Вони й попросили тоді, щоб їх на ніч пускали за загорожу біля стовпів.
Вислухав це преподобний і сказав:
— Візьміть землі від загорожі цієї і води із Ока Прірви, посипте тією землею, де вовк виходить у болота, і покропіть ту землю водою. Самі ж спокійно лягайте спати.
Вони так і вчинили, кожен захопив землі із-за загорожі, а що було їх чимало і не знали, звідкіля виходить вовк, то обсипали увесь берег, кроплячи водою. Спати, однак, вони не могли з жаху перед звіром. Отож, коли настала північ, почули з болота жахливе виття, аж усім поставало сторч волосся, — це вовк ходив довкола острова, не мігши знайти безпечного місця для виходу. Вив усе голосніше й голосніше, аж уломні й почварні попадали на землю, забивши пальці у вуха, бо не змогли того стерпіти. І враз виття обірвалося, почулося скавуління, зрештою й воно затихло. Цілу ніч про трусилися уломні та почварні, а вранці хоробріші із них обережно рушили до того місця, звідкіля долинало скавучання. Узброїлися палицями, але страх їхній був марний: величезний звір лежав на насипаній землі, і шерстина на його тілі вся здибилася, як голки. Рот був забитий землею, очі вивалилися й провисли біля щелеп. Тоді уломні й почварні з радісними криками прибігли до нас, і ми, ледве двигаючи звіра, потягли його до Ока Прірви, а там пустили під воду. І він пішов униз як камінь, після чого на тому місці довго бурунила вода, ніби кипіла. Чи правду я розказав? — крикнув Никифор до уломних та почварних.
Тоді уломні й почварні набрали повні легені повітря й гукнули в один голос:
– І-ї-ях!
І знову позавмирали, ніби води в рота набравши, ще тісніше до нас приступивши.
— Чи місцеві люди до того й після того бачили подібних болотяних вовків? — спитав Созонт.
— Болотяних вовків бачили, але такого великого й лютого ніколи, — сказав Никифор, — якраз було тоді на острові кілька селян.
— Чим же ви харчувалися під час вовчої облоги? — спитав Созонт.
— В болоті, але не в Оці Прірви, з'явилася раптом риба, хоч раніше її тут не бувало, тепер також часом з'являється. Тулила ся під берегом, тож ми зробили сака із полотна і наганяли її досить для юшки, куди кидали ще й зілля, що росте на острові. Риба, правда, тхнула багном, але оскільки хліба ми не мали (ті кілька селян, що прибилися, були єдині наші гості за довгий час), то була та риба нам достатньо смачна й поживна, — сказав Никифор. — З'яву тієї риби ми також вважаємо за чудо.
— Чому ви, учні святого, не харчуєтеся у загальній поварні? — спитав Созонт.
– Із двох причин, — сказав Теодорит, — одне, щоб утримувати духовну відстань між нами, вибраними святого, і ними, маломисельними, а друге, повстримність наша більша їхньої — їхня їжа для нас надуміру заживна. Ми ж прагнемо дійти до того стану, в якому перебуває блаженний: аби їжі не вживати цілком. Тож живимося харчем вельми малим, а дехто і не щодня… Твоя черга, Георгію!
— Моя розповідь буде коротка, бо я тут наймолодший і недавно, — сказав Георгій. — Про те, як відвідав святе місце пан Василь Пулявський із Володара, щоб подякувати блаженному за народження дітей, чоловік пані Олени.
І він розповів, що пан Василь Пулявський прочув, що преподобний гнівається на жінку його за те, що назвала його батьком тих дітей, і, за погодженням із панею Оленою, пішов сам через болото, ведений провідником. Преподобний уступив із ним у бесіду, пан Василь перепросив його від жінчиного імені за невдало мовлене слово, запевнивши святого, що мала на увазі не тілесне батьківство, а духовне, бо отцем прийнято звати і ченця, і священика, і саме за такого отця не тільки дітям своїм, а й собі вона блаженного має.
– І я також, — сказав пан Василь, — маю твоє преподоб'я за духовного собі отця.
При тій розмові відпав від виразки блаженного черв'як і скотився по сосні на землю, просто під ноги панові Василю. Той узяв його в руку й відійшов. Послав за ним преподобний Георгія, звелівши спитати:
— Навіщо узяв у руку смердячого черва, що відпав від зігнилого тіла мого?
Тоді пан Василь розтулив долоню, і Георгій побачив на долоні блискучий діамант, що аж світився і вигравав гранями.
