— Чому думаєш про це, брате? — спитав Созонт.
— Гадаю, нам треба звідси якнайшвидше вибиратися, — проказав Павло. — Що сподіваємося тут знайти?
Часом з Павлом ми думали однаково: це питання і я задавав собі раніше.
— Селяни переходили через Око Прірви, — мовив Созонт. — Але казали, що розбійник пробрався на острів інакше. Принаймні на цій стежці, якою ходять усі, стояла їхня сторожа. Але самі селяни іншої стежки не відають, хоч казали: віщали старі люди, начебто давніше була стежка друга. Але тією стежкою давно не ходять, бо небезпечніша цієї, знаної.
— Отже, ми цілком у волі Микитиних учнів? — спитав Павло.
— Цілком, — мовив Созонт. — Надія наша, що вони подорожніх у себе не затримують.
— Тоді треба бути обачними, — сказав зітхнувши Павло. — Бо інакше нас чекає та ж участь, що й Кузьму, і карлика.
— Радий, що ти до цього додумався, брате, — м'яко сказав Созонт. — Сьогодні запишу все, що розповідали про Микиту та його чуда, прочитаю чи дам прочитати написане учням Микитиним, і завтра рушимо в дорогу.
— Тривога мене посіла, брате, — зітхнув Павло. — Так, як це в Єремії: «Ой утробо моя, ти утробо моя — я тремчу, біль серце стискає мені, і тріпоче мені моє серце, бо вчула душа моя голос сурми».
— Смерть карлика тебе вразила, брате! — мовив Созонт. — Моє серце спокійне.
— А в тебе, брате Михайле? — спитав Павло стурбовано.
— Те саме, що і в тебе. Коти в душі скребочуть.
— Тоді хай допоможе вам казань святого Микити, — сказав Созонт, і на обличчі його з'явилася звісна нам півусмішка. — Пора вже йти!
І він упевнено рушив на стежку.
Довкола загорожі було вже повно уломних та почварних, але тільки чоловіки. Вони розступилися перед нами, і ми підійшли до воріт, біля яких стояв Георгій, решта учнів збилася гуртом біля загорожі, звівши голови до хижі на стовпах. Двері там й бічні заслони були підняті — ми бачили в просвіт Микиту, який стояв спиною, вряди-годи зводячи руки — молився. Ми привіталися до Георгія, проказавши славу Христу, він чемно відповів і розхилив перед нами ворота, запрошуючи ввійти.
— Ставайте позад учнів святого, — тихо сказав, що ми й учинили.
Микита став у проймі дверей, і ми уперше побачили його явно на світлі. Був у брудному, подертому хітоні, крізь дірки прогляда худе, аж чорне, тіло. Ноги босі і також майже чорні, лице й голова заросли буйним волоссям, більше сивим, як чорним, було воно скуйовджене і збите в ковтуни, бо ніколи не розчісувалося. Очі, глибоко загнані між те волосся, жаріли вогнем, ніс — широкий і плескатий.
— Знаю, що сьогодні сталося, — мовив Микита сильним, хоч і хрипким голосом. — Тому скажу сьогодні казань про любов.
Любов подвійна є: Христова і людська, до Бога і до речей чи до плоті — ці дві з'єднатися не можуть, діти мої, за словом Господнім: «Ніхто двом панам служити не може, бо одного буде любити, а другого занехаїть» або за Апостолом: «Любов плотська — ворожнеча для Бога». Любов до речей — це корисливість, любов до плоті — це похітливість. Отож ненавидьте плотську любов, як і себе, і світ, і речі його, інакше Бога не утримаєте, не збережете і не знайдете. Плотолюбці своєю любов'ю Бога ненавидять, а де є ненависть, ворожнеча там пробуває; світолюбці Бога також ненавидять, бо світ — це утілення диявола, від якого треба тікати і ненавидіти якого треба. Красолюбці Бога ненавидять, бо краса є одежею тліні, а де тлінь — там мерзота. Хто плоть любить, од Божих заповідей віддаляється, хто ж люблений є Богом, мусить відректися світу, краси, майна, речей, дому, родини, батька й матері, дітей своїх, а в першу чергу жінки — посудини дияволової, бо, плодячи дітей, ви погній творите, а не до Бога наближаєтеся. Бог хоче не життя світові, а смерті, отож смерть любіть, смерть плекайте і вчіться однієї науки — науки красно вмерти. Є ж бо смерть від Бога як покара нам і початок суду над нами, тими, що душу зітлили, а є смерть у Бозі, яка несе нам радість, звільнення від тлінного в