Найгірше, що вся ця історія пов’язана з Майєю… Люба, хороша, вона зовсім розчавлена лихом…
Кілька хвилин тому Андрій забіг повідомити її, що йде рятувати хвору. Дівчина не почула його кроків; вона плакала, сховавши голову в подушку.
Гострий біль пронизав серце Андрієві. Хотілося притиснути до грудей кохану, осушити її сльози поцілунком, втішити. Але він тільки постояв на порозі, та й пішов. А тепер у нього перед очима стоять вузенькі дівочі плечі, які скорботно здригаються в беззвучному риданні.
Здавалося б, слабкодухість та безпорадність ніколи не викличуть схиляння та поваги. А от чомусь саме у хвилини розгубленості й розпачу Майя стала Андрієві ще ближчою, ще дорожчою.
— Сагібе, не треба йти далі… — почувся голос старого Ойяма, і Лаптєв отямився.
Біля халупи мусульманина відбувалося щось схоже на мітинг. Кілька десятків людей вимахували руками, галасували, перебиваючи одне одного. Слів не було чути, — все зливалося в суцільне гудіння, погрозливе, як голос розбурханого рою.
— Чого треба цим людям?
— Не знаю, сагібе… — тоскно відповів старий. — Може, Кушум померла?
— Ходімте швидше.
До садиби старого Ойяма лишалося кроків із сто, коли на ґанок будинку вибіг товстий безбородий чолов’яга. Він щось вигукнув, махнув рукою, і весь натовп миттю обернувся в бік дороги. Запала тиша.
Лаптєв мимохіть прискорив ходу. Як завжди, він ішов назустріч небезпеці навально, не намагаючись відтягти неприємної хвилини. А в оцьому наближенні одинака до юрби й справді приємного було мало. Зловісна мовчанка людей, які щойно галасували та розмахували руками, скидалася на безмовність порохового склепу, до якого бікфордовим шнуром біжить вогник. Хто міг би поручитися, що екзальтований натовп не кинеться на чужинця-лікаря? Неграмотним, затурканим людям, певне, здається, що вони протистоять лихові, і ця переконаність надає їм одностайності, здатності за першим знаком вчинити злочин в ім’я уявної справедливості. Такому фанатизмові можна протипоставити лише віру в свою правоту, — правоту лікаря і радянської людини.
Коли вже йти — то напролом. Андрій вибрав очима одного з мусульман, який зиркав на нього найлютіше, і пішов прямо на нього. То був гідний противник, молодий, високий, широкоплечий, з кулаками, як молоти.
Величезна енергія м’язів велетня, збуджена мозком, вирувала, шукаючи виходу; налиті кров’ю очі вп’ялися в чужинця. А той ішов на нього спокійно, немов не помічаючи небезпеки, і, зупинившись за крок, сказав:
— Дайте пройти.
Юнак не поворухнувся. Тоді Лаптєв глузливо похитав головою:
— Дурню, забери геть кулаки. Ти можеш мене забити ненароком, а на мене чекає хвора.
Велетень не розумів російської мови. Він шукав в інтонаціях голосу противника погроз, лайки чи ще чогось, що дало б привід для наступу, але російський лікар тільки усміхався з співчутливою вищістю, як посміхаються дорослі до пустунів-хлоп’ят. І велетень чомусь відчув себе отаким пустуном, що наколобродив і ладний загладити свою провину. Він навіть поворухнувся, щоб поступитися, але ззаду, з ґанку, долетіла писклява команда, а слідом за нею зчинився страшенний гармидер.
Коли б не втручання мулли, все обійшлося б, мабуть, гаразд. Люди були приголомшені несподіваним поворотом подій, вражені рішучістю росіянина, який не побоявся піти один проти всіх. В ту мить, коли найсильніший з них визнав себе переможеним, юрба втратила перевагу вищості над мужнім одинаком. Тепер його ніхто не зачепив би й пальцем. Зате гнів людей упав на Ойяма.
Юнак-мусульманин схопив старого за комір і підняв високо у повітря. Ойям щось кричав, але його лемент тонув у загальному галасі.
— Стійте! — вигукнув англійською мовою Андрій. Його ніхто не почув. І тоді він, як колись у дитинстві, заклав чотири пальці в рот і свиснув так, що аж у вухах залящало. — Стійте, кажу вам! Ну?
Люди оберталися на зухвалий посвист, замовкав гармидер, опускалися кулаки.
— Чого вам треба від старого?.. Пустіть його!.. — Лаптєв підійшов до велетня і поклав йому руку на плече. — Скажи, коли б це помирала твоя дружина, чи не зробив би ти все, щоб її врятувати?
