І тоді Трофимук став на коліна.
— Облиш дитину, пане Данило! — попросив.
— Овва, а ти, бачу, полагіднішав. То як з владою? Відречешся від совітів?
— Ні! — підвівся з колін, відступив до стіни, став, спершись на неї. — Ні, це наша доля, а від долі не відрікаються.
— Твоя доля онде! — Беркут люто звів автомат. — То не відречешся?
— Ні!.. — видихнув з останніх сил.
І тоді Беркут натис на гашетку. Автомат застрибав у нього в руках, випльовуючи свинець, шматуючи кулями дитину й жінку, певно, він убив їх одразу, але не міг уже спинитися, стріляв, дивлячись не на них а в ненависне Грицькове обличчя. Потім кинув «шмайсера» на підлогу й пішов до Грицька з простягнутими руками.
Грицько кинувся до нього зненацька, мов хвисьнутий батогом, видно, збагнув, що втрачати вже нічого, однак не встиг дотягнутися: упав, зрізаний короткою Петровою чергою. Упав біля сина, незручно простягнувши до нього руку.
Беркут підняв свого «шмайсера», не оглядаючись рушив до дверей. Довго стояв надворі, жадібно дихаючи, й ніяк не міг надихатися.
— Ну й біднота, — раптом почув за стіною, — я все обдивився, нема нічого: ні обручки, ні кожуха файного.
— Голота… — ствердив Беркут.
— Поспішили, друже сотнику, най помучили б трохи.
— Часу нема, клич хлопців, відходитимемо.
— І то правда. — Петро потягнувся, хруснувши суглобами. — Підемо на Бистрицю?
— На Волю Висоцьку.
— На Волю, то й на Волю…
Десь не дуже далеко застрочив автомат.
— А хлопці бавляться… — ліниво позіхнув Беркут. — Переспимо в лісі.
— Треба повечеряти.
— У пана Яремківа. Має сьогодні свято, най ставить.
Беркут рушив з подвір’я впевнено, тримаючи автомат у правиці, й ні разу не озирнувся на хату. Стояла з освітленими вікнами, якась ошатна серед інших, що зачаїлися в темряві; сич пролетів над нею й пугукнув моторошно.
А тепер елегантний пан Данило Робак стояв перед Максимом Рутковським, тримав келих тонкого кришталю й щось казав.
Колишній Беркут…
І нинішній!
Після тої кривавої ночі банда Беркута далеко не втекла. Їх перестріли в горах — вирватися вдалося тільки Беркутові й ще одному бандерівцеві.
«Екскурс у минуле з мораллю», — чомусь подумав Рутковський, і йому стало огидно. Але ж само з такими людьми доведеться йому спілкуватися щоденно, більше того, він мусить стати «своїм» у їхньому товаристві. І Рутковський через силу всміхнувся, відповів Робакові щось невиразне й однозначне — зрештою, це не мало ніякого значення, бо нинішній «пан професор» і колишній сотник бачив тільки себе й був зачарований тільки своєю особою.
До столика з пляшками підійшли Іванна з Луцькою, і Рутковський із задоволенням зайнявся їхніми склянками. Він налив Стефанії джину з тоніком. Дівчина трохи випила, щоки в неї порожевіли, на лівій, коли всміхалася, з’являлась ямочка. Чому не з’являється на правій, либонь, Стефанія не знала сама, проте Максим усе ж запитав. Звичайно, це запитання свідчило про його інтерес до Луцької, дівчина збагнула це одразу й взяла Рутковського під руку.
Лодзен оцінив Стефин жест по-своєму: став так, щоб відгородити їх від компанії, просто спиною до Робака. Сказав по-змовницьки:
— Ви робите успіхи, пане Рутковський. Давно не бачив, щоб хтось сподобався пані Стефанії.
Дівчина відняла руку, але тут-таки знову просунула її Максимові під лікоть. Це не могло не імпонувати Рутковському, але він подумав, що ось уже вдруге за вечір його намагаються якось підштовхнути до Луцької. Спочатку це робила Іванна, тепер Лодзен. Але для чого це полковникові? Лише потім Максим зрозумів увесь далекоглядний хід думок Лодзена — сьогодні ж на всяк випадок активно включився в гру.
Ледь притиснувши ліктем руку Стефанії, відповів з гідністю:
— Панна має добре серце й піклується про земляка, який почувається не зовсім у своїй тарілці.
Луцька стенула плечима.
— Добрі серця — надто велика розкіш. Особливо тепер.
