З того часу, як козацтво стало ширше оселятися на волості й заводити тут свої порядки, Запорозька Січ втратила своє значення як осередок (столиця) козацтва. Осередком стала гетьманська резиденція – Чигирин. Там перебувала генеральна козацька старшина та вирішувалися найважливіші військові, судові й адміністративні справи.
Там були й генеральні канцелярії. Чигирин став столицею України. Нові порядки заводилися поволі й самі собою, а старі не скасовувалися: не було часу. Тому склалося так, що на паперах був старий закон, а в житті вироблялися нові закони й порядок.
За часів Хмельницького на Гетьманщині було 17 козацьких полків – Брацлавський, Білоцерківський, Вінницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропив’янський, Ніжинський, Переяславський, Поволоцький, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський і Миргородський.
В деяких полках не було й десяти сотень, а в інших набиралося до двадцяти. В сотнях бувало й по 200, й по 300 чоловік, а бувало й менше сотні. Кожен полковник був начальником всієї своєї полкової округи.
При полковниках стояла полкова старшина: обозний, суддя, осавул, писар. Вони радили полковникові в усіх полкових справах. Сотники правили сотенними округами, а отамани – сільськими та міськими козацькими громадами. Козацька старшина керувала не тільки козаками, а й усім населенням своєї округи, тобто на чолі громадянського управління тієї чи іншої місцевості був той самий полковник, який очолював полк, до складу якого входило населення тієї ж місцевості. Полк був не тільки військовою, але й суспільно-громадською одиницею. Полковники і сотники об’єднували військову і цивільну владу, включаючи судову.
Деякі великі міста і церковні та панські маєтки були підпорядковані гетьману. Гетьман правив Україною. При гетьмані була генеральна старшина (генеральний штаб): обозний, суддя, осавул, писар. Вона радила гетьману в усіх державних справах (була при ньому чимось на зразок сучасного кабінету міністрів).
У важливих справах скликалася рада з генеральної і полкової старшини, а у найважливіших – скликалася загальна військова рада, в якій брали участь і прості козаки.
Простий козак так описував реальності того часу:
«Нам, простим людям, не годиться до воєводи листи писати. Так ми тепер, за ласкою Божою, не прості, а рицарі Війська Запорозького. За ласкою Божою, доки його воля свята, у нас тут, у всім краю Сіверськім, нема ні воєводи, ні старости, ні судді, ні писаря. Аби нам був здоров пан Богдан Хмельницький, гетьман усього Війська Запорозького – так пан полковник у нас за воєводу, пан сотник за старосту, а отаман городовий – за суддю».
Маючи саме таку структуру управління, Україна вступила в союз із Московією при гетьмані Богдані Хмельницькому.
Головні умови союзу:
1) права й вольності українського народу будь-якого стану залишаються непорушними;
2) виборні органи влади та старшина обираються й надалі за тими ж законами, які були;
3) гетьмана обирає військо вільними голосами й тільки сповіщає про це царя;
4) гетьман і Військо Запорозьке мають право приймати послів від чужих держав і сповіщають царя тільки про те, з чого йому може вийти шкода;
5) війська козацького має бути шістдесят тисяч. Відносини між Гетьманщиною і Росією вибудовувалися згідно з угодами і статтями, які Московія, а згодом Росія, на жаль, постійно порушувала, а потім і зовсім знехтувала. Ось ці документи:
Переяславська угода Б. Хмельницького (1654);
«Глухівські статті» Д. Многогрішного (1669);
«Конотопські статті» І. Самойловича (1672);
«Коломацькі статті» І. Мазепи (1687);
«Пункти» Д. Апостола (1728).
Тепер зупинимося на історії славетного Миргородського полку, з яким було пов’язане життя нашого героя – Данила Апостола.
При полковнику Матвієві Гладкому, про відвагу якого в битві під Берестечком знала вся Україна, Миргородський полк був найчисленішим на Гетьманщині – в ньому налічувалося три тисячі двісті п’ятдесят вісім козаків. Наступний миргородський полковник, Лісницький, був однією з головних фігур у ставці Богдана Хмельницького. Саме після Лісницького на полковництво заступив батько майбутнього гетьмана Данила Апостола – Павло Охрімович Апостол.
