— Я багато сміюся над вами, більше, ніж допускається ввічливістю, — призналась молода леді, — але скажу вам одне: якщо з нею ви говорите так само, то у вас є деяка надія на успіх.
— З нею?! — вигукнув я. — Та ніколи не посмів би! Я можу говорити так з вами, міс Грант, бо мені байдуже, якої ви думки про мене. Але з нею? Ніколи!
— По-моєму, у вас найбільші ноги в Шотландії, — зауважила дівчина.
— Вони й справді-таки не малі, — відповів я, дивлячись вниз.
— Бідна Катріона! — зітхнула міс Грант.
Я здивовано глянув на неї; хоч тепер я чудово розумію, що вона хотіла сказати, але раніше завжди був не дуже дотепний у світських розмовах.
— Ну, містер Давід, — сказала вона, — хоч це й проти мого сумління, але, бачу, доведеться бути вашим адвокатом. Вона дізнається, що ви приїхали до неї, як тільки почули про її ув'язнення, дізнається також, що ви не схотіли навіть поснідати; з нашої ж розмови вона дізнається рівно стільки, скільки я вважатиму зручним розповісти недосвідченій дівчині її років. Повірте, це стане вам у пригоді краще, ніж коли б ви говорили за себе самі, бо я промовчу за довгі ноги.
— То ви знаєте, де вона?! — зрадів я.
— Знаю, містер Давід, і ніколи не скажу, — заявила міс Грант.
— Чому ж? — спитав я.
— Я вірний друг, — відказала дівчина, — ви скоро це самі побачите, а з тих, кому я друг, головний — мій тато. Запевняю, ви нічим не запалите і не розжалобите мене так, щоб я забула про це. А тому облиште ваші покірні погляди. Поки що до побачення, містер Давід Бальфор.
— Але залишається ще одне, — вигукнув я, — ще одне, чому слід перешкодити, бо це збезчестить і її, й мене!
— Слухаю, — сказала міс Грант, — тільки коротше кажіть, бо я й так уже змарнувала на вас половину дня.
— Леді Оллардайс думає… — почав я, — вона вважає, що я викрав її обманом.
Краска залила лице міс Грант, так що я спочатку збентежився, поки не зрозумів, що вона ледве стримує сміх. У цьому я остаточно впевнився, помітивши дрижання її голосу.
— Я беру на себе захист вашої репутації, — сказала вона. — Можете залишити її в моїх руках.
І міс Грант вийшла з бібліотеки.
Розділ двадцятий
У СВІТСЬКОМУ ТОВАРИСТВІ
Майже два місяці я прожив гостем у сім'ї Престонгрейнджа і встиг за цей час краще познайомитися з суддями, адвокатами й цвітом едінбурзького товариства. Але не думайте, що я нехтував своїм вихованням та освітою; навпаки, я був завжди надзвичайно зайнятий: вивчав французьку мову, готуючись до поїздки в Лейден, навчався фехтування, приділяючи йому дуже багато уваги. Тренувався з фехтування іноді по три години в день і, треба сказати, досяг значних успіхів. За порадою мого родича Пілріга, непоганого музиканта, мене почали навчати співів, а за вимогою міс Грант і танців, де я, признаюсь, — не виявив особливих здібностей, хоч усі дуже люб'язно казали, що це надає мені спритності й елегантності; безперечно, я навчився вправніше поводитися з полами свого каптана й шпагою і невимушено почувати себе в гостях. За цей час довелося повністю переглянути і обновити свій одяг. Панночки серйозно і з запалом обговорювали всі деталі мого вбрання, навіть радили, де мені зв'язати волосся, якого кольору вибрати стрічку. Завдяки цьому я змінився на краще і набув модного вигляду. Побачивши мене тепер, добрі ессендінські мешканці, мабуть, дуже здивувалися б.
Особливо активними були дві молодші сестри, бо всі їхні думки зосереджувалися на вбранні. Не пригадую, щоб вони якось інакше показували, що помічають мене. І хоч молоді леді завжди були аж надто уважні, навіть по-своєму байдуже привітні, вони не могли приховати, як я набрид їм. Що ж до тітки, то ця надзвичайно спокійна жінка ставилась до мене так само, як і до інших членів сім'ї. Отож, найбільшими моїми друзями тут були сам прокурор і його старша дочка; наші й до того дружні взаємини ще зміцніли після тих розваг, у яких ми разом брали участь.
