Саме в Сорочинцях у 1728—1734 роках очільник козацтва підписував універсали про призначення на старшинські посади, про надання рангових маєтностей та дарування угідь і сіл тим, хто відзначився у бойових походах та на державній службі.
Сорочинці, як і Миргород, мали свій «город» – укріплене городище, оточене дерев’яним і земляним валами, ровом з баштами, де в бійницях було видно гарматні жерла. Були також два ряди оборони з внутрішніми і зовнішніми воротами. У центрі фортеці височіла кам’яниця, здатна витримати нищівні удари ворогів. Саме тут на узвишші, над крутим обривом тихоплинного Псла у 1732—1734 роках постала чудова Спасо-Преображенська церква, споруджена за наказом гетьмана.
Але повернемося до 70-х років ХVIІ століття, коли Данило Апостол, фактично виконуючи обов’язки полковника, офіційно ще не очолював Миргородський полк. Саме тоді, у 1677 році, він одружився з Уляною Іскрицькою. (Її батько, Василь Іскрицький, був племінником гетьмана Павла Тетері.) У них народилося дев’ятеро дітей: троє синів – Іван, Петро, Павло і шість доньок – Тетяна, Парасковія, Ганна, Марія, Марфа та Анастасія.
На той час гетьманом був Іван Самойлович (очолював Лівобережну Україну з 1672-го до 1687 року). Молодого миргородського полковника вважали його довіреною особою. Тому коли після невдалого Кримського походу, що його організував князь В. В. Голіцин, Самойловича скинули з гетьманства, становище Данила Апостола ускладнилося. Новий гетьман Іван Мазепа, що мав безпосереднє відношення до відсторонення Самойловича, не дуже «жалував» миргородського полковника.
Багато дослідників вважають, що спершу Данило Апостол уник зміщення з посади завдяки приятельським стосункам із севським воєводою Л. Неплюєвим, який, за спогадами С. Величка, «з миргородським полковником дружив». Ця прихильність впливового російського вельможі заважала Мазепі розправитися з полковником, якого він повинен був остерігатися. Гетьман, не бажаючи мати у власній команді «не свого» старшину, вдався до випробуваного ще на початку своєї кар’єри засобу: подав до Москви компрометуючі дані про небажану персону. Уже на початку 1688 року Малоросійський приказ був проінформований про те, що Д. Апостол «пишет к запорожцам без ведома ево, и противные на возмущение народу малороссийскому письма».
У жовтні того ж року з Москви до Батурина приїхало посольство Ф. Шакловитого у справі Другого Кримського походу. Мазепа знову повідомив: «Полковник де Апостоленко, который в прошлую зиму запорожцев кормил и дарил, и обещал им дать зимовые становища в своем полку, также челядника своего, без его ведома, в Польшу посилать и по возвращении челядника о нем не писал же и в том не оправдался, – теперь еще учинил также поступку: был он поставлен с полком своим на побережье для опасения от неприятельских людей, и писал к нему, гетману, чтоб ему для лучшаго поиска над неприятелем перейти за Днепр, и он вместо промыслу, учал иметь съезды, и банкеты и разговоры с вором и беглецом с Апостольцом». Але московські урядовці, ознайомившись у листопаді 1688 року з цим гетьманським звинуваченням, схоже, прислухались до думки Л. Неплюєва і залишили все по-старому. Та й відставка миргородського полковника в момент розгортання військових дій теж була, очевидно, небажаною, а тому Апостол утримався на полковницькому уряді.
Та згодом ставлення Мазепи до молодого полковника змінилося. Можливо, не останню роль в цьому зіграли родинні стосунки Апостола з Іскрицьким.
Як ми вже згадували, дружиною Данила Апостола стала Уляна Іскрицька. Іскрицькі служили у гетьмана Виговського, а тому після його поразки залишились у Польщі. Можливо, там вони зустрічалися з Мазепою. Та хоч би як там було, зустріч Василя Іскрицького з Іваном Мазепою зняла напругу у стосунках Данила Апостола з гетьманом.
Миргородський полковник «у дусі традицій часу» відразу після реабілітації перед гетьманом знаходить «неложныи сведытели», які дають свідчення проти генерального писаря Кочубея: «Кочубей с Жученком, тестем своим, на той час бившим полковником Полтавским, до Сечи и до Криму виправили Петрика». Так Данило Апостол стає довіреною особою Івана Мазепи, і той пізніше неодноразово покладає на нього обов’язки наказного гетьмана.
