Поки що лікувалися тільки мужчини. Вперше подолавши острах, вони почали звертатися до радянських лікарів охоче. А жінки вперто відмовлялися від медичної допомоги і, навіть вмираючи, тяглися до невігласів-жерців.
На жаль, у складі експедиції не було жодної жінки. Професор Калинніков з дня на день чекав приїзду своєї дружини-терапевта та її подруги-хірурга, справедливо вважаючи, що жінкам легше знайти шлях до сердець затурканих, темних істот. Проте приїзд жінок відкладався через ряд обставин, тому Калинніков зрадів, коли з’явилась дочка Сатіапала. йому здавалося, що Майя допоможе перемогти недовіру жіночої частини населення.
Кілька перших спроб нічого не дали. Хворі індійки не припускали, що молода дівчина може зарадити лихові, врятувати їх від хвороб.
Та ось до табору прийшов старик-мусульманин, якого незадовго перед тим було вилікувано від тропічної малярії. Старий благав урятувати його дружину або хоч допомогти їй спокійно вмерти. Він поставив лише єдину умову: щоб його дружину лікували в нього вдома, потай, і щоб лікарем була жінка.
З розповіді старого можна було гадати, що у хворої гостре запалення апендициту, а може й щось гірше.
Калинніков на мить завагався. Од результату першої операції залежить дуже багато. Чи має ж він право доручити її незнайомій, по суті, дівчині?.. Професор викликав Лаптєва і поділився з ним своїми сумнівами.
Що міг відповісти Андрій?.. Він вірив Майї не тільки як любимій людині, а й як хірургові. Він бачив ЇЇ “а операціях і переконався, що, незважаючи на свою молодість, вона вже має неабиякий досвід. Але тут не було місця для суб’єктивності. Нещасливий випадок, одне з численних несподіваних ускладнень — і смерть пацієнтки впаде на всю експедицію. До того ж, оперувати доведеться в найважчих, майже неможливих умовах. Та все одно зважитися треба.
— Можна! — сказав Андрій і притиснув кулаком стіл, ніби придушуючи рештки сумніву.
— Гаразд, — відповів Калинніков. — Підете з нею. Може, ви станете їй в пригоді хоча б порадою.
І ось вони удвох з Майєю йдуть в абсолютній темряві слідом за стариком-мусульманином. Навіть не йдуть, а скрадаються, бо старий на кожний необережний крок відповідає благальним зойком. Він хоче обдурити не тільки Аллаха, а й своїх односельчан, сподіваючись і жінку врятувати, і осуду не стягти на себе.
Подорож важка і неприємна — старий навмисне накидає гаку, вибираючи найглухіші стежки.
В руках у Андрія скринька з хірургічними інструментами, на спині — важкий акумулятор і велика переносна лампа. Повні руки і в Майї: адже невідомо, які будуть потрібні ліки та прилади. Про всяк випадок доводиться нести з собою стільки, що вистачило б на обладнання невеликої амбулаторії.
Темна ніч. Виття шакалів. Таємничий шерех вітру в гущавині. Легеньке шарудіння кроків по сухій траві…
Є невимовна, неповторна краса отакої подорожі вночі поруч коханої людини. Може, й добре, що старик-мусульманин заважає промовити бодай слово. Отак іти мовчки, відчувати лікоть хорошого, сильного, який може захистити в разі потреби, — хіба це не найкраще в світі?!
Ні, Майя не хвилюється, — ні от стілечки! Хай апендицит, хай навіть що-небудь далеко складніше, — вона впорається з завданням і проведе операцію так, що їй ніхто нічого не закине. Вона чудово розуміє, як хвилюватиметься за неї Андрій, та й професор Калинніков, цей суворий зовні, але насправді милий і лагідний чоловік, не спатиме, аж доки дістане звістку, що все гаразд… Вона мусить виправдати його довір’я і виправдає!
І ось Майя лишилася одна в хатині мусульманина. Старий дозволив Лаптєву тільки встановити акумулятор та лампу, а потім попросив його геть. Дівчина неуважно озирала майже порожню кімнату, — одне з тих приміщень, які цілком виразно свідчать про скромні достатки хазяїнів, — і прислухалась до стогону та уривчастого шепотіння, що долинали з сусідньої кімнати.
— Баб, я хочу бачити хвору! — голосно промовила дівчина, втрачаючи терпець.
— Зараз, мем-сагіб, зараз! — почувся голос старика, а слідом за тим — глухий ляпас і приглушений зойк.