— Що саме панна має на увазі?
— Розчарування людства.
— Тоді вашу войовничість можна вибачити.
— Хіба я войовнича?
— Панна Стефанія буквально випромінює жіночність, — втрутився Лодзен.
Рутковський не зовсім погодився з полковником: Стефині очі лишалися колючими, точніше, не колючими, а якимись настороженими. Але ж і він, певно, насторожений, не зовсім свій у цій компанії. Максим знав, що це — одна з найважчих частин його завдання: бути таким, як усі.
Нараз подумав: наскільки легше б почувався, якби міг стати самим собою, якби міг кинути їм в обличчя все, що думав, і з яким би задоволенням побачив гнівне й розлючене обличчя Лодзена чи Робака.
Так, саме злість на обличчі полковника, а не чемну усмішку й доброзичливість, бо він його ворог, класовий ворог. Максим подумав саме так: класовий ворог, не стидаючись деякої патетичності цієї думки, бо, може, сам уперше так переконливо й гранично ясно відчув глибину вмісту, закладеного в це визначення. Класовий ворог — непримиренний, ворог до кінця, ворог з доброзичливою усмішкою й пронизливими очима, які, на щастя, бачать не все.
— Вам з шинкою чи з баликом? — Рутковський не одразу збагнув, що Луцька звертається до нього. Зрозумівши нарешті, взяв бутерброд з рибою, відкусив делікатно, та алкоголь пробудив апетит — прикінчив бутерброд і потягнувся по другий.
Лодзен схвалив:
— Їжте, у домі вашого брата завжди добре пригощають.
Максим ледь помітно скривився, полковник помітив це й відреагував одразу:
— Колись я працював у Москві й знаю, що таке російська гостинність. У кожного народу свої звичаї, і мені невідомо, що роблять ваші господарки із залишками їжі після святкових прийомів. Ми живемо економніше, бо знаємо ціну грошей. До речі, ви граєте в бридж?
— Який у Києві бридж! Граю трохи в преферанс.
Рутковський знав, що це Лодзенове запитання не випадкове. За інформацією, яку мав Центр, Лодзен завсідник гральних будинків у Бад-Візе й Бад-Рейхенхалі — містечок поблизу Мюнхена.
— А покер?
— На жаль… Але сподіваюсь позбутися цієї прогалини в моїй освіті.
— Хочете навчитись? Іноді це багато коштує.
— Де знайдеш гарного вчителя?
— Подивимось… Пане професоре, пане Юрію… — озирнувся Лодзен. — Може, партію в бридж? Сідайте поруч мене, — порадив Рутковському, — почнете вчитися.
— Пан Лодзен — ас! — мовив Юрій. — Тобі пофортунило.
— Справді, сьогодні в мене щасливий день, — погодився Максим. — Дай боже, щоб не останній! — Він допив свій джин, вибачився перед Луцькою й почимчикував за Лодзеном, відчуваючи, що панна Стефа не зовсім схвалила його рішення. Та що поробиш: Лодзен був козирною картою, а це в Максимовому становищі важило багато.
Цвіли троянди. Їх було багато, різноколірних, великих, вони росли вздовж асфальтованих доріжок і окремими клумбами, вперемішку з іншими квітами. Садівники Енглішер Гартен недарма їли свій хліб, як і більшість тих, що працювали на радіостанціях «Свобода» і «Свободная Европа», а було їх тут немало — понад дві тисячі чоловік.
І один з них — Максим Рутковський.
Так, Максим уже мав перепустку в целофановій обгортці, котра стверджувала, що він — штатний працівник радіо «Свобода» — РС, як скорочено називалася радіостанція.
Рутковський простував асфальтованою доріжкою поміж троянд, простував не поспішаючи, бо мав зараз обідню перерву і вже встиг з’їсти в буфеті біфштекс і випити чашечку кави.
Тепер усе було позаду, принаймні Максим вважав, що основні труднощі позаду, бо справді, потрапити у штат РС виявилося не так уже й просто.
Рутковський мав кілька розмов із працівниками служби охорони станції, по кілька разів розповідав одне й те ж, йому ставили несподівані запитання, намагаючись заплутати, але Максим добре пам’ятав поради Ігоря Михайловича: відповідати правду, й тільки правду, крім того, що робив останній рік після приїзду Юрія Сенишина до Києва.
