«Ваша Величносте, ви готувалися довершити створення законів, вами ж задуманих… Ви призначили час для впровадження спадкового перства; ви мали наміри надати більшої єдності міністерству; зробити міністрів, у відповідності до Хартії, членами обох палат; запропонувати закон, що дозволяє обирати до палати депутатів людей молодших сорока років, щоб охочі могли присвятити все своє життя політиці. Залишалось ухвалити закон, що запроваджує покарання для зловмисних журналістів, а потім дати пресі цілковиту свободу, бо свобода ця невіддільна від представницького правління…
Ваша Величносте, я користуюся з нагоди урочисто запевнити вас: усі ваші міністри, усі члени вашої ради свято дотримуються основи мудрої свободи; ви вселяєте в їхні серця любов до законів, порядку і справедливості, без яких не може бути щасливий жоден народ. Ваша Величносте, хай дозволено буде мовити, що ми готові віддати за вас усю нашу кров до останньої краплі, готові йти за вами на край світу, готові розділити з вами всі злигодні, які Всемогутній Господь зволить послати, бо ми свято віримо, що ви не порушите конституцію, яку дарували своєму народу, віримо, що ваша королівська душа живе одним палким бажанням – повернути французам свободу. Якби справа стояла інакше, Ваша Величносте, ми все одно віддали б життя за вашу священну особу, але тоді ми були б тільки вашими солдатами, а не радниками і міністрами.
… … … … … … … … … … … … …
Ваша Величносте, у цю мить ми розділяємо ваш королівський смуток: кожен з ваших радників і міністрів віддав би життя, тільки б перешкодити чужоземцям вторгнутися в межі Франції. Ваша Величносте, ви француз, ми теж французи! Нам дорога честь батьківщини, ми гордимося славою нашої зброї, захоплюємося відвагою наших солдатів і хотіли б боротися пліч-о-пліч з ними і пролити кров на полі бою, щоб нагадати їм про їх обов’язок і розділити з ними законне торжество. Ми з найглибшою скорботою бачимо, що на вітчизну нашу готові обрушитися найбільші нещастя».
Таким чином, у своїй гентській доповіді я запропонував доповнити Хартію тим, чого їй бракувало, і висловив свій відчай у зв’язку з чужоземною навалою, що загрожує Франції: а тим часом я був усього лише вигнанцем, і здійснення моїх бажань зовсім не наблизило б моє повернення додому. Я писав свою доповідь у володіннях союзних монархів, в оточенні королів та емігрантів, що ненавидять свободу друку, під гупання солдатів, що йдуть підкорювати мою вітчизну, писав, будучи, можна сказати, в полоні: ці обставини, мабуть, надають більшою ваги висловленим мною почуттям.
Дійшовши до Парижа, доповідь моя викликала великий галас; вона була передрукована паном Ленорманом-молодшим, який ризикував життям, зважившись на цей вчинок, і якому я з великою бідою виклопотав нікчемне звання королівського друкаря. Бонапарт чи його оточення повелися негідно імператора: з моєю доповіддю обійшлися так само, як із «Записками» Клері, – оприлюднили вирвані з різних місць шматки, та й ті спотворили; виходило, ніби я пропоную Людовіку XVIII справжні дурниці, на кшталт відновлення феодальних прав, десятини і повернення державного майна; зрозуміло, справжній текст, надрукований у «Гентському монітері», номер і дата якого ні для кого не були таємницею, спростовував усі наклепи, але супротивники мої не гребували навіть такою недовговічною брехнею. Ганебний памфлет було підписано псевдонімом, під яким сховався військовий досить високого звання: після Ста днів його розжалували, і він приписав це своєму поводженню зі мною; він підіслав до мене друзів з проханням заступитися за гідну людину, що ризикує залишитися без засобів для існування: я написав до військового міністра і виклопотав цьому офіцерові пенсію. Він помер: дружина його досі прихильна до пані де Шатобріан і сповнена вдячності, якої я зовсім не заслужив. Деякі вчинки викликають занадто палкі похвали; на подібну великодушність здатні особи найзвичайнісінькі. Придбати репутацію добродійної людини можна дуже недорогою ціною: великий не той, хто прощає, але той, хто не потребує прощення.
