Санітар підійшов до хворого і накрив його ковдрою.
— Маячить. Навряд чи виживе.
— Несіть його до моєї кімнати. Викличте лікаря Бортнікова.
Навіть він, кочегар, зрозумів, що перед ним лежить не звичайний хворий, один з тих заможних, які готові були податися хоч на край світу, аби втекти від ненависної влади робітників та селян.
Академік!.. Біолог!..
Михайло Калинніков не вивчав біології, його навчання юридично обірвалося того дня, коли він, підліток, пішов працювати на тютюнову фабрику Стамболі, а звідти — на “Імператрицю Марію”. Але Михайлові довелося прочитати і “Капітал”, і брошури Леніна, а сусіди по камері в Катеринославській окружній в’язниці розкрили молодому кочегарові очі на білий світ.
Калинніков відчув нез’ясовну симпатію до цього старика.
“Увесь світ голодує!..” “Білки з кропиви…”
Це може бути тільки маячінням, але хто засвідчить, що не про це саме мріяв усе життя оцей академік?.. Він втік Росії, правда. Але хіба Калинніков не бачив таких, що рвали з розпачу на собі волосся, коли, охоплені загальною панікою, опинялися на палубі пароплава, який назавжди відходив від рідної країни?
Він, Калинніков, не сидітиме отут в Туреччині. Сюртук та борода — до часу. А потім скинути їх геть та й податися на батьківщину — хоч і вплав. А коли академік Федоровський виживе — він теж мусить повернутися до Росії. Молодій республіці будуть потрібні академіки!
А тому все гіршало й гіршало. Сякий-такий консиліум встановив, що надій на порятунок немає.
Власне, тиф проходив у легкій формі. Але у академіка було хворе серце, нездатне витримати надмірне напруження. Старий це знав і вже готувався до швидкого кінця.
Він вже не маячив про чудесні білки, не благав Калиннікова про зустріч з рідними і тільки дивився на нього жалібним поглядом та мовчки ворушив спраглими губами.
— Пане Федоровський, — сказав йому Калинніков. — Напишіть все, що ви хочете передати зятеві. Можливо, я знайду засіб переслати записку.
Хворий похитав головою:
— Ні, пане професоре… Зятя мені треба бачити особисто. І зараз, доки я живий. Це не примха вмираючого. Я повинен розповісти йому одну таємницю — таємницю дуже великої ваги. Здійснення мого задуму може дати користь людям всієї планети… А я ось вмираю в цьому брудному карантині, і ніхто не хоче зглянутись на моє благання…
— Давайте адресу! — рвучко сказав Калинніков. — Я піду сам і приведу пана Сатіапала, хоч це, може, й дорого мені обійдеться.
Як “головний лікар” Калинніков користався деяким довір’ям охоронців карантину. Але навіть вони не могли випустити жодної людини за межі табору без спеціального дозволу санітарного нагляду. Довелося скористатися з проходу в дротяній загорожі, — з тієї лазівки, яку про всяк випадок приготував професор-самозванець і якої не хотів поки що виявляти.
Пізньої ночі Калинніков вислизнув з табору і манівцями подався до Стамбула. Розшукати потрібну людину вночі, в незнайомому місті було б дуже важко, проте академік так детально описав маршрут, що Калиннікову навіть не довелось розпитувати шлях.
Він довго стукав у віконце невеликої глинобитної халупки на вулиці Бахріє в одному з найбідніших закутків міста. В Стамбулі на той час бешкетували грабіжники, тому всякі нічні гості були небажаними. Ніхто не озивався на стук. Але як тільки Калинніков шепнув, що він від академіка Федоровського, двері перед ним одразу ж відчинилися. Йому кинулися назустріч мужчина й жінка і навперейми почали розпитувати про долю старого.
Часу для розмов не було, тому Калинніков тільки передав записку академіка і додав:
— Поспішайте, пане Сатіапал. Ніч коротка. Не виключена можливість, що вам навіть доведеться заночувати в тифозному бараці.
— Нічого, — відповів високий ставний мужчина, — я вже перехворів на тиф.
Він попрощався з дружиною, поцілував у чоло хлопчика, який розметався на ганчір’ї в кутку кімнати, і сказав:
— Ходімте.
Обійшлося без пригод. Перед світанком Калинніков і приват-доцент Сатіапал зайшли до кімнати барака, де лежав хворий академік.
Певне, тільки надлюдським напруженням той тримав себе в такому стані, коли ще можна говорити й мислити Проте голос його вже згасав, як згасає багаття, коли в ньому догорають дрова.
— Ти прийшов, Іване? — зашепотів він радісно. — А як Марійка?.. Як онук?
