Якщо фаворитом виявляється з волі випадку велика людина, на кшталт невідступного Рішельє або незамінного Мазаріні, народи, ненавидячи їх, здобувають користь з їхньої слави і могутності: вони просто міняють жалюгідного короля, що зійшов на престол згідно із законом, на славного короля, гідного носити корону по справедливості.
5
Пан Деказ
Увечері того самого дня, коли пан Деказ був призначений міністром, на набережну Малаке почали з’їжджатися карети: вся знать Сен-Жерменського передмістя поспішала до салону вискочня, щоб засвідчити йому свою пошану. Хоч як би француз старався, він завжди залишиться царедворцем і догоджатиме кожному, хто має владу.
Дуже скоро у нового фаворита з’явилося багато прихильників, що наговорили на його честь бозна-скільки дурниць. У демократичному суспільстві для того, щоб жити розкошуючи, досить теревенити про свободу, оголошувати привселюдно, що ви прозріваєте майбутнє людства і прогрес суспільства, та на додачу прикрасити груди двома-трьома орденами; у суспільстві аристократичному, щоб уславитися генієм, досить грати у віст і з поважним, глибокодумним виглядом говорити загальні слова і припасені заздалегідь дотепи.
Земляк Мюрата, але Мюрата тих часів, коли він ще не став королем, пан Деказ дістався нам у спадок від матері Наполеона. Він тримався невимушено і люб’язно, ніколи не поводився зухвало, він хотів мені добра, а я не знати чому не звертав на нього уваги: звідси пішли всі мої знегоди. Мені слід було знати, що нехтувати фаворитом небезпечно. Король обдаровував його ласками і нагородами, а згодом одружив з дівчиною з дуже доброго роду, дочкою пана де Сент-Олера. Втім, пан Деказ служив монархії на совість: це він розшукав маршала Нея, коли той ховався в Овернських горах.
Вірний традиціям трону, Людовік XVIII говорив про пана Деказа: «Я підніму його на таку висоту, що йому заздритимуть найвельможніші пани». Слова ці, запозичені в іншого короля, були справжнісіньким анахронізмом: щоб піднести іншого, треба бути впевненим, що не впадеш сам, а що являли собою монархи в ту пору, коли Людовік XVIII зійшов на престол? Збагатити людину вони ще могли, але звеличити – ніколи; їм залишалося тільки одне – бути банкірами своїх фаворитів.
Пані Пренсто, сестра пана Деказа, була жінка люб’язна, скромна і добра; король був не проти одного чудового дня позалицятись до неї. Пана Деказа-батька я бачив якось у тронній залі; він був у парадному вбранні, при шпазі, з капелюхом під пахвою і, незважаючи на все це, не мав ніякого успіху.
Смерть герцога Беррійського довершила розлад між фаворитом і суспільством і прискорила його падіння. Я сказав, що він «посковзнувся на крові», – це зовсім не означає, боронь боже! що він винен у вбивстві; він просто впав у криваву калюжу, що утворилася після Лувелєвого удару.
6
Мене виключають з числа міністрів без портфеля. – Я продаю бібліотеку і Вовчу долину
Я опирався арешту «Монархії згідно із Хартією», щоб освітити обдурену королівську владу і відстояти свободу думки та друку; я всією душею віддався нашим установам і зберігав їм вірність.
Брошуру свою я відстояв, але публікація її накликала на мене нові знегоди. Не встиг я ступити на політичну арену, як на мене обрушилася злива ударів; весь поранений, я задихався, мені було зле.
Дуже скоро ордонанс, скріплений підписом Рішельє, виключив мене з числа міністрів без портфеля і позбавив отриманого в Генті звання, що доти вважалося довічним; заразом у мене відібрали і належну міністрові без портфеля пенсію: рука, що пригріла Фуше, покарала мене.
