Чи може, проте, помилятися цілий народ? Чи не ховається за брехнею істина? Настав час поставити поряд з негідним зображенням ідола довершений малюнок.
Бонапарт великий не своїми словами, промовами і писаннями, не любов’ю до свободи, про яку він завжди дуже мало піклувався і яку навіть і не думав відстоювати; він великий тим, що створив струнку державу, звід законів, ухвалений у багатьох країнах, судові палати, школи, могутню, дієву і розумну систему управління, від якої ми не відмовилися й донині; він великий тим, що відродив, освітив і впорядкував Італію; він великий тим, що вивів Францію із стану хаосу й повернув її до порядку, тим, що відновив вівтарі, приструнив шалених демагогів, пихатих учених, анархічних літераторів, нечестивих вольтер’янців, вуличних балакунів, убивць, що орудували у в’язницях і на площах, голодранців, що горланили на трибуні, у клубах та біля підніжжя ешафота, і змусив їх усіх служити собі; він великий тим, що приборкав свавільний простолюд, тим, що зобов’язав солдатів, які були йому рівнею, і полководців, які були йому командирами чи суперниками, підкорятися його волі і забути колишню безцеремонність; та найбільше він великий тим, що сам створив себе, що зумів винятковістю свого генія примусити до слухняності тридцять шість мільйонів підданців у епоху, коли всі ілюзії, що оточували колись трон, розвіялись; він великий тим, що переміг усіх королів, які воювали проти нього, розбив усі армії, незалежно від їх хоробрості і досвідченості, великий тим, що прославив своє ім’я і серед диких, і серед цивілізованих народів, тим, що перевершив усіх завойовників, яких знало людство раніше, тим, що десять років поспіль творив дива, які нині ледве даються до пояснення.
Прославлений воїн, що знехтував усі закони перемоги, покинув наш світ; горстка людей, ще здатних зрозуміти шляхетні почуття, може пошанувати славу, не боячись її, але й не забуваючи про те, що слава ця таїть у собі небезпеки, про які вони попереджали ще багато років тому, і не маючи потреби бачити у губителі незалежності батька свободи: не слід приписувати Наполеону достоїнства, яких він не мав, – природа й без того обдарувала його досить щедро!
Отже, сьогодні час більше не владний над ним, історія його завершилась, і почалася епопея – станьмо ж свідками його смерті: покиньмо Європу, ходімо за ним у ті краї, де стався його апофеоз! Коливання хвиль там, де кораблі згорнули вітрила, вкаже нам місце його зникнення. «У краю земного кола, – говорить Тацит, – коли сонце встає з моря, чується шум безодні, що розступається перед ним», sonum іnsuper immergentis audiri.
‹Опис острова Святої Єлени; Бонапарт перетинає Атлантику; його життя в Лонґвуді; хвороба і смерть Бонапарта; його похорон›
14
Мої останні стосунки з Бонапартом
Позаяк я пишу історію мого власного життя навіть тоді, коли розповідаю про життя інших людей, великих чи невідомих, я змушений у міру необхідності домішувати до розповіді про події та людей свою персону. Чи згадав хоч раз про мене вигнанець, що чекав у своїй в’язниці посеред океану здійснення вироку Господнього? Так.
Наполеон не пробачив своїм тюремникам-королям, але мені він пробачив: я теж син морів, я теж народився серед скель. Я тішу себе надією, що зрозумів Наполеона краще, ніж ті, хто частіше бачили його і ближче знали.
На острові Святої Єлени Наполеон змінив гнів на милість і більше не тримав на мене зла; у свою чергу, і я став судити його справедливіше; у статті, опублікованій у «Консерватер», я писав:
«Народи називали Бонапарта бичем Божим, але бич Божий несе на собі відбиток того великого і вічного володаря, хто у гніві насилає його на землю: «Ossa arida… dabo vobis spiritum et vivetis – Сухі кості!.. І дам Я в вас Свого Духа, – і ви оживете». Народжений на острові і чекаючи смерті також на острові, рівно віддаленому від трьох континентів, загублений серед морських просторів, немов Геній Бур, пророчо зображений Камоенсом, Бонапарт не може ворухнутися на своїй скелі, не похитнувши земної кулі; кожен крок, зроблений новим Адамастором у південній півкулі, долітає до слуху мешканців півкулі північної. Якби Наполеону вдалося обдурити пильність тюремників і сховатися в Сполучених Штатах, самого погляду, кинутого через океан, вистачило би, щоб схвилювати спокій мешканців Старого Світу; сама його присутність на американському березі привела б Європу по інший бік Атлантики у стан бойової готовності».