— Не є то черв'як, а діамант, — сказав пан Василь Георгію. — Перекажи це преподобному.
Георгій побіг й оповів преподобному, що сталося, і той повів:
— Передай йому, це від мене дар за вірою його, і хай за лишиться при ньому.
Минулого літа, коли це й сталося, Георгій був у Володарі і, завітавши до панів Пулявських, спитав, чи зберігається той діамант. І пан Василь показав Георгієві його, управленого в ікону Богоматері, отож, коли є бажання, можна його й тепер у панів із Володара побачити.
— Неодмінно те вчинимо, — сказав Созонт. — Чи були подібні випадки з кимось іншим?
— Це сталося тільки раз і з паном Василем, — сказав Георгій.
Зависла мовчанка, вогонь палав слабше, очевидно, учні Микитині перестали підкладати хмиз: тлів тільки жар, з якого вряди-годи виривалися язики полум'я.
— Чи є ще якісь запитання до нас? — спитав Антоній.
— Тільки одне, — сказав Созонт. — Чи всі дванадцять років простояв святий на стовпі, чи часом сходить на землю?
— На землю він часом сходить, — мовив Антоній. — Коли приймав їжу, для природної потреби, а коли перестав її приймати, то тричі на рік: на Різдво — тоді сторонніх людей на святому місці немає, хіба забреде хтось випадком, — це свято празникує із нами, співаючи боговгодних пісень та псалмів; на Великдень і Трійцю, люди в цей час тут є, отож обходить усіх, благословляючи. Якраз післязавтра Трійця, і ви зможете це побачити. Але сходить тільки вночі і ненадовго, а після обходу острова чи після різдвяного боговгодного співання повертається назад. Усе запитав?
— Усе й дуже задоволений із ваших оповідок та відповідей, — сказав Созонт.
Тоді Антоній звів руки, заплескав у долоні і закричав до уломних та почварних:
— Тепер спати! Розходьтеся спати! Годі витрішки їсти! І щоб мені ніхто вночі не блукав.
Уломні й почварні посунули в темряву; Микитині учні за чекали, поки вони не зникнуть, побажали нам на добраніч і відійшли: перший Антоній, за ним Теодорит, по тому Симеон, Євагрій, Никифор та Георгій.
Розділ сімнадцятий,
у якому розповідається про другу зустріч із карликом Мусієм і нічні та ранкові пригоди на острові
Ми були повтомлювані, через це задоволено повлягалися, принаймні я. Созонт, правда, сказав:
— Усі оповідали чуда, крім тебе, брате Михайле. Чи, може, їх не знаєш?
— Одне знаю, але сон мене морить, — сказав я. Созонт, очевидно, й сам був зморений, бо голосно позіхнув.
— Помолімося на сон та й заснімо! — мовив він.
Ми уклякнули й помолилися впівголоса. Але тільки знову лягли, як почулось у темряві шарудіння, потім з'явилася головата постать, що крадьки ступала.
— Чому не спиш, Мусію? — спитав спокійно Созонт.
— Ш-ш! — зашипів карлик. — Хочу вам щось сказати.
— Це правда, що ти внадився до карлиці в таборі? — спитав Созонт.
— Вони вже про це знають? — карлик присвиснув.
— Таж знають, коли й ми відаємо, — мовив я. Карлик почухмарив голову.
— Це та блядь Марта сказала! О-от сука!
— Не годиться промовляти страмотних слів, Мусію!
— А ко-оли це правда, о-о? Ходить уночі до-о о-отих жеребців, а во-они її то-ого-о! — Карлик зробив непристойний жест.
— Усі шестеро? — з жахом спитав Павло.
— Не знаю, — чесно признався карлик. — Во-они зачиняються. Але дуже со-оплять, а во-она часо-ом верещить. Баби верещать, ко-оли їм дюдьку вставляють, о-от!
— Вона ж німа! — сказав я.
— Така ж німа, як я го-орбатий, — мовив Мусій. — А та карлиця, що-о я до-о неї хо-оджу, моя жінка, о-от!
— Вінчана? — спитав Созонт здивовано.
— Нє, але весілля ми грали, о-от! І я їй дюдьку вже не раз вставляв.
— А в уряді ви записані? — спитав Павло.
— В уряді записані, — гордо мовив Мусій, — і я їй по-о-праву дюдьку вставляю, бо-о во-она мо-оя жінка, о-от!
