— За вами неодмінно повинно лишитися останнє слово! — весело вигукнув Престонгрейндж.
Звичайно, він мав причину веселитися, бо знайшов спосіб добитися свого. Для того щоб зменшити значення доповідної записки і мати завжди готову відповідь, він хотів, щоб я показувався в його колі як близька йому людина. Та коли б я так само прилюдно з'явився як відвідувач Катріони у тюрмі, люди неодмінно зробили б свої висновки, і всім стала б ясною справжня картина втечі Джеймса Мора. Такою була невелика, задача, яку я несподівано запропонував йому і на яку він так швидко знайшов розв'язання. Мене затримували в Глазго під приводом переписки, від якої я з простої ввічливості не міг відмовитись, а поки я був зайнятий, постарались позбутися Катріони приватним способом. Соромно писати так про людину, яка зробила мені стільки послуг. Престонгрейндж був добрим до мене, як батько, але я завжди помічав, що він фальшивить, як надтріснутий дзвін.
Розділ дев'ятнадцятий
Я ПОТРАПЛЯЮ ДО РУК ЖІНОК
Переписування виявилось надзвичайно нудною справою, тим більше, що речі, про які говорилося в папері, не потребували ніякої квапливості; я майже одразу зрозумів, що це зайняття було лише приводом затримати мене. Закінчивши роботу, я скочив на коня, щоб якнайкраще скористатися з решти дня, і лише пізно ввечері зупинився на ночівлю в будиночку на березі Олмонд Уотера. На світанку я знову сидів у сідлі. В Едінбурзі вже почали відкриватися крамниці, коли я в'їхав у місто через Вест Боу і на змиленому коні підскакав до будинку генерального прокурора. У мене була записка до Дойга, довіреної особи мілорда, який, вважалося, знав усі його секрети. Це був поважний, некрасивий, гладкий чоловік, весь просякнутий тютюном і самозадоволенням. Я застав його за конторкою в тому самому передпокої, де колись зустрівся з Джеймсом Мором. Він уважно перебіг очима записку, ніби читав розділ з біблії, і протяг:
— Гм-м… Ви трохи спізнилися, містер Бальфор. Пташка вже полетіла, ми випустили її.
— Міс Драммонд звільнена! — вигукнув я.
— Авжеж! — ствердив Дойг. — Навіщо нам було тримати її, подумайте самі. Нікому б не сподобалось, коли б ми зняли галас через цю дитину.
— А де ж вона тепер? — спитав я.
— Бог знає! — відповів Дойг, знизуючи плечима.
— Мабуть, повернулась до леді Оллардайс, — зауважив я.
— Можливо.
— В такому разі я їду прямо туди.
— А може, трохи перекусите?
— Не хочу нічого ні їсти, ні пити, — відповів я. — Я пив молоко в Рато.
— Вам видніше, — мовив Дойг. — Але можете залишити свого коня й речі, адже ви, здається, зупинитесь тут.
— Ні, ні, — заперечив я. — Сьогодні, як ніколи, мені не хотілося б їхати на Томсоновій кобилі [6].
Дойг говорив з сильним акцентом, а тому й я, наслідуючи його, відповідав більш народною мовою, ніж говорив звичайно, і значно грубіше, ніж написав тут. Тим більше я був присоромлений, коли почув за собою інший голос, який продекламував уривок з балади:
Сідлайте ж мені вороного коня,
Сідлайте, сідлайте скоріше!
Промчу я на ньому, де обрій сія,
До дівчини, що наймиліша!
Обернувшись, я побачив молоду леді, що стояла у вранішньому платті, сховавши руку в складки, ніби не бажала подати її мені. Та я не міг не помітити, що в очах її світилася прихильність.
— Моє шанування, міс Грант, — привітався я, вклонившись.
— Вам теж, містер Давід, — відповіла вона, низько присідаючи. — Прошу згадати давню приказку, що їжа і обідня ніколи не завадять. Обідні я не можу запропонувати вам, бо всі ми добрі протестанти, а на їжі наполягаю. Може статися, що я знайду для вас дещо, заради чого варт і залишитися.
— Міс Грант, — сказав я, — мені здається, що я й так уже зобов'язаний вам за кілька радісних і добрих слів на папірці без підпису.
— Без підпису? — перепитала вона, і на її обличчі, надзвичайно вродливому, з'явилася кумедна гримаска, ніби вона намагалася щось пригадати.
