Так вони й зробили і, справді, коли повернули назад, зустріли за рогом Солтмена, що швидко біг їм навздогін.
— Хелло, Біле! — привітався Смок. — Куди біжиш?
— Хелло! — відповів Солтмен. — Гуляю собі. Година хороша.
— Еге! — засміявся Малий. — Якщо ти так гуляєш, то як же тоді бігаєш у справі?
Того вечора Малий, годуючи собак, безпомилково відчув, як з темряви стежать за ним багато очей. А коли прив'язав собак замість того, щоб спустити їх на ніч, то добре знав, що це ще більше схвилює Доусон.
Виконуючи свій задум, Смок повечеряв у місті, а потім пішов розважатися. Він навмисне блукав по всьому місту — і скрізь був у центрі уваги. В салуні одразу ставало людно, коли він туди заходив, але досить було Смоку вийти, як усі кидались за ним. Якщо він купував партію фішок біля порожньої рулетки, коло нього одразу ж з'юрмлювалися гравці. Він навіть помстився Люсіль Ерол, бо вийшов з театру саме тоді, як вона затягла найулюбленішу свою пісеньку. Не минуло й трьох хвилин, як дві третини публіки подалося за ним.
О першій годині ночі він пройшов надзвичайно залюдненою Головною вулицею, звернув на перехресті і почав підніматися на пагорок, до своєї хижі. Напівдорозі він спинився і почув позад себе рипіння мокасинів.
З годину в хижі було темно, а тоді Смок запалив свічку. Через деякий час, якраз потрібний на те, щоб одягтися, двері відчинились: Смок і Малий почали запрягати собак. Коли світло з прочинених дверей впало на них і стало видно, що вони роблять, хтось тихо свиснув. За пагорком йому відповіли.
— Чуєш? — засміявся Смок. — Вони стежать за нами і повідомляють про все у місто. Можу закластися, що зараз чоловік сорок вилізають з-під ковдр і зодягають штани.
— Чи ж не дурні люди? — засміявся Малий. — Світ по самі вінця повний дурнів, що помирають від бажання спекатись якось свого золота. Так от: я хочу сказати, що як твоя згода, то я з половини беру участь у справі.
Санки були навантажені легкою одежею та харчами. Невеличкий моток линви виглядав з-під торбини з харчами. Насподі лежав наполовину прикритий заступ.
Рукою у рукавиці Малий ніжно погладив линву і торкнувся заступа.
— Авжеж! — прошепотів він. — Я б, певно, й сам замислився, якби темної ночі побачив такі речі у когось на санках.
Вони погнали собак з пагорка вниз. Навколо панувала напружена тиша. Вони вийшли на Головну вулицю, потім повернули запряжку на північ, до тартака, геть з ділової частини міста. Вони їхали з величезною обережністю. Нікого не було видно, але тільки-но вони звернули до тартака, позаду з темряви, тьмяно освітленої блиском зірок, пролунав свист. Минувши тартак, шпиталь, вони пройшли ще чверть милі, а потім повернули і тим самим шляхом погнали назад. Проїхавши сто ярдів, ледве не наскочили на п'ятьох чоловік, що підтюпцем бігли їм назустріч. Всі вони згиналися під вагою дорожніх клунків. Один з них спинив Смокового ватажка, а решта стала навколо.
— Чи не зустрічали ви тут санок? — спитав хтось,
— Ні, — відповів Смок. — Це ти, Біле?
— Хай мене лихо поб'є, коли це не Смок! — здивовано гукнув Біл Солтмен.
— Що ви тут робите вночі? — спитав Смок. — Знову гуляєте?
Не встиг Біл Солтмен одповісти, як до групи приєдналося ще двоє, потім ще кілька, а рипіння снігу під ногами доводило, що їх іде ще більше.
— Хто це з тобою? — запитав Смок. — Може, знову похід по золото?
Солтмен запалив люльку, але, засапавшись від бігу, ніяк не міг її розкурити. Він мовчав. Ясно було, що сірник йому потрібний тільки на те, щоб роздивитись санки. Смок побачив, як всі очі зосередились на линві та заступі. Сірник погас.
— До мене дійшли чутки… — таємниче промимрив Солтмен.
— Може, розповісте мені й Малому? — сказав Смок.
Хтось захихотів.
— А куди це ви простуєте? — запитав Солтмен.
— А ви хто такі? Самозванна поліція?
— Я ж тільки поцікавився… — сказав Солтмен.
— Ми всі цікавимось, — гукнув хтось із темряви.
— Слухайте, — устряв Малий, — мені цікаво, хто тут найдурніший?
Всі розреготались. Стало ніяково.
