— Ще б пак! — втрутився Сопеляк. — Валерія така талановита, вона талановитіша за всіх нас! — Ніс від алкоголю у нього почервонів, очі сльозилися.
Пані Валерія зиркнула на чоловіка роздратовано — той одразу знітився й потягнувся до пляшки, а Рутковський вів далі:
— Сподіваюсь, ви розумієте, що письменник не може існувати в безповітряному просторі. Все, починаючи від образної системи й кінчаючи ідеєю твору, вимагає міцного грунту, а я тут тільки почав пускати коріння.
— Звичайно, мені зрозуміло це… — Пані Валерія підперла гостре підборіддя тильним боком долоні, якось кумедно повела губами й носом, як кролик, що принюхується, і мовила нараз жалібно: — У Києві зараз спіють каштани… Я любила дивитися, коли вони падають на брук і вискакують із шкаралупи. Великі, блискучі каштани…
Рутковський теж уявив, як лунко розбивається каштан на асфальті десь на Печерську, поблизу лаври, подумав, скільки ще йому не бачити дніпрових просторів, не лежати на оксамитовому піску Труханового острова, не заглибитись у людське море вечірнього Хрещатика.
— Гарне в Києві метро? — нараз запитав Сопеляк. — Я бачив тільки фотографії. Кажуть, на будівництві було багато людських жертв?
— Не вірте, — махнув рукою Максим, — це несерйозно передавати в ефір такі дурниці, коли всі в Києві знають, що це — вигадки. З нас там сміються… — І раптом він затнувся: чи не переборщив?
І справді, Сопеляк, вихиливши ще півчарки, розхвилювався й мало не підскакував на стільці.
— Коли я працював у Києві, — він не уточнив, коли й де це було, — ми намагалися не пропустити жодного факту, який не впливав би на громадську думку. А гіпербола властива журналістиці, без неї не можна обійтись, і нею користується вся світова преса. Ми повинні створювати атмосферу. Припустімо, одержали повідомлення, що якийсь робітник на будівництві метро травмований. З того ж «Вечірнього Києва», який ми з вами, колего, препаруємо. Можна обминути цей факт, а можна, відштовхнувшись від нього, назвавши навіть прізвище травмованого робітника, написати цілу статтю про травматизм.
— Ох, Віктор, Віктор, — не схвалила Сопелякова, — у тебе, коли вип’єш, з’являються ультрагеніальні ідеї.
— Ці ідеї поділяє сам пан Кочмар.
— Поділяв, — уточнила дружина, — та невмирущість пана Романа полягає саме в тому, що він завжди поділяє найновіші й найпрогресивніші ідеї. А твоя вже давно віджила.
— Так уже й віджила! — не погодився Сопеляк.
— Ти, любий, трохи помовч, — нараз не зовсім чемно перервала його дружина. Це справді прозвучало різкувато, вона збагнула, що перегнула палицю, й поправилася: — У людей, коли вони трохи вип’ють, з’являються химерні ідеї, і хід їхніх думок незбагненний. Чесно кажучи, мені теж захотілося випити — якийсь алкогольний настрій, і я пропоную, пайове, підняти чарки за наші успіхи й наше майбутнє. Воно ввижається мені не таким уже й поганим.
— Не таким уже й поганим, — як завжди погодився Сопеляк. І уточнив: — Мені скоро на пенсію, тобі теж, придбаємо десь котедж, в Америці чи в Австралії — кожен щасливий, коли він має забезпечену старість.
— А я гадав, що ви прижилися в Мюнхені, — здивувався Рутковський.
— Що ви, що ви! — злякався Сопеляк. — Кажуть, більшовики планують десант, щоб захопити всіх працівників наших радіостанцій.
— Ну?! — Це було настільки абсурдно, що Рутковський ледь не зареготав. — Десант у Мюнхен?
— Вони не зупиняться ні перед чим, щоб знищити нас, — ствердила пані Валерія.
— Думаю, до десанту не дійде.
— Вашими б устами мед-пиво пити! — зрадів Сопеляк. Запитально зиркнув на жінку. — Може, ти дозволиш, дорога, замовити два кухлі пива? — Він витягнув шию й виставив уперед бороду, дивився прохально, й Рутковському видалося, що зараз підведеться і стане, як пудель, на задні лапи, підлабузницьки піднявши передні.
Пані Валерія одразу зрозуміла всю безглуздість ситуації. Кинула на чоловіка гнівний погляд, повернулася до Рутковського, запитала:
— Чоловіки хочуть пива? То прошу замовити, пийте, будь ласка. Віктор, поклич кельнера.