На порозі з’явився мусульманин. Він тягнув за руку молоду дівчину, навіть дівчинку. Обличчя в неї було перекривлене від болю, чорні очі сповнилися смертельною тоскнотою.
— Іди, іди! — старий ще раз смикнув дружину за руку і підштовхнув ззаду кулаком. — Мем-сагіб тобі допоможе!
— Роздягайся, кхокі, — співчутливо сказала Майя. Вона назвала цю молоду жінку пестливо, але та й справді скидалась на дитину, на маленьку дівчинку — “кхокі”. Ох, не виконувався закон, що дівчина не може вийти заміж раніше як у чотирнадцять років! Та їй і зараз, певне, ще немає й дванадцяти!
— Не бійся, кхокі, я тобі допоможу!
Старанний огляд хворої ствердив, що в неї апендицит.
— Треба робити операцію, — неголосно сказала Майя. — Баб, негайно розпаліть вогонь і закип’ятіть відро води.
Старий похнюпився й вийшов. Здавалось, збігла ціла вічність, доки він повернувся, несучи кип’яток.
Майя якнайстаранніше вимила руки, приготувала хвору і вигнала старого геть. Тепер вона лишилася наодинці з хворою, наодинці з хворобою, яку треба подолати за всяку ціну.
Хвора вже не пручалася й не стогнала. Тільки дрібні краплинки поту виступили в неї на крилах носа та безвільно, в німому зойкові, напіводкрилися спраглі, ще по-дитячому пухлі губи.
— Все буде гаразд, кхокі… — умовляла її Майя, готуючи маску для наркозу. — Зараз ти заснеш і навіть не відчуватимеш болю…
Але хвора не вірила, ні! Вона готувалася до смерті і мовчала, не зводячи ненависного погляду з тієї, кого вважала за свою губительку. І цей погляд врізався в душу Майї назавжди.
За звичайних умов навіть найпростішу операцію проводять два а то й три чоловіки — хірург, асистент та наркотизатор. А тут Майї довелося все робити самій.
Операція була, як і всяка операція, не дуже складна, не дуже легка. Звісно, коли б старий не зволікав до вечора, для хворої було б краще: апендицит треба видаляти якнайшвидше. Але й тепер ще не пізно.
Майя чула під вікном кроки Андрія, його нервове покашлювання. Любий, він так хвилюється! А хвилюватися й нема чого. Яке щастя, що в цієї дівчинки апендицит, а не перитоніт, наприклад!
Майя була така певна щасливого кінця, що аж загадала: якщо все скінчиться гаразд, вона стане дружиною Андрія. Дівчина хотіла цього, і це надавало їй нових сил, рішучості, впевненості.
Їй пригадався інший вечір, — той, коли Андрій зумів підкорити Самума і вперше постав перед нею втіленням сили й енергії. Вона теж тоді загадувала — але хіба можна порівняти оці два вечори? Тоді Майя була просто дитиною, незважаючи на свої двадцять два роки. Тепер вона покохала і пізнала ціну самопожертви в ім’я кохання.
“Ти повинна одужати, кхокі!” — просила, переконувала, наказувала Майя, а її пальці тим часом звично робили своє, видаляючи пошкоджене, зашиваючи розрізане. І коли на шов лягла остання скобка, Майя зітхнула з полегшенням.
— Заходьте, баб! — гукнула вона старого. — Ваша дружина майже здорова. Вона незабаром прокинеться. Я лишатимусь біля неї, аж доки її стан буде цілком задовільним.
— Дякую, мем-сагіб, дякую! — старий був розчулений. — Не треба, ні! Мем-сагіб втомилась, вона повинна спочити…
— Нічого, я спочину завтра!
Досі розмова точилась на англійській мові, якою тільки й володіли дехто з росіян. Але індієць так перекручував слова, що Майя вирішила перейти на рідну мову.
— О, — здивувався старий, — мем-сагіб знає хінді? Та ще й так добре, ніби жила в Бенгалії багато років?
— Я й жила тут, баб! — з посмішкою відповіла Майя. — Мій батько — індієць. Я дочка раджі Сатіапала.
Ще не закінчивши фразу, вона побачила, як старик заблимав очима, відсахнувся і, схопившись руками за голову, схилився до стінки.
— Вам погано, баб? — стурбовано запитала дівчина.
А той у відповідь люто смикнувся, простягнув палець до дверей і зашипів:
— Чому не сказала раніше?! Чому не сказала?!.. Геть звідси! І знай, що кров моєї дружини впаде на голову тобі, і твоїм дітям, і твоїм внукам, і правнукам, аж до десятого коліна!