Не знаю, з чого Бонапарт на острові Святої Єлени виснував, що в Генті я «зробив королю важливі послуги»: мабуть, він оцінив мою роль занадто високо, але, хоч би як там було, з його слів випливає, що він визнавав мене за неабиякого політика.
‹Життя в Генті›
8
ПРОДОВЖЕННЯ РОЗПОВІДІ ПРО СТО ДНІВ У ГЕНТІ:
Незвичне пожвавлення в Генті. – Герцог Веллінґтон. – Monsieur. – Людовік XVIII
Юрби чужоземців набігли у Гент і ненадовго порушили спокій, що здавна панував у цьому місті. На площах та бульварах марширували бельгійські й англійські рекрути; каноніри, постачальники, драгуни приймали артилерійські обози; бики і коні тріпалися в повітрі, поки їх, обв’язаних попругами, спускали на землю; у місто прибували маркітантки з вузлами, дітьми і рушницями, що дісталися їм від чоловіків; усі ці юрби, самі не знаючи, чому й навіщо, поспішали на велике і згубливе побачення, що його призначив їм Бонапарт. Політики, розмахуючи руками, перемовляли на берегах каналу, поблизу нерухомо завмерлих рибалок, емігранти снували від короля до Monsieur і від Monsieur до короля. Канцлер Франції пан Дамбре, в зеленому камзолі і круглому капелюсі, із старовинним романом під пахвою простував на засідання Королівської ради вносити поправки до Хартії, герцог де Леві був при дворі у стоптаних пантофлях величезного розміру, бо, відважно б’ючись, цей новий Ахілл був поранений у п’яту. Він відзначався гострим розумом, свідченням чому – збірник його думок.
Час від часу герцог Веллінґтон влаштовував військам огляд. Людовік XVIII щодня по обіді виїжджав у запряженій шестериком кареті і катався вулицями Гента, як робив це і в Парижі; при ньому були камер-юнкер та охорона. Якщо йому траплялося зустріти герцога Веллінґтона, він легенько кивав йому з поблажливим виглядом.
Людовік XVIII ніколи не забував про свою спадкову вищість; він скрізь був королем, як Господь скрізь Господь, у яслах чи в храмі, на золотому вівтарі чи на вівтарі з глини. Знегоди не змусили його піти на жодну, навіть найменшу поступку; що більше принижувала його доля, то вище він підносив голову; за царський вінець правило йому його ім’я; здавалося, він говорив: «Ви можете вбити мене, але вам не під силу вбити сторіччя, що стоять за мною». Його не бентежило те, що герб Бурбонів більше не прикрашає дверей Лувру – адже герб цей, як і раніше, залишався славний у всьому світі. Хіба посилав хто-небудь комісарів у різні кінці землі, щоб знищити його? Хіба забули про нього Пондішері в Індії, Ліма і Мехіко в Америці, хіба не зберігають його Схід – Антіохія, Єрусалим, Сен-Жан д’Акр, Каїр, Константинополь, Родос і Морея – і Захід – міські стіни Рима, стелі палаців Казерти і Ескоріала, регенсбурзькі і вестмінстерські склепіння, гербові щити всіх королів? Хіба не вінчає він навіть стрілку компаса, знаменуючи близьке торжество лілій у всіх куточках земної кулі?
Переконаність у величі, стародавності, шляхетності й гідності свого роду надавала Людовіку XVIII справжньої могутності. Важко було заперечувати його верховенство: навіть генерали Бонапарта зізнавалися, що цей немічний старець викликав у них більшу боязкість, ніж страшний володар, що був попереду в сотні битв. Коли в Парижі Людовік XVIII удостоював монархів-переможців честі пообідати за його столом, йому й на думку не спадало пропустити поперед себе королів, чиї солдати розбили табір у дворі Лувру; він поводився з ними як з васалами, які просто виконали свій обов’язок, давши своєму сюзерену людей при зброї. У Європі є тільки одна королівська династія – французька, доля всіх інших нерозривно пов’язана з її долею. Всі монархії – одноденки в порівнянні з родом Гуго Капета, майже всі – його молодші паростки. Наші стародавні правителі були найстарішими королями світу: повалення Капетів відкриває еру вигнання королів.
Що менш доречнішою була ця зарозумілість нащадка Святого Людовіка (що занапастила його спадкоємців) у політичному відношенні, то дужче лестила вона національній гордості: французи з утіхою стежили за тим, як монархи, які, програвши війну, підкорялися одній-єдиній людині, вигравши її, підкоряються стародавності роду.