— А вони це знають?
— Еге ж! Але кажуть: невінчаний, то-о й нежо-онатий, от! І дюдьку не мо-ожеш вставлять, о-от! А ми вже до-овго живемо, але тут не мо-ожна, о-от!
— Будь обережний із цим, Мусію, — турботливо сказав Созонт.
— А чо-ого-о во-они не дають мені сво-оїй жінці дюдьку вставлять? — плаксиво спитав Мусій. — Чо-ого-о?
— Такий тут звичай, Мусію: не живуть парами, сам знаєш.
— Знаю! Я ж тихенько-о і вно-очі, о-от!
— Вони на тебе око поклали і нюшать, Мусію, — побережись! Щось хотів нам сказати?
— Еге ж! Вно-очі не спіть, а до-о сто-овпа йдіть. Що-ось, ги-ги, по-обачите, о-от!
— Що ж ми побачимо?
— Що-ось тіресне, ги-ги! По-обіг я! О-от!
— Побережись, Мусію, — ще раз попередив Созонт. Але Мусія біля нас уже не було — розчинивсь у темряві. Ми повлягалися.
— Чи правда те, що сказав Мусій? — спитав Павло. — Вони все так гарно й розумно вияснюють. Чи не кривомисельний цей Мусій?
— Мусій — дитина розумом, — сказав повільно Созонт. — А з дитячих вуст промовляє істина, сказано-бо у Псалтирі: «Із уст дітей учинив ти хвалу». А ще Ісус мовив: «На сидінні Мойсеевім усілися книжники та фарисеї. Так усе, що вони скажуть вам, — робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони — та не роблять того! Вони ж в'яжуть тяжкі тягарі і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хотять їх порушити… Усі ж учинки вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють… А ви вчителями не звіться, бо один нам наставник — Христос».[17] Чи писав ти, брате Михайле, ці слова у своєму Пересопницькому Євангелії?
— Писав, — відповів я, — і не раз осмислював їхню силу.
— Сила Христових слів незаперечна, — сказав Павло. — Але дії тих людей можна збагнути і з іншого боку. Світ лихий вони покинули і творять молитви Господу, як мало хто. Віддали себе убозтву та повстримності і вивели себе заради Бога із життя, умертвлюючи тіло своє. І не янголи вони, а люди. Є в них гріхи, а може, й переступи, але вони убогим та беззлобним життям своїм спокутують його. В чомусь, може, й лукавлять, бо сказав Єремія: «Лукаве серце людське», а «ми всі діти одного чоловіка».[18]
— Око Прірви подивилося на тебе, Павле, — сумно сказав Созонт. — Ось тобі Псалтир. «Визволь мене від людини лукавої та кривди». — «Визволь душу мою від губи неправдивої». — «Не дай прихилитися серцеві моєму до слів лукавих». Решту хай тобі скаже наш євангеліста Михайло. Скажи, брате!
І я сказав:
— «Визволи нас од лукавого». — «Рід лукавий та перелюбний шукає собі ознаки, та ознаки йому не дадуть». — «До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розуміє, приходить лукавий і краде посіяне в серці його; це те, що посіяне понад дорогою. А посіяне на кам'янистому ґрунті — це той, хто слухає слова і з радістю зараз приймає його, але кореня в тому нема, тому він непостійний».[19]
— Два поняття, брате Павле, змішуються: лукаве в людині і лукавий.
— Вважаєш, це і є Око Прірви, брате Созонте? — спитав я.
— Це один із його позирів у людську душу, — сказав Созонт. — Хай береже нас од того Господь!
— Амінь! — сказали ми з Павлом.
Созонтова проповідь освіжила й освітила наші розуми, і ми позасинали, нічого не домовляючись на цю ніч, ніби забули сказане нам карликом Мусієм.