Першим бажанням у Максима було відмовитись, та якийсь біс уселився в нього, і він докинув недбало:
— І три коньяки, якщо можна, бо шнапс уже кінчається, а я сподіваюсь, ви замовили біфштекси? Чи відбивні?
Сопеляки обмінялися поглядами. Вони були красномовними, ті погляди, та Рутковський аніскілечки не пожалів старих скнар. Витримав паузу й додав:
— Коньяк нехай буде за мій рахунок, бо такі витрати у вас, здається, не передбачені.
— Так, не передбачені… — вихопилось у Сопеляка, але пані Валерія випросталася на стільці й перебила чоловіка:
— Ну, що ви, пане Рутковський. Ми запросили вас і мусимо оплатити рахунок. Кельнере, — гукнула вона, — прошу три коньяки й два пива. І чому не несете біфштекси?
— Вибачте, ви не замов…
— Помиляєтесь, — підвищила голос пані Валерія, — вічно у вас щось наплутають!
Вона сиділа з кам’яним обличчям, поки кельнер приніс замовлене, і Максим розумів, яка буря вп’ялася в її душі. А Сопеляк мав вигляд побитого пса, що віддано дивиться на господаря й не знає, як вчинити: махати хвостом чи загарчати.
Зрештою, підрум’янені біфштекси якось згладили напруження; не тільки Максимові хотілося їсти — всі віддали належне гарно просмаженому м’ясу, вгамували апетит, і це настроїло на благодушний лад.
Рутковський із задоволенням цідив пиво й думав, що мало не цілий тиждень не був у Сенишиних, правда, дзвонив, та слід завтра відвідати їх. Тим більше, що Іванна патякала, навіть не патякала, сказала відкрито: Стефанія Луцька кілька разів цікавилась Максимом і завтра ввечері збирається до Сенишиних.
Пані Валерія прикінчила біфштекс, підмела з тарілки нею смажену картоплю, обтерла губи аж двома паперовими серветками й запитала:
— Звідки пан Лодзен вас знає?
Вона поставила це запитання руба, без усякої підготовки й дипломатичної розвідки, видно, вважала, що біфштекси і коньяк є достатньою платнею за потрібну їй інформацію.
— Полковник Лодзен — добрий знайомий мого двоюрідного брата.
— Я чула про нього. Якийсь ресторатор?
— Так, він власник ресторану.
— Великого?
— Може, чули — «Корона»?
— Ого, не чути про «Корону»? Один з найфешенебельніших закладів!
— Ваш брат — Сенишин? — заворушився на стільці пан Віктор.
— Юрій Сенишин.
— Син оунівського зверхника… — констатував Сопеляк без особливого ентузіазму.
— Я чула це прізвище, — кивнула пані Валерія. — Колись читала некролог у газеті. І як це вам, родичеві бандерівця, більшовики дозволили вчитися?
— Бачите, дозволили: маю університетський диплом.
— Утаємничилися?
Максим лише знизав плечима. Розмова йшла як по лезу бритви: не міг же він запевняти Сопеляків, що родинні стосунки не мають ніякого впливу на вступ до університету? Навпаки, людина в його становищі обов’язково підтвердила б версію Сопеляків, одначе йому не хотілося зайвий раз і без достатніх підвалин гудити те, що було найдорожчим.
Відповів невизначено:
— Якось проскочив. Сам не знаю як…
— Буває. І часто ви зустрічаєтеся з Лодзеном?
Рутковському давно було зрозуміло, чому Сопеляки запросили його до ресторану, та ще й розщедрилися на біфштекси і пиво, чекав, що пані Валерія попросить про щось — і ось нарешті від нього вимагають платню.
— Сьогодні він підходив до мене.
— Ми бачили. Пан Лодзен — чудовий керівник, і я б хотіла, аби він дізнався, що ми зацікавилися вашою творчістю. Я підготую півгодинну передачу, звичайно, почнемо з інтерв’ю — сподіваюсь, ви не заперечуєте? Головне, тримати руку на пульсі життя, бачите, і в старих працівників є ще порох у порохівницях.