— Все гаразд, тату! — Сатіапал сів на ліжко і взяв хворого за руку. — Ми чекаємо тільки на вас. Вже вдалося виклопотати візу на в’їзд до Індії.
— Ні! Ні! — захвилювався хворий. — До Росії! Тільки до Росії! Вдома краще. Хай там що!.. Але слухай: я вже туди не повернусь. Мені судилося померти на чужині, і моє найбільше бажання — щоб мене поховали отут не як пса, а як людину… Тепер слухайте ви, пане професоре!.. Йдіть сюди, ближче!.. Тут немає нотаря, нема духівника, я не встиг скласти заповіт, та він і не може бути юридично оформлений. Ви, пане професоре, як росіянин, як людина, якій я довіряю, будете за свідка… Все, що я маю, я заповідаю тій країні, де я народився і якій зобов’язаний усім. Це дуже коштовний подарунок… — академік хапливо розстебнув сорочку і з силою смикнув щось з-під пахви. Почувся тріск матерії, і в руках хворого опинилась полотняна торбинка, схожа на торбинки сільських школярів.
— Розкрийте, пане професоре! — академік простягнув торбинку Калиннікову. — Це тільки папери. Описи експериментів. Формули. Хімічні реакції. Але коли ці реакції будуть здійснені на потужних заводах, людство позбудеться найстрашнішого, що йому загрожує, — голоду!.. Сорок років я працював над тим, щоб навчитися перетворювати на їжу такі продукти, яких не їдять навіть найневибагливіші тварини. Ніхто не знав про ці досліди, навіть мій зять, пан Сатіапал. Я майже завершив дослідження. Ось тут, у ваших руках, наукова праця, яка дасть можливість кожному більш-менш визначному біохімікові розробити технологічний процес для заводів штучного білка. На жаль, мені не вдалося створити такий смачний білок, щоб ним могли харчуватися люди. Але тварини їдять його залюбки і відгодовуються якнайкраще… Розкрийте, пане професоре, і полічіть: тут повинно бути двісті дванадцять сторінок.
Калинніков розпоров шов торбинки й витяг звідти загорнутий у прозору клейонку стос складених удвоє аркушів цигаркового паперу.
Гортаючи сторінки, Калинніков пожадливо хапав очима формули, намагаючись хоча б з уривчастих фраз дізнатися, про що йде мова. Але написане було для нього справжньою китайською грамотою. Він навіть не міг збагнути, що до чого.
— Так, пане Федоровський, тут двісті дванадцять сторінок.
— Прошу, передайте рукопис панові Сатіапалу. Виконувачем моєї волі я призначаю свого зятя, приват-доцента Петербурзького університету Івана Андрійовича Сатіапала. йому доручається передати моє відкриття законному урядові Росії не пізніше аніж через три роки з цього дня. Всі матеріальні вигоди, які виникнуть від реалізації мого відкриття, я заповідаю моєму зятеві та моїй дочці Марії Сатіапал. В разі, коли прибутки перевищать двадцять тисяч золотих карбованців, я заповідаю сплатити професорові Калиннікову десять процентів від цієї суми. Все!
Запала мовчанка. Хворий, який витратив і без того багато сил, лежав, заплющивши повіки, і дихав уривчасто. Лише після довгої паузи він прошепотів:
— Іване, заприсягнись, що ти виконаєш мою останню волю!
Сатіапал, який сидів увесь час мовчки, похмуро втупившись в одну точку, підвів голову:
— Тату, а коли в Росії переможуть більшовики?
— Все одно… — тихо відповів старий. — Це — теж люди. Я, син колишнього кріпака, народився й виріс у Росії. Я бачив, як голодують люди. І я не можу позбавити свою країну того, що їй належить по праву. Заприсягнись, Іване, що ти віддаси моє відкриття Росії!
— Присягаюсь! — глухо сказав Сатіапал.
— Тепер я спокійний. Залиште мене, я засну. Академік Федоровський прожив ще один день, а надвечір сьомого травня його не стало.
Для Калиннікова загробного життя не існувало. Він твердо знав, що для мертвого цілком байдуже, де і як лежати. Але бажання академіка бути похованим “по-людському” стало для Михайла священним. З поваги до старого вченого він вирішив не звертати уваги на небезпеку і винести труп з карантину.
Удвох з Сатіапалом вони це й зробили. Справа ледве не скінчилася трагічно: варта помітила їх і почала стрілянину. Одна з куль влучила в мертвого академіка, а друга дряпнула Калиннікова по спині. Однак темрява дала можливість втікачам зникнути і благополучно дістатися до будинку на вулиці Бахріє.
Наступного дня академік Федоровський був похований.