— Рушаймо, Малий, вже час, — сказав Смок, поганяючи собак.
Весь натовп збився докупи та рушив за ними.
— Слухайте, а ви не помиляєтесь? — загукав Малий. — Коли ми зустріли вас, ви йшли кудись туди, а тепер чомусь вертаєтесь. Може, загубили напрямок?
— Іди ти під три чорти! — вилаявся Солтмен. — Ми йдемо, куди хочемо.
І санки рушили по Головній вулиці, а за ними валкою сунуло чоловік шістдесят, кожний із клунком за плечима. Було три години ночі, і тільки гультяї бачили цю процесію і могли на другий день розповісти про неї всьому Доусону.
Через півгодини Смок і Малий виїхали на пагорок і розпрягли собак біля порогу хижі. Шістдесят провожатих похмуро чекали.
— На добраніч, хлопці! — гукнув Смок, зачиняючи двері.
За п'ять хвилин свічка погасла, але не минуло й півгодини, як Смок та Малий тихенько вийшли і взялись поночі запрягати собак.
— Слухай-но, Смоку, — озвався Солтмен, підходячи ближче, так що вони невиразно бачили у темряві його постать.
— Ніяк не спекаюсь тебе, Біле, — весело сказав Смок. — Де ж твої друзі?
— Пішли випити по чарці, а мене залишили стерегти вас. Ти щось пронюхав, Смоку? Ви ніколи не одкараскаєтесь від нас, то давай уже, кажи по щирості. Ми ж всі твої приятелі. Ти це знаєш.
— Буває так, що з приятелями розмовляють одверто, — викручувався Смок, — я буває й так, що ні. От саме зараз і настав такий час. Йди-но краще собі. На добраніч, Біле.
— Не буде вам доброї ночі, Смоку. Ти ще не знаєш нас. Ми наче ті кліщі.
— Гаразд, Біле, — зітхнув Смок. — Коли ви наполягаєте, то це вже ваша справа. Ходім, Малий. Ми не можемо далі баритися.
Коли санки рушили, Солтмен пронизливо свиснув і побіг за ними. З-під пагорка та з рівнини теж долинув свист. Малий правив жердиною, а Смок і Солтмен ішли поруч.
— Ось що, Біле, — сказав Смок. — Хочеш пристати до нас?
— І кинути товаришів? Ні, сер. Ми всі до вас пристанемо.
— Тоді ти перший! — гукнув Смок і раптом схопив Солтмена обіруч і, турнувши його зі стежини, звалив у глибокий сніг.
Малий свиснув і щодуху погнав собак. В темряві перед ним ледве маячіла вузенька стежка, що вела між розкиданих жител на південну околицю Доусона. Смок і Солтмен качалися в снігу. Смок боровся з запалом, але Солтмен був на п'ятдесят фунтів важчий — це були п'ятдесят фунтів добре тренованих м'язів — і швидко поборов його. Знов і знов клав він Смока на лопатки, і той залюбки лежав і відпочивав. Але як тільки Солтмен намагався звільнитись, Смок чіплявся за нього, і знов починалась боротьба.
— Дужий, чортяка, — сказав Солтмен через десять хвилин, сидячи верхи на Смокові, — але я щоразу тебе кладу.
— А я щоразу тебе затримую, — відповів Смок. — Цього мені тільки й треба. А як ти гадаєш, де тепер Малий?
Солтмен відчайдушно рвонувся, але йому все ж не пощастило визволитись. Смок схопив його за ногу і знову кинув у сніг. Знизу, з-за пагорка, почувся тривожний свист. Солтмен свиснув у відповідь, але Смок тут же поклав його горілиць та сів верхи на груди, щоб не дати піднестись. Так знайшли їх золотошукачі. Смок засміявся і встав.
— На добраніч, хлопці, — сказав він і побіг з пагорка, а за ним кинулось шістдесят роздратованих та здатних на все шукачів.
Смок повернув на північ, минув тартак та шпиталь і пішов по річці, вздовж стрімких скель, до підніжжя Лосячої гори. Обійшовши індійське село, Смок вийшов до гирла Оленячого струмка, а потім вернувся і опинився віч-на-віч з золотошукачами.
— Ви зовсім загнали мене, — сказав він, удаючи, що сердиться.
— Тебе, здається, ніхто не змушує, — чемно сказав Солтмен.
— Звичайно, ні, — пробубонів Смок і, пройшовши крізь юрбу, знову рушив до Доусона. Двічі намагався він зійти з стежини і навпрошки, через тороси, перейти на той берег, але люди настирливо йшли за ним, і він кожен раз вертався на шлях до Доусона. Біля Головної вулиці він спробував перейти Клондайк у напрямку Клондайк-сіті, але знов вернувся до Доусона. Близько восьмої, коли вже почало розвиднятися, він повів стомлений натовп до ресторану Славовича, де столи в час сніданку бралися з бою.
