Крутояр замислився ще більше, сум огорнув його серце, і тихо-тихо проклюнулась в ньому краплина вагання. Не сподівався він, що справа обернеться так гостро проти ник, і гадки не мав, у які нетрі ворожнечі заведе їх ця каламутна, незбагненно-грізна ріка. Йому пригадався один випадок, що трапився рік перед цим у Єгипті. На трьох європейців, які пливли десь у верхів’ях Нілу, напали туземці. Двоє білих людей загинуло, один, тяжко поранений, ледве врятувався від переслідувачів. Потім стало відомо, що тубільці діяли не з власної волі. їм наказали вбивати всіх білих офіцери англійської армії. Так, так, наказали строго, офіційно, урядовим циркуляром. Тільки наказ цей було віддано… в роки другої світової війни. Тоді ще в окупованій Ефіопії хазяйнували італійці, тож Англія, намагаючись захиститися від проникнення в Єгипет італійських і німецьких шпигунів, мобілізувала для цієї справи прикордонне туземне населення. За двадцять років у джунглі тропічної Африки не дійшла звістка про закінчення війни, і тубільці, з сумлінністю слухняних солдатів, вчинили безглуздий злочин.
— Тату, я вийду на палубу, — сказав Олесь, витираючи з лиця недобрий піт. — Нудить чогось.
— Тільки ж біля борту не стій!
— Гаразд, — в’яло посміхнувся хлопець. — Купатися не буду, не ті місця.
Він піднявся по трапу. Вдалині маячили темні смужки індіянських човнів. Вечір западав швидко, майже без сутінків. На східному небокраї з’явились перші зірки.
Раптом Олесь почув якесь шамотіння по той бік капітанської рубки. Хтось ніби борсався, хрипів, відбивався.
Хлопець скочив туди. Широкоплечий, міцний як дуб, Сільвестер душив індіянина. Власне, це був хлопчик років п’ятнадцяти, худенький, кістлявий, з переляканими очима. Він лежав під велетнем Сільвестером і безпомічно скиглив. Сільвестер лівою рукою тримав його за горлянку, правою бив навідліг по голові.
Одним стрибком хлопець подолав відстань, яка ще відділяла його від Сільвестера, і схопив матроса за широкі м’язисті плечі.
— Сільвестер, не вбивай його!
Від несподіванки матрос аж зойкнув, йому здалося, що це злий дух обплутав його тіло. Він увесь розслаб і, втягнувши голову в плечі, глянув на Олеся.
— Сеньйоре, ви не хочете смерті цього негідника?
— Не вбивай його, Сільвестер.
— Ваша воля, сеньйоре. Ваша воля.
Мулат важко звівся на ноги.
— Проклятий індіянський вилупок! Оцим ножем… — Сільвестер вийняв з кишені невеличкий тесачок, чимось схожий на іграшкове мачете, — він хотів перерізати нас усіх.
— А може, він просто розвідник? — Олесь обережно торкнув пучкою лезо ножа.
— Убивати їх треба, як скажених собак.
— Ні, Сільвестер, я не вірю, що індіянин хотів зарізати нас. Гляньте, він плаче!
— У нього отруйні сльози, сеньйоре. — Матрос посуворішав, оглянув ніби із співчуттям юного індіянина, неквапно рушив до моторного відсіку. Затримався біля трапа. — Бережіться його, сеньйоре! Апіака вбивають навіть тих, хто дарує їм життя.
Індіянин лежав безвільний, зіщулений, уважно стежив очима за Олесем. Він збагнув, що смерть поминула його, але вся його істота ще була напоєна жахом. Він ждав, насторожено ждав, як поведеться з ним білий рятівник. Він ще ненавидів його і водночас уже відчував дивний потяг до нього.
Потім він почав підводитись. Обережно, повільно, не спускаючи погляду з Олеся. Сперся на лікоть, підняв голову. Мабуть, йому забракло сил, і він знову припав грудьми до палуби.
Олесь підхопив його за плечі.
— Вставай! Вставай!
Індіянин кволо випростався, простягнув поперед себе праву руку, поклав її Олесеві на плече.
— Білолиций брате, — прошепотів він, через силу підбираючи іспанські слова. — Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе. Син Ганкаура не вбивати тебе.
Він зробив незвичний ритуальний жест: провів долонею по шиї і швидким рухом зірвав із себе важке намисто з іклів ягуара.