Дівчина нічого не розуміла. Вона спробувала ще раз заспокоїти старого, але той сахався і все повторював своє “геть!”.
Ледве не плачучи, Майя вибігла з кімнати. На ґанку її зустрів Андрій.
— Що сталося, Майю?.. Чому хазяїн репетує?.. Хвора померла?
В його голосі було стільки турботи, стільки тривоги, що Майя ледве стримала бажання припасти до грудей коханому.
— Ні, ні! Мені здається, все гаразд. Але старик… Я не знаю, чого він хоче. Підіть до нього, умовте… Треба ж комусь лишитися біля хворої…
Андрій попрямував до халупи, але старий зустрів його на порозі невиразними вигуками, погрозами, прокльонами. Можна було зрозуміти тільки одне: мусульманин наляканий тим, що операцію його дружині робила зовсім не росіянка, як він гадав, а індійка.
Даремно Лаптєв доводив, що присутність лікаря просто необхідна і що хвора без кваліфікованого нагляду може загинути. Старий був непохитний, і довелося піти ні з чим.
Андрій з Майєю поверталися до табору аж на світанку.
Рожевіло небо. Прокидалися пташки. Неквапно й потужно дихала земля, вбираючи в себе життєдайну прохолоду перед задушливим днем.
Потім спалахнули хмарки над обрієм. Засяяло, пофарбувалося в золотаві життєрадісні кольори все довкола: і ліс, і ріка, і вкрита білою порохнявою дорога.
В таку годину тільки б радіти з життя, мріяти й сподіватися, упиваючись сонячним промінням ранку, ніжного, як юність.
Але Майя і Андрій ішли мовчки, сумовито, повні тоскних передчуттів та того незадоволення, що завжди йде в парі з невдачею.
Лаптєв одразу ж доповів Калиннікову про операцію та про дивну поведінку старика-мусульманина,
Калинніков наморщив лоба, зітхнув:
— Кепсько!.. Я забув вас попередити, Андрію: зараз у Індії загострилася боротьба між індусами, тобто брахманістами, і мусульманами. Ми припустилися великої помилки. Якщо хвора помре, ніхто з мусульманів ніколи більш не прийде до нас. А тут їх більше як шістдесят процентів.
…Надвечір другого дня прибіг старик-мусульманин і, рвучи на собі волосся, закричав, що його дружина помирає.
Розділ XVIII
ВІЧ-НА-ВІЧ ІЗ СМЕРТЮ
То були пишні похорони — найпишніші на всю округу вперше за багато років. Усі — від останнього золотарі з касти шудра аж до пихатих брахманів — повинні були побачити, які статки має П’яришонгкор Чаттопадхайя, — син, внук і правнук писаря з касти кайоста, а тепер — багатий землевласник, заміндар.
Над смертним ложем молодої дружини заміндара цілу добу мимрив мантри з священних книг найголовніший жрець, пурохіт. Йому допомагали п’ятдесят брахманів, які вважали за свій обов’язок насамперед якнайбільше з’їсти на честь померлої. Похоронне вогнище було складене тільки з сандалового дерева, разом з запашним димом якого мало розвіятися й бренне тіло дружини заміндара, щоб її дух пізніше втілився в іншій подобі та перейшов до вищої касти. Брахмани запевняли, що так і станеться, бо П’яришонгкор Чаттопадхайя вславився своїм праведним життям та невсипущим додержанням кастових звичаїв і законів.
Зводиться догори запашний сандаловий дим, несе його вітер ген далеко, — аж до Навабганджа, до халупи старого мусульманина Ойяма, просочується в кімнату, потрапляє в ніздрі молодої жінки, майже дитини, яка, розметавшись, лежить на благенькому килимі і, марячи, кличе маму, — ту, яка завжди допомагає…
Але ні, не допоможе й матір! Вона сидить ось тут, поруч, і з її запалених очей уже не ллються й сльози. А дим сандалового дерева лоскоче їй ніздрі, дратує й радує: ага, кляті індуси, зазнали й ви лиха!.. Паліть, невірні, своїх дітей, паліть! Вогнем розвіяне — не втілиться в живому, не сподівайтесь!.. Паліть, паліть, — коли б не згоріли й ви самі!
Так думає стара жінка, яка майже втратила глузд з горя і ладна проклясти весь світ за те, що вмирає її дочка. Так думає і старий Ойям — повновладний власник своєї молодої дружини. А біля ліжка хворої сидить товстий брудний мулла, мимрить вірші з корану і час од часу вигукує писклявим голосом скопця:
— Дивіться, люди!.. Дивіться, правовірні!.. Індуси вирішили винищити усіх мусульман!.. Найзапашнішу квітку нашого селища підтято ножем поганської дівки!.. Лихо нам, лихо!