— На добраніч, хлопці, — сказав він, коли заплатив за сніданок.
І ще раз Смок сказав своє «на добраніч», коли піднявся на пагорок. При денному світлі ніхто не пішов за ним далі, всі тільки стежили, як він простував до своєї хижі.
III
Два дні Смок валандався по місту, оточений ретельною вартою. Малий з санками та собаками кудись зник. Його не бачив ніхто з тих, що подорожували вгору та вниз Юконом, що приїхали з Бонанзи, Ельдорадо чи Клондайку. Лишився тільки Смок — і, звичайно, рано чи пізно він зробить спробу приєднатися до свого побратима. Всі зосередили увагу на Смокові. На другий вечір він залишився вдома, погасив лампу о дев'ятій, а на другу годину ночі поставив будильника. Сторожа біля дверей почула дзеленчання будильника, і коли Смок через півгодини вийшов з хижі, то побачив натовп уже не з шістдесяти, а з трьохсот чоловік. Заграва північного сяйва освітила цю сцену, і в супроводі величезного почту він пішов у місто і зайшов до «Оленячого Рогу». За мить салун заповнила юрба, і сердиті, схвильовані відвідувачі купували віскі й товпилися тут довгих чотири години, стежачи, як Смок грав у крібедж зі своїм давнім приятелем Бреком. Після шостої Смок з виразом суму та зненависті на обличчі, нікого не бачачи й не пізнаючи, вийшов із «Оленячого Рогу» і попростував Головною вулицею. Позад нього сунув безладний натовп з трьохсот чоловік, хором приспівуючи:
— Раз! Два! Лівою! Сіно, солома!
— На добраніч, друзі, — процідив він крізь зуби, зупиняючись на березі Юкону над кручею, де стежина круто спускалася вниз. — Я поснідаю і ляжу спати.
Усі гриста закричали, що вони не відстануть, і пішли за ним в напрямку Тру-ля-ля. О сьомій годині Смок привів усю когорту до покрученої стежки, що вела до халупи Дуайта Сандерсона. Крізь пергаментний папір вікна пробивалося світло, а з димаря курився дим. Малий рвучко відчинив двері.
— Заходь, Смоку, — сказав він. — Сніданок готовий. Що там за люди?
Смок повернувся з порога.
— На добраніч, хлопці. Гадаю, ви задоволені прогулянкою!
— Зачекай по хвилинку! — гукнув Біл Солтмен. В голосі його бриніло розчарування. — Можна з тобою поговорити?
— Катай, — весело відповів Смок.
— За що ти заплатив старому Сандерсону двадцять п'ять тисяч?
— Біле, ти дивуєш мене, — одповів Смок. — Я прийшов на свою, так би мовити, дачу, жадаю тільки тиші, спокою, а ти з цілою юрбою влаштовуєш мені допит.
— Ти не відповів на моє питання, — з невблаганною логікою відказав Біл.
— А я й не збираюсь відповідати. Це наша з ним справа, і нічого тобі пхати свого носа. Ще є запитання?
— А навіщо тобі заступ та линва?
— Знову ж це не твоє діло, Біле. Проте коли Малий хоче, хай скаже.
— Справді! — закричав Малий, швидко вистрибнувши з дверей. Він було вже роззявив рота, але похлинувся і глянув на свого товариша.
— Смоку, між нами кажучи, я не думав, що це їх стосується. Ходім до хати, а то кава геть чисто википить.
Двері зачинилися, і три сотні людей, безпорадні та незадоволені, розбилися на купки.
— Слухай, Солтмене, — сказав один. — Ти ж обіцяв нас привести до місця?
— Звідки ти взяв? — огризнувся Солтмен. — Я говорив, що Смок приведе
— Оце й усе?
— Я знаю стільки ж, як і ви Але всі ми знаємо, що Смок дещо пронюхав. За що б він тоді заплатив Сандерсонові двадцять п'ять тисяч? Не за цю ж коростяву землю, будьте певні.
Хор голосів підтримав його.
— Ну, а що нам тепер робити? — безнадійно запитав хтось.
— Я піду снідати, — весело кинув Скажений. — Ти, Біле, пошив нас у дурні.
— А я кажу, що ні, — відповів Солтмен. — Це Смок нас збаламутив. Але ж двадцять п'ять тисяч він платив?
IV
О пів на дев'яту, коли вже добре розвиднілось, Малий прочинив двері і виглянув у двір.