— Я неодмінно передам це панові Лодзену, — цілком серйозно пообіцяв Максим, бо, зрештою, чому б і не передати? Знав, що мусить підтримувати гарні стосунки з найширшим колом людей, ціна цих стосунків, щоправда, шеляг у базарний день, ті ж Сопеляки закладуть його за першої ж нагоди, закладуть із задоволенням, бо кожний новий і молодий працівник — конкурент, загроза їхньому існуванню. Але ж хоч не будуть відкритими ворогами…
Рутковський згадав, як цинічно повчав його позавчора за чаркою горілки Іван Мартинець: не хвали, мовляв, друга, друг і так ніколи не підкладе тобі свиню. Хвалити слід ворогів, в очі й заочно, краще в очі, і якнайбільше: тоді твій лютий ворог, може, стане хоч трохи меншим ворогом, на якийсь процент — і то досягнення.
— Певно, я завтра бачитимуся з паном Лодзеном, — пообіцяв Максим, — і розповім про чудовий вечір, який провів з вами.
— Ми будемо щиро вдячні, — розцвіла в посмішці пані Валерія.
— Так, щиро вдячні… — повторив пан Віктор.
— А зараз ми відвеземо вас додому, — запропонувала пані Валерія. Вона рішуче підвелася, одразу ж підвівся й Сопеляк — він був на півголови нижчий за дружину й дивився на неї знизу вгору, зрештою, нижчий не тільки в прямому, а й у переносному значенні.
Рутковський подивувався, що папі Валерія, яка спорожнила дві чи три чарки, все ж сіла за кермо. Тільки згодом дізнався, що працівники PC і РСЕ дозволяють собі не зовсім дотримуватися норм поведінки, обов’язкових для місцевого населення: служба охорони станції мала тісні контакти з поліцією й швидко залагоджувала інциденти, пов’язані з бешкетами в ресторанах, порушеннями правил руху тощо.
Перед Максимовим будинком стояв довгий сірий «мерседес». Пані Валерія зупинила свій «рено», вони обмінялися належними в таких випадках словами ввічливості, й Рутковський, помахавши на прощання рукою Сопелякам, рушив до парадного.
Біля дверей стовбичили двоє чоловіків: високий, кремезний, у береті, насунутому на чоло, і трохи нижчий, проте також широкий в плечах. Вони курили й про щось розмовляли, Максим хотів обминути їх, але високий заступив йому дорогу й запитав:
— Пан Рутковський, якщо не помиляюсь?
— Не помиляєтесь. — Нараз Максимові зробилося тривожно і він тоскно глянув на червоні вогники Сопелякового «рено», що віддалялися і зникли за рогом. Озирнувся: вулиця порожня, жодного перехожого. — Що вам потрібно?
— Хочемо запропонувати панові невеличку подорож.
— Хто ви такі? — Максим побачив, як нижчий чоловік зайшов йому за спину. Різко повернувся, відступив на крок.
— Не хвилюйтеся, пане Рутковський, ми зі служби охорони станції, і ви терміново потрібні шефові.
— Нікуди я не поїду. Завтра… — він не встиг договорити: високий нахилився й схопив його за руку, Максим вивернувся, ще мить, і він проскочив би до парадного, але нижчий, який тримався весь час у нього за спиною, вдарив чимось по голові — з очей Максима посипалися іскри, він заточився, високий підхопив його під пахви й потягнув до «мерседеса».
Отямився Рутковський у машині, руки в нього були зв’язані. Поворушився, й це не пройшло повз увагу кремезного чоловіка в береті.
— Воно ожило… — реготнув коротко. — Не розумію для чого? Все одно кінчатимемо…
Другий, який вів машину, зауважив:
— Завжди ти поспішаєш, Богдане. Може, він розумний і признається в усьому.
— Ці більшовики рідко коли зізнаються, — невдоволено пробуркотів Богдан. — Наморочився з ними ще на Волині… — Він штовхнув Максима в плече, схопив за підборіддя й підвів голову. Зареготав зловтішно. — Чув про СБ, пане комуністе? То щоб знав: у нас без суду й слідства…
— Що вам потрібно? — Максимові справді зробилося лячно. Невже він потрапив до бандерівської служби безпеки? Тої страшної служби, створеної в 1940 році в Кракові, на чолі якої Бандера поставив свого підручного, агента гестапо Миколу Лебедя?
Тепер Лебідь сидить десь у Сполучених Штатах, проголосив себе провідником ЗП УГВР[1], а служба його, хоч офіційно й ліквідована, бач, ще діє: навіть не криються, пишаються, що під час війни катували людей.
Але що їм треба? Як вони могли дізнатися про його справжнє обличчя?
Максим хитнув головою, звільняючи підборіддя з чіпких пальців. Запитав якомога спокійніше:
— За яким правом ви, панове, затримали мене? І що вам потрібно?
— А воно ще гарчить… — пробуркотів Богдан. — Права качає… А в нас право одне: кулю в лоб, і привіт!
