Історія імператора, спотворена брехливими переказами, стане ще брехливішою з вини становища, в якому перебувало суспільство за Імперії. Якщо історія революції пишеться в пору, коли преса вільна, вона розкриває всі таємниці подій, бо кожен розповідає про те, що бачив: ми добре знаємо епоху Кромвеля, тому що кожен відкрито говорив протектору, що він думає про його діяння і його особу. У Франції істина іноді з’являлася на світло навіть за республіки, незважаючи на невблаганну цензуру катів; жодна партія не затримувалася при владі надовго, і супротивники, що скинули її, відкривали світові те, що приховували їхні попередники: від ешафота до ешафота, від однієї відрубаної голови до іншої люди були вільні. Але коли владу захопив Бонапарт, коли його поплічники надовго заткнули рота думці і французи перестали чути що-небудь, окрім голосу деспота, який вихваляв самого себе і не дозволяв говорити ні про що інше, істина покинула нас.
Так звані справжні документи тієї епохи недостовірні; у той час ніщо – ані книги, ані газети – не публікувалося без дозволу володаря; Бонапарт переглядав статті для «Монітера», префекти його слали з різних кінців країни донесення, привітання і славослів’я, що відповідали письмовим вказівкам паризької влади й умовленим думкам, які були зовсім протилежні справжній думці суспільства. Спробуйте написати історію на підставі подібних документів! Посилаючись у своїх неупереджених штудіях на справжні свідчення, ви будете підтверджувати брехню брехнею.
Якщо ж хтось засумнівається в тому, що обман панував скрізь, якщо люди, що не жили за Імперії, і далі вперто віритимуть тому, про що прочитають у друкованих джерелах, чи навіть тому, що їм удасться розшукати в міністерських архівах, досить буде навести неспростовне свідчення – думку Консервативного Сенату, декрет якого говорив: «Зважаючи на те, що свобода друку постійно утискалася свавіллям імперської поліції і що імператор завжди вдавався до преси для того, щоб наповнювати Францію та Європу вигаданими відомостями і брехливими думками, зважаючи на те, що акти і звіти, що їх розглядав Сенат, публікувалися в спотвореній формі, і т. ін.». Що можна заперечити на таку заяву?
Життя Бонапарта – безперечна істина, яку взялася описувати брехня.
6
Характер Бонапарта
Характер Наполеона спотворили страшенна гординя й безупинна вдаваність. Навіщо було йому перебільшувати свою могутність у пору, коли він панував над світом і сам бог війни дарував йому свою колісницю, яку штовхав уперед дух істот?
У жилах його текла італійська кров; зрозуміти його натуру було непросто: великих людей на землі так мало, що, на лихо, їм нема з кого брати приклад, окрім як із самих себе. Разом модель і портрет, справжня особа й актор, що зображає його, Наполеон грав самого себе; він не почував би себе героєм, не прибравши на себе вбрання героя. Дивна ця слабкість надає дивовижній правді його життя щось брехливе і двозначне; побоюєшся сприйняти царя царів за Росція або Росція за царя царів.
Риси вдачі Наполеона були подані в газетах, брошурах, віршах і навіть піснях, також перейнятих імперським духом, у такому брехливому світлі, що впізнати їх абсолютно неможливо. Усі вчинки, приписані Бонапарту в зворушливих анекдотах про полонених, мерців і солдатів, – справжнісінька дурниця, яку спростовують його справжні діяння.
«Бабуся» мого уславленого друга Беранже – просто чудова вигадка: добродушності в Бонапарті не було ні краплі. Втілене владицтво, він тримався сухо; стриманість ця приборкувала його полум’яну уяву; він був людиною не слова, а діла, і не міг стерпіти в довколишньому світі щонайменшого вияву незалежності: муха, що пролетіла геть без його наказу, здавалась йому бунтаркою.
Мало було брехати, тішачи його слух, треба було радувати і його погляд: на одній гравюрі Бонапарт знімає капелюха перед пораненими австрійцями, на другій зупиняється, щоб розпитати якогось служивого, на третій відвідує чумний барак у Яффі, куди насправді навіть не заглядав, на четвертій у заметіль долає на жвавому скакунові перевал Сен-Бернар, де насправді стояла на той час найкраща в світі погода.
