Яка вже тут оборона! Король не боявся, план мій, у якому він побачив певну велич на манір Людовіка XIV, припав йому до душі, але в решти фізіономії витяглися. Вони вже спаковували королівські діаманти (придбані колись на власні кошти монархів), залишаючи тим часом у скарбниці тридцять три мільйони екю готівкою і сорок два мільйони в цінних паперах. Ці сімдесят мільйонів було зібрано податковими інспекторами; чи не краще було б повернути їх народу, ніж дарувати тиранові?
Сходами флігеля Флори сунув угору і вниз нескінченний людський потік; підданці запитували, як діяти, – відповіді не було. Вони зверталися до командирів гвардії, адресувалися до капеланів, півчих, сповідників – усе марно. Порожня балаканина, порожні прожекти, порожній обмін чутками. Я бачив юнаків, які плакали з досади, не в змозі добитися наказів і зброї; я бачив жінок, які втрачали свідомість від гніву і презирства. Пробитися до короля було неможливо – не дозволяв етикет.
Великим заходом, вигаданим проти Бонапарта, став наказ гнати ворога; збежножений Людовік XVIII жене завойовника, що підкорив півсвіту! Старовинний вислів, згаданий у цьому випадку, чудово свідчить про умоспрямування тодішніх державних діячів. Гнати ворога в 1815 році! Гнати! і кого ж? вовка? ватажка розбійників? віроломного сеньйора? Ні: Наполеона, який не раз гнав королів, захоплював їх у полон і навіки мітив їхні плечі своїм незмивним тавром!
Придивившись до цього наказу пильніше, можна було збагнути політичну істину, що залишилася на той час непоміченою: законна монархія, що провела двадцять три роки далеко від свого народу, перебувала на тому ж місці і в тому ж становищі, в якому захопила її революція, а народ устиг піти далеко вперед і в просторі, і в часі. Звідси неможливість взаєморозуміння і об’єднання; релігія, ідеї, інтереси, мова, земля і небо – все розділяло народ і короля; вони здолали різні ділянки шляху – між ними пролягла чверть століття, варта кількох сторіч.
Але якщо наказ гнати ворога лунав дивно через свою старовинну мову, то чи набагато вдаліше діяв Бонапарт, який говорив мовою нових часів? Хоч би що стверджувала офіційна заява, яку влада змушена була помістити в «Монітері», з паперів пана д’Отріва, описаних паном д’Арто, випливає, що Наполеона на превелику силу вдалося утримати від розстрілу герцога Ангулемського: імператору не подобалося, що принц чинить йому опір. А тим часом, покидаючи Фонтенбло, імператор наказав солдатам зберігати вірність монарху, обраному Францією. Хіба, маючи намір знову здійняти руку на французького принца, Наполеон не важився разом і на відроджену владу Бурбонів, і на народні свободи? Як! невже йому не досить крові герцога Енгієнського? Ніхто не чіпав родину Бонапартів: королеві Гортензії Людовік XVIII дарував титул герцогині де Сен-Ле; Кароліна, як і раніше, правила Неаполітанським королівством, проданим зусиллями пана де Талейрана лише на Віденському конгресі.
То був сумний час загального лицемірства: кожен прикривався своїми переконаннями, сподіваючись пережити нинішній день і поміняти погляди, як тільки зміняться обставини; щирими були лише юнаки – через молодість літ. Бонапарт урочисто заявляє, що відмовляється від корони; він їде, а через дев’ять місяців повертається. Бенжамен Констан палко викриває тирана, а назавтра переходить на його бік. Пізніше, в іншій частині моїх «Записок», я розповім про того, хто викликав у нього цей шляхетний порив, кого він зрадив через непостійність своєї натури. Маршал Сульт піднімає війська на боротьбу з їх колишнім головнокомандувачем; через кілька днів він голосно сміється над своєю прокламацією разом з Наполеоном, що запанував у Тюїльрі, і в чині генерал-майора б’ється на боці імператора під Ватерлоо; маршал Ней цілує руки королю, присягається привезти йому Бонапарта в залізній клітці і переходить на бік колишнього імператора разом з усіма підлеглими йому військами. На жаль! а король Франції?… Він оголошує, що смерть за народ стане найдостойнішим фіналом його шістдесятирічного життя… і емігрує до Гента! Бачачи цю відсутність правди у почуттях, цю розбіжність між словами і справами, починаєш зневажати весь рід людський.