Рід Апостолів, що походив з Молдавії, у XVІІ– XVIII століттях відігравав помітну роль в історії України. Вперше прізвище Апостол засвідчено 1649 року в козацькому реєстрі війська Богдана Хмельницького у списку Андріївської сотні Миргородського полку. Це й був Павло Охрімович Апостол (1618—1678), волоський найманець, який вступив на службу до польського короля Владислава IV Вази, потім служив ротмістром у Яреми Вишневецького, а згодом перейшов до козацького війська і невдовзі посів там значне становище.
Павло Апостол у 1651—1658 роках очолював спочатку першу Миргородську, потім другу Миргородську й Хомутецьку сотні Миргородського полку. У 1659—1664 роках він вже очолював увесь Миргородський полк. Був П. Апостол і на старшинських урядах у П. Тетері, С. Опари, наказним гетьманом і генеральним осавулом у П. Дорошенка.
Тут, на наш погляд, є доречним зупинитися на відносинах, що склалися на той час між Гетьманщиною і Молдавією та Валахією.
В XI—XIII століттях північно-східна частина Румунії входила до складу Київської Русі і Галицько-Волинської держави. Після початку монгольської навали утворились два румунських князівства: Валахія – «Мунтянська земля» (1324) і Волощина (1359) – Молдавія. Румуни жили також у Семигороді (Трансільванії), який з Х століття підпав під вплив Угорщини, а пізніше це було автономне князівство під протекторатом Туреччини. Потім Молдавія і Валахія деякий час були під владою Угорщини (Молдавія також під Польщею), а з ХVI століття залежали від Туреччини. Тільки на недовгий час князю Михайлу Хороброму вдалося об’єднати румунські князівства. В цей час (та й надалі) українські козаки допомагали Молдавії та Валахії у боротьбі проти Туреччини: у війську князя Михайла Хороброго було сім тисяч козаків.
Але і у Війську Запорозькому в XVII столітті служило чимало волохів (так за тих часів називали жителів Молдови, Валахії та Трансільванії). За доби Хмельниччини багато козаків на прізвище Волошин служили і в Миргородському полку. За полковництва Данила Апостола 1696 року сотником першої Миргородської сотні Миргородського полку був волох Сандул Маневич. До волоського роду вочевидь належав і Микола Горонескул, який постійно був поряд з Данилом Апостолом (наприклад, у 1723 році, коли той перебував у Петербурзі, Горонескул був при ньому сотником).
Михайло Грушевський так писав про тодішні перспективи українсько-молдавських взаємин: «Це була доволі грізна перспектива: сполучення Козацької Республіки з Молдавою, твердий союз з Кримом, піддання Туреччині, зв’язки з Семигородом (Трансільванією). Це б утворило небезпечну силу. Дещо пізніше, коли виявилось, що молдавським господарем Богданові не бути, пішла мова про шлюб Лупулівни (Розанди) з Хмельниченком (Тимошем).
Такий династичний союз з Молдавою давав козацькому фронтові дуже міцну заслону на лівім крилі: досі молдавський господар був тут загрозою, тепер він мав стати союзником».
Зустріч молдавського господаря Василя Лупула з Хмельниченком під Яссами 1652 року була справжньою зустріччю можновладців, які представляли впливові країни: «Мав Тиміш дев’ять коней, сідла, шиті перлами і гаптовані золотом. Сам був у кармазиновому атласовому жупані і в оксамитній ферезії на соболях. Парубок молодий, зросту немалого, досить тяжкий і незграбний. Полковники були на добрих конях, всі в польських шатах, убори срібні. До церкви Тиміш їхав своїм конем турецьким з пером. Донька господаря Розанда слізьми обливалась і пісні козацькі співати веліла. Тиміш господарю дарував сорок соболів, жоні своїй адамашкову шубу на соболях, боярам по сотні талярів.
Господар молдавський Лупул намовляв Тимоша коритись польському королеві, але Тиміш на ці слова витяг до половини свою шаблю і сказав: “Поки ця шабля при моїм боці, не перестану старатися коло знищення польського імені, і доки буде хоч найменша кістка польська і козацька, не буде згоди”».