Зизим оком позирнув на нього велетень, але таки випустив старого. Потім сказав злісно:
— Це моя сестра, сагібе!.. Якщо вона загине, слідом за нею піде й Ойям!
— Вона житиме! — твердо сказав Андрій. — Я її врятую.
— А якщо не врятуєте?.. — тихо, погрозливо запитав велетень.
— Ну, тоді… я відповідатиму за її смерть замість старого Ойяма. Згода?
Лаптєв простягнув правицю, але мусульманин її не взяв, а тільки мовчки хитнув головою і попростував до халупи.
Розчепіривши руки і загородивши собою двері, щось зарепетував товстий мулла. Велетень легеньким рухом одсунув його вбік і пропустив Лаптєва в сіни.
— Зачекайте трохи, сагібе…
Він пішов до кімнати; заговорив швидко й гнівно, відповідаючи на плач та вигуки якоїсь жінки, а потім гукнув:
— Заходьте, сагібе!
Ледве стримуючи нервовий дрож, Лаптєв підбіг до хворої. Жива!
Дівчатко аж пашіло жаром. Спраглі чорні губи її розкрилися, груди дихали так, ніби в кімнаті невистачало повітря, серце колотилося з останніх сил — метушливо й слабко. Кепсько, навіть дуже кепсько.
Доцент ввів хворій пеніцилін і схилився над нею, тривожно вдивляючись в риси її обличчя. Треба пильнувати та пильнувати: майже кожні ліки — отрута, яка часом здатна вбити не тільки збудників хвороби, а й хворого.
Здавалося, наче йдеться до цього. З обличчя хворої почали збігати фарби, конвульсивно затремтіли м’язи, розкрилися й закотилися невидющі очі.
— Камфору!.. — пошепки скомандував сам собі доцент.
Камфора не допомагала. Марними були й інші звичайні засоби: знесилений організм не витримував різкого струсу нервової системи; наближався кінець.
Майже в розпачі Андрій поклав шприц і відійшов до вікна, аби не бачити ненависного погляду брата помираючої. Ні, Лаптєва не лякали погрози мусульманина. Далеко страшнішими були докори власного сумління, визнання безсилля перед смертю. Людина помирає, а він, лікар, нічим не може зарадити.
За вікном швидко сутеніло. Запливало кров’ю небо, віщуючи вітер. Курною дорогою неквапно чапав буйвол, ліниво одмахуючись хвостом від комах. Заверещали цикади. Десь брязнуло щось металеве.
Зір Андрія чіплявся за не варті уваги дрібниці, вухо ловило звуки, які вже стали звичними, і все це тільки для того, щоб відвернути увагу від дуже важкого, дуже неприємного.
Буйвол звернув праворуч, смикнув на ходу листя з куща і зупинився біля халупи, яка, коли судити з її розмірів, належала якомусь багатієві.
З халупи вийшли двоє. Одного Андрій впізнав одразу: то був товстий мулла. Другий дуже нагадував коюсь знайомого, але пам’ять не могла встановити, кого саме.
Відстань проковтнула дрібні деталі облич. Андрій тільки бачив, що мулла запобігливо метушиться навколо низенького худорлявого чоловіка в чалмі, а той поважно відповідає, супроводжуючи слова скупими жестами. Ось він обернувся обличчям до халупи старого Ойяма і характерним жестом показав, як роблять укол.
— Хінчінбрук! — прошепотів Андрій.
Це була тільки гадка, неймовірне, безпідставне припущення, але саме неймовірність такого збігу зміцнила певність Лаптєва в тому, що перед ним стоїть той, хто одного разу вже трапився на шляху.
— Послухайте, любий, що ото за людина?
Брат хворої зрушив з місця і повільно підійшов до вікна. Мусульманин дивився не туди, куди вказував Лаптєв, а на нього самого, і цей погляд не віщував добра: Кушум помирає, а російський лікар, мов кумця-плетуха, позирає, що діється на вулиці.
— Скажіть, а то не англієць часом?
Худорлявий повторив свій рух. Укол, потім різкий помах руки, яка наче перекреслила і викинула геть чиєсь життя. Так принаймні здалося Лаптєву, і він уже з цілковитою певністю повторив:
— Майкл Хінчінбрук!
Дивна властивість людської пам’яті! Вона інколи підсуває найневідповідніші спогади тільки тому, що яскраво проступила якась неістотна деталь і нагадала минуле. Ось і зараз: Лаптєв, дивлячись на того, хто скидався на англійського шпигуна, пригадав зовсім не маєток Сатіапала, а звільнене від японських окупантів містечко в Маньчжурії восени минулого року, напівзруйновану фанзу і старого лікаря-китайця.