Раніше 20 березня Людовік XVIII присягався, що помре на французькій землі; якби він дотримав свого слова, законна монархія царювала б у Франції ще сторіччя; сама природа, здавалося, перешкоджала старому королю врятуватися втечею; сковуючи його рятівною неміччю, але Провидіння судило інакше і не дозволило творцю Хартії виконати обіцяне. На допомогу Провидінню прийшов Бонапарт; цей пекельний Христос узяв за руку нового паралітика і сказав йому: «Уставай, візьми ложе своє, та й іди. Surge, tolle lectum tuum».
4
Втеча короля. – Ми з пані де Шатобріан від’їжджаємо. – Дорожні труднощі. – Герцог Орлеанський і принц де Конде. – Турне, Брюссель. – Спогади. – Герцог де Рішельє. – Король, зупинившись у Генті, кличе мене до себе
Було очевидно, що мешканці палацу мають намір збігти: боячись, як би їх не стали затримувати, вони не повідомили про свій від’їзд навіть людей на кшталт мене, яких розстріляли б за годину після вступу Наполеона до Парижа. Я зустрів на Єлисейських Полях герцога де Рішельє. «Нас дурять, – мовив він, – я стою на варті тут, бо не хочу чекати появи імператора у порожньому палаці».
Увечері 19 березня пані де Шатобріан відправила одного із слуг на площу Карузель, наказавши йому не повертатися, поки він не дізнається напевно про від’їзд короля. Опівночі слуга не повернувся, і я пішов спати. Не встиг я лягти, як прийшов пан Клозель де Куссерґ. Він повідомив нас, що Його Величність відбув з Парижа і прямує до Лілля. Пана Клозеля де Куссерґа послав до мене з цією звісткою канцлер; розуміючи, на яку небезпеку я наражаюся, він виказав мені державну таємницю і до того прислав дванадцять тисяч франків у рахунок моєї майбутньої платні посланника. Я вперто не хотів покидати Париж, не впевнившись остаточно в тому, що король поїхав. Посланий на розвідку слуга повернувся: він бачив вервечку придворних карет. Пані де Шатобріан заштовхнула мене до своєї карети, і 20 березня о четвертій годині ранку ми рушили в дорогу. Я не тямив себе з люті і погано розумів, що я роблю і куди прямую.
Ми виїхали з міста через заставу Сен-Мартен. На світанку я побачив ворон, які, провівши ніч у гілках придорожніх в’язів, мирно злітали на поля, збираючись поснідати і нітрохи не турбуючись ні про Людовіка XVIII, ні про Наполеона: їм не було потреби покидати батьківщину, а крила дозволяли їм полинути куди завгодно, не потерпаючи від поганої дороги. Давні комбурзькі друзі! ми більше були схожими один на одного тоді, коли ласували тутовими ягодами серед бретонських скель!
Дорога була вся у вибоїнах, лив дощ, пані де Шатобріан тяжко страждала і щохвилини поглядала на заднє віконце, чи немає за нами погоні. Ми заночували в Ам’єні, де народився дю Канж, а ввечері наступного дня – в Аррасі, рідному місті Робесп’єра: тут мене впізнали. Вранці 22 березня, у відповідь на прохання дати коней, поштмейстер сказав, що їх залишено для генерала, який поспішає до Лілля із звісткою про тріумфальний вступ до Парижа Його Величності імператора; пані де Шатобріан помирала від страху – не за себе, а за мене. Я сам пішов на станцію і, заплативши більше, залагодив справу.
23 березня о другій годині ночі ми під’їхали до лілльської застави і побачили, що ворота замкнуті, а варті наказано нікого не впускати. Нам не змогли чи не захотіли сказати, чи в місті король. Пообіцявши кучерові кілька луїдорів, я велів йому об’їхати міські стіни й одвезти нас до Турне; якось уночі, в 1792 році, я пройшов цей шлях пішки разом з братом. У Турне я з’ясував напевно, що Людовік XVIII перебуває в Ліллі разом з маршалом Мортьє і готується до оборони. Бажаючи отримати дозвіл на в’їзд до міста, я послав нарочного до пана де Блакаса. Гонець привіз мені комендантів дозвіл, але жодного рядка від пана де Блакаса. Залишивши пані де Шатобріан у Турне, я вже збирався вирушити до Лілля, коли побачив карету принца де Конде. Від принца ми дізналися, що король уже від’їхав і що маршал Мортьє провів його до кордону. Виходило, що лист мій потрапив до Лілля, коли короля там вже не було.