— Якщо тільки я не помиляюсь, — вів я далі. — Та у нас, напевно, буде час поговорити про це, дякуючи доброті вашого батька, який запрошує мене погостювати у вас. А зараз дурень просить єдиної ласки — дати йому волю.
— Ви обзиваєте себе різкими слівцями, — зауважила вона.
— Містер Дойг і я були б раді й різкішим під вашим дотепним пером, — натякнув я.
— Мені ще раз доводиться дивуватися скромності чоловіків, — промовила дівчина. — Якщо не хочете їсти, то вирушайте негайно, тим швидше повернетесь, бо їдете шукати вітра в полі. Їдьте, містер Давід, — додала вона, відчиняючи двері.
Скочив мерщій на баского коня,
Рвонувся в ворота й полинув,
Не знав відпочинку, бо всюди шукав
Дівчину вірну, і милу.
Я не чекав другого запрошення і дорогою в Дін виправдав цитату міс Грант.
Стара леді Оллардайс прогулювалась в саду одна, спираючись на чорну палицю з срібним набалдашником. Коли я спішився й підійшов до неї з привітанням, то побачив, що кров прилила їй до обличчя, а голова випрямилась, як у імператриць (такими я уявляв їх).
— Що привело вас до моєї бідної оселі?! — вигукнула вона гугняво. — Я не можу впустити вас у дім. Всі чоловіки в моїй сім'ї померли й поховані; я не маю ні сина, ні чоловіка, які могли б охороняти мої двері; всякий злидень може схопити мене за бороду, а борода у мене справді є, і це найгірше… — додала жінка тихенько.
Такий прийом зовсім приголомшив мене, а при останніх словах, схожих на марення божевільної, мені майже одібрало мову.
— Я бачу, що впав у немилість, міледі, — сказав я. — Однак беру на себе сміливість запитати про міс Драммонд.
Вона глянула на мене палаючими очима, губи її були міцно стиснуті, від чого навкруги утворилося багато зморщок, а рука, що спиралася на палицю, тремтіла.
— Яке нахабство! — вигукнула жінка. — Ви ще приходите сюди запитувати про неї? Бачить бог, я б сама хотіла це знати!
— Так вона не тут?! — скрикнув я.
Стара леді задерла голову, ступила крок вперед і так закричала на мене, що я відсахнувся од неї.
— Клятий брехун! — кричала вона. — Ви ще приходите розпитувати мене! Вона у в'язниці, куди ви посадили її, он де вона! І подумати тільки, що з усіх чоловіків, яких я будь-коли бачила, це зробили ви! Ах ви негідник! Якби у моїй сім'ї був хоч один мужчина, він показав би вам, де раки зимують.
Я вирішив не затримуватися тут довше, бо помітив, що запал жінки розгорявся. Коли я повернувся, щоб іти до коня, вона навіть пішла слідом; не соромлюсь признатися, що я поїхав, встромивши у стремено одну ногу, тоді як друга ще шукала його.
Я не знав іншого місця, де міг би дізнатися про Катріону, тому не лишалося нічого іншого, як повернутися в будинок прокурора. Мене дуже люб'язно прийняли всі чотири леді, які тепер зібралися в одній кімнаті. Я мусив розповідати їм детально, з усіма подробицями новини про Престонгрейнджа, про те, що говорилося у західних провінціях, і трохи не помер з нудьги. А та молода леді, з якою я найбільше хотів лишитись на самоті, насмішкувато дивилась на мене і, здавалось, була задоволена моїм нетерпінням. Нарешті, коли я поснідав з ними і вже збирався у присутності тітки просити у міс Грант дозволу поговорити з нею, дівчина підійшла до клавікордів і, награючи мотив, проспівала високим тоном:
Коли міг мати — то не брав,
Коли ж захочеш — не одержиш.
Та на цьому її суворість скінчилась: знайшовши якийсь привід, я вже забув який, вона повела мене в бібліотеку свого батька. Не можу не сказати, що міс Грант вирядилась, як на весілля, і здавалася ще вродливішою, між завжди.
— А тепер, містер Давід, сідайте і поговоримо на самоті, — промовила вона. — У мене є багато дечого розповісти вам, а крім того, виявляється, що я була несправедливою щодо вашого смаку.
— Тобто, міс Грант? — спитав я. — Сподіваюсь, що я завжди ставився до вас з належною пошаною.
— Можете бути спокійні, містер Давід, ваша пошана як до самого себе, так і до ваших нещасних ближніх, на щастя, не мала собі рівної. Та це до справи не стосується. Ви одержали від мене записку?
