Ці збори на Травневому полі, так пишно розписані заздалегідь, що відбулися 1 червня, виявилися насправді звичайним військовим парадом, що увінчався роздачею прапорів перед ніким не шанованим вівтарем. В оточенні своїх братів, вищих посадових осіб, маршалів, цивільних і суддівських чиновників, Наполеон проголошує суверенітет народу, ніскільки в нього не вірячи. Громадяни уявили, що цього урочистого дня приймуть конституцію, власноруч написану; мирні буржуа сподівалися, що цього дня Наполеон зречеться престолу на користь сина, – про це зречення агенти Фуше торгувалися в Базелі з князем Меттерніхом – а насправді все звелося до сміхотворної політичної подачки. Утім, законна монархія могла визнати ухвалення
‹Клопоти і засмучення Бонапарта. Він готується до війни із союзниками, але не наважується озброїти народ. «Момент був підходящий: королі, що обіцяли своїм підданим конституційне правління, віроломно порушили обіцянки. Але з того часу, як Наполеон зажив влади, свобода стала йому ненависна; він визнав за краще програти, спираючись на своїх солдатів, аніж виграти, спираючись на свій народ»›
15
Що робили ми в Генті. – Пан де Блакас
Що ж до нас, емігрантів, ми проводили час у рідному місті Карла V як тамтешні кумасі, котрі сидять удома перед уміло поставленим люстерком і витріщаються на солдатів, що проходять вулицею. Про Людовіка XVIII ніхто і не згадував; лише зрідка він отримував записку від князя де Талейрана, який уже збирався додому з Відня, або декілька рядків од членів дипломатичного корпусу, що перебували при герцогу Веллінґтоні, – пана Поццо ді Борґо, пана де Венсана і т. ін., і т. ін. Та й кому ми були потрібні! Людина, далека від політики, ніколи б не повірила, що каліка, який сховався на березі річки Ліс, знов опиниться на французькому троні після того, як у смертельній битві зійдуться тисячі солдатів, які не бачать у ньому ні короля, ні полководця, не думають про нього, не знають ані його імені, ані його долі. Два містечка стоять на карті поряд: Гент і Ватерлоо; ніколи ще одне з них не здавалося таким невідомим, а інше – таким уславленим: законна монархія нагадувала стару, розбиту карету, що припадає порохом у сараї.
Ми знали, що війська Бонапарта наближаються; весь наш гарнізон складався з двох невеликих рот під командою герцога Беррійського, принца, який не міг пролити свою кров за нас, бо обставини кликали його до іншого місця. Досить було тисячі французьких кавалеристів, щоб за кілька годин захопити нас усіх. Гентські укріплення були зруйновані; залишки кріпосної стіни супротивник міг легко взяти приступом, тим паче що місцеві мешканці дивилися на нас кривим оком. Повторилися сцени, бачені мною в Тюїльрі: для Його Величності таємно почали готувати карету; найняли коней. Ми, вірні міністри, попленталися б слідом, сподіваючись на милість Господню. Граф д’Артуа відбув до Брюсселя, щоб бути ближче до театру воєнних дій.
Пан де Блакас засумував і стривожився, а я, простак, утішав його смуток. У Відні до нього не були ласкавими; пан де Талейран його зневажав; роялісти покладали на нього провину за повернення Наполеона. Тому, на що б не повернули справи, йому не доводилося чекати нічого доброго; він не міг розраховувати ні на почесне вигнання до Англії, ні на високу посаду у Франції: я був його єдиною підпорою. Ми часто зустрічалися на Кінній площі: він трюхикав там геть самотній; я складав йому компанію і ділив його смуток. Ця людина, за яку я заступався в Генті і в Англії, а потім у Франції після закінчення Ста днів, людина, яку я пом’янув добрим словом навіть у передмові до «Монархії згідно із Хартією», – людина ця завжди шкодила мені; це ще півлиха; гірше інше: він занапащав монархію. Я не каюся в минулій дурості, але зобов’язаний виправити в цих «Записках» помилки, жертвою яких стали мій розум і добре серце.
