— Хай боронить нас матір божа! — тремтячим голосом прошепотів Пабло, схрестивши на грудях руки. Обвислі криси капелюха кидали на його обличчя чорну тінь.
Географ витягнув револьвера і зробив крок до Пабло, лишивши позад себе Крутояра. Войовничий запал штовхав його вперед.
— Там, — Пабло показав на невеличкі дверцята. — Санта мадонна Кастільська!
— Наш капітан користується прихильністю всіх мадонн світу, — пожартував Самсонов.
Крутояр зміряв його осудливим поглядом і наказав капітанові:
— Відчиніть ці двері!
Але Пабло наполошено замахав руками.
— А що, як там засів хто-небудь із зброєю? — квапливо заговорив він, відступаючи у протилежний куток трюму.
Крутояр сам береться за двері. Мимоволі опускає голову і дивиться на свою білу сорочку — чудова мішень для стрільби в пітьмі. Очевидно, про це подумав і Самсонов, бо в ту ж мить владним рухом відслонив Василя Івановича подалі від дверей. Котячим пружним кроком пройшов наперед і, звівши револьвера, схопився за клямку. Відчиняє двері обережно, зовсім обережно. Спочатку шпаринка, далі ширший отвір, ще ширший. Як там темно! Що б це могло бути? Певно, камера або запасний трюмний відсік. Краще його зачинити.
— Облиште, сеньйоре, — благально говорить капітан Пабло. Він уже має й без того доволі страху. — Ах, сеньйоре, куди ж ви йдете?
Але Самсонов чомусь уважно прислухається. Він, здається, почув щось. Він увесь насторожився.
І раптом відсахнувся назад. На обличчі в нього — подив і настороженість.
— Там… хтось стогне…
— Давайте сюди ліхтар, капітане, — мовив Крутояр.
Самсонов отямився від першої несподіванки, потягнув до себе двері і зайшов до невеличкої, зовсім темної комірчини.
— Ліхтаря! — гукає з мороку. — В’язи собі тут скрутиш. — І враз у його голосі проривається тремтіння. — Людина! Швидше ліхтар!
Коли Пабло вніс ліхтар і світло залило комірчину, всі побачили на підлозі непорушне жіноче тіло. Жінка лежала на животі, широко розкинувши руки. Чорне волосся розсипалося їй по плечах.
Жінка ворухнула плечем і болісно застогнала.
— Жива! Жива!
— Сюди її! На палубу!
— Куди поранена? Дивіться, ось рана. В груди… і на скроні кров.
Жінку обережно винесли на палубу, поклали біля капітанської рубки.
Її обличчя було жовте, неначе віск. Закривавлене пасмо волосся прилипло до високого лоба.
Професор Крутояр став на коліна, намацав пульс. Глянув, у її заплющені очі, затримав погляд на густій чорній брові.
— Вона жива, — гукнув до Бунча, який все ще стояв на високій палубі “Голіафа”, — непритомна… тяжко поранена. Ідіть огляньте її.
Після того як Бунч оглянув і перебинтував поранену, її перенесли в тісну комірчину капітана Пабло. Жінка все ще була непритомна, хоч, здавалось, дихання її трошки вирівнялось і смертельна блідість на смаглявих запалих щоках поступилась місцем легкому рум’янцю.
— Олесю! — знизивши голос до шепоту, наказав Бунч. — Хутко принеси мені мою валізку з інструментами. А ви, Василю Івановичу, потурбуйтесь про гарячу воду. Я спробую зробити все, що можна… Треба обов’язково дістати грілку, що-небудь тепле.
Поранену обклали гарячими пляшками. Бунч зробив їй укол. Жінка стала дихати рівніше, але свідомість не поверталася до неї.
— Тяжка втрата крові, — похмуро констатував лікар, встаючи з ліжка. — Рана жахлива, я б сказав — смертельна. Очевидно, жінку поранили десь надвечір, і вона всю ніч пролежала без допомоги. Треба перелити кров. Розумієте? Тільки це врятує її.
— Але ж ви не знаєте її групи, — докинув професор.
— Так, я не знаю її групи, — погодився Бунч і ще нижче опустив голову. — Перша група… перша група… — Останні слова він пробурмотів майже пошепки, ніби прикидаючи щось у думках.
Крутояр вийшов на палубу. Сонце вже здійнялось височенько. З-за лісу наповзла чорна хмара. “Буде дощ, — подумав Крутояр. — Скоріше б дощ, бо нічим дихати. Як важко на цій річці, серед цих пустельних берегів!”