«Шлюб Хмельниченка, а потім нещаслива смерть від неприятельської кулі займали увагу не тільки України, а всього комплексу земель, що її окружали. Новіших письменників захоплювала коротка, як блискавиця, кар’єра цих молодожонів – чигиринського козака і волоської господарівни, що блиснули на політичнім овиді і згасли як метеор», – пише в «Історії України-Руси» М. Грушевський.
Про смерть Тимоша залишив спогади гадяцький козак Степан Радивилів: «Приступав до Сучави багато разів волоський господар Степан Логофет, і з ним було ляхів, мунтян, венгрів і шведів двадцять п’ять тисяч. А Тимофій сидів в облозі з вісьмома тисячами козаків і від голоду померли дві тисячі. Під час приступу зрадили Тимошу три ляхи, визволені ним від смерті, і розповіли, де буває Тиміш. І як був він у обозі серед возів, то з гармат вози розбили, тріска від воза вдарила Тимоша по нозі. Від того удару прикинувся злий вогонь (гангрена) і через шість днів він помер». Смерть Тимоша тяжко позначилася на здоров’ї Богдана Хмельницького. І 1657 року він помирає, призначивши своїм наступником сина Юрія.
Безперервні війни, національна незакоріненість, економічна залежність, зрада і відступництво – ось таким було тогочасне українське буття. Ніхто не стане заперечувати, що історія – це безперервна зміна і перебудова існуючих взаємин, територій, соціально-політичних структур. Також історія – це становлення і боротьба етносів. Саме етноси, за Львом Гумільовим, і є дійові особи в театрі історії. «Локомотивами» ж етносів є пасіонарії. Гумільов визначає пасіонарність як ознаку, що виникає внаслідок пасіонарного поштовху. Таким чином утворюється деяка кількість особистостей, які мають підвищене тяжіння до активної дії. Саме таким пасіонарієм постає Данило Апостол, який народився у знаковий для України 1654 рік – фактичний кінець Хмельниччини. Згадаємо, як Богдан Хмельницький прагнув закріпитися на європейському обширі – через Молдавію, Валахію та Семигород. Драматична доля його старшого сина Тимоша, який побрався з Розандою, донькою молдавського господаря Лупула; взяття Варшави спільними силами козаків, молдаван, угорців та шведів під керівництвом Дьєрдя Ракоці – ось останній вражаючий спалах української пасіонарності.
«Воин добрый, из всех полковников давнейший»
4 грудня 1654 року в родині Павла Охрімовича Апостола в селі Великі Сорочинці, яке було одним з його основних володінь, народився син Данило. Дослідники вважають, що він отримав найкращу на той час в Україні освіту – закінчив Києво-Могилянську академію, хоча документального підтвердження цього історики не мають. У двадцять років Данило вже безпосередньо виконує обов’язки полковника, а через вісім років його офіційно обирають на уряд полковника Миргородського полку. А це ж був особливий полк. За твердженням автора «Історії русів», полк у Миргороді був уже на початку ХVI століття (1514 р.), до того ж, нагадаємо, 1653 року Богдан Хмельницький збирався перенести свою резиденцію саме до Миргорода.
До першої половини ХVII століття Миргородщина належала до «корони польської», тут були володіння найбільших польських магнатів – Острозьких, Конецпольських, Обалковських, Вишневецьких. У 1637—1638 роках тут прокотилось грізне повстання проти польської шляхти під орудою Павла Бута та Якова Остряниці.
Остряниця отаборився під Говтвою: повсталі насипали вал між річками Пслом і Говтвою й успішно протистояли військам Потоцького – поляки зазнали поразки. Розгромивши польське військо, Остряниця став володарем Східно-Південної України у поріччях Псла і Ворскли. До того ж він мав зв’язки із Запорожжям і Доном та Слобожанщиною, що стала прихистком українських бунтівників. Згодом Остряниця повернув на Хорол, звідти пройшов униз до Миргорода, де з великих запасів селітри наробив пороху для своїх гармат. Далі пішов на Сулу і зайняв позицію за три милі нижче Лубен. І тут нагодився Ярема Вишневецький, котрий прагнув вирвати свої задніпровські землі з рук повстанців. Але Остряниця, на підмогу якому прийшов полковник Секирявий[2], і не думав здаватися. Польську кінноту повстанці прийняли так «гаряче», що вона мусила чимдуж тікати до Миргорода. Полягло багато товариства – рицарства кварцяного і панського, «що великий жаль не дає їх обчислити». Вражений Потоцький писав: «За ласкою Божою і щастям королівським доводилось нашим добре кілька разів: багато разів сильно громили ту своєволю, табори їх міцно розривали, їх самих по кілька тисяч вирубали – але що ж! Як їх одного дня згине стільки, зараз другого-третього дня на те місце прибуває ще більше тої своєволі, що з усіх боків валом валить до них!»