16
Битва при Ватерлоо
18 червня 1815 року близько полудня я вийшов з Гента через Брюссельську заставу; мені хотілося прогулятися на самоті. У мене були з собою «Коментарі» Цезаря, і я не поспішаючи йшов дорогою, поринувши у читання. Я відійшов од міста вже майже на льє, коли до слуху мого раптом долинув глухий гуркіт: я зупинився і поглянув на небо, затягнуте хмарами, роздумуючи, як учинити, – продовжити прогулянку чи до дощу повернутися у Гент! Я прислухався, але не почув нічого, окрім крику кулика в очеретах та биття годинника на сільській дзвіниці. Я пішов далі: не встиг я ступити і тридцяти кроків, як шум почувся знову; то уривчастий, то тривалий, він повторювався через нерівні проміжки часу; звук линув здалеку, і часом я майже нічого не чув і розрізняв лише легке коливання повітря над безкрайньою рівниною. Звуки ці, більш уривчасті, дрібні та різкі, ніж у грозу, навели мене на думку про те, що вдалині йде бій. Я стояв край поля, засадженого хмелем, поряд з високою тополею. Я перетнув дорогу і, прихилившись до стовбура дерева, почав дивитися у бік Брюсселя. Піднявся південний вітер, і я виразно розчув артилерійські постріли. Ця велика битва, тоді ще невідома, до шуму якої я дослухався, прихилившись до тополі, битва, незнану смертну годину якої пробив щойно годинник на сільській дзвіниці, була битвою при Ватерлоо!
У безмовній самотині слухав я вирок долі і хвилювався дужче, ніж коли був би на полі бою: небезпека, стрілянина, двобій зі смертю не залишили б мені часу на роздуми; але я перебував на самоті серед гентських полів, немов моєму піклуванню були доручені тутешні череди, і мозок мій пекло запитання: «Що це за битва? Чи покладе вона кінець війні? Чи бере участь у ній сам Наполеон? Чи розігрують тут долю світу, як розігрували колись одіж Христову? Хто переможе і що дасть ця перемога народам: свободу чи рабство? І чия кров ллється там? Чи не обриває кожен постріл, який я чую, життя французького воїна? Невже знову, як при Кресі, Пуатьє і Азенкурі, зайняті вороги Франції святкують перемогу?» Якщо вони виграють, що станеться з нашою славою? Якщо виграє Наполеон, що станеться з нашою свободою? Хоча перемога Наполеона засудила б мене на вічне вигнання, ту мить любов до вітчизни взяла гору в моїй душі над іншими почуттями; я бажав успіху гнобителю Франції, бо він міг врятувати нашу честь і позбавити нас чужоземного панування.
А якщо переможе Веллінґтон? Тоді законна монархія повернеться у Париж позаду солдатів у червоних мундирах, підфарбованих французькою кров’ю! Король вирушить вінчатися на царство, а за ним потягнеться низка санітарних возів, набитих покаліченими французькими гренадерами! Що за правління обіцяють Франції такі зловісні прикмети?… Ось лише мала частина тривог, що мучили мене. Від кожного гарматного пострілу я здригався, серце моє билося удвічі сильніше. Всього кілька льє відділяли мене від місця, де діялась грандіозна подія, але я не бачив її; я не міг торкнутися великого надгробного пам’ятника, що з кожною хвилиною піднімався все вище на рівнині поблизу Ватерлоо, – так у Булаку, на березі Нілу, я марно простягав руки у бік пірамід.
Дорога була порожня; кілька жінок, що працювали в полі, мирно пололи овочі, немов не чуючи того гуркоту, який ловив я. Та ось вдалині показався гонець: я кинувся з-під дерева на дорогу, зупинив вершника і закидав його запитаннями. Він перебував при герцогу Беррійському і скакав з Алста. Він мовив: «Учора (17 червня) Бонапарт після кривавого бою зайняв Брюссель. Сьогодні (18 червня) битва мала початися знову. Очевидно, союзники будуть остаточно розбиті; вже дано наказ про відступ». Він поїхав далі.
Я щодуху поспішив за ним: мене обігнала поштова карета, в якій рятувався втечею торговець з родиною; він потвердив розповідь кур’єра.
17
Сум’яття в Генті. – Як ішла битва при Ватерлоо
Діставшись до Гента, я переконався, що тут панує цілковите сум’яття: всі ворота в місто були вже зачинені, напіввідчиненими залишилися лише зроблені в них маленькі дверцята; біля воріт вартували погано озброєні буржуа і солдати-тиловики. Я пішов до короля.