Він пройшовся по палубі. “Віргінія” сумно погойдувалась біля носа “Голіафа”.
— Зачепилась кормою за повалене дерево, — озвався поруч капітан Пабло. — Інакше б її давно понесло вниз за течією. Нам треба залишити це місце, сеньйоре. Негайно залишити. До диявола погане місце!
Крутояр відвернувся. Йому не хотілось чути зараз плаксивого голосу капітана Пабло. Він пішов під тент і ліг у гамак. Лежав і думав.
“Треба й справді щось робити”. В цю мить він побачив Бунча, який вийшов із капітанської каюти. У нього було вдоволене обличчя. В білих штанцях, у сорочці з коротенькими рукавами він чимось нагадував опецькуватого хлопчака-підлітка.
— Що сталося? — спитав Крутояр, підвівшись із гамака. — Їй краще?
— Вона прийшла до пам’яті, — сказав Бунч притишеним тоном і сторожко озирнувся на двері капітанської каюти. Приклав до рота свій товстий палець. — Благаю вас, мовчіть!
Крутояр схопився на ноги.
— Я можу піти до неї? — спитав він схвильовано.
— Ні, Василю Івановичу, дайте їй спокій. Її стан тяжкий, загрозливий.
— Кириле Трохимовичу, зробіть усе можливе, щоб вона… ви розумієте мене… Якщо треба, візьміть мою кров. Правда, у мене друга група, у Самсонова — теж…
— Друга, третя — все це не те, — задумливо мовив Бунч. — Ну, гаразд, Василю Івановичу, я скоро покличу вас.
Минула година. Сонце стояло в зеніті. Ліс дрімав, огорнутий легким серпанком. Річка сяяла мерехтливим блиском.
Бунч трохи занедужав. Не скаржачись нікому, ліг у свій гамак і попросив холодної води. Капітан Пабло приніс йому повний кухлик. Виявляється, у нього на самому споді в трюмі стояла сулія з водою.
— Що з вами, Кириле Трохимовичу? — допитувався в Бунча Крутояр. — Може, у вас лихоманка? Ви, звичайно, лежіть, а я піду до хворої…
Бунч посміхнувся самими куточками зблідлого рота.
— Ідіть, подивіться на неї, але не будіть. Вона знову заснула. їй стало легше. Признаюсь вам, колего, я їй влив кров, свою кров, і трохи боявся. У мене перша група, годиться для всіх, але, знаєте, чого не трапляється…
— Ви влили їй свою кров?
— Що ж тут дивного, — знизав плечима Бунч. — У вас друга група, в Ілька, здається, теж друга, ви так казали, а в мене перша. Не вмирати ж жінці!
Професор Крутояр узяв у свої долоні товстеньку Бунчеву руку, мовчки потиснув її. Що він мав йому ще сказати?! Добрий, буркотливий Бунч!
Капітан Пабло прийшов під тент. У нього замкнене, трохи сердите обличчя. В тоненьких рисках біля рота зачаїлась рішучість. Він сказав, що треба залишити “Віргінію”. Можуть бути неприємності…
— Ні, ні, Василю Івановичу, — запротестував Бунч, почувши, чого хоче капітан. — Скажіть йому: зачекаємо ще годину. Скоро прокинеться хвора. Може, вона допоможе нам дещо з’ясувати.
НА “ВІРГІНІЇ” ПОЖЕЖА
Мандрівники зібрались під тентом. Стояла нестерпна задуха. Двічі налітала коротка тропічна злива. Грозові, кольору синьки хмари повзли з-за лісу. Спалахували блискавиці. За густою дощовою пеленою ховався берег.
Потім раптово, наче за вказівкою таємничого диригента, злива припинялась, і сонце заливало золотим промінням розморену, огорнуту туманом ріку.
Прийшов Сільвестер і приніс сніданок: засмажену рибу піраруку та сухі коржі з маніокового борошна. їсти не хотілось, але Крутояр перший, показуючи приклад, узяв невеличкий шматок риби і почав їсти. Заходилися біля їжі й інші. Треба було підкріпитись, попереду чекав важкий день.
“Віргінія” сумно тулилась до лівого борту “Голіафа”. Зрідка, підхоплена хвилею, вона терлася об дерев’яну обшивку корабля, немов нагадувала про себе.
На її палубі все ще лежало тіло забитого матроса. Мушва кружляла над ним.