Бонапарт прочитав цю статтю на острові Святої Єлени; рука, яку він вважав рукою ворога, пролила цілющий бальзам на його рани; він мовив панові де Монтолону:
«Якби в 1814 і 1815 роках король не спирався на людей слабохарактерних, що не вміли опиратися суворим обставинам, або на зрадників, готових ради порятунку королівського престолу віддати вітчизну в неволю Священного союзу, якби коло керма влади стали герцог де Рішельє, який мріяв звільнити вітчизну від чужоземних багнетів, і Шатобріан, який зробив у Генті багато корисного, Франція вийшла б із важких випробувань могутньою і грізною. Природа наділила Шатобріана священним даром: свідчення тому – його твори. Стиль його – не стиль Расіна, але стиль пророка. Якщо коли-небудь він візьме в руки кермо влади, він, можливо, відхилиться від правдивого шляху: ця згубна доля спіткала багатьох його попередників! Але одне безперечне: генію його притаманне усе, що сповнене величі і національного духу; він ніколи не пішов би на ті підлі вчинки, до яких опустилися тодішні володарі» [70]…
Ось які були мої останні стосунки з Бонапартом. Не буду приховувати, слова його «полестили серцю, слабкому в гордині». Від багатьох дрібних людців, яким я зробив великі послуги, мені не довелося чути таких доброзичливих думок, які промовив гігант, котрого я наважився ганьбити.
‹Свята Єлена після смерті Бонапарта; перенесення праху імператора до Парижа; відвідання Шатобріаном у 1838 році Канна, де Бонапарт висів після втечі з Ельби›
Книга двадцять п'ята
1
Цілком інший світ
Париж, 1839
Перевести погляд від Бонапарта та Імперії до того, що настало далі, – означає проміняти істотність на небуття, впасти з вершини гори в бездонну прірву. Хіба після вигнання Наполеона життя не припинило течію свою? Хіба личить мені розповідати про щось інше? Який герой, окрім нього, гідний нашої уваги? Про кого і про що вести мову, якщо не про нього? Лише Данте дозволено було возз’єднатися в загробному світі з великими поетами. Як назвати Людовіка XVIII наступником імператора? Я червонію при думці, що мені доведеться повести розповідь про тисячу нікчемних тварюк (до яких належу і я сам), підозрілих і темних типів, що доживають свої дні на землі після заходу великого світила.
Навіть бонапартисти в ту пору заціпеніли. Члени їхні звела судома; душа покинула новий світ, як тільки Бонапарта не стало; всі предмети поринули в темряву, коли зайшло сонце, чиї промені надавали їм об’ємності і барв. На початку цих «Записок» я говорив тільки про себе; але самотність обіцяє оповідачеві певну перевагу; потім мені довелося стати свідком чудесних подій, і чудеса ці стали опертям моїй оповіді, та відтепер мені не доведеться більше говорити ні про підкорення Єгипту, ні про битви під Маренго, Аустерліцом та Ієною, ні про відступ з Росії, ні про завоювання Франції, ні про взяття Парижа, ні про повернення з Ельби, ні про битву при Ватерлоо, ні про поховання на Святій Єлені; про що ж? про нікчемних персонажів, портрети яких зміг би намалювати лише Мольєр, що володів мистецтвом серйозної комедії.
Перш ніж ухвалити вирок нашому часу, я суворо допитав свою совість; я запитував себе, чи не з користі я зараховую себе до нинішніх нікчем, чи не для того я це роблю, щоб отримати право засуджувати своїх сучасників, зберігаючи в душі переконаність, що моє ім’я напевно залишиться в історії, коли всі інші забудуться. Ні: я певен, що ми зникнемо з пам’яті нащадків усі разом: по-перше, тому, що позбавлені життєвих сил, по-друге, тому, що доба, коли нам довелося зробити перші чи останні кроки, не здатна вдихнути в нас сили. Покоління скалічені, ослаблі, чванливі, зневірені, приречені на миле їх серцю небуття, не вільні дарувати безсмертя; вони безсилі прославити будь-кого; навіть припавши вухом до самісіньких їхніх уст, ви все одно нічого не почуєте: серце мертвих мовчазне.