Хіба не хочуть нині показати імператора римлянином перших століть республіки, проповідником свободи, громадянином, що насаджував рабство винятково з любові до чесноти протилежної? Згадаймо два епізоди з життя великого захисника рівності: він наказав розірвати шлюб свого брата Жерома з мадемуазель Патерсон, бо братові Наполеона личить брати за дружину лише дівчину королівського роду; пізніше, повернувшися з Ельби, він наділив демократичну конституцію перством, а королівську владу – Додатковим актом.
Не буду сперечатися: Бонапарт, спадкоємець республіканських тріумфів, насаджував усюди принципи незалежності; перемоги його ослабляли узи, що пов’язують королів і народи, звільняли ці народи з-під влади старовинних звичаїв і старих ідей, і з цього погляду Бонапарт поклав свій внесок до звільнення суспільства; але з тим, що він свідомо, з доброї волі прагнув дати націям політичну і суспільну свободу, з тим, що він підкорив Європу, й особливо Францію, своїй деспотичній волі тільки для того, щоб обдарувати їх найліберальнішою конституцією, з тим, що він лише перебрався в тирана, а в глибині душі завжди залишався трибуном, – з усім цим я ніяк не можу погодитися.
Подібно до представників королівського роду, Бонапарт хотів і домагався тільки влади, але він ступив на історичну арену в 1793 році, і тому його боротьба за владу була пов’язана з боротьбою за свободу. Революція викохала Наполеона, але дуже скоро він зненавидів свою названу матір; усе життя він невтомно боровся з нею. Втім, імператор чудово відрізняв зло від добра, якщо тільки зло це не виходило від самого імператора, – адже він не був зовсім позбавлений морального почуття. Софісти, що кричать про любов Бонапарта до свободи, доводять тільки одне: і розумом можна зловживати; він нині готовий на все. Адже нині вирішено й підписано, що Терор був царством гуманності. Справді, хіба не в цей час, коли вбивали всіх не розбираючись, було висунуто вимогу про скасування смертної кари? Хіба споконвіку просвітителі, як їх тепер називають, не віддавали людей на заклання, і хіба не доводить це, як тепер стверджують, що Робесп’єр продовжував справу Ісуса Христа?
Імператор втручався у все; розум його не знав відпочинку; думки його були, можна сказати, в постійному збудженні. Бурхлива його натура не дозволяла йому діяти природно і послідовно; він рухався вперед ривками, скачками, він накидався на світ і потрясав його; а коли світ змушував на себе чекати, він поривав зі світом; незбагненна людина, він умудрявся принижувати презирством найбільші свої подвиги й піднімати на недосяжну висоту підлі свої злочини. Істота неповна і ніби незавершена, Наполеон мав нетерплячий характер і нестримну волю; геній його не був всеосяжний і схожий був на те небо, під яким доля призначила йому померти, – небо, де поодинокі зірки загубилися серед величезних порожніх просторів.
Багато хто запитує себе, яким дивом Бонапарт, такий відданий аристократії і такий ворожий народу, зміг добитися величезної популярності, – адже цей гнобитель дотепер популярний у народі, що поклонявся незалежності й рівності; ось розгадка цієї загадки.
Щоденний досвід змушує визнати, що французи інстинктивно хиляться до влади; вони зовсім не люблять свободу; їх єдиний кумир – рівність. Однак рівність пов’язана таємними узами з деспотизмом. Зрозуміло, що Наполеон був близький французам: як воїни, вони хиляться до влади, як демократи – обожнюють підводити всіх під один рівень. Зійшовши на трон, він всадовив народ поряд із собою; король із простолюддя, він змушував королів і дворян принижено товпитися перед дверима його покоїв; він зрівняв усі стани, не звівши знатних до простолюду, але піднісши простолюд до знаті; перше догодило б заздрісному натовпу, друге потішило його власну гординю. Пихатості французів лестила також зверхність над усією Європою, здобута завдяки Бонапарту; неабияк сприяв популярності імператора і сумний фінал його життя. Що більше дізнавались французи про муки, яких Наполеон зазнав на острові Святої Єлени, то більше лагідніли їхні серця; спогади про тирана поступово стиралися з нашої пам’яті, поступаючись місцем образу полководця, який спочатку перемагав наших ворогів, а потім, коли вони, втім, з його вини, ступили на нашу землю, захищав нас від них; ми уявляємо, що якби він був живий сьогодні, він позбавив би нас теперішньої ганьби: знегоди повернули йому популярність, нещастя примножили його славу.
Важливо й інше: чудесні перемоги наполеонівської армії полонили уяву молоді, навчивши її схиляння перед грубою силою. Нечуваний успіх Бонапарта викликав у кожного відважного честолюбця надію піднятися до тих самих висот.