До відкриття засідань суду ми провели кілька днів на фермі, де жили по-аристократичному, держали гостинний стіл і втрьох їздили на прогулянки в поле. Потім ми це робили і в Едінбурзі, наскільки дозволяли постійні справи прокурора. Від швидкої їзди, бездоріжжя, різних несподіванок або в несприятливу погоду настрій у нас завжди підносився, і моя соромливість зовсім зникала; забувалося, що ми чужі, відкидалася офіціальність, і час минав непомітно, в невимушеній розмові. Саме тоді я розповів прокуророві і його дочці уривками свою історію з того часу, як пішов з Ессендіна: про морську подорож і бій на «Ковенанті», поневіряння в горах і все інше. Вони дуже зацікавились моїми пригодами, і, мабуть, тому згодом, у вільний від засідань час, ми зробили веселу прогулянку, про яку розповім докладніше.
Ми вирушили рано-вранці і спершу проїхали повз Шооз-гауз; впадало у вічі, що димарі не курилися і будинок стояв серед широкого, вкритого памороззю поля, наче пустка: була ще дуже рання пора. Престонгрейндж спішився, доручив мені свого коня, а сам пішов навідати мого дядька, Я побачив цей оголений будинок, згадав про старого скнару, який, мабуть, дрижав од холоду в нетопленій кухні, і серце моє болісно стиснулось.
— Ось мій дім і моя сім'я, — сказав я.
— Бідолашний Давід Бальфор! — зітхнула міс Грант.
Я так ніколи й не почув, що відбулося між моїм дядьком і Престонгрейнджем, очевидно, не дуже приємна для Ібенізера розмова, бо, коли прокурор повернувся, обличчя його було похмуре.
— Думаю, що незабаром ви станете справжнім лердом, містер Деві, — сказав він, «обертаючись до мене, коли нога вже була у стремені.
— Не прикидатимусь, ніби шкодую, що так станеться, — відповів я.
Правду кажучи, за час відсутності прокурора міс Грант і я в уяві прикрашали маєток насадженнями, квітниками й терасою. А згодом я це й здійснив.
Від Шооз-гауза ми поїхали в Куїнзферрі, де нас радо й гостинно зустрів Ренкейлор, щасливий, що приймає такого високого гостя. Прокурор був настільки люб'язний, що докладно ознайомився з моїми справами, просидівши години зо дві з стряпчим у його кабінеті, причому виявляв до мене і мого майбутнього, як потім сказали, великий інтерес. Тим часом міс Грант, я й молодий Ренкейлор сіли у човен і перепливли через затоку в Лаймкілнз. Молодий Ренкейлор до сміху дивно і, на мій погляд, образливо залицявся до молодої леді, проте вона, здавалось, була задоволена юнаком. Очевидно, це пояснювалося загальною слабістю її статі. Поведінка юнака мала згодом одну безсумнівну користь: коли ми підпливли до другого берега, міс Грант наказала йому стерегти човен, а сама пішла зі мною до харчевні. Молода леді навмисно затіяла цю прогулянку: її зацікавила розповідь про Елізол Хесті, і вона хотіла побачити її. Ми знову застали дівчину саму — батько її, здається, весь день працював у полі, — і Елізон зробила шанобливий реверанс передо мною і красивою леді в амазонці.
— Невже вам не хочеться привітатися зі мною інакше? — сказав я, подаючи руку. — Хіба ви не пам'ятаєте старих друзів?
— Ой, лишенько! Кого я бачу?! — збентежилась дівчина. — Їй-богу, це той обірваний хлопчисько!
— Він самий, — ствердив я.
— Я часто згадувала вас та вашого друга й дуже рада, що бачу вас у такому гарному вбранні, — зраділа вона. — З чудового подарунка, який ви прислали мені і за який від усього серця вдячна вам, я вже знала, що ви повернулись до своїх рідних.
— Ідіть погуляйте, — сказала міс Грант, звертаючись до мене, — будьте слухняним. Я прийшла сюди не для того, щоб стояти отут і кліпати очима. Я хочу поговорити з нею на самоті..
Вона пробула в будинку хвилин з десять, а коли вийшла, я помітив, що очі в неї червоні і що з її грудей зникла срібна брошка. Це дуже зворушило мене.
— Ніколи ніщо так вас не прикрашало, — промовив я.
— О Деві, не будьте таким пишномовним дурнем! — відказала вона і весь той день була, зі мною різкішою, ніж звичайно.
Ми повернулися додому, коли вже смеркалося.
Відтоді я довго нічого не чув про Катріону. Міс Грант лишалась непроникною і на всі мої запитання відбувалася жартами. Нарешті, коли вона одного разу повернулася з прогулянки і застала мене у вітальні за підручником французької мови, в її зовнішньому вигляді, здавалося, було щось незвичайне: обличчя розчервонілося, очі блищали, а на вустах грала посмішка, яку міс Грант намагалась приховати. Вся вона була втіленням лукавства і, швидко ходячи по кімнаті, незабаром втягла мене в суперечку з приводу якоїсь дрібниці. Я опинився наче в болоті: чим більше намагався вибратися з трясовини, тим глибше тонув, поки вона не заявила нарешті досить гнівно, що не дозволить нікому так відповідати їй і що я повинен стати на коліна й просити вибачення.
