І все ж Беркут знайшов вихід. За тридцять кілометрів лежало в долині багате польське село, вони вдерлися в нього вночі, підпалили з усіх боків, стріляли й стріляли, певно, витратили половину патронів, але ж і мало хто з поляків залишився живий.
У цьому селі сотник Беркут надибав бричку. Повертався на ній додому, двоє гнідих коней, реквізованих у польського шинкаря, не бігли — танцювали, таких коней в Галаганах і не бачили, навіть батько, якого гітлерівці випустили з в’язниці, радісно засміявся і збіг з високого ганку, щоб погладити гнідого по крутій шиї.
Беркут того дня був великодушний: подарував батькові й бричку, й коней, нехай їздить старий — наче знав, що батькові лишилося жити всього кілька місяців: полюбляв єгомосць попоїсти, зовсім розплився за рік і одного ранку не прокинувся — слава богу, помер тихо й легко, а син влаштував бучний похорон із дзвонами, поминками, стріляниною над могилою пароха.
А потім звелів запрягти подарованих коней у подаровану ж бричку й повів сотню на інше село…
Коли це було й чи було взагалі?
Райські часи були, коли гітлерівці дивилися крізь пальці на бандерівські бешкети. Як не кажи, а з німцями можна було жити, доводилося, правда, кланятися, що ж, таке життя, не тому, так іншому — все одно вклонишся. Але ж ти — пан, і роби у своїй парафії все, що хочеш, аби в головному слухався і, як вірний пес, не гарчав на хазяїна.
А тепер?
Від сотні лишилося семеро, щоправда, сотнею вона завжди тільки звалася: в кращі часи налічувала півсотні вояків. А тепер — семеро… І ще невідомо, як їм поведеться. На всіх дорогах застави, шляк би їх трафив, у селах самооборона, яструбки кляті, куди не поткнешся, стріляють — і в кого стріляють!.. Їм добра зичать, а воно, бидло, хіба може збагнути це?
Вчора увійшли в Бистрицю, село за двадцять п’ять кілометрів звідси.
Гарне село, багате, з ощадкасою й крамницею. Перебили яструбків, узяли й крамницю, й ощадкасу, виявилось, п’ятдесят з гаком тисяч карбованців — не так уже й багато… Однак хтось устиг зателефонувати зі школи чи сільради до райцентру, і, коли Беркут з хлопцями відходили з села, їх перестрів загін чекістів: мало не оточили, з шістнадцяти вояків лишилося семеро, і то — щастя.
Ці семеро розташувалися на галявині поміж смерек, один став на варті, інші поклали зброю, мішки й рюкзаки, повдягалися на траві, відпочиваючи.
Беркут скинув ялові чоботи, закачав холоші штанів, сів на березі ручая, опустивши босі ноги в прозору воду.
Гірська вода приємно холодила натруджені ноги, відчував, як повертається бадьорість, а з нею і гострота мислення, притуплена стомливим переходом.
Сидів і думав: оце зараз погуляю в рідному селі, й досить. Вистачить з нього сутичок з чекістами та яструбками, поки є ще можливість, треба відходити, прориватися на Бескиди й далі, до американців чи англійців. Гітлерівців уже нема, слід шукати нового захисника й господаря, бажано багатого, а хто в світі багатший за американців?
Прориватися на Захід Беркут вирішив остаточно. Ще йде війна, правда, десь на Далекому Сході, а їх он як притиснули, що ж буде, коли більшовики зовсім розв’яжуть собі руки? Ні, нема дурних, нехай хтось кладе голови, а в нього голова розумніша за і піні: п’ять років студіював у Львівському університеті, за таку голову комусь ще доведеться гарно платити.
Беркут витер ноги й акуратно взувся, ступив кілька кроків, пробуючи, як сидять чоботи. Завжди стежив за взуттям і вчив інших: не дай боже стерти ноги. Зараз у ногах їхній порятунок — ніхто не знає, скільки доведеться йти без спочинку.
Може, і в Галаганах засідка? Навряд, однак слід передбачити все, на те він і ватажок, щоб виважити хоча б кілька наступних ходів.
Підкликав одного з підлеглих.
— Бачиш, Петре, від церкви третій дах праворуч? Підеш туди, тільки городами, непомітно, он стежка вздовж ручая, а потім ліворуч повертає, бачиш?
— Бачу, друже сотнику.
— Ти розумник, Петре, і я на тебе розраховую. Дістанешся до хати, вичекай, обдивись гарненько, а потім газду знайди: пан Василь Яремків — сам сивий, а брови чорні й густі. Розпитаєш у нього, як з яструбками, й про засідки. Якщо може, най сюди з тобою прийде, так і скажеш: Беркут звелів.