— Мабуть, ви вважаєте мене за когось іншого.
— Ні, шановний пане, — відізвався водій, — для чого нам плутати? Ти — Максим Рутковський?
— Звичайно.
— Більшовицький агент, підісланий безпекою до нас?
— Мені смішно навіть думати про це.
— Насмієшся! — мовив Богдан загрозливо. — Ти в нас іще насмієшся досхочу.
— Я скаржитимусь!
— Мертві не скаржаться.
— Скажіть, у чому мене звинувачують?
— Скільки можна казати: більшовицький агент.
— Більшого безглуздя не можна й вигадати.
— Я агентів відчуваю по запаху, — похмуро мовив Богдан. — А від тебе…
— Ну й логіка! — розізлився Максим. — По-моєму, смердиш ти.
Богдан підвів кулака.
— Я тебе зараз навчу ввічливості! На все життя…
— Облиш! — наказав водій. Видно, він був начальником, бо Богдан опустив руку й промимрив щось незадоволено.
«Мерседес» ішов на великій швидкості, вже виїхали з міста, бо траплялися лише поодинокі будинки. Максим уважно роздивлявся по боках, проте так і не зумів визначити, де й куди вони їдуть. Ще погано знав місцевість і не міг зорієнтуватися. Та й що це дало б? Ці двоє есбістів, здається, не жартують…
Хто міг передбачити, що він попаде до рук бандерівської контррозвідки? Але які факти у них можуть бути? Навряд чи щось конкретне, так, підозри або інтуїція. А втім, навіщо цим головорізам факти?
У Центрі Рутковського знайомили з численними документами, в яких ішлося про злочинну діяльність СБ. Один з них пригадався йому: свідчення бандерівця М. Степняка.
«СБ були надані широкі права. Вона мала право на власний розсуд проводити арешти учасників організації до членів головного проводу включно. СБ мала право без суду розстріляти будь-якого члена організації, не кажучи вже про інших людей, що вона й робила. Практична робота СБ була зведена до поголовного знищення цілих родин, у тому числі дітей і стариків, коли есбісти вважали, що хоч один з членів родини є ворогом ОУН… Користуючись цим, СБ займалася пограбуванням населення, зводила особисті рахунки під виглядом боротьби з „ворогами ОУН“».
Що ж, думав Рутковський, справді, може, коло замкнулося: десь він припустився прорахунку, і ось розплата. Але ж він ще не встановлював жодних контактів з націоналістичними організаціями, які знайшли собі притулок у Мюнхені. Мав завдання за сприятливих умов увійти в довір’я до так званих «чолових діячів» ОУН і гадав здійснити це з допомогою Юрія, проте ще не зробив ані кроку.
А якщо його лякають? З профілактичною, так би мовити, метою? Бо вбивство співробітника РС, якщо воно не санкціоноване керівництвом станції, наробить шереху. Поліцію примусять завести справу, і все це не так-то легко розплутати.
«Мерседес» звернув на бічну дорогу, водій різко зменшив швидкість і скоро зупинився.
— Виходь, — відчинив дверцята Богдан.
Машина стояла край лісової галявини. Максим притулився спиною до автомобіля, та Богдан відштовхнув його. Різко вдарив у сонячне сплетіння, і від болю Рутковський опустився на коліна.
— О, така поза мені більше подобається! — зареготав Богдан.
— Чого вам треба від мене? — через силу витиснув із себе Рутковський.
— Де й коли тебе завербували до безпеки? — Другий есбіст нахилився до нього, додав удавано співчутливо: — Якщо не скажеш, здохнеш у муках. — Він витягнув з кишені невеличку мотузку, погойдав перед носом у Максима. — Ти, може, не знаєш, що це таке? То я поясню. Цей шнурок обв’язуємо навколо шиї, беремо дрючка, просовуймо на потилиці й повільно закручуємо. І капут.
«Саме так ви душили людей на Ровенщині, — мало не вирвалось у Рутковського, — Жінок і дітей, виродки кляті!»
Заплющив очі й нічого не відповів.
— То, прошу пана Йосипа, — втрутився Богдан, — певно, марно чекати на його щирість, і я пропоную почати…
Максим рвонувся вперед, але Богдан навалився на нього, притиснув обличчям до землі, а Йосип спритно обв’язав горло мотузком. Дрючок був у них заготовлений, повернули раз, і мотузок боляче стиснув горло. Стало важко дихати, Максим закашлявся, і Йосип негайно відпустив зашморг.