Безпідставність її поведінки роздратувала мене.
— Я не сказав нічого такого, у чому ви могли б мені дорікнути, — кинув я, — а на коліна стаю лише перед богом.
— Я й хочу, щоб ви мені служили, як богині! — вигукнула молода леді, стріпуючи русявими кучерями. Обличчя її палало. — Кожен, хто близько підходить до мене, мусить так поводитись.
— Заради ввічливості я попрошу у вас пробачення, хоч, присягаюся, не знаю за що, — відповів я. — А щодо театральних поз, то з цим можете звернутися до інших.
— О Деві, — сказала дівчина, — невже мені доведеться просити вас?
Я зрозумів, що воюю з жінкою, а це те саме, що воювати з дитиною, і до того ж за пусту формальність.
— Вважаю це легковажністю, — відповів я, — не вартою того, щоб ви за неї просили, а я виконував. Але не хочу відмовляти вам, ганьба ж, якщо вона в цьому є, ляже на вашу душу. — І я став на коліна.
— Ага! — вигукнула міс Грант. — Ось чого я домагалася від вас! — Потім, сказавши раптом «ловіть», кинула мені згорнену вчетверо записку і, сміючись, вибігла з кімнати.
На записці не було позначено ні місця, ні дати.
«Дорогий містер Давід, — писалося в ній, — я завжди довідуюсь про вас через мою кузину, міс Грант, і дуже рада, що новини ці втішні. — Я цілком здорова, живу серед добрих людей, але повинна переховуватись, хоч сподіваюся, що коли-небудь, нарешті, ми знову побачимось. Про ваше дружнє ставлення до мене розповідала моя кузина, яка обох нас любить. Вона воліла мені написати вам цю записку і переглянула її. Прошу виконувати всі її накази і залишаюсь вашим щирим другом.
Виконуючи її бажання, я негайно ж вирушив у Дін і розцінюю це як одну з своїх найсміливіших кампаній. Стара леді тепер зовсім змінилася і зустріла мене дуже привітно й люб'язно. Як міс Грант вдалося досягти цього, я так ніколи й не дізнався; принаймні певен, що вона не посміла виступити тут відкрито, бо у цю справу замішаний її батько. Безумовно, це він переконав Катріону виїхати звідси, вірніше, не повертатися до своєї родички, він поселив дівчину у сім'ю Грегорів, — порядних, відданих прокуророві людей, яким Катріона вірила, бо вони були з її клану й родини. Грегори переховували її, поки все владналось, допомагали їй звільнити батька, а коли дівчина вийшла з тюрми, прийняли знову до себе. Так Престонгрейндж скористався допомогою Катріони, не сказавши ні слова про своє знайомство з дочкою Джеймса Мора. Звичайно, виникали розмови відносно втечі цього знеславленого чоловіка, але уряд відповів на них удаваною суворістю; одного з тюремних вартових було покарано — його висікли різками, — а лейтенанта охорони, мого бідного приятеля Дункансбі, розжалували в солдати. Що ж до Катріони, то всі були дуже задоволені: про її вчинок мовчали.
Я ніяк не міг умовити міс Грант передати Катріоні відповідь. «Ні, — відказувала вона, коли я наполягав, — не хочу допускати у цю справу «довгі ноги». Мені гірко було це слухати, бо я знав, що вона бачилася з моїм маленьким другом кілька разів на тиждень і повідомляла їй новини про мене, коли я «добре поводився». Сама ж міс Грант ставилась до мене, за її словами, «поблажливо», що, на мій погляд, швидше скидалось на знущання. Безперечно, вона була вірним, надто енергійним другом для всіх, кого любила. Особливо, міс Грант піклувалася про стару, немічну, майже сліпу і дуже розумну леді, яка жила на горішньому поверсі високого будинку у вузькому провулку і мала виводок коноплянок у клітці. В кімнатці старої леді кожного дня товпилися гості. Міс Грант дуже любила водити мене туди і примушувала розважати її друга розповідями про свої поневіряння. Місіс Тіббі Ремсі — так звали стареньку — була люб'язна зі мною і розповідала багато цікавого про старих людей та минуле Шотландії. До речі, навпроти вікна її кімнатки на відстані не більше трьох футів (таким вуз-ким був провулок) світилось заґратоване віконце, в яке легко можна було заглянути. Через віконце видно було сходи протилежного будинку.
