— Поки йде залицяння, його не чіпатимуть. Кара прийде тоді, коли блуд звершиться.
— Хто і як каратиме? — спитав Созонт.
— Сам себе, — мовив Теодорит. — З острова має піти геть, тобто пущений буде перейти Око Прірви. Коли перейде, його щастя, коли, ж ні, прийме покару. Каратимемо не ми, а Господь.
— Ваші слова чіткі і все роз'яснюють, — сказав Созонт. — Не маю жодних підстав вам не вірити.
— Тоді перейдімо до того, ради чого прийшли, — сказав Антоній. — А прийшли оповісти тобі, брате Созонте, для писання твого, що знаємо про святого Микиту. Чи записуватимеш, чи візьмеш у пам'ять?
— Все досі оповіджене записую, — сказав Созонт, вий маючи оправлену в шкіру книжицю, — хоч не все почуте записати встиг. Прочитати вам?
— Ні, — мовив Антоній. — Перекажи тобою освоєне.
— Гаразд, — озвався Созонт. — Про дитинство та юність у Черняхові, про пробуття в Жидачівському монастирі, про життя в криниці і на горі, про відхід на цей острів і стояння на стовпі — це житійні теми, вони в мене записані. Тепер про чуда: про спитування, про підступ диявола, про матір святого Катерину, про здобуття солодкої води з болота; про жінку, що випила з водою змію, про змія-полоза, який поранив собі око; про лань, яку вбили паломники, — тут ще не все мною записане. Сам я був свідком двох чуд: загибель нашого співподорожанина Кузьми, який не виявив віри у святого Микиту; смерть, а перед цим розкаяння розбійника; пророцтва святого про голод та моровицю й сарану. Оце і все.
Микитині учні слухали перелік з посиленою увагою.
— Теми розклав ти добре, але недостатньо, — сказав Теодорит, — бо знаєш не все. Отже, коли твоя згода, розпалимо тут, біля вас, вогонь, і хай кожен із учнів святого, окрім мене — я своє оповів, — розкаже по одному чуду святого Микити. Тоді звіримо, чи не залишилося чогось незаписаного, — матимеш змогу упевнитись, що своє послушання виконав. Хто тобі його давав?
— Уже казав: святі отці київські. Маю намір, переписавши Києво-Печерського патерика у Касіяновому відписі, докласти сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві на нашій землі. Для цього я й мандрую й турбую розпитами людей.
— Боговгодне діло чиниш, — сказав Теодорит, — ми раді тобі допомогти.
Усі кинулися збирати хмиз, і через певний час запалало вогнище. Ми розсілися довкола, хто як міг, і почалися оповідки.
Антоній розповів про одного жовніра із оружного супроводу князя Костянтина Острозького, який привів до святого, власне, приніс на плечах, був-бо велетенського зросту й вельми потужний, свого розслабленого брата. Жовніра того звали Спиридоном Чайкою, і він молив святого про зцілення брата. Преподобний же відрікався, бо не бажає зцілювати тілесних недугів, а тільки духовні. Тоді Спиридон Чайка заявив, що хвороба його брата не тілесна, а духовна, бо батьки їхні на старість були спокушені бісом і перейшли в аріянську єресь, через це він гадає, що брат постраджав через батьківські гріхи, в яких обидва родичі пробували. Тоді святий звелів принести розслабленого до стовпа й запитав:
— Чи відрікаєшся злочестя батьків своїх? Той відрікся, тоді знову запитав блаженний:
— Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа? Розслаблений потвердив і це. Відтак блаженний наказав:
— Тепер устань. Тебе сюди брат приніс, а ти матимеш стільки сили, що понесеш брата…
Відблиски вогню грали на обличчях, усі слухали з великою увагою. Ззаду почувся тріск, і з сутінків кущів почали виходити уломні та почварні й німо застигали, як вирубані з дерева людські подобенства, але майстер, що їх рубав, мав схиблений ґуст. Але, дивлячись на ці завмерлі в сутінках почвари, я раптом зрозумів те, що раніше відчував, але не міг сказати чи висловити, хоч, може, й дивно звучить ця думка: краса живе в ладному, гармонійно влаштованому, і чим ліпше й погідніше влаштовано образ, тим більша краса. Коли творив малюнки, хоч би євангелістів, у Пересопницькому Євангелії, я грав білим, синім, жовтим, червоним і зеленим, тобто чистими барвами, і сплітав орнаменти, постаті, зображення