— Син Ганкаура дарувати своєму білолицьому братові. — Він простягнув талісман Олесеві, потім підняв догори обидві руки, щось швидко пробурмотів і, обережно задкуючи, ніби боячись образити Олеся, посунув до борту.
— Ау тен! — закричав він раптом у веселому захваті. Його чорні очі спалахнули вогнем, і він, ще раз звівши догори руки, стрибнув у воду.
Олесь завмер біля борту. “Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе”. Він зрозумів, хто врятував йому життя. Але ріка загубить його. Нащо він стрибнув у воду? Нещасний хлопець!
На правій долоні Олеся лежало важке, біле намисто.
ПОКИНУТИЙ КОРАБЛИК
Неприступні береги, ледь зримі в нічному мороці, мовчазно пропливали мимо. Обминаючи нуртовиння, кораблик ішов попід самою стіною тропічного лісу.
Заворожений таємничістю ночі, Олесь спинився біля борту. Велетенські дерева, що скидалися на страхітливих велетнів, простягали над водою віти. Хвилинами здавалось, що суденце ось-ось зачепиться об них бортом. Але старий Пабло вміло тримав у руках штурвал. “Голіаф” із незвичайною вправністю обминав затоплені корчі й невеликі обплетені ліанами острівці.
Під тентом точилася тиха розмова.
— Нас переслідують, — говорив професор.
— Ото ж воно й є, — підтакував Бунч, з кректінням вмощуючись у своєму гамаку. — Переслідують і цькують. Це вже не романтика, а міжнародний скандал.
Його обірвав Самсонов. Йому особисто справа зовсім не уявлялась такою загрозливою.
— Друзі мої, ви забуваєте, що ми виконуємо мирну, наукову роботу. Крім того, ми взяли на себе важку рятувальну місію. Ви гадаєте, уряд генерала Батіса не розуміє цього?
Але професор, здавалось, був настроєний набагато песимістичніше, ніж раніше. Осяяний кволим світлом ліхтаря, він схилив на груди голову і, підперши підборіддя рукою, промовив:
— Ми потрапили в саме пекло. У мене є підозра, що ці дикуни давненько чекали на нас. Треба шукати надійних друзів, інакше всі наші добрі наміри розлетяться на порох, і ми нічого не досягнемо.
…Десь серед ночі корабель зненацька струсонуло. Затріщали дошки. Палуба різко накренилась на правий бік. В трюмі попадали ящики.
Самсонов перший схопився на ноги і, виставивши, мов сновида, поперед себе руки, пішов уздовж борту.
Мотор затих. “Голіаф”, поскрипуючи своїми дерев’яними суглобами, непорушно стояв серед мовчазної темної ріки.
Крутояр також став навпомацки вибиратися з-під тенту.
— Сліпа курка! — пробурмотів він, вдивляючись у морок. — Невже налетіли на якусь посудину?
— Швидше на корч, а може, на сонного алігатора, — озвався з досадливим жартом Бунч.
— Боюся, що цей алігатор продірявив днище, і тепер нам доведеться викачувати помпою воду.
Одне було ясно: “Голіаф” наткнувсь у пітьмі на якусь непереборну перешкоду. Можливо, й справді це був тільки водяний корч, якась повалена деревина, котрими так густо було захаращено русло ріки. Але чому капітан не шукав надійного проїзду? І де він взагалі подівся? Чому не чути його голосу?
Раптом із темряви виринуло дві постаті. Крутояр впізнав Самсонова та капітана Пабло. Капітан намагався щось пояснити географу, але той, не розуміючи іспанської мови, тільки невиразно мугикав у відповідь.
— Ах, це ви, сеньйоре! — немов аж зрадів Пабло, розгледівши в пітьмі Крутояра. — Просто не знаю, що вам сказати. Не бачив ще в своєму житті такого дива.
— Здається, з нами трапилось лихо, а не диво? — нервово урвав його Крутояр.
— Ніякого лиха, сеньйоре. Лиха зазнав хтось інший, але серед ночі я не можу нічого второпати. Ми наткнулись на невідомий корабель. Проклята старість. Сам стояв біля штурвала Й не розгледів.
— Ви не помітили вогнів на зустрічному судні? — здивувався Крутояр.