Услід за принцом де Конде в Турне появився герцог Орлеанський. Він мав страшенно невдоволений вигляд, але в душі був дуже радий, що вийшов сухим із води; слова його і вчинки вирізняла звичайна для нього двозначність. Що до старого принца де Конде, еміграція була його богом Ларом. Він нітрохи не боявся пана де Бонапарта; якщо потрібно, він міг битися, якщо потрібно, міг і поїхати; думки його трохи плуталися; він не знав ясно, чи зупиниться він у Рокруа, щоб дати бій, чи поїде обідати у «Великому олені». Він знявся з місця за кілька годин до нас, доручивши мені повідомити його домочадцям, яких він обігнав, що на тутешньому заїжджому дворі подають чудову каву. Він не знав, що я подав у відставку через загибель його онука; він не надто добре пам’ятав, чи був у нього онук; він відчував тільки одне: ім’я його овіяне славою, і славою цією він, можливо, завдячує комусь із роду Конде – але кому саме, пригадати вже не міг.
Чи пам’ятаєте ви, як я вперше опинився в Турне разом з братом, вперше прямуючи у вигнання? Чи пам’ятаєте ви про людину, що обернулася в осла, про дівчину, у якої з вух росли хлібні колоски, про зграї ворон, що сіяли всюди вогонь? У 1815 році ми самі уподібнилися до зграї ворон, але вогню ми не сіяли. На жаль! мого нещасного брата вже не було зі мною. Минуло двадцять три роки; віджили свій вік Республіка та Імперія: а скільки переворотів у моїй долі! Час не пожалів і мене. А ви, нинішні юнаки, розкажіть двадцять три роки по тому над моєю могилою, що сталося з вашими сьогоднішніми прихильностями та облудами.
У Турне прибули два брати Бертени: пан Бертен де Во незабаром повернувся до Парижа; інший Бертен, Бертен-старший, був мені другом. З моїх «Записок» ви знаєте, що нас пов’язувало.
З Турне ми вирушили до Брюсселя: я не знайшов там ні барона де Бретея, ні Рівароля, ні молодих ад’ютантів – усі вони померли або, що небагато краще, постаріли. Про перукаря, який дав мені притулок, ні слуху ні духу. Я проміняв мушкет на перо; із солдата я перетворився на писаку. Я намагався відшукати Людовіка XVIII; він був у Генті, куди доставили його пани де Блакас і де Дюрас: спочатку вони мали намір переправити його до Англії. Якби король погодився на цей проект, йому вже ніколи не вдалося б повернути собі французьку корону.
У пошуках пристановища я зайшов до одного з готелів і розгледів у глибині темної кімнати герцога де Рішельє: він курив, напівлежачи на софі. Він висловився на адресу принців з неприхованою ненавистю і заявив, що не бажає більше чути про цих людей і виїжджає до Росії. Пані герцогиня де Дюрас теж прибула до Брюсселя; вона мала нещастя втратити тут племінницю.
Столиця Брабанта мені огидна; я завжди потрапляв до неї не інакше як дорогою у вигнання; вона незмінно завдавала лиха або мені, або моїм друзям.
Король покликав мене у Гент. Королівські волонтери і крихітна армія герцога Беррійського були розпущені; вони зворушливо попрощалися один з одним у Бетюні, серед бездоріжжя й розгрому. Двісті чоловік з придворного королівського штату залишилися в Бельгії і розмістилися в Алсті; до їх числа входили і мої племінники Луї та Крістіан де Шатобріани.
5
СТО ДНІВ У ГЕНТІ:
Король і його рада. – Я стаю міністром внутрішніх справ par interim [64]. – Пан де Лаллі-Толендаль. – Пані герцогиня де Дюрас ‹…›
‹Шатобріан шукає помешкання в Генті›
Король, чудово влаштувавшись на новому місці з усією своєю челяддю та охороною, скликав раду. Всі володіння цього великого монарха обмежувалися одним-єдиним будинком на території Нідерландського королівства, причому стояв цей будинок у місті, яке, хоч і є батьківщиною Карла V, було ще донедавна столицею департаменту в імперії Бонапарта: за цими іменами приховано чимало подій, між ними пролягло чимало сторіч.
Позаяк абат де Монтеск’ю був у Лондоні, Людовік XVIII
‹Опис емігрантського життя в Генті›
6
Продовження розповіді про сто днів у генті: «Гентський монітер». – Моя доповідь королю: враження, яке вона справила в Парижі. – Підробка
У Генті почав виходити «Монітер»: моя доповідь королю від 12 травня, надрукована в цій газеті, красномовно свідчить, що погляди мої щодо свободи друку і чужоземного панування не змінювались. Я й сьогодні можу навести витяги з цієї доповіді; вони нітрохи не суперечать моєму життю: