Пан де Талейран мало не луснув од злості; холоднокровність Людовіка XVIII вивела його з себе: його, Талейрана, який завжди так гордився своїм самовладанням, розбито на власній території, покинуто тут, на монській площі, як останню нікчему: було від чого втратить спокій! Мовчки провівши поглядом карету, що зникала в далині, він схопив герцога де Леві за ґудзик і закричав: «Ви тільки подивіться, пане герцог, ви тільки подивіться, як зі мною обходяться! Я повернув королю корону (далась йому ця корона!), а мене проганяє геть, і мені доведеться знову волочити мізерне життя у вигнанні».
Пан де Леві неуважно вислухав його, підвівся на носки і мовив: «Князю, я від’їжджаю, має ж бути при королі хоч одна людина старовинного роду».
Пан де Леві скочив у найману двоколку, де сидів канцлер Франції; влаштувавшись на паях у колимазі часів Меровінґів, двоє вельмож кинулися навздогін за своїм повелителем з роду Капетинґів.
Я попросив пана де Дюраса зробити все можливе для примирення і сповістити мене про результати. «Як! – здивувався пан де Дюрас. – Ви залишаєтеся тут, незважаючи на те, що сказав король?» Зі свого боку пан де Блакас, покидаючи Монс, подякував мені за співчуття до його персони.
Пана де Талейрана я застав у прикрому становищі: він шкодував, що не послухався моєї поради і, поводячись, як норовистий поручик, не захотів увечері побачити короля; він боявся втратити політичну могутність: адже якщо підготовлювані угоди будуть укладені без нього, він не зможе нагрівати на них руки. Я сказав йому, що, незважаючи на відмінність наших переконань, як і раніше, залишаюся вірний йому як посол міністрові закордонних справ; до того ж у мене є друзі, близькі до короля, і я сподіваюся незабаром отримати від них добрі новини. Пан де Талейран був сама ніжність, він схиляв голову до мого плеча; у цю мить він, звичайно, мав мене за людину видатну.
Пан де Дюрас не забарився прислати мені записку; у ній він повідомляв мене з Камбре, що справу залагоджено і пан де Талейран от-от отримає наказ вирушити в дорогу; цього разу князь негайно виконав розпорядження.
Який демон штовхав мене під руку? Я не поїхав за королем, коли той запропонував чи, правильніше, подарував мені посаду міністра двору, й образив його своєю впертістю; я із шкури пнувся ради пана де Талейрана, з яким був ледве знайомий і який не викликав ні поваги, ані захоплення, ради пана де Талейрана, який замишляв інтриги, мені байдужі, і проводив життя в гонитві за грошима, мені ненависній!
Саме з Монса, де він потрапив у таке скрутне становище, князь Беневентський відправив пана Дюпере до Неаполя по мільйони, виручені у Відні. Пан де Блакас у той самий час рухався в тому ж самому напрямі, везучи з собою звання французького посла в Неаполі і мільйони, якими його щедро нагородив у Монсі гентський вигнанець.
Я підтримував добрі стосунки з паном де Блакасом – предметом загальної ненависті; я зберігав вірність панові де Талейрану, незважаючи на всі його примхи, і тим заслужив його дружбу; Людовік XVIII недвозначно запропонував мені місце при своїй персоні, а я віддав перевагу товариству людини безчесної над прихильністю короля; справедливість вимагала, щоб я поплатився за свою тупість і, бажаючи догодити всім, був усіма покинутий. Коли я повернувся до Франції, мені нічим було заплатити за дорогу, тим часом як на людей, що були в неласці, милості сипалися як з рогу достатку: я сам винен. Орудувати в ролі бідного лицаря, коли всі навколо закуті в золоту броню, – річ вельми поважна, але при цьому не слід допускати грубих помилок: якби я залишився при королі, Талейрану і Фуше майже напевно не вдалося б зійтися в міністерстві; Реставрація почалася б правлінням моральним і гідним, Франція пішла б зовсім іншим шляхом. Я був так мало занепокоєний своєю власною долею, що не усвідомив важливості подій, що діялися в країні: більшість людей грішать тим, що цінують себе надто високо, я ж, навпаки, ціную себе надто низько; я, як завжди, знехтував власний добробут; мені треба було зрозуміти, що на мить доля Франції переплелася з моєю скромною долею: історія знає чимало подібних випадковостей.