Мулла кричить так, щоб було чути надворі, де під вікнами халупи юрмляться мусульмани. І його слова падають на відповідний грунт: протягом багатьох сторіч триває глуха ворожнеча між індусами та мусульманами в Індії, і цю ворожнечу повсякчас хтось роздмухує.
Жили-були в Навабганджі дві подруги — Кончонмала й Кушум. Перша — багатша, друга — бідніша. Та — індуска, ця — мусульманка. Для них не існувало спірних питань релігії та економіки; вони любили одна одну і заприсяглися не розлучатися ніколи.
Їх розлучили, коли їм минуло по дванадцять років. Кончонмала вийшла заміж, — а вірніше, ії “віддали в дім свекра”, як кажуть в Бенгалії, — за багатія П’яришонгкора, а Кушум дісталася старому Ойямові. І пішли подруги різними шляхами.
П’яришонгкор втовкмачував дружині, що мусульмани— лихварі й мерзотники, огидні й брудні нечестивці, які проливають кров священних корів і не вірять в переселення душ. Старий Ойям доводив, що індуси злодії й грабіжники, поганці, що можуть обожествити навіть свиню. Щонайменша різниця в релігійних обрядах та звичаях давала обом привід для цілого ряду обвинувачень та прокльонів. І ні Ойям, ні П’яришоигкор не були здатні проаналізувати, чому ж, власне, вони ворогують?
Кілька сот років тому, за імперії Великих Моголів, мусульмани посіли в Індії панівне становище і таки й справді добряче насолили індусам. Ота імперія впала прахом; вже давно Індію грабує Англія, а індійці й досі не об’єдналися проти спільного ворога, бо їм не дають цього зробити.
День при дні нацьковували Ойям та П’яришонгкор своїх дружин одну проти одної, і хто знає, чи не стали б з часом любі подруги найзапеклішими ворогами… Але їм судилася інша доля.
Подруги захворіли майже одночасно. Кончонмала загинула: в неї був дифтерит, а доброчесний заміндар замість лікаря викликав жерця. Кушум мала всі шанси на одужання: операцію було зроблено кваліфіковано, з дотриманням всіх запобіжних заходів. Але, залишена з волі свого чоловіка напризволяще, хвора в момент пробудження від наркозу пошкодила собі в нестямі рану, а кашель та блювання зірвали їй внутрішні шви. В жінки почався сепсис, який неминуче вів до трагічного кінця.
Охопивши голову руками, сидить біля ліжка дружини старий Ойям і з тупим одчаєм намагається збагнути, за що ж саме карає його Аллах?
Може, за те, що звернувся до російських лікарів?.. Але ж Кушум була хвора вже й тоді… Не один з мусульманів звертався до них, і ніхто не вмер… Лихо накликала дочка Сатіапала, ясно… А що, як запросити росіянина? Аллах пробачить таку свавільність; адже лікарі тільки виконають його волю… Хай прийде лікар, хай!
Отак умовляв себе старий Ойям і, нарешті, умовив. Він любив свою дружину гіркою й пожадливою останньою любов’ю старика і в ім’я цього може й не дуже високого, але сильного почуття міг зважитись на все.
Не кажучи нікому ані слова, він тихенько вибрався з халупи та й подався до табору росіян.
Вже з вигляду старого Лаптєв зрозумів, що трапилось лихо. Калиннікова не було; він мав ось-ось приїхати, але доцент не став чекати. Через якихось п’ять хвилин він разом з Ойямом вже прямував дорогою через ліс.
Старий мусульманин трохи заспокоївся. Тепер, коли він поклав турботу про здоров’я своєї дружини на лікаря і дещо приспав сумніви в правильності обраного рішення, йому вже почало здаватися, що все скінчиться гаразд.
Андрій Лаптєв тамував у собі тоскний неспокій. Він не бачив у очі дружини Ойяма, не знав, по суті, як проводилась операція та який стан у хворої зараз. Смерть людини з вини хірурга неприпустима взагалі, а за цих обставин призведе ще й до дуже неприємних ускладнень. Темні люди не зрозуміють, що лікар не винний. Вони вимагатимуть одного — врятувати хвору. Отже, відповідальність за життя людини лежить на ньому. Але хвилюватися завчасно — не варто. Надія ще не втрачена: є чудесний препарат, пеніцилін, який зможе подолати страшну хворобу.