Тепер Рутковський міг оцінити обережність і передбачливість керівників, які готували його до розвідницької діяльності. Тоді Максим продовжував працювати у видавництві, записався навіть на курси вивчення німецької мови, хоч відвідував їх не так уже й часто. Мову, а також усе інше викладали йому досвідчені вчителі.
Нарешті навіть працівники служби охорони станції упевнилися в благонадійності Рутковського. Лише тоді йому запропонували поїхати до Цирндорфа, де був табір для тих, хто залишився у Федеративній Республіці Німеччини й просив права політичного притулку. Люди жили там місяцями в брудних казармах, однак нові хазяї Рутковського подбали, щоб йому не ставили палиці в колеса: Максим заповнив кілька анкет і повернувся до Мюнхена.
Тут його прийняв Лодзен. Повідомив, що вже завтра він може приступити до роботи у відділі аналізу та досліджень української редакції радіо «Свобода».
Рутковський задивився на троянди й не помітив, що назустріч простує його колега по відділу пан Сопеляк, невисокий на зріст, миршавий чоловічок з носом-гудзиком і сивою бородою «під Хемінгуея».
Сива борода не дуже личила Сопелякові, однак він намагався триматися статечно, навіть дещо пихато, принаймні з новачками типу Рутковського чи з працівниками нижчими за рангом — друкарками та кур’єрами, проте, досить було йому дізнатися, що людина має високого покровителя чи на неї чекає підвищення, і він різко міняв курс.
Колеги по відділу підсміювалися над Сопеляком, але не відкрито, вважаючи його людиною, спроможною написати донос чи напаскудити якось інакше.
Пан Сопеляк загородив Максимові дорогу, розкинув руки, немов збирався обійняти, та не обійняв: стояв з розкритими обіймами й посміхався солодко.
— Пан Максим уже мало не місяць колегує зі мною, — мовив він нарешті, склавши руки на досить помітному черевцеві, — а ми так і не порозмовляли по-справжньому. Може, пан чув, що і я з Києва?
Так, Рутковський чув. Чув, що Сопеляк, який до війни встиг повчитися в аспірантурі Київського університету, залишився в окупації і відразу пішов до інспірованої гестапо брудної газетки «Нове українське слово». Вірно служив фашистам, утік разом з ними, одружився в Мюнхені із співробітницею радіо «Свобода», колишньою харківською актрисою, котра з перших днів організації РС пішла туди диктором.
Відтоді спливло багато води, дружина Сопеляка пані Валерія від диктора дійшла до спеціального кореспондента, а пан Віктор так і засидівся на газетних вирізках. Вважав себе скривдженим долею й начальством, всіляко догоджав останньому, зрештою, на цьому й тримався: Рутковський чув, що завідуючий відділом Кочмар давно хотів звільнити Сопеляка за нездарність, проте за того вступився сам Лодзен.
— То що чувати в Києві? — запитав Сопеляк тонким голосом, наче Максим тільки вчора приїхав звідти й має свіжі новини.
Рутковський розвів руками, буцім вибачався за свою необізнаність, відступив, даючи дорогу Сопелякові, однак маленький тато Хем, як іронічно називали Сопеляка колеги, не зрушив з місця, навпаки, схопив Максима за гудзик піджака і, притягнувши до себе, запитав:
— Ви знаєте, куди потрапили?
— Догадуюсь.
— Ні, ви не знаєте, куди потрапили. Типове збіговисько нездар…
Рутковський відступив на крок.
— Але я завжди був дуже високої думки про здібності шановного пана…
Той розцвів у посмішці.
— Я й кажу, здібних людей тут затискають. Тільки моїй Валерії вдалося якось проштовхатися, але я з жахом думаю: навіть Валерія могла так і залишитися диктором, розумієте, Валерія!
— Бути диктором на такій радіостанції і знати, що твій голос знайомий багатьом!..
Сопеляк замахав руками.
— Вона й зараз сама читає свої передачі. Свої і, до речі, талановиті, а не стандартні компіляції з газетних вирізок, які готуємо ми з вами.
— Не можу погодитися з шановним паном, бо вважаю свою роботу вельми корисною. — Початок розмови з Сопеляком скидався на провокацію, але для чого йому провокувати Рутковського? А якщо не провокація? Навіщо йому виливати душу малознайомій людині?
Нараз Максим здогадався. У буфеті з ним привітався Лодзен. Полковник уже встиг випити свою каву, коли Рутковський прийшов обідати, він підійшов до Максимового столика, сів на хвилинку, поцікавився справами, наче сам не знав про них, порадів з того, що все добре, і пішов, точніше виплив з буфету, високо задерши голову.