До речі, саме гетьман Іван Мазепа і миргородський полковник Данило Апостол були ключовими фігурами з української сторони при крутому повороті політичних подій на Московщині і «воцарении» Петра І. Сталося це так. Князь Василь Васильович Голіцин, фаворит царівни Софії, відчуваючи нетривкість її становища, прислав до гетьмана Мазепи грамоту з монаршим указом (але без відома царівни), щоб той їхав з генеральною старшиною та полковниками в Москву. З України на Московщину потягся великий обоз, який налічував близько трьохсот людей. Це були полковник миргородський Данило Апостол, чернігівський Я. Лизогуб, полтавський Ф. Жученко, лубенський Л. Свічка, ніжинський С. Забіла. При кожному був полковий писар, а іноді й суддя. За деякими свідченнями, Мазепа постійно радився з Данилом Апостолом, розуміючи, що українців хочуть використати як розмінну монету в інтригах царського двору. І саме Апостол порадив гетьману не йти у кільватері політики Голіцина, нагадуючи Мазепі про крах гетьманування Самойловича, якого зробили винним за невдалі кримські походи, що їх ініціював саме В. Голіцин. Апостол нагадав, як розправилися з синами І. Самойловича. І хоча Мазепа прийшов до влади саме з «легкої руки» Голіцина, куди він поклав чималу суму із скарбниці Самойловича, гетьман вирішив дослухатися порад досвідченого полковника, який зумів зберегти своє становище і при Самойловичі, і при ньому самому.
Але, як повідомляє «Літопис» Самовидця, перш ніж Мазепа з генеральною старшиною приїхав до Москви, відкрилася змова проти царя Петра, і той виїхав з Москви з Донського монастиря у Радонезький Свято-Троїцький монастир і прикликав до себе кілька полків. Дипломатичний та іронічний Самовидець красномовно описав панічну втечу Петра «в одном исподнем».
Тим часом Мазепа з обозом прибув у Москву і вже тут одержав указ їхати у Свято-Троїцький монастир. Голіцин зі своїм однодумцем Шакловитим прибули туди раніше і були взяті під варту. Всесильного князя прикували до саней, позбавили всіх прав і відправили на заслання, а Шакловитому відрубали голову. Але цар Петро ще перебував у панічному стані, оскільки доля Московського царства і його особиста висіла на волоску. Гетьман і полковники (в цьому головну роль відіграв Данило Апостол) дали знати царю про підтримку з їхнього боку, але переляканий Петро наказує українському обозу стояти у селі Воздвиженському. Коли ж він дізнався від гетьмана і полковників про послання Голіцина, його вдячності не було меж. І після шеститижневого «карантину» в Москві козацьку депутацію відпускають. Цар прикрашеною золотом монаршою грамотою підтверджує всі права і вольності Запорозького Війська і всього малоросійського народу, а Мазепа одержує особливу грамоту на гетьманські маєтності. Таким чином, стає зрозумілою довіра Петра І і до гетьмана Мазепи, і до полковника Данила Апостола, адже саме вони стали одними з гарантів його «воцарения».
На деякий час полишимо нашого головного героя і розповімо про ще одну видатну особистість – українського хроніста Самовидця. Справжнє ім’я цієї людини Роман Ракушка-Романовський. Він був генеральним підскарбієм Війська Запорозького, брацлавським протопопом і стародубським священиком, сучасником Данила Апостола. Першу частину свого літопису (1648—1675 рр.) Ракушка-Романовський писав, спираючись на власні спогади. Досить докладно й достовірно автор змальовує драматичні, а нерідко й трагічні події вітчизняної історії, відомої під назвою «Руїна». Події 1672—1702 років Ракушка-Романовський записував услід за подіями, це – продовження класичної традиції. Необхідно відзначити, що український хроніст вміло використовував різні стилі письма, демонстрував дотепність та іронію, особливо в описанні тих історичних осіб, які були далекі від його симпатій. Ось як він характеризує царювання Петра І: «Впродовж усього царювання сотворив такі славні діла – два марні походи на Крим. 1695 року було взято Мазепою і Шереметом (Шереметєвим) турецький Кизикермен з іншими трьома замками. 1701 року він зачав війну зі шведом і під Ругодивом утратив усю свою армію. Полякам віддав тогобічну Україну, яка незабаром була повернена в унію. Зачав з превеликою затратою коштів Ладозький канал – і трохи не докінчив його. Встановив вічні лінії для життя своїм регулярним військом на різних місцях, а особливо на великоросійському порубіжжі з Малою Росією. Втрутився був нещасливо для Хінської держави, відправив низовий похід до Дербена. Потім підкорив під свою владу своїми й козацькими малоросійськими військами Шанкала й інших гірських володарів. Заклав і уфортифікував своїм і малоросійським військом преміцне місто Ставрополь, або місто Чесного Хреста, біля гір над Сулаком… З неуків зробив росіян ученими і просвітив їх розум різними науками та вміннями».
