А справа заплутувалась далі. Професор помітив, що його дочка відчуває потяг до Чарлі. Це було страшно, але Сатіапал не наважився розповісти правду й Майї. Він боявся, що втратить дочку і не набуде сина. Щоб уникнути цього, він вдався навіть до розмови з російським лікарем, паленіючи од сорому і наперед знаючи, чим вона скінчиться.
Цей стан починав бути нестерпним. Сатіапал намагався якнайшвидше перетнути заплутаний клубок, форсував “екзамени” Чарлі на звання “справжнього сина” і, п’ючи солодку отруту спогадів, заплутувався ще далі.
Джаганнатх Сатіапал, єдиний син поважного й досить багатого раджі, як майже всі діти індійських князьків, навчався в Англії. Це було в той період, коли Британська імперія досягла свого найвищого розквіту, а Індія вважалась за найкоштовнішу перлину британської корони.
З тисяча шестисотого року англійська Ост-Індська компанія викачувала з Індії все, що тільки можна, прирікаючи її населення на злидні та голод. Та хто знав про долю індійських бідаків? Навіть Сатіапал був змушений вивчати історію рідної країни з англійських підручників, а широкі маси читачів усього світу годувалися нісенітницею, замішаною на солоденькому сиропі. Ті, хто не бував в Індії, знали про неї лише як про країну слонів та пам’ятників старовини, благородних принців та факірських чудес.
На молодого красивого Сатіапала, який приїхав навчатися до Кембріджа, позирали з підвищеною цікавістю. Про нього ходили чутки, що він успадкує після смерті батька величезні багатства і необмежену владу над територією завбільшки з Шотландію. Не одна з жінок вищого світу Кембріджа потай мріяла стати індійською княгинею, тому Сатіапала навперейми запрошували на банкети, пікніки, інтимні вечори, його одразу ж зачислили до категорії “світських левів”.
Молодий раджа не уникав зустрічей. Він вивчав англійців далеко пильніше, аніж вони його, бо знав, що рано чи пізно нинішні приятелі перетворяться на ворогів. Гніт однієї нації іншою не може тривати без кін-ця-краю.
Джаганнатх Сатіапал не належав до славної когорти тих, хто із зброєю в руках бореться за щасливу долю свого народу. Він був прихильником поміркованих методів і передусім бажав своїй країні розвитку. Могутня в минулому, Індія після розпаду династії Великих Моголів та довгочасного панування колонізаторів перетворилася на відсталу й убогу країну. їй потрібні були фабрики й заводи, люди, які могли б рухати вперед науку й техніку. Тільки звівшись на ноги, як гадав молодий раджа, Індія зможе виступити проти могутньої колоніальної імперії.
Наперекір своєму батькові Джаганнатх Сатіапал вивчав у Кембріджі не юриспруденцію, а природничі науки. І саме там, не на банкеті, а в університетській лабораторії, він і познайомився цілком випадково з Марією-Луїзою Бертон, дружиною свого вчителя.
Це було епізодичне, швидкоплинне захоплення, яке однак призвело до зв’язку, глибшого за звичайні. Марія-Луїза сама прагнула цього. Вона безтурботно й легковажно посилалася на те, що її чоловік удвоє старіший за неї, хворий, а їй хотілося б мати дитину.
Сатіапал сприймав це за жарт. Він взагалі ніколи не ставився серйозно до розбещеної співачки і не поважав її. Напровесні тисяча дев’ятсот дванадцятого року він закохався в іншу і перестав бувати в Бертонів. Ображена коханка бомбардувала його листами, запрошувала прийти, щоб довідатися про важливу й приємну таємницю, однак Сатіапал, вважаючи це за звичайні жіночі хитрощі, уникав зустрічі, а незабаром виїхав з Англії вже як наречений Марії Федоровської, дочки видатного російського фізіолога.
Це було справжнє, сильне взаємне кохання. Академік дав згоду на шлюб дочки з чужинцем, однак поставив за умову, що подружжя назавжди оселиться в Росії.
Джаганнатх Сатіапал на цю умову погодився. Так, він любив Індію, як завжди люблять те місце, де народився, але після тривалих блукань по чужині змінити Англію на Росію йому було не важко. Академік доживав віку, а після його смерті Сатіапал з дружиною зможе виїхати на батьківщину.