— Сеньйоре Крутояр! — почувся раптом голос Пабло, і сухорлява постать капітана з’явилась під тентом. Крислатий бриль зсунувся йому геть на потилицю.
— Знову новина? — Крутояр неквапом підвівся з гамака.
— Так, сеньйоре, — швидко заговорив Пабло. — Якщо ми не відчепимось від цієї клятої посудини, нам не минути лиха. Ви подивіться, що мої хлопці надибали в її відсіках.
Тієї ж миті матрос-мулат увів під намет стрункого індіянина років вісімнадцяти із зв’язаними руками. Він був голий і мав на собі лише вузенький поясок на стегнах. Його глибокі темні очі з ненавистю дивилися на Крутояра. Чорне волосся, гладеньке, немов змащене жиром, спадало юнакові на плечі.
— Я йому розв’язав ноги, а то він не міг іти, — сказав Пабло.
— Розв’яжіть йому руки. Де ви його знайшли?
Пабло розповів, що індіянин лежав у одному з темних закутків трюму і Фернандо випадково зачепився за нього ногою.
— Як ви гадаєте, хто він? — запитав професор.
Пабло здвигнув плечима. Звідки йому знати, що це за нехрист? Погане індіянське кошеня!
Та індіянин раптом, підкинувши голову, вигукнув гарною іспанською мовою:
— Я не робив вам нічого поганого. Я добрий індіянин племені арекуна. — І на його обличчі промайнула тінь гордовитої зневаги.
— Як тебе звати, хлопче? — спитав його доброзичливим тоном Крутояр.
— Я не можу сказати вам імені, сеньйоре, — відповів індіянин не змінюючи пози.
Юнак, очевидно, збагнув, що потрапив до людей, які не бажають йому зла, і трохи заспокоївся. Крутояр говорив із ним по-батьківському спокійно, розважливо, привітно посміхаючись у свої пишні вуса. Олесь стояв перед ним і з захопленням ловив кожне слово.
Індіянин, певно, не позбавлений тонкого природного розуму, зрештою не втерпів і скупо посміхнувся. Його насторожене лице проясніло, темно-брунатна шкіра ніби посвітлішала.
— Ви не вб’єте мене? — перепитав він і, помітивши на обличчі Крутояра підбадьорливу посмішку, показав рукою на “Віргінію”. — Там сеньйора… Убита сеньйора…
— Сеньйора жива, — заспокоїв його Крутояр.
— Де сеньйора?
— Вона лежить у каюті. Її поранили, вона спить.
— А сеньйор Джіордані? Я чув, як вони стріляли…
Індіянин потягся рукою до професора. Він хотів знати всю правду. Що сталося з сеньйором?
— Його вбили.
Юнак недовірливо глянув на професора. І раптом замкнувся в собі. Більше не питав ні про що, став байдужий і чужий.
Тоді Олесь узяв індіянина з дитячою простодушністю за руку і сказав:
— Ходім, арекуна, я дам тобі їсти.
Олесева сердечність, мабуть, зачепила в серці юнака якусь живу струнку. Між молодим індіянином і радянським хлопчиком одразу ж проліг невидимий місток довіри.
— Я не арекуна. Мої люди арекуна, — сказав він, простуючи за Олесем.
Той підвів його до свого гамака і дістав з-під подушки надкушений шматок коржа. Індіянин, мов голодне вовченя, уп’явся зубами в маніоковий хлібець.
— Я не скажу свого імені, ти не питай, — бурмотів він.
І знову з-за лісу виповзла грозова хмара. Блискавиці кресали небо, і на вилицювате обличчя індіянина падали сині відблиски.
Крутояр схилився над Бунчем, який сидів у глибокому плетеному кріслі.
— Індіянин ніколи не скаже свого імені незнайомому, — пояснив він, витираючи хустиною шию. — Індіяни вважають, що, назвавши своє ім’я, вони віддають іншій людині часточку своєї душі.— Професор уважно подивився на хлопця. — Але мене хвилює інше. Він мусить щось знати. Треба тільки заспокоїти його, збудити в ньому почуття довіри.
Сонце знову вибилося з-за хмар, і в ту ж мить, ніби пробуджена його прямовисним промінням, над рікою знялася зграя пташок Лелеки, ібіси, чайки…
Дивної краси видовисько заполонило мандрівників… Скрізь були птахи. Тисячі птахів. Птахи черкали крильми по воді, птахи закривали сонце, голубінь неба, увесь світ.
