову над моєю могилою, зможе обійтися з усією суворістю з моїми творами, але йому доведеться визнати, що я палко любив батьківщину, що я зазнав би тисячу лих, тільки б з очей моїх співвітчизників не пролилося з моєї вини жодної сльозинки, що я без вагань віддав би всю кров за ці шляхетні почуття, які надають життю цінності, а смерті гідності.
Але який час вибрав я, панове, щоб говорити вам про жалобу і похорон! Хіба не оточують нас суцільні святкування? Ще недавно я, самотній мандрівець, мріяв над руїнами загиблих імперій: і ось уже нова імперія постає на моїх очах. Ще недавно я споглядав могили, де спочивають цілі нації, і ось уже погляд мій падає на колиску, що приховує в собі майбутнє світу. Звідусіль линуть вітальні вигуки солдатів. Цезар сходить на Капітолій, народи захоплюються чудесами: поставленими пам’ятниками, розквітлими містами, просторами батьківщини, омиваної нині далеким морем, яке краяли кораблі Сципіона й іншим, ще дальшим, якого не довелося побачити Германіку.
Що робити мирним вихованцям муз, поки тріумфатор рухається вперед в оточенні своїх легіонів? Йти попереду його колісниці, щоб змішати маслинову гілку миру з пальмовими гілками перемоги, щоб показати переможцю священне воїнство, щоб уплести в розповіді про військові подвиги зворушливі слова, подібні до тих, що змусили Емілія Павла оплакувати нещастя Персея.
А ви, спадкоємице Цезарів, вийдіть з палацу з дитям-сином на руках, і хай милосердя у вас сприяє величі, хай царствена ніжність королеви і матері нагадує переможцям про співчуття і заглушає гуркіт гармат».
У поверненому мені рукописі весь початок промови, присвячений переконанням Мільтона, був викреслений рукою Бонапарта. На тих рядках, у яких я протестував проти насильницького відокремлення літератури від політики, також виднілося олівцеве тавро. Похвали абатові Делілю, що нагадували про еміграцію, про вірність поета багатостраждальному королівському роду і знедоленим побратимам у вигнанні, були взяті у дужки; біля похвали панові де Фонтану було поставлено хрестик. Майже все, що я сказав про пана Шеньє, про його і мого братів, про спокутні вівтарі в Сен-Дені, було заштриховано. Фрагмент, що починається словами: «Пан Шеньє обожнював свободу», було перекреслено двома вертикальними лініями. Досі не можу збагнути, чому імперські чиновники, публікуючи мою промову, доволі точно відтворили це місце. Я нічого не вигадую і не додаю; щоб переконатися в цьому, досить заглянути у видання, випущене таємно. Слова, що викривають тиранію, які йдуть одразу за цим міркуванням про свободу і продовжують його, повністю викинуті звідти. Фінал залишено без змін: проте честь наших перемог приписано не Франції, як у мене, а Наполеону.
Мене попередили, що академіком мені не бути, і повернули назад мою промову, але тим справа не закінчилася. Від мене зажадали нового варіанту. Я відповів, що дорожу написаним, і переробляти промову відмовився. Незнайомі мені особи, сповнені чарівності, великодушності й відваги, клопотали за мене. Пані Ліндсей, яка колись привезла мене у своїй кареті з Кале до Парижа, переговорила з пані Ге; та звернулася до пані Реньо де Сен-Жан-д’Анжелі; їм вдалося дійти до герцога де Ровіґо і благати його поводитися зі мною поблажливо. Прекрасні жінки того часу протегували нещасним перед можновладцями.
Хвилювання не стихли і в 1812 році, коли вибухнув скандал з преміями за десятиріччя. Бонапарт, що ненавидів мене, запитав однак Академію, чому в списку нагороджених немає «Генія християнства». Академіки пояснили; багато моїх колег дали про мій твір вельми недоброзичливі відгуки. Я міг би сказати їм те, що один грецький поет сказав птахові: «Дочко Аттики, вигодувана медом, ти, що співаєш так чудово, накидаєшся на цикаду, таку ж гарну співунку, і несеш її на поживу своїм пташенятам. Ви обидві крилаті, обидві мешкаєте в тутешніх краях, обидві славите прихід весни, чому ж ти не відпустиш її на волю? Несправедливо, щоб співунка загинула в дзьобі своєї сестри».