Старий раджа, батько Сатіапала, зустрів цю звістку, як величезне лихо для сім’ї. Спочатку він умовляв сина, погрожував, благав, а потім надіслав короткого листа з повідомленням про те, що позбавляє Джаганнатха права на спадщину та зрікається його.
Батько був далеко, а молода наречена поруч. Примарна велич титулу індійського раджі не втратила для Сатіапала свою принадність. Хоч як йому було важко, він відповів батькові, що не може змінити своє рішення, і, таким чином, як йому здавалося, перетяв собі шлях на батьківщину.
Та він і не жалкував про це. Марія Олександрівна була саме такою, якою він уявляв собі свою майбутню дружину. Освічена, чуйна, любляча, вона вміла відшукати ті слова ніжності, які обеззброюють мужчину під час сімейних незгод і, навпаки, озброюють в хвилини, коли йому потрібні сили для боротьби.
Незабаром у них народився син. його охрестили за православним обрядом і назвали Андрієм, але Сатіапал раз і назавжди дав йому ймення Райяшанкар, на честь свого батька.
Коли б не революція, подружжя Сатіапалів, певне, так і лишилося б в Росії. Джаганнатх дуже швидко оволодів російською мовою, став називати себе Іваном, закінчив під керівництвом свого тестя Петербурзький університет і незабаром одержав там приват-доцентуру. його багато хто вважав за росіянина, і тільки дивне прізвище наштовхувало цікавих на роздуми та розпити.
До повалення царської влади Сатіапал, як і його тесть, поставився прихильно. Він був людиною розумною і бачив, що саме монархія затримує Росію на рівні відсталої напівколоніальної держави. Однак йому забракло розуму збагнути й сприйняти перемогу російського пролетаріату.
В горнилі революції витоплювалася та сталь, яка стала кістяком держави нового типу, але Сатіапал бачив тільки шлак, який плавав на поверхні, застилаючи короткозорому яскраву сліпучість чистого металу. Не дивно, що Сатіапал з дружиною не витримали голодного напруження епохи воєнного комунізму, втекли з обложеного Петрограда в сонячний Крим, а звідти під час загальної втечі білих подалися за кордон.
Старий раджа не міг знести самотності і, дізнавшись про повернення сина, перший пішов йому назустріч. Після смерті батька Сатіапал став власником чималого, хоч і занедбаного маєтку.
Ні, не минули марно для Сатіапала роки перебування в Росії та ті картини загального вибуху народного гніву, які йому доводилося спостерігати на власні очі. Джаганнатх Сатіапал повернувся на батьківщину не таким, як був раніше. За мовчазною покірністю індійських бідаків він бачив тих, хто колись у майбутньому прийде до нього, раджі, й забере все: і майно, і життя. Доцент Лаптєв не помилявся, коли припускав, що саме з цих міркувань Сатіапал і роздав землю селянам.
Але поряд з тим Сатіапал був і індійцем. Він люто ненавидів чужоземних загарбників і по-своєму зичив добра рідному народові. Навіть самому він не хотів би признатися, що в ньому борються два почуття — власника і громадянина.
Сина Сатіапала, який пішов далі за нього, було страчено, і ця подія завдала раджі величезного удару. Перший день Азарха став для нього назавжди днем скорботи. А рані Марія відтоді втратила енергійність і бадьористь. Свою єдину втіху, Майю, вона пильнувала, як око. Це з її вимоги дівчину замкнули в маєтку, навіть не показуючи людям. Рані Марія повсякчас твердила, що Майя повинна поїхати вчитися до Росії.
Сатіапал в душі погоджувався з дружиною. Справді, що чекало на його дочку в Індії? Тут дівчата виходять заміж, маючи інколи дванадцять, а то й одинадцять років, старіються в тридцять і за все своє життя не бачать ніяких радощів. Хай доля дочки заможного раджі складеться значно краще, але де гарантія, що Майя не потрапить до лабетів якогось невігласа і не прокляне згодом і батьків, і саму себе?.. Не маючи сина, Сатіапал хотів побачити помічника й спільника в своїй дочці. Вона повинна була стати однією з перших вчених жінок Індії. Росія — то хай і Росія. Сатіапал був переконаний, що Майя, як і він сам, не витримає довго на чужині й повернеться додому.
Влітку 1941 року сімнадцятирічна Майя повинна була виїхати до Радянського Союзу і лишитися там, аж доки скінчить університет. Але війна перешкодила здійсненню цього плану.