І приснилося мені, що сиджу за столом над аркушем пергамену, а на столі розкладено лінійки, пензлики різної грубизни і пуздерка з усілякими фарбами, і малюю я Око Прірви — прозористу кулю із лискучим, білястим тілом та криницею зорка у ньому. І в тій кулі намалював я два соснові дерева, власне, стовбури і Микиту Стовпника на них, у якого замість рук кажанячі крила, і рветься він злетіти, тоді як ноги його прив'язані до стовпів шнурами. І намалював я в Оці тому Кузьму, якого поїдає небачений звір-змій, і болотяного вовка із очима, що палають двома вогнищами, а в пащі його розверстій застряг карлик Мусій, розпачливо схопившись за вовчі зуби й видираючись із пащі. Намалював я десятки уломних та почварних, котрі танцюють, обійнявшись із такими ж жінками, а серед них вродливицю із бичем і з горошиною в утробі, з якої буйно в'ються стебла, складаючись в образ дитини. Намалював я довкола неї шестеро юнаків, сплетених руками, намалював хробака із діамантом на голові, що розсипав сяйво, і намалював ще одного юнака, який несе на плечах дебелого воїна, намалював матір Микитину Катерину, що завмерла в пієті, звівши руки, із кровоточними слізьми на щоках, та жінку із змією в череві. Намалював Олену Пулявську як нову Єву, котра тримала в руці не яблуко, а пророслу горошину, і горошина та мала обличчя Микити. І обвів їх усіх довгим тілом змія, а замість голови у змія з'явив людського черепа. І все те в прозорому тілі Ока ворушилося, здригалося, рухалося, ніби не малюнок це був, а жива картина. Чогось іще бракувало у ній, і я намалював Павла у той час, коли його тіпала падуча його хвороба, і вона ним справді затіпала. Тоді намалював приліпленого до круглого бока Ока Созонта-диякона із ножем у піднесеній руці, а коли це вчинив, Созонт почав бити й різати ножем блідаву стінку Ока, і з місць ударів та прорізів почала сочитися кров, а то й литися потоком. І збиралася та кров на дні Ока у кругле озеро, і в тому озері я намалював другу зіницю, в якій застрягла скабка, схожа на татарську шаблю. Зрештою, зробив Око головою до юначого тіла, вдягненого у полотняну хламиду і взутого в личаки з онучами, обкрученими липовим ликом.
Довго розглядав цю чудну картину і раптом збагнув, що одного із дійовців цього видива не зобразив, і дійовець той, звісна річ, був я сам. Зрештою, черв'як із діамантом на голові — чи ж не я?
Мене хтось торсав. Розплющив очі, наді мною схилився Созонт-диякон.
— Брате Михайле, прокинься, — зашепотів він. — Уже пора!
— Пора до чого? — спитав.
— Подивитися, про що вістив карлик Мусій. Я зачумлено сів.
— Павла будитимемо? — спитав.
— Ні, він зморений, хай поспить.
— Чи ж треба нам те дивитися, брате Созонте?
— Треба, — твердо мовив Созонт. — Для того ми сюди й прийшли.
— А може, ліпше, — прошепотів я, — залишити їх у спокої? «Є Бог — суддя на землі».[20] І в Еклезіасті сказано: «Судитиме Бог справедливого і несправедливого». І в Матвія: «Не судіть, щоб і вас не судили»?
— Не для суду ми сюди прийшли, брате Михайле, — прошепотів Созонт, — а тому, як сказано в того-таки Матвія, і Христова це наука: «Допусти це тепер, то так годиться нам виповнити всю правду». І там-таки: «Блаженні голодні та спрагнені правди». Немає, брате, — він говорив це свистячим шепотом, — нічого випадкового у світі. Коли Бог нас сюди привів, виповнимо його волю.
І я впокорився. Вибралися ми на стежку і, сторожко при слухаючись, рушили до загорожі біля стовпа. Стояла навколо тиша. Біля самої загорожі бовваніла світла постать, і ми сховалися за стовбурами. Чекати довго не довелося: на стежці почулися легкі кроки. За мить вигулькнула жіноча постать — була то Марта. Пішла просто до охоронця воріт, місяць обливав їхню полотняну одежу, тож обох було добре видно. Щось поміж себе пошепотілися — Марта подалася через двір до хатини. В хатині світилося, але віконні засувки були зачинені.
Розхилилися двері, струмінь світла впав на землю.
Марта зайшла, двері зачинилися.
Ми вже хотіли податися вздовж загорожі, щоб наблизитися до хатини, коли побачили, що зі стовпа на драбині хтось спускається. Чоловік був у такій же хламиді, він підійшов до воротного — місяць освітив пелехате лице. От же, це був сам Микита. Щось перемовилися з воротним, і Микита майже побіг до найближчих дерев, тобто майже туди, де заховалися ми. Закоцюбли, притулившись щільно до стовбурів, — я злякався, що Микита нас викрив. Але той присів зовсім близько біля нас під кущем, і ми почули звуки, які видає людина, коли справляє велику природну потребу. Потім Микита підхопився й подався назад до воріт.