Немилосердно перекручуючи російські слова, китаєць урочисто з’ясовує Лаптєву старовинну методику лікування уколами та припіканнями, вказує на бронзовому муляжі тіла людини, де треба шукати “життєві точки”, пояснює, як та коли колоти, щоб вилікувати хворого від тієї чи іншої хвороби.
Розповідь старого китайця дуже скидається на байку для малих діточок; після цілоденного походу Андрієві нестерпно хочеться спати, але елементарна ввічливість змушує його слухати з підкресленою увагою. І пам’ять дещо схоплює, — мимохіть, просто так, як запам’ятовуються обличчя й цифри, звуки й відчуття. А потім лікар-китаєць допомагає Лаптєву в госпіталі і творить справжні чудеса своїми уколами: нез’ясовні, безглузді з точки зору сучасної медицини дії рятують життя тим, які були приречені на смерть…
Думки блискавичні. Всі ці спогади перебігли в мозку Андрія Лаптєва за якусь мить і наштовхнули на рішення: треба негайно зробити помираючій уколи. Можливості наукової медицини вичерпані, то чи не допоможуть емпіричні методи народної медицини Китаю?
Андрій кинувся до хворої. За приписом старого лікаря-китайця, в разі шоку треба колоти срібною голкою. Такої, безумовно, немає. Хай буде звичайна, стерильна, од шприца. Але куди ж колоти?
Лаптєв на мить заплющив очі, і перед ним постав бронзовий муляж з численними отворами. Лікар-китаєць розповідав, що той, хто складає іспит на звання лікаря, мусить безпомилково проткнути голкою кожен з замазаних смолою отворів у муляжі, щоб звідти бризнула червона рідина, яка імітує кров… Боронь боже схибити хоч на міліметр!
Мабуть, з точки зору китайських народних лікарів Андрій Лаптєв у ці секунди творив щось неймовірне, неприпустиме. І голка була не такою, як приписувалось, і “життєві точки” на бронзовому муляжі не збіглися б з тими плямами, які лишала голка шприца на тілі хворої, і рухам доцента бракувало впевненості. Однак за своїм наслідком ці дії давали те, що потрібно: металева голка подразнювала нервові вузли, викликала зрушення в організмі, на який медикаменти вже не діяли.
Лаптєв штрикав і штрикав голкою, а над ним, роззявивши рота, стояв брат хворої. Він позирав на лікаря з повагою і острахом: незрозумілі дії росіянина, його заклопотаний вигляд, рясний піт на чолі давали надію сподіватися на неможливе, а водночас примушували замислюватися, чи не збожеволів він часом?
Хвора на уколи не реагувала. Навіть кров не хотіла виходити з шкіри, що стала цупкою й сухою. Сподівання не справджувалися.
Начеб слід було вже й кинути марну справу. Але Лаптєв усе ще чіплявся за єдиний шанс врятувати життя людини. І ось він почав помічати, що в стані хворої сталося якесь ще нечітко виражене зрушення.
Легесенькими півтінями на обличчя почали напливати фарби. Ледь помітно здригнувся проткнутий голкою м’яз. Хрипкий стогін зірвався з уст жінки.
Стогін!.. Цей вияв болю й страждання був зараз схожий на перший зойк немовляти: життя вступало в свої права, — з його болями й радощами, відчуттями й пориваннями.
Андрій випростався, витер піт і веселими задерикуватими очима позирнув на брата хворої:
— Ну?
Той знітився, не знаючи, чи радіти, чи пробачитись. Доля Кушум лишалася для нього ще неясною; він тільки бачив, що росіянин дуже задоволений.
— Як тебе звуть, друже? — Хакім, пане лікарю.
— Будеш мене вбивати?
Хакім промовчав, а Лаптєв знову схилився над хворою. Радіти рано; відбито тільки першу атаку смерті, а скільки ще буде таких наступів?!
— Сагібе, то був мулла і якийсь незнайомий.
— Незнайомий?.. — Андрій підвів голову і замислився. — Слухай, Хакіме, чи ти не можеш дізнатися, хто він такий?.. Стривай, не зараз… І — ще одно. Якщо ти не хочеш, щоб загинула твоя сестра — пильнуй! Не підпускай нікого до хати, не бери води з колодязя, плодів з городу. Все це носитимеш з нашого табору, зрозумів?
— Зрозумів, сагібе. То… англієць?