— Я мав сміливість припускати, що вона від вас, і відчував велику вдячність, — сказав я.
— Записка, мабуть, здивувала вас. Та почнемо спочатку. Ви, очевидно, не забули того дня, коли люб'язно супроводжували трьох нудних панночок в Хоуп-Парк? У мене ж ще менше підстав забути його, бо ви були тоді настільки люб'язні, що познайомили мене з деякими правилами латинської граматики, за що я глибоко вдячна вам, — вела вона далі.
— Боюсь, я був надто педантичним, — промовив я збентежено на цю згадку. — Але зважте, що я зовсім не звик до жіночого товариства.
— В такому разі я не буду говорити про латинську граматику, — відповіла вона. — Та як ви могли покинути довірених вам молодих леді? «Він шпурнув її за борт, він покинув її, свою любу, кохану Анні!» — проспівала дівчина, — і його любій Анні й двом її сестрам довелося плентатись додому самим, як виводкові молодих гусенят! Виявляється, що ви повернулися до мого тата, де, поводились надзвичайно войовниче, а звідти вирушили в невідомі країни, прямуючи, як стало відомо, на скелю Басе. Молоді баклани вам, очевидно, подобаються більше, ніж гарненькі дівчата.
Незважаючи на ці добродушні насмішки, в очах молодої леді можна було прочитати поблажливість, і я почав сподіватися, що далі вона буде милостивішою.
— Вам подобається мучити мене, — зауважив я, — ви поводитесь зі мною, як з покірливою іграшкою. Благаю вас бути милосерднішою. Зараз мені хочеться почути лише про Катріону.
— Ви називаєте її так у вічі, містер Бальфор? — спитала міс Грант.
— Запевняю вас, що я й сам не знаю, — промовив я, затинаючись.
— Я ні в якому разі не називала б так сторонніх. А чому вас турбують справи цієї дівчини?
— Я чув, що вона у в'язниці.
— А тепер чуєте, що вона на волі. Чого ж ви ще хочете? Їй уже не потрібен захисник.
— Але вона може бути мені потрібною, міс.
— Отак краще! — спалахнула міс Грант. — Гляньте мені прямо в обличчя; хіба я не вродливіша за неї?
— Я був би останнім негідником, коли б заперечував це, — відповів я. — У всій Шотландії немає красивішої за вас.
— Ну от, а тепер, коли перед вами краща з двох, ви повинні обов'язково говорити про другу! — зауважила вона. — Таким чином ви ніколи не будете подобатись жінкам, містер Бальфор.
— Однак, міс, крім краси, є ще дещо, — сказав я.
— Ви натякаєте, що я гірша, ніж могла б бути?
— Просто хочу сказати, що я, ніби той півень на гноїщі з дитячої казки! Бачу дорогоцінний камінь, любуюсь ним, але мені потрібніша зернинка пшениці.
— Бравіссімо! — вигукнула дівчина. — Добре сказано, за це я винагороджу вас своєю розповіддю. Увечері того дня, коли ви зникли, я пізно повернулась від своїх знайомих, де мною дуже захоплювались, не те, що ви. Ї раптом кажуть, що мене хоче бачити дівчина в тартановій шапочці. «Вона чекала вже більше години, — сказала служниця, — і весь час дуже журилася». Я вийшла до неї. Дівчина підвелась при моїй появі, і я одразу ж впізнала Катріону. «Сіроока», — подумала я, але вдала, що не знаю її. «Це ви, нарешті, міс Грант? — промовила вона, дивлячись на мене суворо й жалісливо. — Так, він казав правду, що ви дуже вродлива». — «Така, якою створив мене бог, моя люба, — відповіла я. — Однак я була б дуже рада й зобов'язана вам, коли б ви пояснили, що вас привело сюди глупої ночі». — «Міледі, — сказала вона, — ми родичі: обидві ми походимо від одної крові синів Альпіна». — «Люба моя, — відповіла я. — Я стільки ж думаю про Альпіна і його синів, як про торішній сніг. Сльози на вашому обличчі для мене значно красномовніші». Тут я була такою необачною, що поцілувала її. Ви б самі охоче це зробили, але, б'юсь об заклад, ніколи не наважитесь. Я кажу, що була необачною, бо знала дівчину тільки по зовнішньому вигляду: та виявилось, що я не могла б придумати нічого кращого. Вона дуже смілива і горда, але, мабуть, мало бачила у житті ніжності, і від моєї ласки (хоч, признаюсь, вона була виявлена досить легковажно) серце її зразу ж потяглося до мене. Не буду відкривати вам жіночих таємниць, не скажу, як саме вона обворожила мене, бо вона скористається тими ж засобами, щоб покорити й вас. Так, це славна дівчина! Вона чиста, як вода гірських джерел.