Утім, ось що вражає: гурток, опис якого я починаю, стоїть набагато вище за той, що прийшов йому на зміну в 1830 році; порівняно з тими комашками, які народилися в цей час, ми були гігантами.
У Реставрації була принаймні одна важлива перевага: вона поклала край епосі, коли почуття власної гідності мала у Франції одна-єдина людина; за небуття цієї людини французи згадали, що гідність є і в кожного з них. Якщо свобода змінила деспотизм, якщо ми втратили звичку до раболіпства, якщо перестали зневажати права людського єства, то всім цим ми завдячуємо Реставрації. Ось чому, коли прийшла остання година особистості, я втрутився в бійку за оновлення роду і бився за це в міру своїх сил.
Отже, до дії! спустимося згнітивши серце до розповіді про мене та моїх колег. Вам уже відомі мрії мого життя, тепер ви дізнаєтеся його посутність: якщо я набридну вам і низько впаду у ваших очах, не засуджуйте мене, читачу, згадайте, про які матерії я веду мову.
2
Роки 1815 і 1816. – ‹…› Мої промови
‹Шатобріан стає пером Франції; його виступи в палаті перів: промови про незмінність суддів, про пенсії для священнослужителів, про звільнення греків від турецького ярма і т. ін.›
У зібранні, перед яким мені доводилося виступати, три чверті моїх слів оберталися проти мене. Можна повести за собою народну палату, аристократична ж палата глуха. Позбавлений слухачів, я був замкнутий у чотирьох стінах разом зі старцями, висохлими рештками старовинної монархії, революції та Імперії, – будь-яка промова, що хоч трохи відхилялася від загальновідомих банальностей, здавалася їм божевіллям. Одного разу перший ряд крісел, що стояли перед самою трибуною, зайняли поважні пери, всі як на підбір глухі; приставивши до вуха слуховий ріжок, кожен з них нахиляв голову до трибуни. Зрозуміло, я дуже скоро їх приспав. Один із старців упустив ріжок; сусід, розбуджений стукотом, люб’язно спробував підняти той ріжок і упав сам. Найжахливіше, що мене розібрав сміх, хоча в ту мить я вельми патетично розмірковував про якісь високі матерії.
‹Про промови інших перів›
3
«Монархія згідно із Хартією»
Праця моя не обмежувалася виступами в Палаті – справою, такою для мене незвичною. Мене страхали теорії, що їх підтримували багато моїх співвітчизників, і незнання французами основ представницького правління; ось чому я написав і опублікував «Монархію згідно із Хартією». Брошура ця – одне з головних моїх звершень на політичній ниві: вона поставила мене в ряд іменитих публіцистів; вона допомогла французам з’ясувати природу нашого державного устрою. Англійські газети піднесли цей твір до небес; у Франції найбільше був здивований абат Морелле – він ніяк не міг звикнутися із змінами у моєму стилі і з догматичною точністю формулювань.
«Монархія згідно із Хартією» – катехізис конституційного правління: це джерело, з якого почерпнуті майже всі проекти, що їх нині видають як цілковиту новину. Так, теза про короля, який царює, але не керує, вичерпно обґрунтований у розділах IV, V, VI, VII про королівську прерогативу.
Якщо першу частину «Монархії згідно із Хартією» присвячено принципам конституційного правління, то в другій я розглядаю політику трьох кабінетів, що правили Францією з 1814 по 1816 рік; у цій другій частині містяться пророцтва, що з того часу повною мірою збулися, і висловлюються доктрини, що доти зберігалися в таємниці. У розділі XXVI другої частини сказано: «Є люди, переконані, що революція, подібна до нашої, може завершитися лише зміною династії; інші, поміркованіші, обмежуються мрією про зміну порядком престолонаступництва».
Коли я закінчував брошуру, був оприлюднений ордонанс від 5 вересня 1816 року; то був удар по жменьці роялістів, що зібралися разом, щоб відновити законну монархію. Я поспішив додати до брошури постскриптум, який розлютив герцога де Рішельє та улюбленця Людовіка XVIII пана де Деказа.
Коли постскриптум був готовий, я кинувся до пана Ленормана, мого книгаря: у нього я застав альгвасилів з поліцейським комісаром на чолі; вони попрацювали на славу – заарештували гранки і наклали печать. Не мені, що виступав проти Бонапарта, було боятися пана Деказа: я спротивився арешту і заявив, що мене, вільного француза і пера Франції, можна змусити до покори тільки силою; така виявилася, і мені довелося здатися. 18 вересня я відвідав пана Луї Марта Меньє та його колегу, королівських нотаріусів; я подав до їх контори протест і зажадав додати до паперів мою заяву щодо арешту моєї книги; я хотів відстояти права французьких громадян. Пан Бод у 1840 році наслідував мій приклад.