Крім поляків, діставалося від миргородських козаків і московським зайдам – «не зарікаються миргородські козаки царські городи воювати і кафтани з московських людей носить».
Та й в історію визвольної війни українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким, миргородські козаки вписали славні сторінки. Вони були серед перших під Жовтими Водами, Пилявцями і Корсунем. Блиск їх переможних шабель бачили Львів і Замостя та фортеця Збараж. Вони першими увірвалися у Зборівську браму. До останнього стояли миргородці на чолі зі своїм полковником Матвієм Гладким під Берестечком.
Миргородський полк підтримував тісні зв’язки із Запорожжям, і коли універсалом Б. Хмельницького було утворено Чортомлицьку Січ, миргородці створили там три своїх курені. До речі, сам славетний гетьман приїздив до Миргорода у 1650 році і приймав тут посланців путивльського воєводи С. Прозоровського – Марка Антонова і Бориса Салтанова. Саме тоді за розпорядженням Хмельницького миргородський полковник Матвій Гладкий пішов з Миргорода із запорозькими козаками на польське місто Таборець, бо там ляхи вбили козацького полковника Нечая.
Про те, що Миргородський полк завжди був дуже важливою військово-адміністративною одиницею Гетьманщини, свідчать також події весни 1670 року, коли гетьмани П. Дорошенко і Д. Многогрішний прагнули заручитись підтримкою саме Миргородського і Полтавського полків. Але, за свідченням сучасника подій, миргородці і полтавці зачинились у своїх містах і нікого не слухали.
Однак не так було, коли йшлося про захист рідної землі. Миргородський полк, а також Гадяцький і Полтавський, у лютому 1696 року на чолі зі своїми полковниками Д. Апостолом, М. Бороховичем і П. Герциком зупинили татарську навалу у межиріччі Псла і Говтви. У 1701 році Миргородський полк на чолі з Д. Апостолом проявив чудеса хоробрості під шведським містечком Ерестфер, а пізніше козацьке військо (17 тисяч козаків) здобувало Варшаву. Під проводом Данила Апостола миргородські козаки штурмували Азов, брали участь у Північній війні, у Перському та Гілянському походах. Під Гезлевом (Євпаторія) у липні 1736 року загинув син Данила Апостола Павло.
Як бойова і військово-адміністративна одиниця Миргородський полк проіснував до початку 1782 року, коли указом імператриці Катерини II козацький устрій в Україні було ліквідовано.
Миргородські і сорочинські козаки уміло володіли не тільки шаблею. Ще на початку ХVII століття в Миргороді було засновано полкову школу, підпорядковану Генеральній військовій канцелярії, а згодом запровадили обов’язкове навчання старшинських дітей при сотенних і полкових канцеляріях, у церковно-парафіяльних школах. У той же час верхівка миргородського козацтва вчилась у Київській академії та Переяславському колегіумі. В часи гетьманування Данила Апостола у Миргороді налічувалось понад шістсот дворів, згодом значно зросла кількість козацьких хуторів.
У ХVII столітті полкова адміністрація містилась у Миргороді, але вже на початку ХVIII століття миргородський полковник Данило Апостол перебрався з полковим правлінням до Сорочинців. Згодом це містечко, маєток свого батька, миргородського полковника Павла Апостола, гетьман Данило Апостол зробив своєю резиденцією і центром управління. У «городі», тобто укріпленому миргородському городищі, залишилось тільки сотенне керівництво, будинок полковника та житловий двір миргородського сотника Мусія Зарудного.