— Закопай! — почули ми хрипкий голос.
Воротний узяв з-за воріт лопату й пішов до куща. Микита тим часом подався до хатини. Відчинилися двері, світло яскраво освітило пелехату голову й полотняну одежу.
Воротний біля куща орудував лопатою. Потім пішов до воріт і відніс лопату до хатини. Ми використали цей момент і, скрадаючись по затінню, подалися вздовж загорожі до хатини. Упали на землю, бо з хижі вийшов воротний і знову подався до вийстя із загорожі. Коли ж він став на своєму місці, поповзли далі. Хатина стояла майже біля загорожі, але побачити чи почути, що в ній робилося, було годі. Неясно чулися голоси. Ми лежали досить довго, аж знову відчинилися двері, вийшла Марта, рушила до воріт, перемовилася з воротним й подалася стежкою назад до жіночого табору. По тому вийшов Микита, також підійшов до воротного, а потому поліз драбиною на стовпа. Невдовзі з'явився один із Микитиних учнів, здається Євагрій, і змінив вартового. Світло в хатині якийсь час світилося, а зрештою й погасло. Більше тут нічого не могло відбутися, і ми відповзли до дерев, а звідсіля подалися до місця своєї ночівлі.
— Чи вони там вечеряли? — спитав я.
— Звісно, — мовив Созонт. — Не відаю, чи помітив, брате Михайле, що всі ті історії, якими нас бавили, також книжні.
– І про болотяного вовка?
— У житії Симеона Стовпника — не вовк, а пард.
— А Олена Пулявська з чоловіком?
– І те все звідти, тільки без горошини. Горошина — це з казок людських — про Котигорошка.
— Отже, пристосували книжні оповіді до тутешнього життя?
— Саме так, — мовив Созонт і тихо засміявся. — А тепер спимо.
Але я заснути не міг. Мені чомусь здалося, що Созонтова радість не зовсім добротлива, більше того, певною мірою лиха. Подумалося, що диякон нагадує мисливця, який женеться за звіром не тому, що його змушує до цього голод, тобто потреба тіла, конечна для людини, і не тому, що цей звір хоче його загризти або чинить йому якусь шкоду й прикрості, — жене мисливця пристрасть того звіра загнати і знищити, адже звір має силу меншу за силу його. Відтак жене мисливця захоплення ловця, а це значить — убивці, і немає йому діла, що пізнає при цьому гонений ним звір. Під цю хвилю я повторив подумки слова Павла про те, що дії цих людей, між яких потрапили, можна зрозуміти не лише з осудного, а з доброчинного боку. Так, вони творять байку життя; як кожна байка, вона не цілком істинна, але треба зважати й на те, що й сама байка починає творити їх, тобто, створивши байку життя, вони починають жити не за своєю волею, а так, як велить чинити їм вона. Піднялися на чин вищий можливостей людської природи, отже, вигаданий, адже людина вище за себе скочити не може, відтак потрапили у сильці, які самі ж розставили, рова, якого самі викопали, тобто змушені перетворитись у книжників та фарисеїв, котрі говорять одне, а роблять інше. І це стало їхнім про кляттям, бо чудово віддають: суперечать Божій волі і людському, визначеному Господом, призначенню, а це значить, що Бог, якому віддали себе на службу, їх не помилує, а вкине в Око Прірви, отже, тим самим почали творити самі собі пекло. Втікаючи від Ока Прірви — світу цього, — стали творцями нового Ока Прірви й почали йому служити, як язичницькому ідолу, ревно того ідола охороняючи і стоячи біля нього, як пси на прив'язі. Але цим вони себе прирекли, бо відають, що Ока Прірви, ними створене, пожере рано чи пізно їх самих. Диякон Созонт добре це розпізнав і зрозумів, але він не бажав цим людям співчувати, а отже, не прагнув їх спасти. Був захоплений ловами, мчав за ними з роздути ми ніздрями, радів, що збагнув їхню облудність, викрив її і готовий щохвилини всадити в свою жертву уявного ножа чи списа; отже, викриваючи зло, сам пробував у злі, а це значить — в Оці Прірви, тобто сам ставав приречений, хоч був переконаний, що його байка про власну істинну судотворність таки істинна, отже, вивів себе вище призначеного людині. Саме це мене й жахнуло.