— От тобі й на! — гукнув він. — Вони всі потягли назад! А я вже думав, що назавжди тут отаборяться!
— Не журись, скоро вони повернуться, — заспокоїв його Смок. — І коли я не помиляюсь, то ми побачимо тут пів-Доусона, поки упораємося з оцим. Допоможи мені. У нас багато роботи.
— Признайся, на біса це все? — почав благати Малий, коли через годину глянув на наслідки праці: коловорот у кутку хижі з линвою, що крутилася навколо подвійного валу.
Смок злегка крутнув, і почулось рипіння.
— Ану, вийди та послухай, що ці звуки тобі нагадують.
Малий вийшов, зачинив двері і почав прислухатися. Він почув рипіння коловорота, що підіймає вантаж, і піймав себе на тому, що мимоволі прикидає, якої глибини мусить бути колодязь, що з нього цю вагу витягують. Коли все стихло, він уявив собі цеберку, що гойдається на линві. Потім почув, як вона почала швидко спускатися і глухо стукнулась об дно колодязя. Широко посміхаючись, він відчинив двері.
— Щось надзвичайне! Я сам мало не повірив. А далі що?
Далі вони втягли до хижі санок дванадцять каміння. Та ще багато дечого зробили за той день.
— Їдь зараз же в Доусон, — сказав Смок, коли повечеряли. — Собак лишиш у Брека. Він подбає про них. За тобою неодмінно будуть стежити, то хай Брек піде до Акційного товариства та купить увесь динаміт. І хай замовить ковалеві з шестеро свердел для каміння. Брек сам золотошукач, і зрозуміє, що нам треба. Між іншим, дай Брекові опис наших ділянок, щоб він зареєстрував їх завтра в конторі уповноваженого. А ти вийдеш о десятій на Головну вулицю і прислухаєшся. Май на увазі, я не хочу багато галасу. Доусон мусить тільки одним вухом почути. Я зроблю три вибухи, а ти стеж, який пролунає найкраще.
О десятій годині вечора, коли Малий гуляв Головною вулицею, за ним стежило багато цікавих очей. Раптом до нього долинув далекий вибух. Через тридцять секунд почувся другий, досить гучний, щоб звернути на себе увагу. А потім гримнув третій, та такий, що задеренчали шибки і люди повискакували з хат.
— А здорово їх розтрусили! — засапавшись, гукнув Малий, вбігаючи через годину до хижки в Тру-ля-ля. Він схопив Смока за руку. — Якби ти їх бачив! Доводилось тобі коли-небудь наступати на мурашник? Такий тепер Доусон. На Головній вулиці людей аж кишить. Завтра сюди наб'ється їх тьма-тьмуща. Вони вже й тепер сюди лізуть, або я зовсім не розуміюся на характері золотошукачів.
Смок засміявся, ступнув до коловорота й крутнув його разів зо два. Малий витяг мох з-поміж колод, щоб у шпари можна було бачити, що діється довкола хижі. Потім погасив свічку.
— Ану! — шепнув він через півгодини.
Смок покрутни коловорот, почекав кілька хвилин, узяв цеберку, повну землі, і витрусив її на купу складеного каміння. Потім запалив цигарку, прикриваючи вогонь долонею.
— Тут їх троє, — прошепотів Малий. — Якби ти бачив їх! Коли ти загуркотів цеберкою, вони аж трусились. Тепер один намагається заглянути у вікно.
Смок розкурив цигарку і глянув на годинника.
— Нам треба робити це регулярно, — прошепотів він, — будемо витягати цеберку що п'ятнадцять хвилин. А тим часом…
Він втроє склав полотнину і стукнув крізь неї по каменю.
— Чудесно, чудесно! — в захваті стогнав Малий. — Він тихенько підійшов до стіни і виглянув у шпару. — Вони згромадилися докупи і про щось радяться.
До чотирьох годин ранку що п'ятнадцять хвилин стукала цеберка та рипав коловорот, що насправді не піднімали нічого. Потім непрошені гості подалися геть, і Смок та Малий полягали спати.
Коли розвиднілось, Малий оглянув сліди на снігу.
— Тут був навіть отой здоровило Біл Солтмен, — сповістив він. — Ось бачиш його сліди.
Смок глянув на річку.
— Готуйся приймати гостей. Он двоє вже йдуть через кригу.
— Еге. От хай Брек зробить заявки, тоді дві тисячі кинуться на цей бік.
Малий виліз на верх стрімкої скелі і оком знавця глянув на паколи, які вони забили.
— Воно й справді скидається на коліно великої жили, — сказав він. — Напрям її можна навіть під снігом простежити. Це кожного зіб'є з пантелику. Жила йде просто, а тут ніби виходить із землі.