Коли двоє чоловіків перейшли річку і виткий шлях через схил, то знайшли хижу замкненою. Біл Солтмен, що вів перед, обережно наблизився до дверей, прислухався, а тоді поманив до себе Скаженого. Зсередини чути було рипіння та скрегіт коловорота, що піднімав велику вагу. Ще трохи почекавши, вони почули, як цеберка стукнулась об камінь. І так чотири рази за годину. Тоді Скажений постукав у двері. Зсередини почулась якась тривожна метушня, потім запала тиша; знов щось зашаруділо, і через п'ять хвилин Смок, важко дихаючи, прочинив двері й обережно висунувся. Його обличчя та вся сорочка вкриті були камінним порохом. Смок привітався щось занадто люб'язно.
— Почекайте хвилинку, — сказав він, — я зараз вийду
Натягнувши рукавиці, він вискочив надвір і опинився віч-на-віч з своїми гістьми. Їхні уважні очі спинилися на його сорочці, вилинялій на плечах та вкритій порохом. На колінах його шароварів були сліди нашвидку зчищеного глею.
— Трохи рано для одвідин, — зауважив Смок. — Що це вас пригнало сюди через річку?
— Будемо щирі, — промовив Скажений. — Ви тут щось знайшли?
— Якщо ви шукаєте яєць… — почав Смок.
— Облиште це! Ми говоримо про справу.
— Ви, може, хочете купити землі? — швидко спитав Смок. — Тут дуже гарні ділянки. Але, бачите, ми ще не можемо продавати… Бо ще не розпланували виселка. Приходь на тому тижні, Скажений, і коли ти прагнеш тиші, я покажу тобі дуже гарне місце. Бувайте всі здорові. Жалкую, що не можу запросити вас до хати. Ви ж знаєте Малого… він такий чудний. Усе торочить мені, що оселився тут для затишку й спокою. Він оце саме заснув, і я б нізащо його не розбудив.
Смок гаряче стиснув їм руки і одразу ж зайшов у хижу, зачинивши за собою двері.
Вони перезирнулись і кивнули одне одному.
— Бачили, які в нього коліна? — хрипко прошепотів Солтмен.
— А плечі! Він, безперечно, лазив у колодязь. — Кажучи це, Скажений обвів поглядом вкриту снігом балку. І раптом аж свиснув.
— Ану, глянь, Біле! Бачиш оту яму? Це ж справжні розкопки. І з обох боків утоптаний сніг. Якщо це не родовище, то я просто дурень. Тут же справжнісінька жила.
— Та яка величезна! — гукнув Солтмен. — Справжня скарбниця!
— А вниз по схилу. Бачиш оте каміння, що виступає назовні? Жила пішла й по схилу.
— Ти поглянь краще на річку, — сказав Солтмен. — Весь Доусон суне сюди.
І Скажений побачив, що весь шлях аж чорний од людей. Від самого доусонського берега котився суцільний людський потік.
— Ходімо, заглянемо у той шурф, поки тут нікого нема, — мовив Скажений і швидко попрямував до балки.
Але двері раптом відчинилися, і вийшли обидва господарі.
— Гей! — гукнув Смок. — Що ви тут робите?
— Хочемо вибрати собі місце, — відгукнувся Скажений. — Гляньте на річку. Весь Доусон іде купувати ділянки, і ми хочемо вибрати першими. Авжеж, Біле?
— Звичайно, — відповів Солтмен. — Тут незабаром буле все місто.
— Але ми не продаємо тих ділянок, — відповів Смок. — Місця, що продаються, — праворуч, на скелях. А ця частина не йде на продаж. Ідіть назад.
— Але ми тут обрали собі місце, — заперечив Солтмен.
— А я вам кажу, що це не про вас, — гостро зауважив Смок.
— Ну, а коли ми тільки пройдемось, тоді нічого? — спитав Солтмен.
— Однаково. Ваші прогулянки мені набридли. Повертайте назад.
— А я вважаю, що ми можемо гуляти, де хочемо! — заревів Солтмен. — Ходім, Скажений.
— Ви порушуєте закон, — попередив Смок.
— Ми ж тільки гуляємо, — весело заперечив Солтмен і кинувся йти.