І ця зустріч не пройшла повз Сопелякові очі…
Рутковський напружив пам’ять і пригадав: так, подружжя Сопеляків обідало за столиком біля вікна. Усе одразу стало на свої місця: Сопеляк на всяк випадок шукає підтримки у молодого й перспективного працівника, з яким на короткій нозі сам Лодзен.
Справді, Сопеляк запропонував:
— Ми з дружиною так би хотіли почути розповідь про Київ. Рідне місто, знаєте, і востаннє я бачив його зруйнованим… Ви зайняті сьогодні ввечері?
Рутковський швидко прикинув: кожне знайомство може стати в пригоді. Зав’язувати якнайбільше знайомств йому радили в Центрі. Звичайно, до кожного з них треба ставитися критично, з кожним новим знайомим грати нову роль, але ж і вони грають, наскільки Максим устиг помітити. Тут ніхто майже ніколи не розмовляв одверто, ніхто не був самим собою, чому ж він мусить бути білою вороною?
— Взагалі я збирався в кіно, — почав про всяк випадок ухильно, — але, якщо ви маєте цікавіші пропозиції…
— Скромна вечеря в ресторані, — якось інтимно прошепотів Сопеляк. — Ми з Валерією запрошуємо вас до «Золотого півня», пристойний заклад, і готують непогано. За наш рахунок, прошу: келих вина, скромна вечеря.
Рутковський в душі послав Сопеляка туди, де йому й годилося бути: він чув, що подружжя Сопеляків вдало спекульнуло на якихось акціях і має солідний рахунок у банку, а тут цей миршавець уже двічі попередив, що вечеря передбачається скромною — скнара клятий, кому потрібна твоя вечеря!
А втім, біс із ним. Тут мало не всі такі: лічать кожну марку, тільки й розмов, що про гроші, заощадження, проценти.
— Гаразд, — погодився, — в кіно я ще встигну.
— То прошу вас о восьмій. Здається, ви ще не маєте машини, ми з Валерією заїдемо по вас.
Сопеляк відступив, даючи дорогу Рутковському, обернувся, дивився йому вслід, і злі вогники горіли в його очах. А Максим так і не озирнувся: одразу забув про Сопеляка, його хвилювала зовсім інша проблема — як дістатися до секретних паперів, що зберігаються в сейфах керівника відділу Романа Кочмара та в кімнаті працівників, котрі вивчали й аналізували повідомлення кореспондентів РС і пошту, яка приходила на станцію?
Все це цікавило Центр, а він поки що сидів тільки над газетними вирізками.
«Терпіння, — часто любив повторювати Ігор Михайлович, — терпіння — найцінніша якість справжнього розвідника. Терпіння й витримка…»
А яке може бути терпіння, коли в сусідній кімнаті, куди він може вільно заходити, стоять уздовж стіни сталеві сейфи з секретними документами? Такі ж документи з грифами SLD (особливо обмежений доступ), LTD (обмежений доступ) лежали на столах співробітників відділу, в них можна було зазирнути, перебігти, наче випадково, очима кілька рядків, однак Максим не дозволяв собі навіть цього. Цікавість на станції не схвалювали, до цікавих ставилися з недовірою, зрештою їх звільняли, тут панувала атмосфера суцільних підозр і доносів, тут кожен другий чи третій був агентом внутрішньої служби охорони, й Рутковський не міг не зважати на це. Завжди пам’ятав, що основне завдання, поставлене перед ним, — викриття діяльності РС як філіалу ЦРУ, — потребує холодного розрахунку, витримки й терпіння.
Ще в Києві Рутковський був добре поінформований, що не тільки радіомовлення становить функції РС, хоча, звичайно, підривна пропаганда є не останньою метою цього інституту «холодної війни».
Головним завданням мюнхенської радіостанції є збирання шпигунської інформації з Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, вона також виконує функції керівного центру емігрантських організацій, координуючи їхню діяльність проти країн соціалістичної співдружності.
«Основною метою радіостанції є формування мислення й спрямування волі народів Радянського Союзу на необхідність ліквідації комуністичного режиму. Жодні радіостанції, що працюють від імені або під виглядом американців, цього зробити не можуть. Перевага „Свободы“ в тому, що, працюючи під виглядом емігрантської, вона має можливість говорити від імені співвітчизників, критикувати порядки в СРСР і закликати населення до антирадянських дій».