Було мені від цих думок тривожно й печально на душі, бо вже знав: ця мандрівка не вилікує моєї душевної немочі і не наповнить тіла вогнем, яким горів, коли творив Пересопницьке Євангеліє, і то з простої причини: щоб палити в собі високе духовне вогнище, треба мати цільність душі, а вона в мене розколена, ніби глек. Біда моя в тому, що я почав боятися облудності творчого знесення, а отже, до знесення ставав нездатний. Через це подумалося мені: чим би була людина, коли б відмовилася від творення байок? Чи могла б відтак знестися вище худобини, чи пізнала б Господа, коли навіть її Господь часто також одна із її байок. Адже творення байок — це також творення, все ж народжене має жити і вимагає живлення. Суть, очевидно, в тому: як вона живе і чи, виходячи за межі свого призначення, добротворить? Коли ж не добротворить, то чи варта признання, а коли добротворить, чи істинне її добротворення? І як пізнати мірило добротворення, щоб мати остереження і не створювати в цьому світі очей прірви? Саме тут і потрібен нам, подумав я, Господь. Не вигаданий і намислений, а той, котрий твердо нас по своїй вузькій путі проведе. Отже, його непотрібно умостроїти, а пізнавати ясною, відкритою душею. Тоді він і знайде в нас посудину, аби покласти в неї часточку своєї таїни. Але посудина душі для того має бути приготована. І я спогадав: немає істинної й неістинної віри, залежної від обрядів та служб, тобто гри в цю віру: чи східна вона, чи західна, чи в сектах, хоч би таких, як ці симеоніди, чи навіть магометанська, чи будь-яка інша, має значення тільки віра й невіра, бо кожна віра істинна, а невіра — неправдива; має значення лишень ота таїна, котра є чи її нема в людській душі. Я знав, що ці думки не швидко зважуся проголосити, бо ті, для яких віра — гра в обряди, прокленуть мене і зневажать, але в ту ніч вони, ці помисли, в мені проросли, і я був переконаний, що не було в них лихоносності, бо на терпимості засновувалися, а лихоносність з'являється там, де вершить нетерпимість.
Уже ледь-ледь почало світати, коли почув звідтіля, де розташований жіночий табір, якийсь галас і лементування. Турсонув Созонта-диякона, і він відразу ж сів на землі.
— Боюся, чи не зловлено нашого карлика Мусія, — сказав.
— Що сталося? — підхопився Павло.
— Спи, спи, брате, — мовив Созонт. — А ми підемо по дивитися на маленькі нічні розваги.
— Які розваги? Що відбувається? — не міг отямитися Павло.
— Одна із містерій цієї ночі, — сказав Созонт, устаючи. Ми вийшли до стежки, — до речі, й Павло рушив із нами, — і почули від табору дивний стукіт, начебто били в тимпани, але глухіше. Стукіт наближався, тож ми зійшли зі стежки і стали за деревами. І в блідому, розрідженому ранковому повітрі побачили юрбу, яка, ніби отара, сунула стежкою.
Попереду ступав карлик Мусій, поруч ішла із походнею[21] проява з величезною головою на маленькому тулубі й іще коротших ніжках; за ними потоком сунули уламні й почварні жінки на чолі з карлицею, очевидно, Мусієвою жінкою. Марти видно не було — уломні та почварні жінки йшли без своєї сестри-наставниці. Всі, за винятком карлика Мусія, карлиці й тієї, котра несла походню, тримали в руках дерев'яні мисочки, з яких їли, і колотили в них ложками, звідси й походив той тимпанний звук. Почувся тріск, крізь кущі до стежки продиралися уломні й почварні чоловіки, ставали, як оце ми, й дивилися.
Ми приєдналися до походу, вийшовши на стежку; коли пропустили жінок, за нами на стежку вилізли уломні й почварні чоловіки. Похід дійшов до воріт загорожі, тут уже стояли всі шестеро учнів Микитиних, хатка самого Микити на стовпах була безмовна і ніби топилась у тумані, круглий отвір на вході також затулено.
— Зловили вшетечника і врізали йому полу,[22] — почувся вискучий голос, хто говорив, не було звідси видко.
— Я не вшетечник, а прийшо-ов до-о сво-оєї жінки, — заверещав Мусій. — Усі знають, що-о це мо-оя жінка, от!
— Хай його судить святий! — вискуче озвався голос.
— Святий нікого не судить, — сказав голос Антонія. — Святий за всіх молиться і благає Бога, аби зглянувся на ваші гріхи й хвороби.