— Ах, сеньйоре, не кажіть так! — з гіркотою заговорив Пабло. — Хазяїн тепер обов’язково вижене мене з роботи. — Він раптом пожвавішав. — Ходімте зі мною. Ви все зрозумієте.
Пабло досить безцеремонно схопив Крутояра за лікоть і потягнув у пітьму. Він дуже квапився. Ось сюди, на самісінький ніс. Дарма що темно. Вони не впадуть у воду, бо на своєму кораблі Пабло знає кожну шпаринку.
— Бачите, в що ми уткнулися? — шепотів він настрахано, тицяючи рукою в чорну пелену ночі. — Ось, під самим носом.
Тільки тепер Крутояр розгледів темні обриси посудини, набагато меншої за “Голіафа”. Кораблик стояв непорушно поперек течії.
— Не обзиваються жодним словом, — змовницьки пробубонів Пабло.
— А ви присвітіть, — сказав Крутояр. Безпорадність капітана дратувала його.
Пабло наказав Сільвестерові принести великий трюмний ліхтар. Підняв його над головою і, низько схилившись через борт, спробував освітити палубу невідомого суденця. Але світло було надто кволим.
— Нічого не вийде, — забідкався Пабло. — Треба перебратись до них на палубу.
— Ну й перебирайтеся! Швидше перебирайтеся! — наказав Крутояр, якого прикро вразила капітанова слабодухість.
Пабло нерішуче топтався на носі. Йому було страшно перелазити на мовчазний корабель, але він соромився сказати про це Крутоярові. Знав, що й матроси його нізащо не виконають такого наказу.
І чим довше він стояв, сповнений вагань і страху, тим дужче нерішучість проймала його серце. Квола, немічна душа старого Пабло давно була віддана на поталу забобонам.
— Я сам полізу, — твердо сказав Крутояр і взяв із рук капітана ліхтар.
Ліхтар нервово погойдувався над водою. Професор уже перекинув через борт ногу. В цю мить з’явився Самсонов.
— Стривайте, Василю Івановичу! — затримав він професора. В його руці була вірьовка. — Чортзна-що! Темно. Ледь знайшов. Страшно так стрибати. Ще відчалить — прощавай тоді!
Він обережно переліз на таємничу посудину і прив’язав кінець вірьовки до одного з високих стояків, що підпирали палубне накриття.
Вдалині за лісом ударив розкотистий грім. Коротка кривулиця блискавки на мить вихопила річку, лісові хащі над самим берегом і два непорушних суденця, які нагадували переляканих звірят, що в пошуках рятунку збилися докупи.
Крутояр задивився в захмарену далечінь. На сході небокрай ледь брався світлом. Щось каламутно-біле розливалося над лісом, і від того стрімкі контури берега й далекі гірські кряжі чіткіше виступали з темряви.
“Скоріше б ранок!” — подумав професор, вчуваючи щось недобре.
Було тихо, аж моторошно. Тільки десь у лісових хащах мавпа-ревун зрідка роздирала тишу істеричним криком.
— Принесіть ще один ліхтар! — наказав Сільвестерові капітан.
В цю мить на палубі таємничого судна почувся здивований вигук. Жовта пляма ліхтаря гойднулась над бортом, і всі побачили Ількове обличчя.
— Там… там тіло! — промовив він, запинаючись.
— Тіло?.. Мертвий?.. — перепитав його Крутояр.
— Здається. Не знаю. Просто лежить посеред палуби… Хай йому грець! — Самсонов нарешті видряпався на борт “Голіафа” і спустився на палубу. Руки в нього дрібно тремтіли.
Крутояр переклав його слова капітанові. Той зовсім переполошився. Немов маленька дитина, що накоїла лиха, схопив Крутояра за рукав і жалібно забурмотів:
— Ви ж будете свідками… Я зовсім випадково натрапив на цю посудину. Треба негайно відчалювати…
Він повернувся до рубки і гукнув надтріснутим голосом:
— Сільвестер! Гей, Сільвестер!
— Що ви хочете робити, кабальєро?
— Ет, сеньйоре, не кажіть! Одне лихо на мою стару голову. Хай захистить мене свята мадонна!.. Сільвестер! Де ж ти запропастився? Заводь мотор!
Крутояр схопив його за плечі:
— Не смійте! — промовив владно. — Ми повинні дізнатися, в чому річ. Може, там вчинено злочин.