20
Шлях із Монса в Гонес. – Ми з графом де Беньо не погоджуємося на призначення Фуше міністром; мої доводи. – Герцог Веллінґтон бере гору. – Арнувіль. – Сен-Дені. – Остання розмова з королем
Покинувши нарешті Монс, я досяг Като-Камбрезі; пан де Талейран прибув туди услід за мною: можна було подумати, що ми зібралися наново підписати мирний договір 1559 року між Генріхом II Французьким і Філіпом II Іспанським.
У Камбре трапилося так, що з вини маркіза де Ла Сюза, квартирмейстера, який відав будинками часів Фенелона, квартири, що призначалися пані де Леві і нам з пані де Шатобріан, виявилися зайняті: ми ходили святково освітленими вулицями серед натовпу місцевих мешканців, котрі вигукували: «Хай живе король!» Один студент, упізнавши мене, відвів нас у будинок своєї матері.
Тим часом почали подавати голос прихильники різних французьких монархій; вони прибували в Камбре не для того, щоб укласти союз проти Венеціанської республіки, а для того, щоб спільно оголосити війну новим конституціям; вони поспішали скласти до ніг короля свою пошарпану вірність трону і ненависть до Хартії – данину, якої, як вони гадали, чекає від них Monsieur; нечисленні розсудливі простаки на кшталт мене виглядали мало не якобінцями.
23 червня було оголошено Камбрезійську декларацію. Король сказав у ній: «Я хочу віддалити від себе лише тих осіб, чия репутація засмучує Францію і страхає Європу». Що ж, адже у флігелі Марсана ім’я Фуше згадувалося з вдячністю! Король підсміювався над новим захопленням свого брата: «Ця пристрасть не послана небом».
Я вже говорив у цих «Записках», що, проїжджаючи під час Ста днів через Камбре, марно намагався відшукати будинок, де мешкав за мого перебування офіцером Наваррського полку, і кафе, куди ходив з Ламартіньєром: усе це зникло разом з моєю юністю.
Увечері наступного дня ми зупинилися в Руа: хазяйка заїжджого двору прийняла пані де Шатобріан за дружину дофіна, і мою дружину урочисто внесли до зали, де вже був накритий стіл на тридцять персон; у залі цій, освітленій лойовими і восковими свічками, було жарко натоплено і нестерпно задушливо. Хазяйка не хотіла брати з нас гроші і повторювала: «Ніколи собі не пробачу, що мене не стратили за наших королів». Остання іскорка вогню, що палав у серці французів од віку.
Столична влада вислала нам назустріч генерала Ламота, шуряка пана де Лаборі; він повідомив, що й думати нічого в’їхати до Парижа без трибарвної кокарди. Пан де Лафаєт та інші комісари, яких, втім, вельми погано приймали союзники, вешталися по штабах, виканючуючи у чужоземців якого-небудь повелителя для Франції: вони в усьому покладалися на козаків і були згодні на будь-якого короля, аби тільки в жилах його не текла кров Святого Людовіка і Людовіка XIV.
У Руа король скликав раду: пан де Талейран запряг у свою карету двох шкапин і вирушив до Його Величності. Заїжджий двір міністра і будинок короля виходили на ту саму площу; екіпаж зайняв її всю цілком. Міністр зійшов зі своєї колісниці із запискою, яку прочитав нам: обговорюючи заходи, які треба вжити після прибуття, він кинув декілька слів про необхідність роздавати посади всім охочим без винятку; він натякав, що до таких можна великодушно включити і суддів Людовіка XVI. Його Величність почервонів і, стукнувши кулаками по підлокітниках свого крісла, вигукнув: «Ніколи!» Ніколи, що протривало рівно добу.
У Санлісі ми зайшли до каноніка: служниця зустріла нас у багнети, що ж до самого каноніка, який, без сумніву, мав мало спільного з покровителем міста святим Ріелем, то він на нас навіть не поглянув. Прислужниці своїй він наказав купити нам провізії на наші власні гроші; на тому його благодіяння і скінчилися: «Геній християнства» не допоміг. Адже Санлісу належало порадувати нас добрими ознаками: у цьому місті в 1576 році Генріх IV утік від тюремників. «Мені шкода лише двох речей, залишених у Парижі, – вигукнув, рятуючись втечею, земляк Монтеня, – меси і дружини».