А тим часом ця людина, чий коток проїхав по Франції, зрівнявши в правах усіх французів на довершення їх радості, смертельно ненавидів рівність і, як ніхто інший, сприяв появі аристократії з надр демократії.
Я не можу погодитися з образливими для Бонапарта брехливими захопленнями людей, охочих виправдати всі його діяння; я не можу змусити свій розум замовкнути, не можу захоплюватися тим, що викликає у мене огиду або жаль.
Якщо мені вдалося передати те, що я відчуваю, мій портрет відтворить одного з найбільших історичних діячів, але я відмовляюся малювати те фантастичне створіння, чий образ зіткано з вигадок, – вигадки ці народилися на моїх очах, і спочатку ніхто не сприймав їх серйозно, але з часом дурна і самовдоволена довірливість людська піднесла їх до рангу істин. Я не хочу виставляти себе посміховиськом, завмираючи від захвату. Я прагну зображати своїх героїв так, як велить сумління, не відбираючи у них того, що вони мають, але й не нагороджуючи їх тим, чого вони позбавлені. Якби успіх був рівнозначний невинності, якби він був у змозі розбестити й поневолити не тільки сучасників, а й нащадків, якби майбутні покоління, залишаючись рабами, подібно до поколінь колишніх, виправдовували кожного тріумфатора, що сталося б із справедливістю, який сенс мала б саможертовність? Якщо добро і зло відносні, діяння людські уникають морального осуду.
У таке скрутне становище ставить безстороннього письменника людина, осяяна блискучою славою; автор у міру сил намагається не брати репутацію героя на віру, прагнучи оголити істину, але слава одразу застилає картину райдужним туманом.
7
Чи правда, що, віднявши у нас силу, Бонапарт примножив нашу славу?
Аби не визнавати, що з вини Бонапарта територія Франції та її могутність зменшилися, нинішня молодь стверджує, що, коли сили наші його стараннями ослабли, слава лише зміцніла. «Хіба слава про нас не лунає в усіх куточках землі, – говорять вони, – хіба неправда, що на всіх широтах французів знають і бояться, на них рівняються, перед ними запобігають?»
Але хіба зобов’язані ми були неодмінно вибрати щось одне: безсмертя або могутність? Олександр Македонський прославив грецьку націю; це не завадило йому заснувати в Азії чотири імперії; мова і цивілізація еллінів поширилися від Нілу до Вавилона і від Вавилона до Інду. Після смерті Олександра царство його не тільки не ослабло, а й, навпаки, зміцнилося. Бонапарт прославив нас у всіх широтах, під його командуванням французи так владно шпурнули до своїх ніг усю Європу, що Франція дотепер живе минулими перемогами і Тріумфальна арка на площі Зірки до сьогодні викликає пошану, проте в пору наших успіхів арка ця була свідченням, нині ж вона не більше ніж літопис. Утім, хіба справа лише в Бонапарті? Хіба Дюмур’є зі своїми рекрутами не дав чужоземцям перші уроки, хіба Журдан не розбив австрійців при Флерюсі, Пішегрю не завоював Бельгію і Голландію, Ош не перейшов через Рейн, Массена не виграв битву під Цюріхом, а Моро – бій поблизу Ґоґенліндена? – хіба всі ці блискучі подвиги не підготували подальших перемог? Бонапарт возз’єднав ці розрізнені успіхи; він продовжив справу своїх попередників, довершив розпочате ними: але хіба вдалися б останні чудеса, якби не було перших? Бонапарт перевершував усе й уся, лише коли розум його слухався поетичного натхнення.
Тріумф нашого сюзерена коштував нам яких-небудь дві чи три сотні тисяч чоловік на рік; ми заплатили за нього трьома мільйонами наших солдатів, не більше; співгромадяни наші віддали йому всього лише п’ятнадцять років, прожитих у стражданнях і неволі, – кому є діло до подібних дурниць? Адже покоління, що прийшли потім, осяває блиск слави! А ті, хто загинули… – що ж! тим гірше для них! Лиха, пережиті за Республіки, послужили порятункові Франції, нещастя, перенесені нами за Імперії, дали користь незрівнянно більшу – завдяки їм Бонапарт став богом, і цього досить.