Одного разу міс Грант, не пам'ятаю, під яким саме приводом, залишила мене одного з місіс Ремсі. Мені здалося, що стара леді неуважна і чимось заклопотана. Крім того, в кімнаті було якось незатишно і холодно, бо вікно цього разу лишалось відчиненим, незважаючи на осінню погоду. Раптом, ніби здалека, до мене долинув голос міс Грант.
— Гей, Шооз, — гукнула вона, — гляньте у вікно й подивіться, кого я вам привела!
Я побачив таке чарівне видовище, що його важко навіть собі уявити. Весь провулок тонув у прозорій імлі, крізь яку чорними плямами вирізнялися брудні стіни будинків, а біля заґратованого віконця мені посміхалися два знайомих личка — міс Грант і Катріони.
— Ось і дочекалися, — сказала міс Грант. — Мені хотілось показати вас у найкращому вигляді. Хай вона побачить, що можна з вас зробити, коли серйозно взятися за справу!
Я згадав, як того дня міс Грант більш ніж звичайно займалась моїм туалетом, і подумав, що вона, мабуть, так само подбала й про Катріону.
— Катріоно! — тільки й спромігся вигукнути я.
Дівчина ж не промовила жодного слова, тільки помахала мені рукою, посміхнулась і раптом відійшла од віконця.
Ще не зникло це видіння, як я вже біг до виходу, та надвірні двері виявилися замкненими. Я повернувся знову до місіс Ремсі й вимагав у неї ключа, але стара була, як скеля, непорушна. Вона відповіла, що дала слово і я повинен бути розумним хлопцем. Вибити двері було неможливо, коли б я навіть і знехтував пристойністю. Не міг я й вискочити у вікно з кімнати на сьомому поверсі. Лишалося тільки стежити за провулком і чекати, коли Катріона з'явиться на сходах. Та побачив я мало — два капелюшки на кумедному крузі спідниць, ніби дві подушечки для булавок. Катріона навіть не глянула вгору, бо міс Грант говорила їй (я дізнався про це пізніше), що люди здаються дуже потворними, коли на них дивитися згори вниз.
Дорогою додому я весь час дорікав міс Грант за її жорстоку вдачу.
— Шкода, що ви розчарувалися, — стримано зауважила та. — А от я дуже задоволена. Ви мали кращий вигляд, ніж я сподівалась. Були справжнім красенем, коли з'явились у вікні. Гадаю, що від цього ви не дуже запишаєтесь. І пам'ятайте, що вона не побачила ваших ніг, — додала міс Грант, ніби дратуючи мене.
— О-о, — спалахнув я, — нехай мої ноги вас не турбують, вони не більші, ніж в інших.
— Навіть менші, — відказала дівчина, — але я говорю притчами, як пророки.
— Не дивно, що їх іноді закидали камінням! Жорстока дівчино, як ви могли це зробити? Навіщо вам було дратувати мене хвилинним видінням?
— Кохання — все одно, що людина, — відповіла міс Грант, — йому теж потрібна їжа.
— О Барбара, дайте мені можливість побачитися з нею! — благав я. — Ви ж можете це зробити, ви бачите її, коли вам хочеться. Дозвольте хоч на півгодини.
— Кому краще все знати, мені чи вам? — розгнівалась дівчина.
Коли ж їй набридла моя настирливість, вона вдалася до вкрай неприємного засобу: стала передражнювати мене, яким голосом я кликав Катріону, і цим кілька днів тримала мене у покорі.
Про доповідну записку нічого не було чути, принаймні я не чув. Престонгрейндж і його світлість лорд-президент, наскільки я знаю, постарались зам'яти її і мовчали; у всякому разі, так ніхто нічого і не дізнався. В призначений день, 8 листопада, під час хуртовини з дощем, Джеймса Гленського повісили в Леттерморі поблизу Балахуліша.
Таким був фінал моєї політики! Тисячі безневинних гинули до Джеймса й гинутимуть далі, незважаючи на нашу мудрість. Молодь, ще не спокушена облудністю життя людського, боротиметься, як і я, сповнена героїчних намірів, рискуватиме собою, а життя у нестримному русі вперед відкине її вбік, змітаючи, мов непереможна армія, все на своєму шляху. Джеймса повісили, а я розкошую тут, у будинку Престонгрейнджа, та ще й вдячний прокуророві за його батьківське ставлення до мене. Бідолашний Джеймс пішов з цього світу, а я, зустрівши на вулиці містера Сімона, був змушений зняти перед ним капелюха, як зразковий школяр перед своїм учителем. Розправу вчинили з допомогою обману й насильства, а світ існує, як існував досі, і нічого в ньому не змінилось. Негідники ж, які вчинили цей жахливий злочин, вважаються добропорядними, шанованими батьками своїх сімей, ходять у церкву, сповідаються й причащаються!