— Тоді судіть вшетечника ви! — заверещав голос.
— Я не вшетечник, о-от! — крикнув карлик. — Прийшо-ов до своєї жінки, о-от!
— Хто може посвідчити, що це твоя жінка? — спитав Антоній.
Зависла глуха тиша.
— Всі це знають! — закричав карлик. — Я всім це казав!..
— Всі знають, бо ти казав, — мовив Антоній. — Але ніхто не був на твоєму весіллі і ніхто не бачив, як ти вінчався, чи не так, Мусію?
— Мо-оя жінка по-освідчить, о-от! — крикнув карлик. — Хай скаже!
У цілковитій тиші, яка постала, почувся кволий, якийсь цвілий, тонюсінький голосок, який, однак, був добре чутний.
— Прийшли сюди Бозі молитися, а він, цей Муська, стидомирник і лізе до моєї тютьки.
— Чи ти його жінка? — спитав Антоній.
— Він хоче, щоб я була його жінка, то я й не знаю. Лізе до моєї тютьки, а я прийшла Бозі молитися.
— Хіба ж ти не моя жінка? — заверещав карлик Мусій.
— Ге ж, ти казав, — мовив голосок, — і ліз до моєї тютьки зі своїм стидомор'ям. А я прийшла сюди Бозі молиться.
— Суди себе сам, Мусію, але між нас тобі місця нема, — сказав Антоній. — За вшетечників святий не молиться.
І на те слово вдарили в дерев'яні тарілки ложками уломні та почварні й розступилися раптом, звільнивши стежку, по якій пішов, по-дитячому плачучи, карлик Мусій, а за ним великоголова істота із походнею, за ними — карлиця з блискучими очками й усміхнена.
— Попереджав же я тебе, Мусію, — сказав Созонт-диякон, коли карлик проходив повз нас. — Чому не послухав?
— Бо-о во-она мо-оя жінка! — схлипнув карлик. — Але во-она вже мене не любить, о-от! І зрадила мене, сучка і блядь.
— Я не сучка і не блядь! — обурено випискнула карлиця. — Я прийшла сюди Бозі молиться, а не на те, щоб ти мені дюдьку совав. Вшетечний пес!
Тоді ще більші сльози покотилися карлику по щоках, по хилив голову й пішов далі. Тепер задніми стали передні й двинули за ним. Ми рушили слідом, а за нами поплелися уломні й почварні чоловіки, жінки лишилися позаду, всі били ложками в дерев'яні тарілки, і від того весь острів наповнився сухим і тривожним стукотом. Процесія рушила в бік Ока Прірви; я озирнувся, але не побачив Микитиних учнів, вони залишилися біля стовпа, так само не було тут і Марти.
— «А намісник спитав, — проказав Созонт слова з Євангелія від Матвія: — Яке зло він зробив? Вони ж зачали ще сильніше кричати й казати: „Нехай розіп'ятий буде!“ І як побачив Пилат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається, набрав він води й перед народом умив свої руки».[23]
— Не богозневажай, брате Созонте, — мовив Павло. — Чому рівняєш цього карлика до Христа?
— Бо Христос, уподібнивши себе до знедолених і відкинутих із невинно убієнними, взяв свою долю.
— Але Христос був царем, і Пилат це визнав, — мовив Павло. — І не був він невинно убієнним, а постраждав за проповідь своєї науки.
— Це так і інак, брате Павле, — сказав Созонт. — Мовив Ісус: «Коли б знали ви, що то є: „Милості хочу, а не жертви“, — то ви б не судили невинних».
Нарешті похід дійшов до Ока Прірви і я, побачивши цю дивну заводь чи озеро, знову вразився: було воно правильноокругле, білясте по боках, а посередині темнів, ніби зорок, менший округ, темний, брунатний.
Усі поставали на березі, який тут увігнувся, кругло врізаючись в острів, карлика Мусія розв'язали, і він почав розтирати собі руки. В тарілки вже не били ложками, зависла тиша. У цей мент на сході розкололося небо й запалало засвітившись — полилося жовте світло. Від озера курілася пара, ніби диміло, підіймаючи сірі пасемка. Сонце ще не зійшло, але цей мент надходив.
— Чи підеш зі мно-ою, жінко-о? — спитав карлик.
— Фі! Тра ти мені дуже! — закопилила носика карлиця.
— Я зара вам до-окажу, що-о во-она мо-оя жінка! До-окажу! — заволав карлик Мусій. — І перейду О-око Прірви о-от! І нічо-о мені не станеться!