9
Премії за десятиріччя. – «Досвід про революції». – «Натчези»
Дивна річ: у ставленні до мене Бонапарта злість постійно чергувалася з благоволінням; тільки що він погрожував мені – і раптом дивується, чому Інститут не нагородив мене. Навіть більше, він заявляє Фонтану, що, коли Інститут не вважає мене гідним посісти місце серед претендентів, він сам нагородить мене, призначивши головним керуючим усіма бібліотеками Франції, з платнею, що дорівнює платні посла в одній з великих держав. Бонапарт усе ще не полишив думки використати мене в справах дипломатичних: з причини, відомої лише йому, він хотів, щоб я, як і раніше, був приписаний до міністерства закордонних справ. І все ж, незважаючи на такі щедрі обіцянки імператора, дуже скоро префект його поліції запропонував мені покинути Париж, і я поїхав працювати далі над своїми «Записками» у Дьєпп.
Бонапарт спускається до ролі школяра-задираки; він відкопує «Досвід про революції» і з насолодою стежить за перепалкою, яку викликає моя книга. Якийсь пан Дамаз де Ремон заступився за мене: я попрямував на вулицю Вівьєн подякувати йому. На каміні серед дрібничок стояв череп; через якийсь час цього чарівного хлопця було вбито на дуелі, і він перейшов у світ інший, куди, здавалося, кликала його ця зловісна фізіономія. Тоді стрілялися постійно: один з поліцейських донощиків, яким було доручено схопити Жоржа, дістав од нього кулю в лоба.
Щоб покласти край зловмисним нападкам мого могутнього супротивника, я звернувся до пана Поммереля – я вже розповідав про нього, коли описував свій перший приїзд до Парижа; він став головним управителем друкарнями і книжковими крамницями; я попросив у нього дозволу перевидати «Досвід» повністю. Моє листування з паном Поммерелем можна прочитати в передмові до «Досвіду про революції» у виданні 1826 року, в другому томі повного зібрання моїх творів. Уряд імперії мав усі підстави заборонити мені перевидавати «Досвід» повністю: книга ця не з тих, що подобаються за правління деспота й узурпатора; у ній дуже багато мовиться про свободу і про законну монархію. Поліція прикидалася неупередженою, дозволяючи друкувати деякі статті на мій захист, але, немов на посміх, забороняла мені зробити одну-єдину річ, здатну мене виправдати. Коли на престол повернувся Людовік XVIII, вороги мої знову згадали про «Досвід»; якщо за Імперії в цій книзі шукали докази моєї політичної неблагонадійності, то за Реставрації сподівалися з її допомогою викрити мене в неблагонадійності релігійній. У примітках до останнього видання «Досвіду про революції» я так докладно покаявся в усіх своїх помилках, що нині мені вже нема в чому дорікнути. Справа за нащадками: вони віддадуть належне і книзі і коментарю, якщо, звичайно, подібна старовизна ще їх цікавитиме. Смію сподіватися, оцінять «Досвід» так само, як оцінив його укритий сивиною автор, – адже з віком ми наближаємося до майбутнього і робимося справедливими, як воно. Книга і примітки показують, яким я був на початку мого шляху і яким став у його кінці.
До того ж це твір, який я проаналізував якнайретельніше, є компендіумом мого існування як поета, мораліста і майбутнього політичного діяча. Запал мій безмірний, сміливість переконань безмежна. Не можна не визнати, що на всіх своїх різноманітних теренах я ніколи не керувався забобонами, ніколи не довірявся сліпо ніякій партії, ніколи не діяв з користі і завжди учиняв на свій розсуд.
У «Досвіді» я виявляю цілковиту незалежність релігійних і політичних переконань; я досліджую все без винятку; будучи республіканцем, я служу монархії; будучи філософом, шаную релігію. Це не суперечності, але неминучі наслідки хисткості людських теорій і міцності досвіду. Розум мій, з природи не схильний вірити нікому, включаючи мене самого, з природи повен зневаги до всього, до розкоші і вбогості, підданих і королів, усе ж таки інстинктивно дослухався до голосу розуму, що наказував поважати те, що всі шанують як прекрасне: релігію, справедливість, людяність, рівність, свободу, славу. Те, чого нинішня молодь чекає від майбутнього, що здається їй характерними рисами прийдешнього суспільства, побудованого зовсім не за тими законами, за якими засноване занепале суспільство, все це ясно передбачено в «Досвіді». Я на тридцять років випередив нинішніх пророків невідомого світу. Вчинки мої належали минулому, думки – майбутньому; перші були продиктовані почуттям обов’язку, останні – голосом природи.