Я тричі мав честь бути пограбованим на славу законної монархії: вперше, коли пішов за нащадками Святого Людовіка у вигнання, вдруге, коли заступився своїми творами за принципи
‹Виступи Шатобріана в палаті перів у 1817–1818 роках; збори роялістів у будинку пана П’є; заснування Шатобріаном, Бональдом і Ламенне роялістської газети «Консерватер»; стаття Шатобріана в номері від 5 грудня 1818 року, присвячена зіставленню «морального» інтересу з інтересом «матеріальним», що звеличує обов’язок на противагу користі; убивство герцога Беррійського; брошура Шатобріана про його життя і смерть; народження сина загиблого герцога, герцога Бордоського; завдяки посередництву Шатобріана Віллель, майбутній голова кабінету, отримує посаду міністра без портфеля, а його нерозлучний друг Корб’єр – посаду міністра освіти; Шатобріана призначають послом у Берліні, куди він і від’їжджає›
Книга двадцять шоста
‹Світське і придворне життя в Берліні›
2
‹ …› Історичний нарис прусського двору і прусського суспільства
За Фрідріха II, курфюрста Бранденбурзького на прізвисько Залізний Зуб, за Йоахима II, якого отруїв єврей Ліппольд, за курфюрста Йоганна Сигізмунда, що приєднав до своїх володінь герцогство Прусське, за Георга Вільгельма Нерішучого, який, віддаючи ворогові свої фортеці і дозволяючи Густаву Адольфу фліртувати зі своїми придворними дамами, говорив: «Що вдієш? У них гармати»; за великого курфюрста, який вступив у володіння країною, де не росла трава, бо вся земля була вкрита попелом, і прийняв татарських послів, при яких перекладачем була людина з дерев’яним носом і відрізаними вухами; за його сина, першого короля Пруссії, який через те, що дружина одного разу дуже різко розбудила його, злякався, захворів і помер, – за всіх цих монархів, якщо судити з мемуарів, приватне життя складалося з одних і тих самих повторюваних епізодів.
Фрідріх-Вільгельм I, батько великого Фрідріха, людина сувора і дивакувата, був вихований біженкою пані де Рокуль: молода жінка, яку він покохав, не зуміла пом’якшити його вдачу; вітальня його пропахла тютюновим димом. Він призначив блазня Гундлінґа президентом Королівської берлінської академії; він ув’язнив свого сина у фортецю Кюстрін і на очах у юного принца відтяв голову Кватту: ось приватне життя того часу. Фрідріх Великий, зійшовши на престол, закохався в італійську танцівницю Барбаріні – то була єдина жінка, з якою він мав справу: одружившись із принцесою Єлизаветою Брауншвейзькою, він у першу шлюбну ніч удовольнився грою на флейті під вікном дружини. Фрідріх любив музику й обожнював вірші. Інтриги та епіграми двох поетів, Фрідріха і Вольтера, хвилювали спокій пані де Помпадур, абата де Берні і Людовіка XV. Графиня Байрейтська брала у всьому цьому участь з любов’ю справді поетичною. Літературні зібрання в покоях короля, собаки на нечистих кріслах, концерти перед статуєю Антіноя, парадні обіди, нескінченні філософствування, свобода друку впереміш із паличними ударами, омари і паштет з вугрів, що звели зі світу великого старця, який жадав жити, – ось чим було заповнене приватне життя в ту епоху словесності та битв. І все-таки Фрідріх надав Пруссії нового життя, створив противагу Австрії і змінив усі політичні зв’язки та інтереси Німеччини.
За його наступників настає пора Мармурового палацу, пані Ріц та її сина, графа Олександра де ла Марша, пора баронеси Штольценберґ, коханки маркграфа Шведа, а раніше комедіантки, принца Генріха з його підозрілими друзями і суперниці пані де Ріц панни Фосс, пора маскарадної інтриги між юним французом і дружиною одного прусського генерала, нарешті, пора пані Ф., про чиї пригоди можна прочитати в «Таємній історії Берлінського двору»; хто знає ці імена? хто згадає наші? Нині в столиці Пруссії хіба що вісімдесятирічні старці ще не забули це покоління, що зійшло зі сцени.