Із Санліса ми рушили на батьківщину Філіпа Августа – інакше кажучи, в Гонес. На підступах до міста ми зустріли двох подорожніх: то були маршал Макдональд і мій вірний товариш Ід де Невіль. Вони зупинили нашу карету і розпитали про місцезнаходження пана де Талейрана; вони не приховували, що шукають його, щоб передати королю ультиматум: Його Величності і думати нічого про в’їзд до столиці до того часу, поки Фуше не стане міністром. Хоча я і пам’ятав про гнівний вигук Людовіка XVIII в Руа, мене охопила тривога. Я перепитав маршала: «Невже ми справді зможемо повернутися, лише виконавши цю жорстоку вимогу?» – «По правді кажучи, пане віконт, – відповів маршал, – я в цьому не певен».
Король пробув у Гонесі дві години. Залишивши пані де Шатобріан у кареті посеред дороги, я кинувся до мерії на чергову нараду. Там обговорювався захід, від якого залежала доля монархії. Зав’язалася суперечка: я стверджував, що Людовіку XVIII у жодному разі не слід включати до складу міністерства пана Фуше; мене підтримав лише пан Беньо. Король вислухав мене: я бачив, що він охоче дотримав би слова, даного в Руа, але у нього не було сил опиратися настановам Monsieur і вимогам герцога Веллінґтона.
В одному з розділів «Монархії згідно із Хартією» я коротко виклав міркування, якими керувався в Гонесі. Я говорив із запалом; усна мова має могутність, не доступну мові писемній; що ж до брошури, то в ній я писав: «Усюди, де дії уряду підлягають вільному обговоренню, людина, що може накликати на себе докори певного ґатунку, не має права стояти коло керма влади. Подібний міністр ризикує почути на свою адресу промови або слова, які змусять його подати у відставку одразу після засідання палати. Ця обставина – наслідок свободи, покладеної в основі представницького правління, – не була зрозуміла тоді, коли, незважаючи на більш ніж обґрунтовану огиду монарха, люди, зваблені славою знаменитої особи, ввели його до складу міністерства. Підвищення цієї особи мало привести або до знищення Хартії, або до падіння кабінету з початком сесії. Чи можливо уявити собі міністра, про якого я говорю, на засіданні палати депутатів, де обговорюється трагедія 21 січня, будь-якої хвилини його міг би покликати до права який-небудь депутат з Ліона, будь-якої хвилини він міг би почути жахливе: «Ти – той чоловік!» До послуг людей такого ґатунку можна відкрито вдаватися лише на очах німих вартових Баязетового сералю або німих політиків Бонапартового законодавчого корпусу». «Що трапиться з таким міністром, – говорив я, – якщо один з депутатів, піднявшись на трибуну з «Монітером» у руках, прочитає звіт Конвенту від 9 серпня 1795 року, якщо він зажадає вигнання Фуше, посилаючись на цей звіт, що «виганяє» вищезгаданого Фуше як (цитую дослівно) «злодія і вбивцю, чиї огидні злочини обіцяють ганьбу й безчестя будь-яким зборам, що зараховують його до своїх членів»?
Ось про що всі забули!
Врешті-решт, хай навіть хто-небудь мав нещастя вважати, ніби подібна людина може бути чимось корисна; у цьому разі треба було вдатися до його потрійної досвідченості таємно; але чинити насильство над думкою монарха і суспільства, не ховаючись надати влади людині, яку Бонапарт тільки що назвав негідником, – чи не означало це зрадити свободу і доброчесність? Чи варта корона такої жертви? Відтепер ми не мали права вигнати хоч кого б там було: кого можна вигнати, залишивши Фуше?
Партії діяли, не замислюючись про прийняту ними форму правління; всі говорили про конституцію, свободу, рівність і права народу, але ніхто їх не потребував; модні балачки: всі машинально цікавилися Хартією, у глибині душі сподіваючись, що незабаром від неї не залишиться й сліду. Ліберали і роялісти віддавали перевагу абсолютній монархії, направлюваній звичаями: такий склад розуму і спосіб життя французів. Матеріальні інтереси стояли на першому місці: ніхто не хотів відмовитися від горезвісних завоювань Революції; кожен гнітився власним життям і замишляв обтяжити ним сусіда; зло, запевняли нас, стало складовою частиною суспільного життя; відтепер йому призначено бути супутником будь-якої форми правління і наповнювати суспільство цілющою силою.