До речі, саме українські вчені з Києво-Могилянської академії стали центром ученості в Московщині, а майже всі походи Петра забезпечували війська Гетьманщини. Український хроніст підкреслює роль, що відіграла його Батьківщина у найважливіших історичних подіях того часу, активним учасником і безпосереднім виконавцем яких був і наш герой – Данило Апостол.
Воєнні дії російських військ кінця XVII – початку XVIII століття, в яких було задіяне козацьке військо, виявили військові здібності Данила Апостола. Так, у 1695 році, коли козаки взяли участь у поході російських військ під Азов, миргородський полковник Д. Апостол, за свідченням літописця, «знатную паче прочиих показывал храбрость».
Брав він участь у російсько-шведській війні 1700—1721 років, що увійшла в історію під назвою Північної війни. В 1701 році миргородський полковник був призначений наказним гетьманом козацьких полків, що їх направили на допомогу російським військам, які воювали зі шведами у Прибалтиці. В бою біля поселення Ерестфер, на схід від Чудського озера, об’єднані російсько-українські війська здобули блискучу перемогу над шведським генералом Шліппенбахом. У цьому бою проявились неабиякі командирські здібності Д. Апостола.
У 1704 році Мазепа на прохання польського короля Августа направив у Польщу три тисячі козаків на чолі з Данилом Апостолом. Миргородський полковник був прикомандирований до генерала Брандта, разом з ним вступив у бій проти шведського загону майора Лейонгельма, і шведи у кількості близько восьмисот чоловік були розбиті. Більшу частину шведів було вбито, а триста полонених доправили до короля Августа. Після поразки Лейонгельма у Варшаві здався шведський генерал Горн – козаки зробили вирішальний внесок у перемогу в цій битві. Апостол у своєму донесенні гетьману Мазепі писав про генерала Брандта: «Це людина правдивої совісті; любо і жити, і вмирати з ним, можна з ним розмовляти без товмача, якби не він, то ми б не знали, як порозумітися з німцями». Зовсім по-іншому оцінили козаки генерала Паткуля, під начало якого вони поступили згодом. За словами Апостола, це була людина «гордомисленна», говорив генерал тільки німецькою і навіть не показав козакам царський указ, який засвідчував його командування. Козаки лишились без провіанту, їм наказували самим для себе молоти зерно і пекти хліб. До того ж Паткуль задумав учити козаків німецькому строю та нещадно бив усіх, хто не міг виконувати його бузувірських наказів. У Познані, коли козаків оступили дві тисячі саксонських вершників і дві тисячі піхотинців, їм було наказано віддати кращих коней. І козаки Данила Апостола змушені були йти пішки до Кракова, де вони наткнулись на шведів і поляків, що підтримували шведів, і були розбиті. Тоді загинуло 1700 козаків і тільки близько сотні пробились на Україну.
У 1706 році Данило Апостол і Леонтій Неплюєв прийшли на допомогу переяславському полковнику Мировичу, оточеному шведськими військами у місті Ляховичі. Коли війська наблизились до вузької греблі біля Клецька, по боках якої було багнисте болото, Данило порадив Неплюєву пересвідчитись, чи немає за греблею шведських військ. Той не зважив на пораду, і війська потрапили в пастку. «Даниил Апостол, – як свідчить літописець, – спешившись легко, в болото впал и копьем оборонялся от шведов, выскочил до своего через силу войска, ругаючи добре гаразд в глаза Неплюева, что своим нерадением много запропастил войска».
Про військові здібності Д. Апостола свідчив також Іван Мазепа у 1708 році: «Апостол породы волошской, человек от отца заслуженный в войске, воин добрый, из всех полковников давнейший, старейший, знатный, заслуживший честь и любовь от всех полков».