‹Спілкування з Вільгельмом фон Гумбольдтом і Адальбертом фон Шаміссо; світське життя в Берліні›
5
Мої перші депеші. – Пан де Бонне
Близько 13 січня я послав міністрові закордонних справ свою першу депешу. Я легко звик до своїх нових обов’язків: чом би й ні? Хіба Данте, Аріосто і Мільтон досягли в політиці меншого успіху, ніж у поезії? Звичайно, я не Данте, не Аріосто і не Мільтон, але, прочитавши «Веронський конгрес», Європа і Франція могли переконатися, на що я здатний.
Мій попередник у Берліні відгукувався про мене в 1816 році так само, як і відгукувався про пана де Ламете у віршиках, які понаписував на початку революції: тому, хто такий люб’язний, не варто зберігати свої донесення; не варто також, не маючи таланту дипломата, висловлюватися з безпосередністю прикажчика. Часи нині такі, що вітер може змінитися; так і пильнуй, бо людина, яку ви так гнівно таврували, займе ваше місце і, оскільки найперший обов’язок посла – знайомство з архівами посольства, одразу натрапить на ваші донесення, де їй дістається по зав’язку. Втім, що тут говорити! високі голови, що трудилися ради торжества справедливого діла, були дуже зайняті, щоб заглиблюватися в такі подробиці.
‹Уривки з донесень пана де Бонне›
15 жовтня 1816 року пан де Бонне повідомляв: «Точнісінько так облягає справа із заходами, вжитими паном герцогом 4 і 20 вересня: обидва дістали в Європі одностайне схвалення. Дивно лише одне: найчистіші і найдостойніші роялісти продовжують захоплюватися паном де Шатобріаном, незважаючи на те, що він опублікував книгу, де доводить, що відтепер, згідно із Хартією, король Франції має лише моральний авторитет, а власної волі у нього немає і вплив його незначний. Якби подібні ідеї висловив хтось інший, ті ж роялісти не без підстав визнали б цю людину якобінцем».
Так мене поставили на місце. Втім, це добрий урок; такі уроки приборкують нашу гординю, показуючи, що трапиться з нами, коли нас не стане.
Читаючи депеші пана де Бонне та деяких інших послів, які душею належали дореволюційній епосі, я зрозумів, що вони не так обговорювали дипломатичні справи, як переказували анекдоти про світських людей і придворних: депеші їхні нагадують або улесливий щоденник Данжо, або сатиричний щоденник Таллемана. Не дивно, що цікаві листи моїх колег припадали більше до душі Людовіку XVIII і Карлу X, ніж мої серйозні послання. І я, подібно до моїх попередників, міг би посміюватись і шпигати словами, проте час, коли скандальні події і дріб’язкові інтриги були нерозривно пов’язані зі справами, минув. Яку користь дав би я своїй вітчизні, намалювавши портрет пана Гарденберґа, гарного старця, сивого, як голуб, глухого, як тетерук, який самовільно вирушав до Рима, знаходив у всьому втіху, вірив у різні химери і під кінець життя віддався магнетизму під егідою доктора Корефа? – я не раз зустрічав його на прогулянці у безлюдних куточках; він трюхикав верхи в компанії диявола медицини і муз.
Це презирство до легковажних кореспонденцій продиктувало мені такі слова в листі до пана Пак’є за № 13 від 13 лютого 1821 року:
«Я порушив звичай і не став описувати вам, пане барон, прийоми, бали, театральні вистави і т. ін.; я не став набридати вам швидкими зарисовками і марними епіграмами; я спробував відокремити дипломатію від пліток. Епоха буденного настане знову, коли прийде кінець царству надзвичайного; а поки описувати треба лише те, чому судилося життя, а нападати лише на те, що загрожує нам небезпекою».