Непохитна віра Людовіка XVIII у своє походження – ось та сила, що повернула йому скіпетр; саме вона двічі вінчала його голову короною, хоча Європа зовсім не для цього витрачала людські життя і гроші. Вигнанець без армії виграв усі битви, в яких не брав участі. Людовік XVIII являв собою втілення суверенної влади; з його смертю вона зникла з лиця землі.
‹Гентські знайомства та коло спілкування Шатобріана›
10
Флігель Марсана у Генті. – Пан Гаяр, придворний королівський радник. – Таємний візит пані баронеси де Вітроль. – Власноручна записка графа д’Артуа. – Фуше
У Генті був свій флігель Марсана. Щодня сюди доставлялися з Франції новини, народжені користю або фантазією.
Наші лави поповнив пан Гаяр, колишній ораторіанець, королівський радник, нерозлучний товариш Фуше; його визнали і познайомили з паном Капелем.
Коли я бував у графа д’Артуа, що траплялося нечасто, його прибічники, перемежаючи свою мову зітханнями і заповнюючи її натяками, говорили мені про людину, яка (треба віддати їй належне) поводиться чудово, яка перешкоджає всім починанням імператора, захищає Сен-Жерменське передмістя і т. ін., і т. ін., і т. ін. Вірний маршал Сульт також мав надзвичайну прихильність графа д’Артуа і вважався найчеснішою людиною в усій Франції після Фуше.
Одного разу біля воріт мого заїжджого двору зупинилась карета, з якої вийшла пані баронеса де Вітроль: вона приїхала за дорученням герцога Отрантського. Поїхала вона, везучи з собою записку, написану рукою Monsieur, у якій принц присягався рятівникові пана де Вітроля у вічній вдячності. Більшого Фуше й не треба було: маючи таку записку, він міг не турбуватися за своє майбуття в разі нової реставрації. З цього часу в Генті тільки й розмов було, що про великі послуги, зроблені монархії чудовим паном Фуше з Нанта, і про неможливість повернутися до Франції інакше, як стараннями цього праведника: вся складність полягала в тому, щоб викликати таку ж палку любов до нового Визволителя монархії в серці короля.
Після Ста днів пані де Кюстін упрохала мене пообідати в неї в товаристві Фуше. Раніше я бачився з ним лише одного разу – п’ять років тому, коли клопотав за свого нещасного кузена Армана. Колишній міністр знав, що я не раз – у Руа, Гонессі, Арнувілі – заперечував проти його призначення і, вважаючи мене особою впливовою, вирішив піти на мирову. Смерть Людовіка XVI – найневинніший з учинків, що лежать на совісті Фуше; царевбивство – далеко не найгірше його діяння. Балакучий, як і всі революціонери, він так і сипав загальними фразами про долю, необхідність і природу речей; ці філософічні нісенітниці, що трактують про прогрес і розвиток суспільства, він чергував з цинічними максимами, що славлять сильного і принижують слабкого, не пропускаючи нагоди зробити безсоромні признання щодо того, що переможець завжди правий, а стята з пліч голова нічого не варта, що звиклі раювати не винні ні в чому, а стражденні – у всьому, і відзиваючись про найжахливіші лиха удавано легко і з байдужістю генія, що стоїть багато вище за подібні дурниці. Жодного разу, хоч би про що йшла мова, не висловив він ані значної думки, ані тонкого спостереження. Я знизав плечима і вийшов – мені набридло видовище пороку.
Пан Фуше так і не пробачив мені сухого поводження й байдужості до його персони. Він думав, що тесак фатальної машини, яким він вимахував на моїх очах, засліпить мене, немов неопалима купина; він гадав, що я сприйму за колоса того головоріза, що сказав про ліонську землю: «Я розверну ці поля; на руїнах цього гордого й бунтівного міста виростуть хатини, де охоче оселяться друзі рівності… Нам вистачить діяльної мужності вирити змовникам велику могилу… Хай їхні скривавлені трупи, кинуті в Рону, вселять у мешканців обох її берегів аж до гирла почуття жаху і віру у всемогутність народу… Ми відсвяткуємо перемогу під Тулоном: нині увечері ми спопелимо двохсот п’ятдесятьох бунтівників».