собі, тіла гнилого, і вихід у вічну радість та щастя, бо така душа тільки радується, яка приступає до Бога. Отож умирайте, діти мої, вмирайте в Бозі, і нехай світ гнилий і проклятий навіки помре, тоді повернеться людина, вигнана із раю, тобто з вічного у тимчасове й тлінне, із царства гниття у царство нетлінне, те, звідки була вигнана. Отож хто повертається до світу, як пес на свої блювотини, наругу чинить Богу, який розіп'явся за нас, показуючи людям істинний шлях у смерть й подаючи науку вмирання, щоб нам співрозпинатися разом із ним. Бо тільки хто із ним співстраждає, хто прийняв його науку як умерти, хто вибрав смерть, відкинувши принади світу, той із ним возцариться — в ньому життя наше, він є похвала наша, він є голова наша, для нього вмерти — знахідка і щастя. Отож умирайте для світу щогодини, щоднини, щомісяця і щороку — оце і є дорога до Бога, а смерть — провідниця до нього. І як не можна без провідника пройти через Око Прірви, так не можна без смерті дістатися до Бога, який нас чекає і від нас одного сподівається, щоб ми ступили на цю стежку, тобто пішли у смерть зі смертю, прокляли світ і все блискуче у ньому і так утекли від предковічного людського первогріха. Смерть любіть, діти мої, не життя, не думайте, як вижити й напоїти своє тіло, бо воно вам ворог, а смерть — благодійниця ваша, коли є провідником вашим по вузькій стежці через Око Прірви, бо той, хто любить світ, а не Бога, пожирається тим Оком і ніколи на обітований берег не перейде. Пожирає, діти мої, його звір дивний, небачений, рогатий, зубатий, ротатий, пожирає із тлінним тілом та ущербним духом — цієї смерті стережіться й уникайте, бо вона у Прірву веде, а не на Спасенний Берег, де вас чекає з ангелами й архангелами, і з праведними та святими Господь наш великий, який любить лише тих, хто проклинає цей безумний і жахкий світ, Прірву, де і сонце — тьма, і при місяці — пагуба. Коли ж тут уподобимося бідності, смиренню навчимося і послушанню, і співстражданню Богові і коли відійдемо від світу цього, у славі й царстві його будемо, бо не можна трудитися на Бога й мамону, і чим хто переймається, на того й працювати буде. Коли ж до Бога любов'ю переможені ми є, Божі робітники ми є, від нього-бо мед приймаємо у вічному житті. Коли ж віддамося голосу плоті й корисливості, плоть же дамо пристрастям, пристрасті кинуть нас злоначальнику-ворогу, із ним буде мзда вічна тим, що в геєні йому працюватимуть. Амінь!
Микита вклонився всім низько й величаво завмер, задерши бороду.
І всі уломні, й почварні, й Микитині учні набрали повні груди повітря і гукнули в один голос:
– І-ї-ях!
— А тепер, діти мої, — сказав м'яко Микита, — ідіть хто хоче й моліться Богові, а я розмовлятиму з новоприбулими, яких Господь послав до мене і які шукають у мене помочі на духовні біди свої й напасті. Хто хоче послухати — залишайтеся.
Микитині учні зрушилися, залишився Теодорит з Антонієм, і Георгій біля воріт як чатовий, решта пішли до хатини. Уломні й почварні однак стояли так само непорушною стіною.
— Виходь перший, брате Павле, — сказав Антоній, — бо найбільше потребуєш помочі святого.
Павло вийшов й опустився на коліна.
— Святий отче, — сказав Павло, мучить мене падуча хвороба. Відмовляли мене отці Скиту Манявського в Карпатах і святі отці печерські з Києва, але не покинула мене болість і в дорозі до тебе вдарила, а раз тут, біля твого святого місця.
— Чи тілесна твоя хвороба, чи біс живе у тобі? — спитав Микита. — Маєш знати, бо тебе вона й мучить. Коли тілесна, не шукай у мене ліку, не оздоровлюю я тіла, яке на смерть призначене, — гріх його лікувати. Оздоровлюю душу, щоб не була ущерблена, а зцілилася й удостоїлася з радістю прийняти смерть тіла в ім'я Господнє.
— Це знаю природи недуги своєї, — сказав Павло. — Коли б'є мене, безмисельний і безпам'ятний стаю.
— Тоді це біс оселивсь у тобі, — прорік Микита.
— Чому ж не прогнали його святі отці скитські та печерські?