Але мені цього не досить, і я не впаду так низько, щоб забути ради Бонапарта всіх моїх співвітчизників; не він породив Францію, а Франція – його. Володар може бути скільки завгодно талановитий і могутній, але я ніколи не погоджуся підкорятись йому, якщо одним словом він може позбавити мене незалежності, домівки, друзів; якщо я не додаю: грошей і честі, то лише тому, що гроші, на мою думку, негідні того, щоб за них боротися, а на честь тиранія зазіхнути не в змозі; честь – душа мучеників; немає кайданів, якими можна було б скувати її, вона проходить крізь стіни в’язниці і забирає з собою все єство бранця.
Ось чого справжній філософ ніколи не пробачить Бонапарту: він привчив суспільство до безвольного підкорення і розбестив його моральність; з його вини люди так спідлилися, що неможливо сказати, коли в серцях знову прокинуться великодушні пориви. Наше безсилля у вітчизні і за її межами, наш нинішній занепад – наслідок наполеонівської неволі: у нас відібрали все, окрім звички до ярма. Бонапарт занапастив навіть наше майбутнє; я нітрохи не здивуюся, якщо у своїй нікчемності й безпорадності ми відгородимося від усієї Європи замість того, щоб піти їй назустріч, якщо, борючись із вигаданими небезпеками, що нібито загрожують нам іззовні, будемо хоробрі тільки в рідних межах, якщо проймемося підлою обачністю, чужою нашому духу і нашій чотирнадцятивіковій історії. Деспотизм, заповіданий Наполеоном, обнесе нас фортечними мурами.
Нині модно зустрічати розмови про свободу сардонічним сміхом і бачити в ній, так само як і в честі, не більше ніж старий забобон. Я людина немодна і вважаю, що без свободи життя неможливе; лише вона надає сенсу нашому існуванню; хай навіть я залишуся її останнім поборником, я все одно не припиню відстоювати її права. Нападати на Бонапарта в ім’я повернення до минулого, скидати його за допомогою застарілих ідей – означає готувати йому нові тріумфи. Подолати Бонапарта можливо, тільки взявши в союзники силу, що перевершує його величчю, – свободу: він винен перед нею, а отже, і перед родом людським.
8
Марність вищевикладених істин
Пусті слова! я краще, ніж будь-хто, усвідомлюю їх марність. Нині будь-яке критичне зауваження, хоч яким би стриманим воно було, сприймається як образа святині; тому, хто, на відміну від щирих і палких прихильників Наполеона, не здатний кадити всім його недосконалостям, треба набратися мужності, щоб стерпіти крики простолюду і не побоятися накликати на себе звинувачення в обмеженості розуму і нездатності відчути велич Наполеонового генія. Світ належить Бонапарту; те, чого не встиг захопити сам деспот, підкорила його слава; за життя він випустив світ з рук, але після смерті знову заволодів ним. Говоріть що хочете – ніхто вас не слухатиме. Тіні Пріамового сина стародавні вклали в уста такі рядки: «Не суди про Гектора з його скромної могили: Іліада, Гомер, змушені утікати ахейці, – ось мій надгробок: я похований під цими великими діяннями».
Нині Бонапарт уже не реальна особа, але персонаж легенди, плід поетичних вигадок, солдатських переказів і народних казок; це Карл Великий і Олександр, якими змальовували їх середньовічні епопеї. Цей фантастичний герой затьмарить усіх інших і буде єдино реальним. Бонапарт – плоть від плоті абсолютної влади; він правив нами деспотично – нині так само деспотично керує нами пам’ять про нього. Деспотична влада пам’яті навіть сильніша: коли Наполеон був на троні, йому іноді траплялося зазнати поразки, нині ж усі покірно схиляють голову під ярмо мерця. Він став на шляху в майбутніх поколінь: який воєначальник зуміє тепер прославитись? хіба можливо перевершити його на полі бою? Чи може у нас народитися вільний уряд, якщо він розбестив серця, відбивши у них будь-який потяг до свободи? Ніякій законній владі не вдасться більше вигнати з людських голів привид узурпатора: солдат і містянин, республіканець і монархіст, багач і бідняк – усі, живуть вони в палаці чи в хатині, прикрашають свої житла бюстами і портретами Наполеона; колишні переможені сходяться в цьому з колишніми переможцями: в Італії кроку не можна ступити, щоб не натрапити на його тінь, у Німеччині він зустрічає тебе всюди, бо юнаків, котрі воювали проти нього, немає вже серед живих. Так буває завжди: сторіччя вклоняються перед портретом великої людини і довгою безперервною працею завершують її. Цього разу людство не захотіло чекати: можливо, воно занадто поквапилося віддати картинку тисненню.