— Вона ангел! — вигукнув я.
— Потім Катріона розповіла про свої турботи, — вела міс Грант далі, — про те, як тривожиться за долю батька і за вас (без жодної на те серйозної причини) і в якому скрутному становищі вона опинилась, коли ви розстались. «І тоді я, нарешті, згадала, — сказала вона, — що ми родичі і що містер Давід назвав вас красунею з красунь, і подумала: «Коли вона така вродлива, то, мабуть, і добра», — набралась духу і прийшла сюди. Отут-то я й пробачила вам, містер Деві. У моєму товаристві ви були ніби на розжареному залізі, якщо я коли-небудь і бачила юнака, котрий хотів утекти, то, за всіма ознаками, це були ви, а я й мої дві сестри були тими леді, що їх ви так хотіли позбутися. І раптом виявляється, що ви мимохідь звернули на мене увагу і були настільки люб'язні, що розповіли про мою вроду! З цього часу можете вважати мене другом, я навіть починаю з ніжністю згадувати про латинську граматику.
— У вас ще буде час насміхатися з мене, — сказав я. — Думаю тільки, що ви несправедливі до себе і що це Катріона привернула ваше серце до мене. Вона надто щира, щоб помічати, як ви, незграбність свого друга.
— Я б не поручилася за це, містер Давід, — зауважила молода леді, — у дівчини зіркі очі. У всякому разі мені незабаром довелося переконатись, що вона вам справжній друг. Я одвела її до мого батька, його світлість був від кларету в благодушному настрої, тому прийняв нас обох. «Ось Сіроока, про яку ви стільки наслухались за останні дні. Вона прийшла довести, що ми говорили правду. Кидаю до ваших ніг найвродливішу дівчину в нашому краї», — сказала я, по-єзуїтському залишаючи в думці місце в Шотландії і для себе. Вона на ділі підтвердила мої слова: стала перед ним на коліна, і я б не наважилась побожитись, що від цього вона не сподобалась йому вдвічі більше, а її звертання не здалося ще чарівнішим. Адже всі ви, мужчини, справжні магометани. Дівчина розповіла йому, що сталося того вечора, коли вона затримала слугу свого батька, щоб той не міг іти за вами, і як вона тривожиться за батька й за вас. З сльозами просила вона врятувати життя вам обом (з яких жодному не загрожувала небезпека). Повірте, я стала, нарешті, пишатися своєю статтю, так все у неї виходило красиво, і шкодувала тільки, що йшлося про таку незначну справу. Вона не встигла багато сказати, як, запевняю вас, прокурор був уже цілком тверезий і бачив, що вся його тонка політика розплутана молодою дівчиною й розкрита його ж непокірливою дочкою. Проте ми вдвох прибрали батька до рук і владнали справу. Якщо тільки вміло обходитися з моїм татом, як це змію робити я, то з ним ніхто не зрівняється.
— Він був дуже добрим до мене, — сказав я.
— Так само, як і до Катрін, я сама була свідком цьому, — заявила міс Грант.
— І вона просила за мене? — спитав я.
— Просила, і дуже зворушливо, — відповіла молода леді. — Не хочу сказати вам, що вона говорила, бо вважаю, що у вас і так уже досить зарозумілості.
— Бог відплатить їй за все! — вигукнув я.
— Разом з містером Давідом Бальфором, сподіваюсь? — вставила міс Грант.
— Ви надто несправедливі до мене! — вигукнув я. — Мене проймає дрож на саму думку побачити її в таких грубих руках. Думаєте, я розраховую на це, тому що вона просила за моє життя? Та вона зробила б те саме навіть для сліпого щеняти! Коли б ви тільки знали, — я мав ще більше причин загордитися. Вона поцілувала мою руку. Так, поцілувала! А чому? Думала, що я хоробро стою за справедливу справу і, можливо, йду на смерть. Не заради мене вона це робила… та мені не треба було говорити це вам, коли ви не можете без сміху дивитися на мене. Це було з любові до того, що вона вважала мужністю. Я думаю, ніхто, крім мене й бідного принца Чарлі, не удостоївся такої честі. Хіба це не означало прирівняти мене до божества? Думаєте, серце моє не тремтить, коли я згадую про це?