— Бо хочеш тіло уздоровити, не душу. Уздоровити ж душу можна тільки в один спосіб: згодитися на смерть тіла, а отже, й біса. Бо найбільший біс у нас — це і є тіло. Вбивай цього біса, а я помолюся за тебе. Коли ж хочеш, щоб дух твій залишався із тілом щеплений, змирися й чекай, поки той біс не потягне тебе у геєну.
— Отже, радиш мені вмерти, святий отче? — з жахом спитав Павло.
– Із Божим іменем на вустах, приготувавши себе, щоб відчувати радість од того, що вмреш, а не жах. Жах перед смертю — це меч у руках біса плоті. Коли ж запрагнеш смерті, спасешся, і Бог тебе зцілить від падучої, забравши у вічні чертоги. Відійди від святого місця і розмисль. Зцілювати себе чи губити маєш сам.
— Хочеш, щоб покінчив самогубством, як карлик Мусій?
— Карлик Мусій не покінчив самогубством, його забрало Око Прірви, звідкіля він і пішов до геєни. Самогубство — гріх для християнина, бо життя тобі має забрати той, хто його дав, тобто Господь. Умри не накладаючи на себе рук. Навчися святому мистецтву вмирати і вмирай у Бозі, не від Бога.
Павло був уражений і зрушений, я це побачив, коли по вернувся обличчям до нього. Очі його розширилися й синьо палали, а обличчя стало червоне, як буряк.
— Тепер іди ти, брате Михайле! — сказав Антоній. Я виступив наперед, а тоді уклякнув.
— У мене недуга інакша, — сказав я, — і не відаю, святий отче, чи й недуга це. Але, очевидно, недуга, бо сум'ятить.
— Коли сум'ятить, сидить у тобі біс. Говори! — сказав Микита.
— Спершу у Двірцях, а тоді в Пересопниці переписував я Євангеліє, щедро оздоблюючи кожну сторінку орнаментами й творячи чимало й малюнків, і, коли чинив цю роботу, більшого щастя й задоволення не мав. Люди, котрі бачили мою працю, казали: немає від неї ліпшої й досконалішої, і багато років вона в мене забрала. Кожна літера чотирьох Євангелій переписана мною, а кожне речення осмислене й продумане, бо перекладав я на просту мову, аби наблизити до розуміння Святого Письма наш люд. З ранку до вечора, щодня, крім свят та неділь, працював я богонатхненно і щодня відчував, що Бог наливає мене творченосною силою. Усе вміння та вправність уклав у це творення і щодня горів, ніби свіча. І от завершив роботу й поїхав до Житомира, щоб почати переписувати інше Євангеліє, тобто іншу почав писати книгу. І тут відчув страшне: хист мій пропав, а свіча погасла, і став я цілком до роботи нездатний, а без свого рукомесла та художества що я у світі?
— Гріх твій у тому, — гостро сказав Микита, — що по любив красу світу і служиш цій мамоні, а краса світу — один із найулюбленіших бісів диявола. І, хоч писав ти Святе Письмо, не Бог палив твою свічу, а диявол — Святе Письмо не потребує краснописання, пишних малюнків та орнаментів — воно велике й красне змістом своїм, і цього для нього досить. Бог знищив, як міль, привабність людини, бо «кожна людина направду — марнота», як сказав Давид. «Не жадай краси в серці своїм, і тебе хай не візьме своїми повіками», — сказав Соломон. Краса — це тіло, не дух, а «всяке тіло — трава, всяка ж слава — як цвіт польовий, трава засихає, а квітка зів'яне, як подих Господній подує», — сказав Ісая. «Хто по кладається на красу, — сказав Єзекиїль, — той стає розпусним через славу свою і виливає розпусту в кожного перехожого». Той, хто творить красу, будує собі підвищення, — так сказав Єзекиїль, — і розхиляє, як вшетечниця, ноги свої до кожного перехожого й побільшує свою розпусту. Мовив Господь до царя тирського: «Я проводжу на тебе чужих, насильників, і вони повитягають мечі на красу мудрості і зневажать красу твою».[24] І знову Єзекиїль: «Стало високим твоє серце через красу твою, і кинув я тебе на землю». Радуйся, а не сумуй, брате, що Господь уздрів твою звабу й умертвив твою руку і око, які служили дияволу, — він зглянувся на тебе. Радуйся з того, що ти став без свого рукомесла та художества нічим у світі, бо так до Бога наблизився. Рукомесла й художества — вигадки світу, а що світ проклятий, то й вони прокляті. Слава Богу за те, що увільнив тебе від цього, думай про нетлінну красу покірливого духу, а не про красу творену. Прикрашав ти Святе Письмо, а тим самим тлінним вічне вдягав, і роки свої, і дні мамоні у пащу кинув. Отож май надію і йди по вузькій стежці через Око Прірви, на яку Господь тебе поставив, — перейдеш, коли на нього уповатимеш.