гір чи будинків у сув'язь чудово зв'язаних і сплетених ліній, де не було нічого зайвого, а відтак суперечного і де все свідчило про вічну істину, яка і є вічною красою. Тепер же, дивлячись на ці завмерлі, майже розчинені в сутінку, але незвичайно освітлені від багаття постаті почвар, я подумав, що красу можна шукати і знайти не тільки в юному, гарному, чистому, досконалому, гармонійно з'єднаному, але і в старому, зруйнованому, потворному, зламаному, дисгармонійному — і то не буде знівечена тінь чи противага краси, то буде її несподіваний різновид. Чи не для того, подумав я, Господь посилає у світ не тільки здорових, ладних, повних краси й сили, повнокровних, гарних, але й почварних, скривлених, хворих, без ладності, кволих, негарних, уломних — все це необхідно, щоб збагнути неодновимірність світу, а це, отже, дає особливо поглиблене його пізнання. Думав про те, а вухо моє слухало закінчення притчі, яку розповідав Антоній: на плечах брата сидів величезний Спиридон Чайка, дебелий тілом, і юнак ніс його, ніби той Спиридон випханий був соломою, не важким м'ясивом та кістками, отже, в його немочі знайшлася сила, яка чимось нагадує красу почварних, бо у безсиллі часто виникає міць, а сила тлиться, як тканина від молі. Чи було то чудо, чи ні для мене відтак не має великого значення, я зчудувався на досконалість самої притчі, яка таїла в собі двояко бачену істину. Сам же Спиридон, оповідав Антоній, перебрався на братових плечах через усе болото, тримаючи в руці письмено від святого до батьків їхніх, і батьки їхні, прочитавши листа отого, засоромилися й покаялися, вигнали з маєтку свого аріян і побудували там нову церкву.
— Сила духовного слова, — сказав Антоній, — буває не вимірна.
— З якого села чи містечка були ті брати? — спитав Созонт.
– Із села Рижани, — мовив Антоній. — Вони й досі там живуть, а батьки сподобилися блаженної кончини.
— Дорогою назад зайду в те село. По-моєму, воно неподалік Турчинки.
— Так і є, — сказав Антоній. — Обов'язково зайди.
— Тепер твоя черга, Симеоне, — сказав Теодорит. Симеон, найвищий із Микитиних учнів, звів обличчя, виструнчився, прокашлявся і оповів історію про пані поблизького містечка Володара, яка звалася Олена Пулявська. Послала вона до святого, просячи молитви, бо безплідна була. Тоді святий спитав: чи є на поварні горох, а коли є, хай принесуть нелущену горошину. Горох якраз був, його при несли разом з іншими дарами від тієї-таки пані. Святий кинув горошину у кухлика із водою, вода ж — із Ока Прірви, а коли горошина скільчилася, помолився над нею й послав пані, щоб проковтнула не жуючи. Від того пані прийшла в тяж і наступного року народила сина. Його узявши, захотіла прийти до преподобного, але почула, що жінкам не вільно з ним розмовляти, а жити в таборі віддалік не побажала. Тому послала слуг із дитиною, що переказали таке:
— Це, отче, плід твоїх святих молитов, благослови його! А коли можеш, пришли іще одну горошину із мого приносу.
Це блаженний учинив, і наступного року пані вродила ще одного сина.
Тоді ввійшов у її голову дурман — назвала вона батьком своїх синів блаженного і почала оповідати, що він приходив до неї для цього у снах. Збагнув преподобний, що діє тут не Господня сила, а диявольська, і прирік себе до стояння на одній нозі цілий рік, як і після першого спитування. Більше дітей пані із Володара не народжувала, а ті, що з'явилися, живуть у здоров'ї й досі, і Созонт, коли хоче, може навістити і їх.
Історія Созонта зацікавила.
— Скільки років минуло відтоді? — запитав він.
— Років із п'ять, — сказав Симеон.
— Чи хтось із вас бачив тих дітей?
— Бачили: Антоній, Євагрій та я, — мовив Симеон.
— Отже, вас тоді, учнів, було біля святого троє?
— Були вже всі. Але Теодорит не міг бачити, а Никифор та Георгій ходили по селах за ялмужною.
— Чи ходите й зараз за ялмужною? — спитав Созонт.
— Ходимо, — мовив Антоній. — Інакше тут не вижили б, маючи стільки ротів.
— Навідаю пані Олену Пулевську. Чому блаженний по думав, що тут диявольська сила діяла?