Капітан нерішуче тупцявся на місці.
— Скажіть матросам, хай міцніше пришвартують судно до “Голіафа”, — звелів професор.
Уже починало світати. Зарожевів край неба. Морок відповзав у хащі. Усе виразніше проступали контури загадкового кораблика. На борту його мандрівники прочитали бляклий напис: “Віргінія”.
— Старенька посудина… — констатував капітан Пабло. — Мабуть, пограбована. За п’ятнадцять лі звідси — пристань. То, може, викличемо поліцію? — І він запитливо глянув на професора, чекаючи від нього згоди. Стояв згорблений, маленький, ніби аж постарілий.
Але Крутояр не приставав на капітанову пропозицію. На його думку, треба було бодай заглянути в трюмні відсіки. Хтозна, чи не лишились там люди, які потребують негайної допомоги.
— Ну, полізли! — підбадьорив усіх професор і перший стрибнув на корму “Віргінії”. За ним перебралися Самсонов, капітан Пабло і двоє матросів.
Присвічуючи ліхтарем, вони оглянули палубу. Біля трапа, що вів до капітанської рубки, справді надибали тіло. Тепер воно вже не викликало такого жаху, яким пройнявся годину тому географ.
Пошуки в каютах не з’ясували справи. Корабель був порожній. Команда покинула його.
— Страшна загадка тропіків, — похмуро констатував Крутояр, тримаючи над головою ліхтар, навколо якого очманілим роєм гула мошва. — Кораблик покинуто за таємничих обставин. Хто убитий, ми не знаємо. І взагалі ми нічого не знаємо, хоч тут, можливо, криється якийсь тяжкий злочин.
Самсонов почав навпомацки обшукувати палубу.
— Гільзи! І… теплі, — аж зрадів він, немов йому пощастило знайти бозна-яку цінну річ. — Виходить, стріляли недавно… Тепер ми можемо…
Крутояр, піднісши до ліхтаря гільзу, оглянув її з усіх боків.
— Нічого ми не можемо, Ілля Григоровичу, — сказав він незаперечним тоном. — Гільза тепла тому, що палуба, на якій вона лежала, досі не охолола після денної спеки Ваш шерлокхолмсівський інстинкт на цей раз дав осічку. Але головне не в цьому. Ви бачите, скільки тут настріляно гільз? Більше десятка. Та де там, і ось ще валяються. На “Віргінії”, мабуть, відбулася справжня баталія. Ось гільза з вінчестера, а оце — з маленького револьвера.
Тим часом капітан Пабло, оглянувши палубу, піднявся в рубку. Худе його обличчя з темною задубілою шкірою вилискувало краплинами поту. Він був голий до пояса, як і двоє його матросів, котрі невідступно ходили за ним.
Сонце вже випливло з-за обрію. День обіцяв бути гарячий і паркий.
Капітан Пабло зазирав у кожну шпарку, його брунатне тіло можна було бачити то на одному, то “а другому кінці корабля.
Раптом тишу розітнув крик Сільвестера. Він, певно, щось знайшов у трюмі, бо за мить вискочив на палубу. Вкрай збуджений, підбіг до капітана і щось зашепотів йому на вухо. Довгасте обличчя Пабло ще більше витягнулось. Він швидко перехрестився і квапливо обмацав кишені своїх штанів, немов шукаючи зброю.
— Санта мадонна! — Пабло ступив крок до трюмного отвору і насторожено спинився.
— Що там таке? — запитав Крутояр.
— Ходіть сюди, сеньйоре!
Капітан, професор та Самсонов почали спускатися в трюм “Віргінії”. Матроси лишились біля люка. Незборимий переляк все ще проступав на їхніх обличчях.
— Курукіра, Курукіра, — белькотів Сільвестер.
— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював трюмний матрос “Голіафа”, високий мулат із приплюснутим носом, якого звали Фернандо.
Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ногу ягуара. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які призводили мандрівника до втрати розуму, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари і видіння, це він заносив кораблі у страшну коловерть, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.
Курукіра прийшов на “Віргінію” і загубив її людей. Курукіра готував лихо “Голіафові”.
Тому й шепотів молитви високий мулат.
Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності і перший став на східці трапа, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр, Самсонов міцно стискав у кишені револьвера, якого дав йому капітан.
У тісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із вяленою рибою — юкою.