— Стій, Біле, а то я зараз тебе продірявлю! — гримнув Малий, витягаючи два револьвери і націляючись. — Ще один крок, і я зроблю одинадцять дірок у твоїй шкурі. Зрозумів?
Ошелешений Солтмен спинився.
— Він-то розуміє, — промимрив Малий до Смока. — Але якщо він піде далі, що будем робити? Не можу ж я в нього стріляти.
— Слухай, Малий, будь же розсудливим, — заблагав Солтмен.
— Ходи сюди, то й розсудимо, — поступився Малий.
І коли ті, що були на чолі походу, видряпались на гору й наблизились до них, вони все ще сперечались.
— Невже, по-вашому, людина порушує закон, коли хоче купити шматок землі?! — горлав Скажений.
— Приватна власність! — твердив йому Малий. — І саме та ділянка не продається.
V
— Треба швидше скінчити справу, — промимрив Смок до Малого. — Бо як вони почнуть хвилюватися…
— Та ти молодець, якщо сподіваєшся їх утримати, — відповів Малий. — Тут їх дві тисячі, а буде ще більше. Вони щохвилини можуть прорватися через межу.
Межа проходила понад берегом, саме там, де Малий спинив Солтмена. В натовпі було шестеро полісменів та лейтенант. Смок напівголосно почав розмову з лейтенантом.
— Вони сунуть і далі, — сказав він, — і незабаром їх тут збереться до п'яти тисяч. Небезпека виникне тоді, як вони кинуться займати ділянки. Адже заявок тільки п'ять, отож на кожну з них припадає по тисячі чоловік, до того ж чотири з п'яти кинуться до найближчої ділянки. Цього не можна допустити, бо тут буде більше жертв, ніж було за всю історію Аляски. Ці п'ять заявок уже зареєстровано сьогодні, і їх не можна займати. Ні в якому разі не можна допускати бійки.
— Еге ж, — сказав лейтенант. — Я зараз розставлю своїх людей. Ми не можемо допустити тут бучі. Але краще б ви з ними поговорили.
— Хлопці! Тут, певно, трапилась помилка, — голосно почав Смок. — Ми ще не маємо наділів на продаж. Ще не розплановано вулиць. Продаж почнеться на тому тижні.
Вибух нетерплячки та гніву урвав його.
— Нам не треба твоїх вулиць! — гукнув молодий шукач. — Ми прийшли по те, що під землею.
— Ми не знаємо, що тут під землею, — відповів Смок. — Ми тільки знаємо, що на цій землі можна збудувати чудовий виселок.
— Атож, — підтримав Малий. — Тут дуже затишно, і такі гарні краєвиди.
Знову почулися нетерплячі вигуки, і Солтмен виступив наперед.
— Ми прийшли сюди, щоб забити паколи, — почав він. — Ми знаємо, що ви зареєстрували п'ять ділянок. Вони йдуть понад схилом та балкою. Але ви вчинили шахрайство. Дві з них записано не по закону. Хто такий Сет Байро? Ніхто ніколи й не чув про нього. А ви зробили заявку на його ім'я. Крім того, ви записали заявку на Гаррі Максвела. Але він зараз у Сіетлі. Виїхав туди минулої осені. Значить, обидві заявки ще вільні.
— Припустимо, що я маю від нього доручення, — сказав Смок.
— Ви його не маєте, — відповів Солтмен, — А коли маєте, то покажіть. Хоч ми однаково займемо ці ділянки.
Солтмен переступив межу і обернувся до натовпу, закликаючи йти за ним, але поліцейський лейтенант раптом гукнув:
— Ні з місця! Ви не маєте права!
— Он воно як! — сердито сказав Солтмен. — Хіба заборонено займати шахрайські заявки?
— Може й дозволяється, — сказав лейтенант, — але я не можу допустити, щоб п'ять тисяч чоловік кинулося на дві заявки. Це надто небезпечно. Ідіть назад, а то буду стріляти.
Солтмен знехотя скорився. Але безладний натовп захвилювався, і це не віщувало нічого доброго.
— Сили небесні! — пошепки сказав лейтенант Смокові. — Гляньте на скелю: вони обліпили її, наче ті мухи.
Смок здригнувся й вийшов наперед.