А ще через два дні приват-доцент Сатіапал втік із Стамбула, — підло втік, не лишивши навіть записки і пославши Михайла Калиннікова домовлятися з контрабандистами про перехід турецько-російського кордону.
Розділ XIV
КРИСТАЛ САМОЗАБУТТЯ
— Отже, спадкоємець прибув одержати свою частку спадщини? — професор Сатіапал наморщив носа і показав рукою на крісло. — Сідайте, пане професоре! Мушу вас засмутити: відкриття академіка Федоровського не реалізоване, і я не тільки не одержав двадцяти тисяч карбованців золотом, а навіть вклав у досліди все, що мав
Андрій Лаптєв здивовано поглядав то на Калиннікова, то на Сатіапала. Коли він і припускався думки про можливість знайомства цих двох людей, то у всякому разі не на грунті поділу якоїсь сумнівної спадщини.
— Я не ображаюсь на жарти, пане Сатіапал! — спокійно відповів Калинніков, сідаючи в крісло. — Мушу додати також, що не цікавлюся прибутками з капіталу. Я приїхав до вас, як випадковий душоприкажчик небіжчика і представник справжнього спадкоємця — Радянського Союзу.
— А коли я відповім, що рукопис академіка Федоровського втрачено назавжди?
— Мені лишиться не повірити цьому і, коли будуть опубліковані хоч більш-менш значні наукові праці професора Сатіапала, оголосити в пресі правду про їхнє походження:
У відповідь Сатіапал зареготав:
— Любий професоре, чхати я хотів на всякі оголошення в пресі! А ви, бачу, продовжуєте свою політику шантажу! Дивуюсь, чому ви не назвалися цього разу академіком?
— А, це ви про ту нашу “наукову бесіду” в Стамбулі?.. Так, я зробив тоді велику помилку. Між іншим, в ті часи звання професора надали мені ті хворі, яких я, кочегар, рятував не так знаннями, як турботами. Можу додати, що саме стамбульський карантин і допоміг мені обрати професію, коли я по-справжньому взявся за навчання… Але ми відхилилися від теми, пане Сатіапал!
Сатіапал мовчав, дивлячись поверх голови співбесідника. Здавалось, він вирішував, що йому робити, і ніяк не міг дійти потрібного висновку.
— Ні, пане професоре, — сказав він зрештою. — Ви приїхали надто рано. Нічого я вам не дам, доки не визнаю за можливе оголосити результати експериментів на весь світ. Я не забув умови мого тестя. Наша спільна з ним наукова праця, справді, буде вперше опублікована в Росії. Але треба ще чимало попрацювати… А тепер лишається усунути одне непорозуміння. Ви, певне, гадаєте, що я обдурив вас у Стамбулі. Можливо. Але я був змушений це зробити, бо бачив, що ви не той, за кого себе видаєте.
— Так… Гм, так… — гмикнув Калинніков. — Власне, говорити більш нема чого.
Сатіапал спалахнув, але стримав гостру відповідь, яка просилася на язик.
— Ось погляньте! — він рвучко розкрив ящик стола і витяг стос книжок з численними закладками. Розгорнув одну з них. — Читайте!.. Страшна хронологія голоду в Індії… Починаючи з 1396 року, голод тривав понад десятиріччя і охопив усю південну Індію, де майже зовсім не лишилося населення. 1460, 1520, 1577 роки — голод. 1629–1630 роки — найсильніший з усіх відомих доти випадків голоду, який охопив увесь Декан. 1650, 1659, 1685 — голод. 1718, 1747, 1757, 1766, 1774, 1782 — голод. Нарешті, 1791–1792 роки. Читайте! Це був найсильніший голод в країні. В області мараттів він до цього часу відомий під назвою “Дагі Бара”, тобто “голод черепів”, через величезну кількість черепів, які біліли на дорогах країни в ці роки. Про дев’ятнадцяте сторіччя і наші часи не слід навіть говорити. Голод охоплює Індію кожних вісім-дев’ять років!.. А ось, читайте! — Сатіапал метнувся до шафи, витяг звідти й жбурнув на стіл пачку газет. — Останній голод тисяча дев’ятсот сорок третього року. Читайте! “Першого вересня 1943 року люди почали вмирати просто на вулицях, і їхні трупи терзали собаки та хижі птахи”… “На початку жовтня 1943 року маунд рису коштував сто п’ять рупій. А дівчат віком від трьох до дванадцяти літ їхні батьки продавали до будинків розпусти по ціні від 10 анн до двох рупій”… “В Калькутті, на вулиці Корнуеліс-стріт, у вересні валявся труп хлопчика, частково об’їдений собаками”… Нагадаю, що Калькутта — друге величиною місто Індії, а Корнуеліс-стріт — одна з головних вулиць… Ну?.. То невже ви гадаєте, пане професоре, що я, індієць, можу байдуже дивитися на страждання голодних?.. І кому потрібніше славетне відкриття академіка Федоровського — багатій Росії чи вбогій Індії?!