Граф д’Артуа тільки що прибув кружним шляхом із Брюсселя: його злякала неправдива чутка про те, що Бонапарт ось-ось увійде до міста і що поразка в першому бою не обіцяє ніяких надій на перемогу в другому. Розповідали, що пруссаки не вийшли на передові позиції, і англійці були зім’яті.
У результаті на порядку денному стояло тільки одне: «Рятуйся, хто може!»; ті, кому було що рятувати, виїхали; а що я так і не зумів нажити майна, тож був повороткий; мені хотілося відправити раніше себе пані де Шатобріан, затяту бонапартистку, яка не терпіла, проте, артилерійської стрільби, – але вона не погодилась мене покинути.
Увечері Його Величність скликав раду: нас знову познайомили з донесеннями графа д’Артуа і чутками, що виходили не то від начальника гарнізону, не то від барона Екштейна. У фургон з королівськими діамантами вже запрягли коней; що до мене, то для моїх скарбів фургон не був потрібний. Я поклав до старого портфеля міністра внутрішніх справ чорну шовкову хустку, якою пов’язую голову на ніч, і, озброївшись цим важливим політичним документом, віддав себе в розпорядження законного монарха. Коли я вирушав у вигнання вперше, я був багатшим: тоді в мене був речовий мішок, що правив мені за подушку і пелюшки
‹Хід битви при Ватерлоо; повернення Бонапарта до Парижа і його зречення на користь сина; зловісні ознаки на початку другої Реставрації: «Бонапарт повернувся на чолі чотирьохсот французів, Людовік XVIII повертався позаду чотирьохсот тисяч чужоземців; він піднявся з кривавого місива Ватерлоо і рушив у Сен-Дені, що стало його усипальнею›
19
Від’їзд із Гента. – Прибуття в Монс. – Я втрачаю першу нагоду зробити кар’єру на політичній ниві. – Пан де Талейран у Монсі. – Розмова з королем. – Я маю дурість співчувати панові де Талейрану
У той час як Бонапарт разом з поваленою імперією прямував у Мальмезон, ми разом з відроджуваною монархією покидали Гент. Поццо, розуміючи, що у вищих сферах нікому немає діла до законної монархії, поспішив написати Людовіку XVIII листа, де радив королю поквапитися, якщо він не хоче знайти своє місце зайнятим: цьому листу 1815 року Людовік XVIII зобов’язаний короною.
У Монсі я втратив першу нагоду досягти успіху на політичній ниві: я сам був своїм головним ворогом і постійно ставав собі поперек дороги. Цього разу погано прислужилися не мої недоліки, а мої достоїнства.
Пан де Талейран, гордий вдалим завершенням перемов, що дали йому чимале багатство, вважав, що зробив законній монархії важливі послуги, і поводився по-хазяйськи. Здивований норовливістю короля, який не послухався його порад і повертається до Парижа не тим шляхом, який запропонував він, пан де Талейран, міністр був ще прикріше вражений, побачивши короля в товаристві пана де Блакаса. Пан де Талейран вважав пана де Блакаса бичем монархії; але не це було справжньою причиною його ненависті: пан де Блакас був улюбленцем короля, отже, пан де Талейран бачив у ньому суперника; боявся він і графа д’Артуа: недарма він розлютився, коли той два тижні тому запропонував фаворитові свій особняк на березі Ліса. Просити про випровадження пана де Блакаса було б цілком природно; вимагати цього означало надто відверто нагадати про Бонапарта.
Пан де Талейран в’їхав у Монс близько шостої години вечора в товаристві абата Луї: пан де Рісе, пан де Жокур та кілька інших співтрапезників кинулися йому назустріч. З виглядом невизнаного монарха, чого раніше за ним не водилося, він заявив, що поки не хоче бачити Людовіка XVIII; тим, хто вмовляв його піти до короля, він самовдоволено відповідав: «Мені квапитись нікуди; я займуся цим завтра». Я побував у нього; він запобігав переді мною, розсипаючись люб’язностями, які у нього зазвичай були напоготові для нікчемних честолюбців і докучливих дурнів. Він узяв мене під лікоть, зіперся об мою руку під час розмови: гадалося, що від цих знаків вищої прихильності я утрачу розум, але я виявив чорну невдячність: я навіть не зрозумів, що мені роблять велику честь. Я прямував до короля і порадив панові де Талейрану наслідувати мій приклад.