Петро поправив на грудях «шмайсер».
— Зробимо, друже сотнику, — відповів твердо. — А якщо газди нема?
— Газдиню розпитаєш. Скажеш, від пана Данила вітання. І не барися, прошу я тебе, діло ще треба робити.
— Діло, кажете? — зареготав Петро зловтішно. — Діло зробимо, ніч уся попереду, друже сотнику, і хто нам завадить?
— А щоб ніхто не завадив, іди, Петре, і розшукай пана Яремківа, зрозуміло?
Дивився, як пірнув Петро в кущі — наче вуж чи ящірка, гілка не колихнулася.
Розумний і спритний хлоп цей Петро, а головне — відступати йому нікуди. Був у дивізії «СС-Галичина», потім весь час у його загоні, тільки вчора в Бистриці поклав двох активістів, різонув з автомата — і нема. У нього з новою владою свої рахунки: мав під Дубном два десяти моргів землі, — і якої землі! — коней, худобу, і все це — корові під хвіст. Йому колгосп — смерть, і він б’ється за свою землю, своїх коней, свою садибу…
Хлопці розклали на бруднуватому рушнику хліб, сало, цибулю, огірки й дві бляшанки консервів, покликали пана сотника вечеряти. Хтось покалатав фляжкою, прозоро натякаючи, та Беркут заборонив. Мовляв, зайдемо в село, розберемося в ситуації — тоді можна, пий і гуляй досхочу, а тепер зась, на цьому тримаємось, он загін курінного Лисого як пропав? Напилися хлопці самогону — море їм по коліна, пішли на село, а там на них уже чекали, перебили, як куріпок, і Лисого скосили одного з перших.
Їли зосереджено, не поспішаючи, бо куди поспішати: поки стемніє, поки все заспокоїться…
Попоївши, полягали спати всі, навіть вартовий, так розпорядився сотник — все одно мусять дочекатися Петра. Сам став на варту.
Беркут вдивлявся в стежку попід ручаєм, але нічого не бачив. Правда, почало сутеніти, і довгі тіні перерізали луки та городи, потім сонце якось одразу пірнуло за гору, й водночас зробилося темно і зимно, як буває тільки у горах: удень парко, а вночі — надягай кожуха.
Сотник натягнув ватяну тілогрійку. Тривога лежала на серці. Щось забарився Петро, невже вскочив у халепу? Хоч навряд: спритний вояк, його голіруч не візьмеш, а коли так — зчинилася б стрілянина…
Тихо, і якийсь нічний птах цвірінькає… Знову цвірінькнув зовсім близько. Тінь майнула в кущах понад ручаєм, і лише тоді Беркут збагнув, що цвірінькає зовсім не птах: то Петро подає сигнал, щоб раптом свої не підстрелили.
Перескочив через ручай — оце хлоп, навіть піднімаючись угору, не захекався, — побачив сотника й присунувся, зблиснувши очима.
— Порядок, — видихнув збуджено, — на все село два яструбки, й голова сільради нагана має: я вже телефон перерізав.
— Тото файно вчинив! — зрадів Беркут. — А головою Грицько Трофимук?
— Він, гицель клятий, і зараз удома.
— Підемо до нього вдвох, — вирішив Беркут, — побавимося з тобою. Хлопці до яструбків подадуться, а ми до пана-товариша Трофимука. У мене по ньому давно руки сверблять. А чого Яремків не з’явився?
— Каже, хворий.
— Не бреше?
— Та бреше, свиня. Перестрашився.
— Я його розумію.
— Вперше чую від вас, друже сотнику… Наче схвалюєте!
— Ні, Петре, тверезо дивлюся на цю справу.
— Я б тому Яремківу батогів…
— На всіх не стане. Йди, Петре, вечеряй і лягай спати.
Зовсім близько пугукнув сич. Гарний птах, сильний і відважний, і все нічне його боїться.
Беркут притиснувся до стовбура якогось дерева, злився з ним: невидимий, нечутний, як лісова тінь. Вслухався в жебоніння води, в нічні шерехи, нараз почув далеке валування собак. Чомусь серце защеміло: люди живуть у теплих хатах, зараз вечеряють, а він, як загнаний вовк, вслухається в нічну тишу. Погладив тепле руків’я автомата. Надійна зброя, і він звик до неї. Та скоріше б розстатися з автоматом. Хто носить зброю, від кулі й гине, а для чого гинути йому, молодому, розумному?