‹Берлінський парк; знайомство з герцогинею Кумберлендською і листування з нею; її листи до Шатобріана; депеші Шатобріана з Берліна; початок роботи над «Запискою» з історії Німеччини; Шатобріан приїжджає до Парижа, дізнається тут про відставку Віллеля і з солідарності зі своїми однодумцями-роялістами також подає у відставку; незабаром Віллель повертається в уряд, цього разу як міністр фінансів, а Шатобріан отримує призначення послом до Лондона›
Книга двадцять сьома
‹Депеші Шатобріана з Лондона; англійські державні діячі›
2
‹…› Засідання парламенту
‹Розмова Шатобріана з Георгом IV›
В Англії кожен висловлюється, як може; адвокатської говорильні тут і близько немає; у кожного оратора свій тон і своя манера. Кожного вислуховують з увагою; хай промова дається ораторові сутужно, хай він затинається, спотикається, шукає слова – це нікого не бентежить; досить йому вимовити кілька розумних фраз, і аудиторія визнає, що він виголосив а fine speech [71]. Ці люди залишаються такими, якими створила їх природа, і врешті-решт приваблюють до себе; вони проганяють нудьгу. Втім, на трибуну піднімається лише купка лордів і членів палати громад. У нас все інакше: ми завжди почуваємося героями дня, ми з поважним виглядом теревенимо і розмахуємо руками, як маріонетки. Перехід від прихованої і мовчазної берлінської монархії до публічної і галасливої монархії лондонської дав мені багато користі: контраст двох таких різних народів наводить на повчальні міркування.
3
Англійське суспільство
Прибуття короля, відкриття парламентської сесії, початок святкувань змішали обов’язки, справи і втіхи: міністрів можна було відшукати тільки при дворі, на балу або в парламенті. У день народження Його Величності я був запрошений на обід до лорда Лондондеррі; обідав я і на галері лорд-мера, що піднімалася вгору річкою до Річмонда: мені більше до вподоби мініатюрний Буцентавр із венеціанського арсеналу, овіяний пам’яттю про дожів і названий верґіліанським ім’ям. Колись я, голодний, напівроздягнений вигнанець, задля забави, як новий Сципіон, кидав камінці в ті води, які розтинало нині широке, начинене розкішшю судно лорд-мера.
Траплялось мені обідати на сході міста у лондонського пана Ротшильда, молодшого брата Соломона; утім, де мені тільки не траплялось обідати? Ростбіфи там були величні, як Тауер, риби – такої довжини, що не видно хвоста, дами, на яких я тільки там і звернув увагу, співали, як Авігея. Я смакував токай неподалік від тих місць, де захлинаючись пив воду, вмираючи з голоду; напівлежачи у своїй затишній кареті на шовкових подушках, я проїздив повз Вестмінстер, у якому провів зачинений цілу ніч і навколо якого прогулювався, весь закаляний брудом, у товаристві Енґана і Фонтана. Особняк, який я найняв за 30 000 франків, містився якраз навпроти того горища, де жив мій кузен Ла Буетарде, – там, одягнувшись у червоний халат, він перебирав гітарні струни, влаштувавшись на вбогому найманому ложі, яке перекочувало потім до моєї комірки.
Минули ті часи, коли ми танцювали під звуки, які добував зі своєї скрипки радник бретонського парламенту; тепер я насолоджувався грою оркестру під керуванням Колліне в Елмекській залі, де влаштовувалися публічні бали за сприяння найшляхетніших вест-ендських дам. То було місце зустрічі старих і молодих денді. Серед старих блищав переможець битви при Ватерлоо, чия слава була приманкою для дам, що танцювали кадриль; молодих очолював лорд Клемуїльям, який доводився, з чуток, сином герцогові де Рішельє. Він робив дивовижні речі: вирушав верхи до Річмонда й повертався в Елмекську залу, дорогою двічі впавши з коня. У нього була чудова манера вимовляти слова, що нагадувала Алківіада. У лондонському світі мода на слова, звороти та інтонації змінюється чи не з кожною новою сесією парламенту, тому порядна людина, яка ще півроку тому була певна, що вона знає англійську мову, раптом з подивом виявляє, що не знає її зовсім. У 1822 році денді належало мати вигляд нещасний і хворобливий; неодмінними атрибутами його вважалися: деяка недбалість у одязі, довгі нігті, недоглянута борідка, що виросла ніби сама собою, через забудькуватість скорботного мученика; пасмо волосся, розмаяне вітром, проникливий, піднесений, блукаючий і приречений погляд, губи, що кривляться від презирства до роду людського, байронічне серце, що знемагає від нудьги, сповнене огиди до світу і в пошуках розгадки буття.