І він скерував перста у той бік, де було Око Прірви.
Слова його впали на мене як удари молотка, зовсім притлумивши й запаморочивши. Очевидно, лице моє було таке ж, як у Павла, бо я побачив на обличчі Созонта півусмішку. Став біля Павла й уздрів, що той і досі червоний, як буряк. Паленіло лице і в мене, всі думки й помисли змішалися, і дивний трем побивав тіло — була в словах Микитиних якась нещадна, несамовита, разюча й побиваюча сила, та й не дивно, адже не своїми словами мене убивав, а словами Святого Письма. І я вже не думав, що я робак із діамантовою головою, як малював себе уві сні, вже знав напевне — робак я з головою робака, а ще й до того такий, на якого наступив окутий залізом чобіт. І цілком незалежно від своєї волі я заплакав.
— Тепер іди ти, брате Созонте, — сказав дзвінко Теодорит. Созонт виступив наперед і вклонився Микиті, але не уклякав, як ми з Павлом.
— Не прийшов до тебе за ліком для душі, — сказав він рівно, — а з послушання. Доручили мені святі отці київські створити нові Четьї-Мінеї, щоб додати їх до «Патерика Печерського», якого маю переписувати. Тож за порадою святих отців хочу там розповісти й про тебе й викласти твою науку.
— Мені не потрібна мирська слава і не шукаю її, бо мирська слава — від диявола, не Бога, — понуро прогув Микита.
— Не для мирської слави хочу писати свої Четьї-Мінеї, — сказав Созонт, — а для науки християнському людові. Чи вважаєш, що й святе повчання — річ марна й світова?
— Коли б так уважав, — мовив Микита, — не промовляв би щоранку для вірних проповідей, хоч дехто вважає проповіді непотрібним привнесенням.
— А я прагну твої проповіді й житіє твоє рознести між християн, щоб звучали твої думки не перед кількома на цьому острові, а перед багатьма. Зрештою, коли не благословиш, то й не писатиму про тебе, для твого благословення сюди й прийшов.
— Чому маю тобі вірити? — спитав Микита.
— А чому маєш не вірити?
— Бо сказано у Псалтирі: «Марноту говорять один до одного їхні вуста облесні і серцем подвійним говорять».
— Продовжу твій візерунок, — сказав Созонт. — «Нехай підітне Господь уста облесливі Та язика чванькуватого тим, що говорять: „Своїм язиком будем сильні, наші уста при нас, хто ж буде нам пан“».
— Я сказав: «Кожна людина говорить неправду». «Горді вимишляють на мене неправду».
— «Ненавиджу всяку дорогу неправди». «Я неправду не навиджу й бриджуся нею».
— «Хто неправду говорить — загине», — сказав Микита.
— Ми побавилися візерунками із Святого Письма, а тепер до діла, — сказав спокійно Созонт. — Я записав розповіді про тебе твоїх людей, а більше твоїх учнів — сьогодні маю все те дописати. Коли не благословиш мого послушання, віддаю написане в твої руки чи твоїх учнів. Коли благословиш, сьогодні ввечері прочитаю твоїм учням чи хай вони самі прочитають, а коли бажаєш, прочитаєш і сам. Якщо побачиш де неправду, те ми з рукопису вичорнимо; коли захочеш щось додати, те допишемо. Ще раз кажу: не для похвали твоєї слави у світі все це чиню зі свого послушання, а для слави церкви, для овець тієї церкви й викладу твою науку. Хочеш цього — вчиню, не бажаєш — відпусти мене з миром.
Микита стояв якийсь час, пильно дивлячись на Созонта.
— Мудрого вибрали для послушання святі отці київські, — сказав нарешті. — Твоє писання звірити здолаємо, але, вийшовши від нас, чи не понесеш у світ кривомисля в тобі сокровенного?
— Маєш сумнів у своїй праведності, святий отче? — спитав Созонт. — «Пригадай-но, чи згинув невинний і де праведні вигублені», — сказав Йов. Коли б наніс на тебе огуду, не ти був би оганьблений і суджений перед Богом, а я. От же, коли праведний і певний того, не тобі боятися треба, а мені.
Микита знову задумався.
— Маєш рацію, — сказав. — Твори послушання, а учні мої, не я, хай тебе вислухають чи твоє письмо прочитають. Цього досить. Не може суддя сам себе судити, щоб у гординю не впасти. А тепер я втомився й помолитися хочу.