— Бо жінка — посудина диявола, і блаженний мав би це пам'ятати, освячуючи горошину. Тому й прирік себе на по каяння, тяжко від того страждаючи й катуючи своє тіло, — мовив Антоній.
— Народжувати дітей — це Боже призначення людині, — мовив Созонт. — Сказано у Псалтирі: «Сини, що народжені будуть, устануть і почнуть розповідати своїм дітям».
— Але повів Осія: «Вони зрадили Господа, бо породили чужих дітей», а блаженний не міг і не бажав бути чужоложцем. Через це й прийняв це собі за гріх та остереження, щоб не втручатись у справи, де має діяти Господь, — мовив Теодорит. — Відтоді не розрішає безплідності, щоб не мати з жінками справунків.
— Мене переконав, — сказав Созонт. — Блаженний учинив достойно. Коли ж так, хто був батьком тих дітей?
– Її чоловік при молитві святого отця.
— Тоді в чому гріх блаженного?
— В тому, що до нього по-гріховному осмілилися про мовляти жіночі вуста, — сказав Антоній. — А достойність блаженного: він гріх учасно відсік ще до того, як той став гріхом…
Я озирнувся. Довкола зібралася юрба уломних та почварних. Оточили нас звідусіль, як темна стіна, і були вони мов нічні страхи чи як чортовиння за окресленим святою крейдою колом; більше додавало непевності й тривоги те, що вони всі мовчали. Мені навіть здалося, що й не дихали. Я все ще милувався з їхньої дивоглядності, але здавалося, що досить Теодориту чи Антонію махнути рукою, як та жахка отара заверещить і кинеться на нас, щоб роздерти і спекти на вогнищі собі на вечерю. Зирнув на своїх співподорожан: Созонт, як завжди, був спокійний, навіть чимось задоволений, він лежав біля вогню на боці, вільно розкинувшись; Павло сидів навпочіпки, його сині очі захоплено світилися — був, очевидно, цілком заполонений розповідями й не бачив нічого довкола. Вогонь палав високо і рівно, Микитині учні вряди-годи підкидали до нього хмиз — тільки тепер я по мітив, що той хмиз підносять весь час кілька карликів, але поміж них не було того, котрий з нами розмовляв, — Мусія.
— Воістину повчальні історії повідаєте, — сказав Созонт.
— На цих історіях навчаємося святобливому життю, — сказав Теодорит, його сліпі очі в полисках вогню якось дивно, червонясто відсвічували. — Оповідай ти, Євагрію!
— Про подвиги святого несповідимі що скажеш? — мовив Євагрій. — Коли силу вони перевищують людську, то й оповісти їх неможливо. Розкажу хіба таке…
І він розповів, що від довгого стояння утворилася у пре подобного виразка й на другій нозі і почала витікати із неї кров, від чого одна із сосон зовсім покривавилася, а кров текла і текла, ніби тіло блаженного було джерелом, що ніколи не витікає. Але це не відвертало його від богомисля, все терпів мужньо. А виразку свою змушений був показати, і то з такої причини.
Прийшов якось у святе місце священик із Житомира, людина добра й богоодуховлена, і сказав:
— Питаю тебе заради пізнання істини, що притягла до себе рід людський, кажи мені: чи ти людина, чи істота безтілесна?
Спитав тоді преподобний:
— Навіщо запитуєш про те мене? Священик же каже:
— Чув про тебе, що не їси й довгий час не пив, а це тільки тепер трохи п'єш, але мало, не спиш, а це властиво людині, і не може людина жива бути без харчу, достатнього пиття та сну.
Тоді сталося таке, чого ніколи не бувало: звелів преподобний, уперше за весь час, зійти священику, тобто одному із прибульців, до себе на стовпа й допустив побачити загнилу виразку, повну черви на одній нозі й криваву — на другій, з якої безперервно витікала кров.
І здивувався священик, як міг стояти самовільний цей мученик із такими ранами.
— Чому не лікуєш виразок своїх, маючи таку силу молитвенну? — спитав священик.
— Хай мені їх полікує той, котрий мені їх дав, — відповів блаженний.
— Чи не боїшся померти від цих ран? — спитав священик.
— Для того я тільки й живу, — відказав Микита. — Смерть для мене пожадання і звільнення, бо сподіваюся, що доступлюся горніх чертогів.