Стояла глибока тиша. І я вразився, поглянувши на істот, котрі стояли, — були вони по-особливому почварні; можливо, від цікавості, яка запалила їх. І подумав із болем: що робимо тут ми, серед цих нещасних, і чому треба було нам тут опинитися? Що шукаємо й хочемо знайти? Чому прийшли до цієї заводі, чи не з недоброї, як у цих уломних та почварних, цікавості? Тоді чим різнимося від уломних та почварних? Книжництвом та фарисейством?
Карлик Мусій знайшов палицю і сміливо ступив у воду. І, як тільки це учинив, десятки ложок ударило в дерев'яні тарілки; під цей супровід карлик повільно просувався по невидимій у воді стежці. І я помолився щиро й пристрасно Богові, щоб уберіг цього чоловічка, адже вірив: невинний він, а зрадлива карлиця і справді була його жінкою. Вона ж стояла спокійна й байдужа, вередливо скрививши губи й трохи похиливши набік голову; хто зна, може, вона, як кожна самиця, сподівалася, що її самець переможе і стане достойний її? Тим часом карлик занурився по груди, палицею він намацував стежку. Тоді я згадав, що в найглибшому місці, саме там, де пропав співподорожанин наш Кузьма, вода доходила нам до пахов — карлик же це місце, коли не вміє плавати, не перейде, буде йому з головою; зрештою, коли б і вмів плавати, то, зірвавшись зі стежки, чи зміг би її потім відшукати, а отже, чи матиме силу допливти до супротилежного берега?
Мусій заглиблювався все глибше й глибше і вже майже дійшов до темного кола посеред заводі, вже стриміла над водою тільки його голова, коли ж раптом та голова заверещала дико і в мент зникла. Відтак юрба, що стояла на березі, набрала повні легені повітря й гукнула в один голос:
— У-ї-ях!
І пішли по плесі кола, докотилися до берега, біля якого ми стояли, і вдарились об нього із сплеском.
Тоді карлиця впала навколішки, схопилася руками за волосся, рвонула й заволала:
— Ой Боженьку, чому ти його від мене забрав, я ж тобі за нього молилася? Він був мій чоловік! Він був мій чоловік!
І заревла болючим, трубним, тваринним гласом.
Уломні й почварні стояли із розсвіченими на страшних лицях усмішками і натхненно гатили ложками в дерев'яні тарілки.
У цей час на сході з'явилося сонце. Величезне, криваво-червоне, в оранжевому ореолі, залите кров'ю щойно вбитої ночі.
Розділ вісімнадцятий,
у якому переповідається ранкова казань Микити і про те, як він з нами бесідував
Ми повернулися на місце осідку, я був вражений до глибини душі, Павло осмутнілий, а Созонт цілком спокійний. У цей час прозвучав перший півнячий крик.
— Де вони тримають півня? — спитав Павло.
— У хатині чи на стовпі в хижі, — сказав Созонт. — Ми острів переміряли і ніде не знаходили місця для півня чи його самого. А може, це кричить півнем сам Микита?
— Жартуєш, брате? — сказав Павло. — Крик як у справжнього.
— Ніяких жартів, — поважно відрік Созонт. — Голос увіч лише від загорожі, але ніби з висоти. Людина легко наслідує півнячий крик. Коли б Микита тримав у себе справжнього півня, мав би з ним клопіт, мусив би його годувати й прибирати за ним, півень міг би вирватися на волю. Але чого не знаю, того не знаю — вірю лише твердим і вивіреним речам.
Я знову подумав: скрізь і в усьому Созонт залишається правником-вивідувачем чи розшуковцем. Бог йому такий талант уділив, і це річ конечна.
Ми лягли на устілля, бо ще було вельми рано, я ж мав цілком безсонну ніч, тож, хоча був уражений усім баченим, запав у твердий сон без сновидінь, ніби в чорну яму провалився, і вивів мене з тієї ями Созонт, розторсавши.
— Вставай, брате Михайле, — сказав. — Уломні й почварні вже йдуть на казань.
У цей час удруге заспівав півень. Голова мені паморочилася, але я скочив на ноги, і в грудях заколотилася якась сіра бовтанка, очевидно, від пережитого.
— Скажи, брате Созонте, — мовив Павло, який усе ще був смутний. — Чи з цього острова єдина стежка — через Око Прірви?