— Я охоче піду вам назустріч, друзі. Коли ви дійсно хочете купити наділи, то я по сто доларів продам їх вам, а коли виселок буде розплановано, ви кинете жеребок. — Він підняв руку, щоб спинити незадоволення. — Стійте на місці, бо як рушите, то сотні людей упадуть з кручі і загинуть.
— Все одно ви не спините нас! — гукнув хтось. — Ми хочемо взяти ці заявки.
— Але ж тут тільки дві спірні заявки, і коли хтось займе їх, то що залишиться решті?
Смок витер лоба рукавом, і тоді чийсь голос закричав:
— Ми всі візьмемо участь! Все поділимо нарівно.
Люди підтримали цю пропозицію, але їм і не снилося, що чоловік, який зробив її, тільки й чекав, щоб Смок подав знак, витираючи лоба.
— Прийміть і нас до гурту, — провадив далі чоловік.
— Тут же нема золота, — зауважив Смок.
— Та ви тільки прийміть, а ми вже самі пошукаємо.
— Хлопці, ви змушуєте мене, — сказав Смок. — Я волів би, щоб ви залишалися в Доусоні.
Всі бачили, що він завагався, і голосним ревом примусили його дати свою згоду. Солтмен та інші, що стояли попереду, почали раптом вимагати, щоб справу було відкладено.
— Віл Солтмен і Скажений не хочуть, щоб ви всі брали участь у цій справі, — гукнув Смок до натовпу.
Це одразу ж змінило настрій юрби не на користь Солтмена і Скаженого.
— А як же ми це зробимо? — спитав Смок. — Мені та Малому належить контроль, бо ми ж знайшли це місце.
— Звичайно! — загукали в натовпі.
— Три п'ятих нам, — запропонував Смок, — а вам дві п'ятих. І всі ви заплатите ваші частки.
— Десять центів за долар! — гукнув хтось. — І без податку.
— І голова товариства буде обходити кожного та підносити йому дивіденди на срібній таці, — засміявся Смок. — Ні, сер. Десять центів за долар допоможуть тільки розпочати справу. Отож, ви купите дві п'ятих акцій і за кожну стодоларову акцію заплатите по десять доларів. Я не можу інакше.
— Тільки не надумайте нас обдурити на акціях! — гукнув хтось. І цей вигук виявляв спільну думку.
— Вас тут біля п'яти тисяч чоловік. Це значить п'ять тисяч пайок, — почав уголос підраховувати Смок. — А п'ять тисяч — це дві п'ятих од дванадцяти тисяч п'ятисот. Значить, Товариство земельних наділів Тру-ля-ля має основного капіталу один мільйон двісті п'ятдесят тисяч доларів, цебто дванадцять тисячі п'ятсот пайок по сто доларів кожна. І ви всі купите п'ять тисяч пайок і заплатите по десять доларів за штуку. І мені байдуже, чиї згодні ви чи ні.
Певні, що вони добре нагріли Смока, людні нашвидку обрали комітет Товариства земельних наділів Тру-ля-ля. Вони відкинули пропозицію залагодити цю справу завтра в Доусоні, боячись, що інші доусонці, які не брали участі в поході, теж вимагатимуть собі пайок. Члени комітету сіли біля багаття, розкладеного на кризі, і видавали кожному золотошукачеві квитка на його десять доларів золотого піску, тут же акуратно зваженого.
Вже смеркало, коли роботу нарешті було закінчено. У виселку знов стало порожньо. Смок і Малий, упоравшись з усім, мирно вечеряли в своїй халупі й весело сміялися, проглядаючи список акціонерів та зиркаючи на мішки з золотим піском.
— Але це ще не всі, — сказав Малий.
— Він прийде обов'язково, — упевнено додав Смок. — Бо він гравець, і коли Брека трохи під'юджить, то й хвороба серця його не спинить.
За годину хтось постукав у двері. Увійшов Скажений, за ним Біл Солтмен. Жадібним поглядом вони оглянули хижу.
— Припустимо, що я хочу взяти тисячу двісті акцій, — сказав Скажений через півгодини. — Разом із п'ятьма тисячами, що ви продали сьогодні, це складе тільки шість тисяч двісті. Вам з Малим лишиться шість тисяч триста. Контроль все одно буде за вами.