— Чи впевнений, — спитав священик, — що Бог хоче цього від людини, а не мирного, чистого й добропорядного життя у трудах, призначених собі, із добродійним рощенням своїх нащадків.
— Не може бути чистого й добропорядного життя у світі — вмістилищі гріхів, звад і тлінності, проклятому Богом.
— Коли б люди не жили в труді, — сказав священик, — і не дбали про нащадків своїх, згинуло б життя на землі і люди вимерли.
І сказав святий із радістю великою:
— Вони б вимерли, а отже, повернулися б у рай, спокутувавши попередній гріх, щоб знову там оселитися й за містити місце повсталих і прогнаних ангелів. Все, що тлінне, має зітліти.
І вразився священик зі слів святого, спустився вниз і оповів учням усе, що почув. І сказав, що не повернеться більше у страшний світ — умістилище печалі, а залишиться навіки у святому місці.
– І він залишився? — спокійно спитав Созонт.
– І він залишився, — гордо повів Євагрій.
— Це був ти? — спитав Созонт. Євагрій скромно потупив зір.
— Оповіжте мені устав життя преподобного, — попросив Созонт.
Вогнище палало, відбиваючи сполохами на лицях зібраних тут людей. Я помітив, що уломні й почварні нечутно наблизилися до нас і стали майже впритул замкнутим колом і стіною. Тепер я чув їхнє зачаєне дихання: випадало, що оповідки, котрі тут велися, заворожували їх. Микитині ж учні вели себе так, ніби не помічали того юрту, а вели гутірку тільки з нами.
— Устав життя преподобного такий, — сказав Антоній. — Усю ніч та ранок він стоїть на молитві, аж до першого звіщення півня, після того розтуляє очеретяні завіси, і його кожен може побачити на ранковій молитві. На друге звіщення півня, коли сонце трохи підіб'ється, творить повчання тим, що присутні, — на цей час усі сходяться, за власним бажанням, його послухати, за винятком жінок. По тому, коли такі є, творить духовне зцілення тим, котрих біс посів, хто душею хворий, мучиться безпричинно, печаллю з'їдається, хто страхом обійнятий. Часом приходять до нього селяни на розсуд у сварах, він свари і змагання людські припиняє. Після того знову стає на відкриту молитву — всі можуть побачити, як молиться і б'є поклони; люди, коли хочуть, моляться і б'ють поклони разом із ним. Тоді затуляє завіски й молиться, вже усамітнившись, — так триває до наступного ранку. Провадить у такий спосіб усе життя, що для людського життя здається за незручно носиме, а тим самим наближається до Господа через ненастанні молитви свої.
— Скільки років так живе й молиться преподобний?
— У подвигах на стовпі провів дванадцять літ, — сказав Антоній.
— Чи ви, учні, всі пробули тут цей час, крім брата Євагрія?
— Учні преподобного приходять, вони й відходять, — сказав Теодорит. — Відходять ті, що згасили голод науки, тож вирушають у пустелі та монастирі для власних подвигів, приходять до науки спраглі. Я тут з Антонієм від початку, Симеон — сім років, Никифор — шість, Євагрій — три, а Георгій тільки рік.
— Чи хто помер тут із учнів преподобного? — спитав Созонт.
— З учнів не помер ніхто, — сказав Теодорит, — бо ми пробуваємо в особливому захисті молитов преподобного… Розповідай тепер ти, Никифоре.
І Никифор оповів історію про болотяного вовка. Був це звір незвичайної величини і нещадимої лютості. Жив у болотах, отож ніхто не міг перейти болото ані влітку, ані взимку, бо всіх загризав. Тому люди в той час перестали приходити на святе місце; говорили навіть, що в звіра втілився сам диявол, аби обложити святе місце й викорінити його. Ходили супроти нього мисливці, але гинув хтось із них чи й кілька, а вовка забити не вдавалося. Наприкрявся не тільки святому місцю, але й довколишнім поселенням, загризаючи худобу, не раз людей, особливо дітей. Супроти нього йшли із псами, але й зграя псів, навчених на полювання, не могла його осилити — багатьох із них загризав, а сам відходив неушкоджений. Міг ходити по трясовині і ховатись у воді. Вистрибував перед людиною, коли переходила болото, як водяний стовп, і людина мерла не так од вовчих зубів, як од страху. Був усюдисущий і ніби перелітав із місця на місце. Наш острів обходив, але зважився нарешті напасти й сюди, щоночі загризаючи й об'їдаючи когось із уломних та почварних.