Усі ці огидні хлопавки не викликали у мене ані найменшої поваги: я не вважав, що пан Нантський став розумнішим і шляхетнішим тому, що розчинив республіканські злочини в імперській багнюці і, перетворившись із санкюлота в герцога, сховав мотузку з ліхтарного стовпа під стрічкою Почесного легіону. Якобінці ненавидять людей, які мають за ніщо їхні звірства і зневажають скоєні ними вбивства; від цього страждає їхня гордість, подібна до гордості невизнаних письменників.
11
На віденському конгресі: Клопоти посланця Фуше пана де Сен-Леона. – Пропозиції щодо герцога Орлеанського. – Пан де Талейран. – Невдоволеність Олександра Людовіком XVIII. – Різні претенденти. – Доповідь Ла Бернардьєра. – Несподівана пропозиція Олександра: конгрес не приймає її завдяки лорду Кланкарті. – Пан де Талейран змінює курс: його депеша Людовіку XVIII. – Декларація союзників, опублікована франкфуртською офіційною газетою зі скороченнями. – Пан де Талейран хоче, щоб король повернувся до Франції з південного сходу. – Інтриги князя Беневентського у Відні. – Його лист до мене
У той самий час, коли посланець Фуше пан Гаяр прибув у Гент до брата Людовіка XVI, його базельські агенти вели перемови з князем Меттерніхом про коронацію Наполеона II, а пан де Сен-Леон, довірена особа цього ж таки Фуше, прибув до Відня, щоб розвідати щодо перспектив на корону пана герцога Орлеанського. Друзі Фуше так само могли розраховувати на нього, як і його недруги: після повернення законної династії на престол він не взяв на себе клопіт викреслити зі списку вигнанців свого давнішнього побратима пана Тібодо; не поступався герцогу Отрантському і пан де Талейран, який також вирішував долю вигнанців, чиї імена були в цьому списку, виключно за своїм розсудом! Дарма, чи що, Сен-Жерменськоє передмістя так вірило панові Фуше?
Пан де Сен-Леон привіз до Відня три записки, одна з яких була адресована панові де Талейрану: герцог Отрантський пропонував послові Людовіка XVIII подбати, при першій нагоді, синові Філіпа Егаліте і звести його на трон! Яка чесність! Щасливий той, хто має справу з такими порядними людьми! Адже ми милувалися цими Картушами, лестили їм, благословляли їх, їздили до них на уклін і називали їх «ваша світлість»! Ось початок нинішнього стану країни. До того ж услід за паном де Сен-Леоном іде пан де Монтрон.
Герцог Орлеанський не брав участь у змові, він лише дав на неї згоду; він дозволив друзям-революціонерам плести інтриги: гарна компанія! У цьому темному лісі повноважний посол короля Франції дослухався до пропозицій Фуше.
Розповідаючи про арешт пана де Талейрана біля застави Анфер, я вже згадав, що князь Беневентський всією душею обстоював регентство Марії-Луїзи: обставини змусили його примиритися з можливим поверненням Бурбонів, але йому, як і раніше, було не по собі: він боявся, що за царювання спадкоємців Людовіка Святого одружений священик матиме не вельми привабливий вигляд. Тому думка замінити старшу парость на молодшу йому сподобалась, тим паче що з Пале-Руаялем його пов’язували давні узи.
Обравши цей шлях, він, не відкриваючись, утім, до кінця, натякнув про проект Фуше Олександру. Цар охолов до Людовіка XVIII: французький король надто зарозуміло наголошував у Парижі на перевазі свого роду; образив він російського імператора й відмовою одружити герцога Беррійського з його сестрою; великій княжні відмовили з трьох причин: вона сповідувала православну віру, належала до роду не досить стародавнього, до того ж серед предків її були психічнохворі; прямо цих причин ніхто не називав, але вони малися на увазі і були тричі образливі для Олександра. Нарешті, царя настроював проти короля-вигнанця і можливий союз між Англією, Францією та Австрією. Взагалі створювалося враження, ніби всі навколо тільки і знають, що ділити спадок Людовіка XIV: Бенжамен Констан відстоював права пані Мюрат на Неаполітанський престол; шведський король Бернадот здалеку поглядав на Версаль, певно, тому, що народився в По.