Людовік XVIII сумував: він мав розлучитися з паном де Блакасом; улюбленець короля не міг повернутися до Франції; громадська думка рішуче не сприяла йому; що до мене, то, хоча в Парижі я сам чимало витерпів від фаворита, у Генті я жодного разу ні в чому не дорікнув йому. Король був мені вдячний за це; розчулившись, він приголубив мене. Йому вже переказали слова пана де Талейрана. «Він хвалиться, – мовив мені король, – що вдруге повернув мені корону, і погрожує, що знову поїде до Німеччини: якої ви думки про це, пане де Шатобріан?» Я відповів: «Ці відомості неправдиві; пан де Талейран просто втомився. Якщо Ваша Величність не заперечують, я повернуся до міністра». Королю це, здається, дуже сподобалося; він терпіти не міг усілякі чвари; спокій він цінував понад усе, не виключаючи і сердечних прихильностей.
Пан де Талейран, пихатий, як ніколи, дослухався до улесливих слів своїх прибічників. Я став переконувати його, що в такий тривожний час він не має права покинути короля. Поццо підтримав мене: не почуваючи до пана де Талейрана ані найменшої приязні, він усе ж таки мав за краще, щоб міністром закордонних справ залишався поки його старий знайомець, а до того ж думав, що цар прихильно ставиться до пана де Талейрана. Мені не вдалося вмовити пана де Талейрана; його лестивці відтискали мене; навіть пан Муньє вважав, що панові де Талейрану слід відійти від справ. Відомий своїм лихомовством абат Луї сказав мені, тричі труснувши щелепою: «На місці князя я не пробув би в Монсі і чверті години». Я відповів: «Пане абат, і ви і я, ми можемо піти світ за очі, ніхто й не помітить нашої відсутності, але князь де Талейран – це справа інша». Я продовжував наполягати і сказав князеві: «Чи відомо вам, що король невдовзі вирушить у дорогу?» Пан де Талейран, здавалося, здивувався, а потім промовив пихаті слова, якими колись відповів Мічений доброзичливцям, що попереджали його про плани Генріха III: «Він не посміє!»
Я повернувся до короля і знайшов його в товаристві пана де Блакаса. Я запевнив короля, що його міністр нездужає, але завтра напевно матиме честь з’явитися перед Його Величністю. «Як він забажає, – відповів Людовік XVIII, – я виїжджаю о третій годині, – і додав ласкаво: – Мені доведеться розлучитися з паном де Блакасом; місце вільне, пане де Шатобріан».
Моя придворна кар’єра була забезпечена. Будь-який далекоглядний політик на моєму місці викинув би з голови пана де Талейрана, велів запрягати коней і поскакав за королем, а то й попереду нього; я мав дурість залишитися на заїжджому дворі.
Пан де Талейран, не в змозі уявити, що король може поїхати, ліг спати; о третій годині його будять, щоб повідомити, що король от-от покине Монс; він не вірить своїм вухам; «Обман! Зрада!» – вигукує він. Йому подають одягнутися, і ось, уперше в своєму житті, він виходить на вулицю о третій годині ночі. Спираючись на руку пана де Рісе, він підходить до готелю, де мешкав король; перша пара коней уже за ворітьми. Кучерові роблять знак зупинитися; король запитує, в чому річ; йому кричать: «Ваша Величносте, до вас пан де Талейран!» – «Він спить», – відповідає Людовік XVIII.
«Він тут, Ваша Величносте». – «Ну що ж», – говорить король. Коні задкують, слуги відчиняють дверцята карети, король виходить і, ледве ступаючи ногами, повертається у свої покої; кульгавий міністр плентається за ним. Пан де Талейран гнівно вимагає пояснень; Його Величність, вислухавши докори, відповідає: «Князь Беневентський, ви нас покидаєте? Води підуть вам на користь; сповістіть нас про ваше здоров’я». Покинувши остовпілого князя, король сідає в карету і від’їжджає.