Поява Бертона в маєтку Сатіапала здавалася старому професорові мало не чудом. Коли б він вірив у богів, то назвав би це щедрим подарунком Шіви — бога, який втілює в собі одвічну зміну життя і смерті. З’явився син, з’явився помічник у роботі, — той, хто був таким потрібним довгі роки! І все це завдяки сліпому випадкові!
Але коли б Сатіапал знав історію свого сина повніше, він пересвідчився б, що про випадок в даному разі не було й мови.
Випадок мав місце понад тридцять років тому, чудової весняної ночі в лісі поблизу від Кембріджа. А далі вже діяла сувора закономірність. Хінчінбрук шукав людину, яка допомогла б пробратися до таємничого маєтку. З скупих агентурних даних вирисовувалося, що Сатіапал дуже любив свого єдиного сина. І навіть коли б Чарлз Бертон не потрапив до Індії, саме він був би призначений за помічника Хінчінбрукові, бо саме на його фотографії, після перегляду багатьох сот інших, зупинився погляд одного з досвідчених керівників англійської розвідки.
Випадковість здається непередбаченим, неконтрольованим явищем тільки тому, що не вдається врахувати всі до найменшої обставини, проаналізувати сучасне та минуле.
Ні, не випадково потрапив до маєтку Сатіапала Чарлі Бертон, Андрій Лаптєв і, нарешті, професор Калинніков.
Не до якогось іншого раджі, а саме до Сатіапала одного погожого дня після дощу приїхав сивобородий поважний мужчина, назвав себе і, коли Сатіапал наморщив лоба, пригадуючи, сказав:
— Пане Сатіапал, ви мене не знаєте. Вірніше, не пам’ятаєте. Я — той, хто допоміг вам поховати академіка Федоровського на християнському кладовищі Стамбула.
Сатіапал здригнувся. З усіх випадкових зустрічей, як він міг уявити, ця була йому найнеприємніша.
Розділ XIII
ЗАПОВІТ АКАДЕМІКА ФЕДОРОВСЬКОГО
Кочегар товаро-пасажирського пароплава “Імператриця Марія” Михайло Калинніков потрапив до тифозного барака Стамбула напередодні нового тисяча дев’ятсот двадцять першого року. Це була несподівана, прикра пригода, але може тільки завдяки їй Михайло й уникнув лап білогвардійської контррозвідки чи турецької поліції.
В ті дні належність кочегара Калиннікова до складу службовців колишньої пароплавної компанії Дунаєва була чисто формальною. Більшовик Калинніков свого часу дістав наказ організувати повстання на захопленому білогвардійцями пароплаві, успішно здійснив його і глибокої ночі повів “Імператрицю Марію”, — а вірніше “Зорю революції”, — курсом норд-ост-ост на Новоросійськ, відколовшись від ескадри, яка тікала з Криму.
Це був непоганий подарунок для молодої Радянської Росії: “Імператриця” везла чималий запас золота та обмундирування. Крім того, на її борту було кілька десятків вищих чинів білогвардійської армії та безліч всілякої наволочі в трюмах.
Операція проходила чітко; офіцерів та білогвардійську охорону вдалося обеззброїти без шуму, однак серед повстанців знайшовся зрадник, — телеграфіст іскрової радіостанції. Потай від усіх він передав повідомлення про повстання на кораблі, і вже через кілька годин “Імператрицю Марію” наздогнав канонерський човен. Після короткого бою повстання було придушене. Багатьох з повстанців розстріляли на місці, а Калиннікова та ще кількох членів ревкому закували в кайдани і привезли до Стамбула, щоб повісити прилюдно.
В’язням вдалося втекти. Вони опинилися на чужині, не маючи жодних засобів для існування і рискуючи щохвилини потрапити до рук переслідувачів. Їх рятувало тільки те, що на той час в Туреччині аж кишіло білоемігрантів і серед цієї строкатої юрби сховатися було неважко.
Десь у нічліжці Калинніков схопив висипний тиф, довго опирався хворобі, але тридцятого грудня знепритомнів просто на вулиці і прийшов до тями аж у великому сараї, повному стогону, смороду, паразитів.
Турки боролися з епідеміями по-турецькому. Кожного хворого в ті часи, не намагаючись навіть встановити діагноз, вважали за тифозного і негайно запроторювали до ізолятора, який скидався скоріше на морг, аніж на лікарню.