— Мені здається, так… — обережно відповів Лаптєв.
Люто спалахнули очі в Хакіма, стиснулися могутні кулаки. Він вийшов з халупи і повернувся аж за годину.
— Його ніхто не знає, сагібе. Кажуть, що то — моулеві, вчений-богослов. Він уже поїхав.
Андрій нічого не сказав. Хакім потупцював і вийшов геть.
Цілу ніч він кружляв навколо халупи, придивляючись до мерехтливих нічних тіней та прислухаючись до шерехів у лісі. І всю ніч його серце краяв стогін сестри, який долітав з халупи старого Ойяма.
Розділ XIX
ДРАКОН ПОКАЗУЄ ЗУБИ
— Ні, ні, я вас не пущу. Зважте самі: фанатична юрба, підбурена провокаторами, може накинутися на вас і розтерзати. Постраждаєте не тільки ви. Ваша смерть спричиниться до страшної різанини. Ви чули сьогоднішнє повідомлення?.. В Калькутті почалися взаємні погроми між мусульманами й індусами; гинуть сотні людей… Невже ви хочете загинути самі й потягти за собою ще багатьох?
— А якщо загине він?.. — тихо запитала Майя.
— Андрій?.. Ні, не загине! — гордо відповів Калинніков. — Це така людина, що…
— А коли хвора помре?
— Ну, то… — Калинніков потер чоло і роздратовано поморщився. — Навіщо такі похмурі прогнози?
— Пане професоре, я вважаю себе за лікаря, і мене вчили дивитися правді в вічі.
— Міс Майю, облишмо цю розмову. Слово честі, це ні до чого! Запевняю вас, все закінчиться гаразд.
— То дайте мені машину, я поїду додому. У мого батька є ліки проти сепсису, які діють краще за пеніцилін.
— Боронь боже! Вас можуть перехопити. До того ж, вільної машини немає.
Майя докірливо похитала головою:
— А ваш “вілліс”? його відремонтовано тільки вчора, а ви без нього обходились цілком вільно.
— Не можна, Майю. Ні.
— Пробачте.
Дівчина гордо піднесла голову і вийшла з намету. Калинніков зітхнув і сів до столу.
Побоювання дівчини були небезпідставними. Хто знає, що станеться, коли хвора й справді помре?.. В Індії назрівають великі й гіркі події, і невідомо, чим вони скінчаться.
Кожному, хто хоч сяк-так міг мислити, було ясно, кому потрібна релігійна ворожнеча серед індійців. Англійці добре засвоїли принцип “поділяй і володарюй”. Нині, після закінчення другої світової війни, коли Азія випростує плечі, скидаючи колонізаторів, індійці готуються дати чоботом під зад тим, хто ссав кров з країни протягом сторіч. Імперіалісти хочуть розбити могутній потік народного гніву на два, зіштовхнути їх одне з одним і втихомирити, бодай ціною загибелі сотень тисяч людей… Андрієві й справді може бути скрутно. Але чим йому допомогти?
Вже кілька разів Калинніков поривався на допомогу тому, кого полюбив за непримиренну відвертість, за гідну похвали впертість та наполегливість, однак усвідомлював, що це ні до чого, і знову сідав за стіл, щоб позирати щохвилини на годинник та чекати зведень із “спостережного пункту”.
Немов на війні, один із санітарів з біноклем в руках сидів на дереві і доповідав про все, що діялось на подвір’ї старого Ойяма. Був момент, коли в таборі зчинили тривогу і вже хапались за зброю. Калинніков присоромив надто войовничих медиків. Тепер становище начебто покращало: натовп розійшовся, гармидеру не чути. І тільки Андрій Лаптєв лишився віч-на-віч із смертю. Що ж то він робить зараз?..
Роздум Калиннікова урвало неголосне гурчання автомобільного мотора, а слідом за тим переляканий голос чергового:
— Товаришу професоре!.. Товаришу професоре!
Калинніков вибіг з намету:
— Що сталося?
— Украли!.. “Вілліс” украли!.. Я стою, коли це…
— Заспокойтесь. Ніхто його не крав. То міс Майя з мого дозволу поїхала додому. Вона просто забула вас попередити.
Калинніков глянув услід машині. Вона, підстрибуючи на вибоях, з шаленою швидкістю мчала дорогою до греблі. В сутінках проміння фар то черкало по землі, то дерлося вгору, аж до хмар.
— Розіб’ється бісова дівчина! — захоплено сказав професор. На мить йому на серці стало тепло й гарно, немов зустрівся він знову із своїми юними роками та й привітав їх, як любих друзів.