Сич запугукав знову. Собаки на селі замовкли, Беркут почекав ще з годину й розбудив хлопців.
Яремків чекав на них у дворі під спіжарнею. Присунувся до Беркута, роздивляючись.
— Змужнів, синку, — сказав нарешті.
Данило засміявся тихо. Вони не бачилися рік чи трохи більше, а пан Яремків зовсім постарів. Зрештою, від чого молодшати? Мав у селі крамницю, й половина землі належала йому. Нема тепер нічого, звичайно, посивієш…
— Радий бачити вас, — сказав зовсім щиро, бо справді симпатизував Яремківу: його поважав батько, а батько з голотою та батярами не знався, спілкувався з людьми поважними й заможними.
Яремків не став витрачати час на балаканину.
— Йди до Грицька, — чи то попросив, чи наказав, — не забув де? А я твоїх хлопців з яструбками познайомлю.
— Приємного знайомства! — тихо реготнув Беркут. — Тільки без зайвого галасу, прошу вас, тепер нам реклама зовсім не потрібна.
Беркут рушив на вулицю не озираючись. Знав, що Петро не відстане, і справді відчував на потилиці його дихання.
Вони йшли попідтинню вузенькою стежкою, протоптаною в спориші, і Беркут на всяк випадок лічив хати: четверта за рогом — Грицькова, він і так упізнав би її — там груша на подвір’ї, ще старий Трофимук садив, виросла, як осокір.
Нараз почув за спиною кроки: хтось доганяв їх, важко дихаючи.
Беркут смикнув Петра за руку, заховався в тіні дерева, виставивши автомат. У місячному сяйві побачили — жінка. Беркут заступив їй дорогу.
— Хто така? — наставив зброю.
— Не впізнаєш, Данилку?
— Тітка Марія?
— Авжеж.
— Чого вночі вештаєтесь?
— Ви що, здуріли? У того ж Грицька пістоля, і якщо стрелить!..
— Нам його пістоля, прошу вас, до одного місця! — погладив автомата Петро, — Галасу наробите.
— Нехай…
Тітка трохи віддихалася.
— Шкода мені вас, — мовила. — У тамтого Гриця рука тверда й стріляє файно. Підете зі мною.
— Ви що надумали? — запитав Беркут.
— Мені відчинить, а там робіть, що хочете.
— А цей Грицько, тітонько, вам сала за шкуру залив… — засміявся Петро.
— А тобі?
— Та й мені.
— От і порахуйтеся. — Вона пішла попереду, нечутна й невидима, мов стара гострозора й досвідчена сова, що вистежує жертву.
Перед Трофимуковим подвір’ям зупинилася, тицьнула рукою на двері.
— Обабіч станьте, а я у вікно погрюкаю.
Беркут зрозумів її з півслова — вони з Петром зайняли зручну позицію під дверима, приготувавши зброю, а тітка Марія голосно затарабанила у вікно.
Спочатку ніхто не відповів, постукала голосніше, і тільки тоді в хаті почулося шарудіння.
— Хто? — запитав чоловічий голос.
Беркут зрадів: отже, Трофимук удома, й нікуди йому не дітися. Найбільше боявся, що не застане, але тепер відлягло від серця: притиснувся до стіни, невже не відчинить?
— Це я, Марія, відчини.
— Яка Марія?
— Чи не впізнав: Яремківа.
— Що треба?
— Старий помирати зібрався, тебе требує.
— Я що, піп?
— Каже, повідомити щось хоче.
За вікном запала тиша: видно, Трофимук думав, що робити.
— Може, не доживе… — зовсім натурально схлипнула тітка Марія. — Ледве дихає!..
— І що хоче повідомити?
— Якби знала… До влади, каже, діло є, а яке — не відаю.
— Чекай, зараз одягнусь.
Беркут стиснув автомат до болю в пальцях: добре все виходить, і дай боже здоров’я тітці Марії — хитра, а той телепень вуха розвісив.
Голосно загуркотіла клямка.
Петро дав знак сотникові, щоб не поспішав: він був кремезніший і сильніший за Беркута, а Грицько Трофимук нівроку, звикло бидло ходити за плугом і дерева валити, жилавий, з ним легко не впораєшся.
Двері з рипінням відчинилися, Грицько вийшов надвір і одразу похитнувся від удару автоматом по голові. Беркут приставив йому дуло «шмайсера» до грудей, та це вже було зайве, бо Трофимук важко осів на землю.
Петро обмацав у нього кишені, витягнув нагана, закинув у траву. Беркут нахилився над Грицьком, послухав, чи дихає, підвів важкий погляд на Петра.