— Тому, — урвав його Калинніков, — хто може швидше втілити мрію в дійсність. А ваша країна не вбога, ні! Просто її грабують всі, кому охота.
Сатіапал зібрав і запхнув до шухляди книжки й газети.
— Припинимо розмову на цю тему, — сказав він похмуро. — Повторюю, що свій борг перед Росією сплачу. Та й годі… Чи не бажаєте ви, пане професоре, спочити? На нас з паном Лаптєвим чекають термінові справи.
Це був нічим не замаскований натяк на те, що аудієнцію слід вважати закінченою. Сатіапал навіть не запропонував Калиннікову ознайомитись хоча б з тим, що показував Лаптєву.
— Ні, пане Сатіапал, — з спокійною гідністю відповів Калинніков. — Я поїду додому. В свій час я мріяв про цю зустріч і уявляв її дещо іншою. Відрядження до Індії я сприйняв з радістю, бо знав, що ви тут. Але… Що ж — даруйте!
Професор вклонився і попрямував до виходу.
— Зачекайте, Михайле Петровичу, — сказав Лаптєв. — Я їду з вами.
Давно стримуване бажання вирвалося назовні. Він мало що зрозумів з цієї заплутаної історії, яка відбулась десь і колись, але образ Сатіапала остаточно втратив для доцента риси таємничої привабливості. Залишатися в цьому тоскному палаці Андрій не міг.
— Пане Сатіапал, ви дозволите мені оглянути хвору перед від’їздом?
— Прошу! — кинув Сатіапал і нахнюпившись вийшов з кімнати. Через кілька хвилин до Лаптєва підійшов служник і передав, що рані Марія чекає на російського лікаря.
Шлях до покоїв дружини Сатіапала Андрієві був відомий. Коли доцент ввійшов до кімнати, він, як і першого разу, насамперед побачив Майю, що сиділа поруч матері на ліжкові.
— Ідіть сюди, мій любий рятівнику! — хвора підвелась на ліжкові, і Майя підклала їй подушку під спину.
— Здрастуйте, Маріє Олександрівно! — весело привітався Лаптєв. — Сподіваюсь, ви почуваєте себе добре?
— Майже. Але це, мабуть, тимчасове явище. Людина, яка втратила смак до життя, навряд чи житиме довго.
Належало б заспокоїти хвору, розповісти їй якусь принагідну повчальну історію, але Андрій Лаптєв відчував, що все це зайве. Справді, що могло підтримувати отут цю жінку, яка так ніколи й не змогла, безперечно, знайти своє місце на чужині?
— Я вам дуже вдячна, пане Лаптєв. Але я просила б вас ще про одну послугу. Ви сьогодні виїжджаєте, так?.. То розкажіть мені щось про Росію…
Андрій похитав головою. Що він міг розповісти?.. Рідне й близьке йому було б для цієї жінки чужим і незрозумілим. Спогади тільки б роз’ятрили душу йому самому, бо чужина лишається чужиною.
— Ну, гаразд, — тихо сказала Марія Олександрівна. — Хай іншим разом. Адже ви будете до нас приїжджати?
Куточком ока, наче зовсім ненавмисне, Андрій позирнув на Майю. Дівчина хмурилась, чекаючи на його відповідь.
— Так, приїздитиму. Якщо випаде час і нагода.
— Приїжджайте. А щоб ви не забули нас, я подарую вам одну річ з дуже невідповідною, правду кажучи, назвою — “камінь самозабуття”.
Майя взяла із столика невелику лаковану скриньку і передала матері. Та відкрила кришку, і перед Лаптєвим блиснув на чорній оксамитовій подушечці великий блакитний, дбайливо відшліфований кристал у формі гранчастого пласкуватого диска.
— Це не коштовність. Ювеліри навряд чи заплатили б навіть вартість обробки цього кристалу. Але це — одна з найцінніших речей роду Сатіапалів. Кожна мати передає цей кристал дружині свого старшого сина в день їхнього весілля. Подарунок не можна назвати щасливим: свою назву він дістав тому, що коли чоловік розлюбить дружину, їй лишиться тільки дивитися у цей кристал і згадувати минуле. Слід визнати, що цей камінь частково допомагає людині забути своє горе. Я знаю: самогіпноз, нічого неприродного. Але й я колись годинами дивилась у мінливу синизну оцих граней і бачила те, що втратила безповоротно… Камінь по праву належав Андрієві, моєму синові, — вірніше, його майбутній дружині. Тепер я дарую його вам.