І Олесь, не втримавшись, закричав на повний голос:
— Як чудово!
Індіянин теж посміхнувся і, ніби підлещений захопленням свого нового друга, мовив протяжно:
— Чу-до-во!
Олесь глянув на червоношкірого. Той уже доїв коржа і з пожадливістю голодної людини висипав з долоні в рот останні крихти.
Олесь поліз під подушку і витяг звідти невеличкий шматок риби.
— Бери, — простягнув він юнакові. — Я бачу: ти дуже зголоднів.
Тубілець ковтнув слину, озирнувся на всі боки, ніби хотів, пересвідчитись, чи ніхто не стежить за ним, й обережно взяв рибу. Але природна сором’язливість змусила його опустити шматок донизу.
— Тумаяуа не хоче їсти, — ніяково промовив він. — Тумаяуа віддасть рибу білолицьому братові.
Олесь із захопленням винахідника, який домігся нарешті бажаною ефекту в своєму механізмі, закричав:
— Тумаяуа! Ха-ха-ха! Тебе звати Тумаяуа! А мене — Олесь! — Він схопив розгубленого туземця за плечі й радісно підскочив. — Ти — Тумаяуа, а я — Олесь. — Тумаяуа! Тумаяуа!
Індіянин посміхнувся. Те, що він виказав своє ім’я і цим порушив священну заповідь свого племені, мабуть, вже не турбувало його. Хлопчик у ніжно-голубій сорочці остаточно заполонив його душу.
До індіянина підійшов Крутояр.
— Послухай, Тумаяуа, — промовив він обережно. — Ти будеш нашим другом, ми будемо твоїми друзями. Хочеш?
Тубілець випростався і підняв гордовито голову. Вороняче волосся рівними пасмами спадало йому на плечі. Очі його світилися привітністю і добротою. Але свою дружбу він оддавав білим естрангейро як великий дар. І їхню дружбу приймав як рівний. У виструнченій позі його, в соколиному погляді темних очей світилось неприховане почуття самоповаги.
— Я буду вашим другом! — промовив він твердо, ніби виносив комусь суворий вирок. Приклав до грудей обидві руки і швидко опустив їх донизу.
Знову пішов дощ. Від грімниці стогнало небо. Висока пальма на березі гнулась до води, наче оплакувала свою самотність.
І тоді серед монотонного шемрання крапель мандрівники почули голос капітана Паб-ло. Він ніби линув з густих джунглів.
— Пожежа! На “Віргінії” пожежа!
Всі збіглися до капітана. Він стояв украй розгублений. З його капелюха стікали дощові патьоки. Пабло безперестану хрестився.
— Гляньте, сеньйори. Хай захистить мене свята діва Аточська — вийшов я на ніс, коли це щось як бабахне на тій клятій “Віргінії” — і дим з трюму. Гей, Сільвестер! Швидше відчалюй!
З “Віргінії” й справді валив дим. Очевидно, всередині суденця шаленіла пожежа.
Страх наддав Пабло рішучості. Він прожогом кинувся в рубку і наліг на стерно.
Дощ розсікав дим, шматував його, притискав до води. Зрідка руді пасма напливали на “Голіаф”, і тоді здавалося, що пожежа вже перекинулася на його палубу.
Фернандо стояв біля правого борту й підбирав линву.
“Голіаф” почав обережно, заднім ходом відпливати на середину ріки, лишаючи біля берега палаюче судно. Зустрівшись на одну ніч, кораблі розлучалися навіки. Поволі даленіла, зменшувалась “Віргінія”. Димові стяги над нею танули за густим серпанком дощу.
ЧАСТИНА ДРУГА
ГАНКАУР КАРАЄ СВОГО СИНА
Двадцять шість одинарних і п’ять подвоєних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока. В пірогах сиділи індіяни племені апіака, тримаючи в руках луки й списи, і чекали на свого вождя.
Сонце вже хилилося до обрію, але було жарко й задушливо. Густий ліс дихав млосною спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.
Люди апіака були невисокого зросту, плечисті, скрадливі, з невеличкими перами в ніздрях носа.
— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.
Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.
І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:
— Ганкаур! Ганкаур!
Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем опахало з пальмового листя.
Поміж своїми охоронцями Ганкаур виділявся на диво світлим обличчям і гордою поставою голови. Одразу можна було здогадатися, що вождь — не індіянського походження.