Мене посіла одна нав’язлива ідея – я мріяв про Хартію, що ґрунтується на релігії і моралі, і цього не могли пробачити мені прихильники деяких партій: на смак роялістів я занадто любив свободу, на смак революціонерів – занадто зневажав злочини. Якби я, ризикуючи своєю репутацією, не виклав французам основи конституційного правління, ультрароялісти і якобінці одразу ж заховали б Хартію в кишеню фрака, розшитого ліліями, або республіканської карманьйоли.
Пан де Талейран не любив пана Фуше; пан Фуше ненавидів і, що найдивніше, зневажав пана де Талейрана: честь, яку нелегко заслужити. Пан де Талейран, котрий спочатку уникав товариства пана Фуше, незабаром відчув, що йому не минути цього сусідства, і сам доклав рук до успішного завершення справи; він не зрозумів, що за наявності Хартії його присутність на посаді міністра не набагато доречніша, ніж призначення на цю посаду ліонського ката Фуше, не кажучи вже про їх возз’єднання в міністерстві.
Мої передбачення збулися дуже скоро: призначення герцога Отрантського міністром не тільки не дало ніякої користі, але, навпаки, обернулося великою ганьбою; самої думки про майбутню сесію палати було досить, аби міністри, надто слабо захищені від парламентської відвертості, розлучилися зі своїми портфелями.
Опір мій не вплинув: як кожна слабохарактерна людина, король закрив засідання, не ухваливши ніякого рішення; ордонанс було підписано пізніше, у замку Арнувіль.
Тут ради за всією формою вже не збирали; обговорення проходило у вузькому колі царедворців, звірених у таємницю. Пан де Талейран, випередивши нас, змовився зі своїми друзями. Прибув герцог Веллінґтон: він їхав у повозі, і пір’я на його капелюсі маяло у повітрі; на відзначення перемоги при Ватерлоо він мав намір двічі ощасливити Францію, подарувавши їй пана де Талейрана і пана Фуше. Коли йому заперечували, що герцог Отрантський – царевбивця і тому не надто підходить на роль міністра, він відповідав: «Це дурниці!» Ірландець, який сповідує протестантську віру, англійський полководець, чужий нашим звичаям і нашій історії, політик, який не бачив у французькому 1793 році нічого, окрім повторення англійського 1649 року, вирішував наші долі! Як низько ми впали з вини Бонапартового честолюбства!
Я ходив садом, звідки дев’яносторічний генеральний контролер Машо від’їхав у свою останню подорож, кінцевим пунктом якої була в’язниця Маделонет: у той час смерть нікого не обминала. На раду мене не покликали: знегоди вже не зближували більше монарха з підданим; король готувався повернутися до свого палацу, я – до своєї самотини. Досить королям зійти на престол, як їх спостигає самотність. Мені рідко траплялося проходити тихими і пустинними залами Тюїльрі, що ведуть до апартаментів короля, не поринаючи у важкі роздуми: мені личать інші пустелі – нескінченні й безлюдні простори, де так ясно відчуваєш нікчемність всесвіту перед лицем Господа – єдиного, хто воістину живий.
Їсти в Арнувілі не було чого; коли б не офіцер на ім’я Дюбур, який подібно до нас ретирувався з Гента, нам довелося б голодувати. Пан Дюбур подався на промисел [69] і незабаром повернувся до нас, у будинок мера, що втік, з половинкою барана. Якби у служниці мера була зброя, ця героїня з Бове, навіть не маючи за собою війська, зустріла б нас подібно до своєї співвітчизниці Жанни Ашетт.
Ми попрямували до Сен-Дені; обабіч дороги розбили бівуак пруссаки та англійці; вдалині виднілися вежі абатства: в основі його спочивають скарби Дагобера, у підземеллях його багато поколінь французів ховали своїх королів та вельмож; чотири місяці по тому ми перенесли туди останки Людовіка XVI, щоб вони замінили прах багатьох інших жертв. У 1800 році, вперше в моєму житті повертаючись із вигнання, я їхав цією ж рівниною Сен-Дені, у той час на ній стояли табором тільки солдати Наполеона; тоді на поле, де колись бився конетабль де Монморансі, ще не ступала нога чужоземця.