Миргородський полковник відрізнявся від надто обережного, а часом і нерішучого Мазепи – він був людиною активної, цілеспрямованої дії. Породичавшись з усією українською старшиною, а також маючи необхідні зв’язки з російськими можновладцями, Данило Апостол зі своїми однодумцями почав підготовку старшинського перевороту для подальшого активного спротиву Москві. У 1707 році Пилип Орлик був свідком зібрання у Києві у домі генерального обозного Ломиковського, на якому Ломиковський і полковник Данило Апостол читали Гадяцький договір 1659 року гетьмана Виговського з королем (цей текст дістав у бібліотеці Києво-Печерського монастиря саме миргородський полковник[3]).
Грушевський зазначає: «Два полковники, миргородський Апостол і прилуцький Горленко, так сказали Мазепі: “Очі всіх на тя уповають і не дай Боже на тебе смерть, а як зостанемось в такій неволі, то й кури нас загребуть”».
На це Мазепа відповів, що буде чинити згідно з волею старшини. Обозний Ломиковський написав присягу і разом з іншими однодумцями подав Мазепі. Мазепа взяв написане, дещо виправив. Після цього принесли хрест і Євангеліє. Цілували хрест і Євангеліє, склали присягу. У цій присязі було сказано, що обставини склались так, що союз із шведським королем допоможе Україні стати повністю незалежною державою. Після цієї взаємної присяги думка про відлучення від московського царя стала поширюватись між іншими генеральними старшинами, полковниками і військовими товаришами. Але Мазепа поводився дуже обережно, він більш за все боявся, що про його договір з Карлом ХІІ стане відомо Петру І занадто рано і це зруйнує його плани.
Пилип Орлик повідомляє, що коли Мазепа дізнався про те, що шведські війська вже в Україні, то вигукнув перед старшинами: «От нечистий його сюди несе! Та він усі мої міркування зіпсує і великоросійські війська за собою всередину України впровадить на кінечний розор і на погибель нашу!»
Тепер тягнути далі було неможливо. І 28 жовтня 1708 року гетьман Лівобережної України І. Мазепа, реалізуючи наміри опозиційно налаштованої до царського уряду козацької старшини, з 1200 старшинами, компанійцями і козаками перейшов на бік шведського короля Карла XII, розпочавши антимосковське повстання. Серед козацької старшини був і миргородський полковник Д. Апостол, який давно знав про намір гетьмана відокремити Лівобережну Україну від Росії і в цьому питанні був його однодумцем.
І ось уже Данило Апостол та його товариші почали розсилати універсали для підтримки Мазепи. Апостол із Красного Колядина біля Конотопа сповіщає обозного свого Миргородського полку Онисимовича, що шведські війська розміщуються від Борзни до Ромен, сам король буде перебувати в Ромнах, а обозний з полковим суддею і з усіма сотниками повинні поспішати засвідчити вірність гетьману, а тих, що будуть тинятись із грамотами царя і нового гетьмана Скоропадського, ловити і вести у шведський табір.
Але народ у своїй масі не сприйняв шведів як спільників у боротьбі з московським царем. Тут, звичайно, відіграла роль релігія і ментальність українців, які вбачали у росіянах єдиновірців і єдиноплемінників. Навіть брутальна жорстокість царських військ, ігнорування прав українського народу не переважили цього моменту. Далося взнаки постійне розхитування українського «національного корабля», який часто не мав ні досвідченого лоцмана, ні мудрого капітана.
На той час на Гетьманщині знаходились два загони царських військ: один – у Миргороді, другий – у Ніжині. Лохвицький сотник Яків Яременко за наказом шведського генерала Мейєрфельда збирав провіант у Сенчі, а тамтешній отаман переслав його в Сорочинці до російського генерала Волконського, який відправив сотника на розправу в Лебедин, де стояв цар. Були також забрані скарби Мазепи у Білій Церкві і Києво-Печерському монастирі.
Коли ж Петро І пообіцяв амністію всім, хто залишить Мазепу, українці почали покидати шведський табір. Одними з перших пішли миргородський полковник Данило Апостол і генеральний хорунжий Іван Сулима. (Шведський історик Адлерфельд зазначає, що Мазепа наказав привезти їхні сім’ї в Ромни, і це стало головним приводом для їх втечі.)
Отже, 21 листопада 1708 року Апостол покинув Мазепу і з великими труднощами добрався до свого маєтку в селищі Сорочинці, де стояла російська військова частина. Звідти він написав листа обраному гетьманом замість Мазепи Івану Скоропадському, в якому запевняв, що потрапив у халепу через незнання справи і мусив коритися Мазепі.