Потім я почав досить тривале листування з паном канцлером, паном міністром поліції та паном прокурором Белларом, яке закінчилося 9 листопада – у день, коли канцлер сповістив мене, що суд першої інстанції виніс ухвалу на мою користь, після чого я отримав арештований рукопис назад. В одному з листів пан канцлер повідомив мене про відчай, до якого довів його несхвальний відгук короля про мою брошуру. Найвищого несхвалення удостоїлися розділи, де я стверджував, що конституційній державі не потрібен міністр поліції.
4
Людовік XVIII
Розповідаючи про життя в Генті, я показав, чого вартий був Людовік XVIII як нащадок Гуго Капета; у брошурі «Король помер: хай живе король!» я перелічив безперечні достоїнства цього монарха. Але людина складна: чому так мало правдивих портретів? тому, що в різні епохи життя модель виглядає по-різному; минуло десять років – і ось портрет уже втратив схожість.
Людовік XVIII був не надто прозорливий; він захоплювався або обурювався виключно через свавілля свого настрою. Боюся, що в релігії «найхристиянніший король», син своєї доби, бачив лише еліксир для складання монархічного приворотного зілля. Вільнодумна уява, що її він успадкував од діда, могла б викликати деякий сумнів в успіху його починань; утім, він знав собі ціну і, якщо йому траплялося на чомусь наполягати, завжди посміювався із себе, хоча й не без хвастощів. Якось я заговорив з ним про необхідність підшукати іншу дружину герцогу де Бурбону, аби не дати згаснути роду Конде: король вельми гаряче підтримав мою ідею, попри те, що згасання роду Конде дуже мало його хвилювало, але до речі заговорив і про графа д’Артуа: «Брат мій може одружитися ще раз, але на порядок престолонаступництва це не вплине: його нащадки лише продовжать молодший пагін, а мої поклали б початок старшій: я не хочу обділяти герцога Ангулемського». І він підбадьорився з виглядом гордим і веселим; проте я і в думках не мав заперечувати вищість короля хоч би в чому.
Егоїстичний і позбавлений забобонів, Людовік XVIII над усе ставив власний спокій: він підтримував своїх міністрів доти, поки більшість палати була за них; він зміщував їх, як тільки становище їхнє ставало хистким і могло загрожувати йому яким-небудь неспокоєм; він не вагаючись відступав, хай навіть для перемоги потрібно було зробити один-єдиний крок уперед. Його велич полягала в терпінні; не він ішов назустріч подіям – події поспішали назустріч йому.
Не будучи жорстоким, король не відзначався і м’якосердям; трагічні події не дивували і не зворушували його: коли герцог Беррійський попрохав короля вибачити йому за те, що вмирає і тим порушує королівський сон, Людовік XVIII коротко відповів: «Я вже виспався». Проте, наштовхуючись на спротив, ця незворушна людина скаженіла; цей холодний, бездушний монарх мав прихильності, схожі на пристрасть: так, його особливу ласку мали по черзі граф д’Аваре, пан де Блакас, пан Деказ, пані де Бальбі, пані де Кела; на жаль, у них залишилося дуже багато листів короля.
Людовік XVIII з’явився перед нами в ореолі старовинних традицій: подібно до королів минулих епох, він оточував себе фаворитами. Чи в тому річ, що в серці самотніх монархів утворюється порожнеча, яку вони поспішають заповнити прихильністю до першої-ліпшої істоти? Чи в тому, що вони шукають близькі собі, споріднені натури? Або в тому, що небеса посилають монархам, стомленим від почестей, друга-втішника? А чи в тому, що їх вабить до себе раб, відданий душею і тілом, від якого можна нічого не приховувати, раб, звичний і слухняний, як одяг або іграшка, вірний, як нав’язлива ідея, що підпорядковує собі всі почуття, думки і примхи того, хто потрапив у владу її незборимих чар? Чим нижче суспільне становище фаворита і чим ближчі його зносини з королем, тим важче дати йому відставку, бо він знає таємниці, розкриття яких зганьбило б його повелителя: цей пестунчик черпає подвійну могутність у власній підлості й у вадах володаря.