— Не перестарався? — докорив.
Той тільки махнув рукою.
— Нічого цьому бугаєві не станеться.
І справді, Трофимук поворушився.
— То я побігла, — мовила тітка Марія, однак не втрималася, нахилилася й зазирнула Трофимукові в очі. — Отак, пане голово, прийшов і твій час… — Почвалала з двору, озираючись, зовсім не так, як летіла сюди, — наче працювала цілий день і смертельно втомилася.
Петро штовхнув ногою Трофимука, той застогнав, сів, підвів очі, певно, збагнув усе одразу, бо сунув руку до кишені, шукаючи зброю.
— Здоровенькі були, пане-товаришу! — тицьнув його в плече дулом автомата Беркут. — Не впізнаєте?
— Данило?
— Отож.
— Шкода, — сказав Трофимук нараз зовсім спокійно, — шкода… Тебе ще в сороковому мусили посадити, контру кляту.
— Ролі помінялися.
Трофимук важко підвівся.
— Гадаєш?
— Хіба не видно?
— Це ти про мене? Але ж народ не переб’єш.
— Вас переб’ємо, народ за нами піде.
— А ось тобі! — Нараз Трофимук склав дулю, покрутив її під носом у Беркута. — Ви де никаєте? Як щури погані в лісі ховаєтесь!
Беркут підштовхнув його до дверей.
— Ходімо, розмова є…
Трофимук збагнув усе, став у дверях.
— Убивайте! — видихнув важко. — Тут убивайте, не пущу!
Петро сильно вдарив його в груди, Трофимук заточився і впав.
Беркут переступив через нього, запалив сірника, відчинив двері до кімнати. Побачив: Трофимукова жінка стоїть посеред хати у довгій білій сорочці.
— Засвіти світло! — наказав. — З побаченням, пані Віро!
Жінка тремтячими руками запалила гасову лампу. Петро штовхнув Трофимука до покою. Грицько затулив жінку, високий, жилавий.
Лампа розгорілася, в кімнаті зробилося ясно. Петро став у дверях, тримаючи напоготові «шмайсер», Беркут сів на лавку попід стіною. Вільно простягнув ноги, закурив. Почав не поспішаючи:
— Оце, пане Грицю, файна розмова в нас може скластися. Якщо, звичайно, шановний пан не заперечує.
Трофимук уже знав, що чекає на нього. Посірів, якось одразу змарнів. Однак підвів голову й відповів глухо:
— Не буде в нас розмови. Стріляй!
— А ми не поспішаємо. І зможемо побалакати, якщо станеш на коліна й відречешся від совітів. Та добре попросишся.
— Не бути цьому!
— Не зарікайся.
— Кажу: не бути!
— А пан-товариш надто категоричний. Я б не радив…
— От що! — Трофимук ступив крок уперед, і Беркут інстинктивно виставив автомат і притиснувся до стіни. — Ти мене не лякай. Я цю владу своїми руками, — підвів величезні кулаки, — брав, і не мені її зрікатися! Знайди слабодухих.
Беркут недбало похитав ногою.
— Пані Віро, — мовив так, наче зазирнув у гості й просить про незначну послугу, — а підніміть, прошу я вас, синка. Як його, здається, також Грицьком обізвали?
— Ти що? — видихнув Трофимук із жахом. — То ж дитина!
— Петре… — Беркут тицьнув дулом автомата в кут, де стояло маленьке ліжко. — Витягни його, бо шановне панство не розуміє…
Трофимук ступив крок, щоб загородити дитину, однак одразу збагнув усю безвихідь, простягнув до Беркута руки.
— Благаю, Даниле, — мовив прохально, — зі мною роби все, що хочеш, відпусти дитину.
Сотник зареготав.
— Коли землю мою ділили, що тобі переказували? — запитав жорстко. — Попереджали? А ти що? Сміявся… Прийшов тепер мій час сміятися.
Петро витягнув з ліжка ще зовсім маленького чорнявого хлопчика. Той спросоння кліпав повіками й притискався до незнайомого дядька, навіть обійняв його за шию. Петро відірвав його від себе, підняв за комір сорочки, трусонув, і хлопчик злякано закричав.
— Цуценя безхвосте! — ляснув його по голому заду Петро, вдарив, видно, сильно, бо дитина захлинулася від крику.
— Що ж це таке! — кинулася до нього жінка, але Петро пхнув її важким чоботом у живіт.
Осіла безвільно на підлогу, а бандерівець кинув на неї сина — мабуть, дитина втратила свідомість від болю й жаху, бо вже не кричала.