— Але ж Біл теж щось хоче, — незадоволено відповів Смок. — А ми ніяк не можемо віддати більше, як п'ятсот акцій.
— Скільки ти хочеш вкласти сюди? — спитав Солтмена Скажений.
— Ну, скажімо, п'ять тисяч…
— Скажений, — звернувся Смок, — якби я не знав тебе так добре, то не продав би й одного поганенького наділу. Ну от. Ми з Малим продамо вам п'ятсот акцій, і ти заплатиш по п'ятдесят доларів за кожну. Це остаточно. Біл може взяти сотню, а тобі лишиться чотири.
VI
На другий день Доусон зайшовся сміхом. Це сталося, як тільки розвиднілось. Смок підійшов до дошки з оповістками і почав прибивати своє оголошення. Він ще не забив останнього гвіздка, а люди вже зібралися і читали, заглядаючи йому через плече та вибухаючи реготом. Незабаром біля дошки юрмилися сотні цікавих, але вони не могли доступитися до неї, щоб прочитати. Тоді одноголосно обрали читача. Отак цілісінький день, за вимогою громади, уголос перечитували Смокову оповістку. Багато людей по кілька разів слухали цей дотепний твір, щоб добре його запам’ятати:
ТАЄМНИЦЯ ЖІНОЧОГО СЕРЦЯ
І
— Щось ти не дуже квапишся з одруженням, — провадив розмову Малий.
Смок нічого не відповів. Він сидів на хутрах і оглядав лапи собаці, що гарчав, лежачи коло нього в снігу. Малий сушив над вогнем почеплені на палицю мокасини й уважно розглядав свого товариша.
— Подивись, яке мінливе сьогодні північне сяйво, — показав він на обрій. — Ач, як грає! Наче та спідниця в естрадної танцюристки. Я давно помітив, що навіть найкраща жінка легковажна, якщо не дурна. І всі вони з котячого поріддя, всі — від найменшої до найбільшої, від найвродливішої до найнезугарнішої. А коли вже яка причепиться до чоловіка, то ще дужче, як той лев або гієна.
Далі йому не вистачило слів. Смок ударив собаку, що намагався схопити його зубами за руку, і мовчки оглядав далі понівечені лапи.
— Так, — казав знову Малий, — я теж міг би одружитися, коли б захотів. А може, навіть, давно вже був би жонатим, якби щоразу не давав ходу. Смоку, знаєш, що рятувало мене? Добрий нюх та швидкі ноги. Хотів би я побачити ту спідницю, яка б наздогнала мене!
Смок відпустив собаку і теж підсунув до вогню свої мокасини.
— Завтра треба буде нам пошити й собакам мокасини, — промимрив він. — Ці тоненькі крижинки калічать їм ноги.
— Треба негайно їхати далі, — зауважив Малий. — Адже не вистачить їжі на зворотний шлях. Якщо ми не натрапимо на слід оленів або не здибаєм отих білих індійців, то скоро поїмо й собак разом з покаліченими лапами. А чи хто бачив коли тих білих індійців? Все це брехня. Бо як же може індієць бути білим? Це ж те саме, що білий негр. Смоку, ми повинні рушити вдосвіта. Вся країна наче завмерла, дичини нема. За цілий тиждень ми не бачили навіть заячих слідів. Треба вибратися звідси якнайхутчіш, бо загинем.
— Собаки швидше бігтимуть, якщо день перепочинуть, — одмовив Смок. — Ти б краще виліз на якусь гору та роздивився навколо. Мені здається, що ми от-от виберемось на ту розлогу рівнину. Лаперль казав, що її треба виглядати.
— Авжеж! Це було десять років тому, і він уже ледве волікся — такий був голодний. Може, це йому все примарилось. Пригадай, що він казав про оті величезні прапори, які нібито майоріли над горами. Звичайно, у нього у голові зовсім запаморочилось. Але він теж казав, що ніколи не бачив білих індійців. Усе це вигадка Ентона. А Ентон помер за два роки до того, як ми опинились на Алясці. Завтра побачимо. Як пощастить, то й оленя підстрелимо. А зараз — спати.