Той, хто потрапляв туди здоровим, майже обов’язково захворював. Хворі чи не з такою ж закономірністю вмирали. А мерці валялися поруч з напівмертвими доти, доки хтось із одужуючих не витягав трупи в огороджений колючим дротом двір на поталу хижим птахам.
Михайло Калинніков вижив наперекір “турецькій медицині”. Тиф для нього тепер був нестрашний; а що подітися кочегарові не було куди, він, тільки-тільки зіп’явшись на ноги, почав наводити лад у карантині.
Маючи дуже слабке уявлення про медицину, кочегар повівся однак, як найдосвідченіший лікар. Насамперед він розшукав серед одужуючих медиків і з їхньою допомогою влаштував ізолятор в ізоляторі, визначив “похоронну команду” й розмістив хворих за хворобами. З настирливою рішучістю він добився від турків дозволу проводити всі необхідні дезинфекційні заходи, виправив якусь там кількість сяких-таких медикаментів і організував справжню лікарню на базі мінімальних можливостей.
Турки почали підтримувати його, — в усякому разі, цей росіянин позбавляв їх зайвого клопоту, а вимоги його були незначними. Хворі називали Калиннікова “професором”. Він не заперечував, розуміючи, що в медицині дуже часто відіграють роль не справжні знання, а вміння своєчасно підтримати хворого бодай якоюсь фразою на незрозумілій мові або солодким чи гірким порошком. З своїми “колегами” Калинніков поводився з упевненою вищістю, не вдаючись в зайві розмови, а це, як відомо, сприймається за ознаку глибокого розуму. Та тоді й бракувало часу для наукових бесід. Треба було боротися за життя хворих, і нечисленний персонал “лікарні” робив усе, що міг.
Густа чорна борода та касторовий сюртук, знятий з якогось померлого, робили двадцятип’ятирічного кочегара старішим вдвоє і навіть імпозантним. Турки охоче надали йому звання “головного лікаря” та права на більш-менш самостійні дії.
Одного разу до ізолятора привезли нового хворого. Всупереч заведеному порядку, хворий категорично відмовився скинути своє вбрання і зажадав бачити головного лікаря. Калиннікову хоч-не-хоч довелося піти до ізолятора.
— Ось оцей, пане професоре! — вказав санітар на сивого старика у вбранні, яке колись давно, певне, було елегантним.
Хворий лежав горілиць; його обличчя пашіло жаром, з вуст зривалося хрипіння. Але як тільки він почув голос санітара, одразу ж смикнувся і, намагаючись підвестися, прошепотів:
— Пане професоре… Прошу… В мене зовсім не тиф. Це — серце, тільки серце…
— Заспокойтесь, мій любий! — рухом, який кожен назвав би професійним, Калинніков узяв старого за руку, мацаючи пульс.
Старик, можливо, й справді мав хворе серце — воно колотилося шалено. Але не було сумніву, що він хворий саме на висипний тиф: його груди вже вкрилися характерним висипом.
— У вас тиф, мій любий… — сумно сказав Калинніков.
— Тиф? — скрикнув старий. — Пане професоре, я не маю права вмирати!.. Ви — росіянин, так?.. Мені дуже, дуже потрібно бачити своїх родичів…
Калинніков розвів руками.
— Не можна? — безнадійно запитав хворий. — Я — академік Федоровський, може чули?
Кочегару Калиннікову ніколи досі не доводилося бачити навіть професора, а про академіка він мав приблизно таке ж уявлення, як і про марсіян. Але посада зобов’язала його ствердно кивнути головою:
— Це ім’я знає увесь світ, пане академіку!
— Ні, ні, я тільки скромний біолог. Але… Я буду дякувати вам все життя, якщо ви якимось чином викличете сюди мого зятя, його звуть Іван Андрійович Сатіапал. Не дивуйтесь, що в нього таке чудне прізвище. Це — дуже хороша людина, приват-доцент Петербурзького університету. Я зараз вам дам адресу. Вони навіть не знають, що я тут. Мене схопили на вулиці… Так, так, цілком несподівано… Мені дуже потрібно його бачити…. Увесь світ голодує… постійно голодує… А грубих кормів — скільки завгодно! Білки!.. Бачите, он ворушиться білкова молекула?! Ви думаєте, це молекула білка м’яса свині?.. Ні в якому разі! Для її створення використано кропиву!.. Ха-ха-ха — кропиву!