— Далі, далі, — перебив його Петр. — Що діялось далі?
— Отож її величність королева–регентка, — провадив Джербіно, — згадавши завдяки зустрічі з Прекрасною Олімпією про герцогиню Діану, послала їй записку з проханням прислати нову пару косметичних рукавичок, таких, як ті, що вона вже колись отримала від неї і що начебто чудово їй прислужилися. Зрозуміло, герцогиня Діана ледь зі шкури не вибилась від послужливості, і я мусив швиденько відчинити свою аптеку, яку вже давно занедбав, і вишукувати потрібні складники, а коли рукавички вже були готові, герцогиня вручила їх кардиналові Гамбаріні, щоб той без зволікань вирушив з ними в Париж і передав її величності. Кардинал узявся за це відповідальне завдання з величезним задоволенням і виконав його з надзвичайним успіхом, коли судити з того, що з Парижа він уже не повернувся. Це гарний хлопець, уміє поводитися при дворі, італієць, тож не дивно, що її величність королева–регентка вподобала його і зробила своїм особистим духівником. Петр зітхнув.
— Джованні Гамбаріні — духівник королеви Франції! Мав слушність англійський драматург, забув, як його ім’я, який заявив: життя це пригода, яку розказав йолоп. А далі? Хвилину тому ви сказали: фатальним є те, що наміри й дії Джованні Гамбаріні, хоч як би там було, завжди суперечать тому, що наміряюся і роблю я.
— На жаль, це так, — сказав Джербіно. — Нехай ваша світлість ласкаво зважить, що останніми роками Франція стала вирішальним чинником у питанні збереження європейського миру, врятувати який ваша світлість намагається на свій власний суворий спосіб, про що ми вже тут говорили. Вашій світлості, очевидно, відомо, що в колах, які все добре знають, вибух війни між католицьким і протестантським світом очікується протягом найближчих чотирьох років, бо в двадцять першому році мине термін угоди Іспанії з Голландією. Уся Європа озброюється і готується до кровопролиття, якого досі не бувало. Цю безвихідну ситуацію може вберегти лише сильна Франція на чолі з міцною владою, яка б щонайрішуче протиставилася войовничим забаганкам іспанських і австрійських Габсбур–гів.
— І турецький канчук, який змусив би розсварені європейські народи до єдності і злагоди, — мовив Петр.
— Не хочу дискутувати з вашою світлістю, — сказав Джербіно, — свій погляд на це я вже висловив. Але хай там що, а старій і культурній Європі важливо уладнати конфлікт без турецької інтервенції. Звичайно, як я казав, це залежить від сили й рішучості Франції. От тільки владу королеви–регентки аж ніяк не назвеш сильною й розумною. Королеві–регентці бракує власного погляду, і замість продовжувати традиційну французьку антиавстрійську й анти–іспанську політику, яку особливо енергійно провадив її трагічно загиблий чоловік — насмілюся зауважити, що, на думку досвідчених політиків, королева сама не без гріха у його ганебному вбивстві, — вона, навпаки, запобігає перед іспанцями й австрійцями, слухаючись нашіптувань підступних радників, якими себе оточила. Мушу сказати з болем, що це поспіль італійці, найвідомішим і найненависнішим французькій громадськості є такий собі Кончіні, звичайнісінький чоловік з вулиці, кажуть, колишній лакей.
— Про цього Кончіні я вже чув, — зауважив Петр.
— Звичайно, — сказав Джербіно. — Кожен про нього чув, а дехто й знає, що від смерті нещасного короля Генріха справжнім володарем Франції був саме він. За останній рік чи два могутність цієї людини значно впала, чи тому, що королева врешті помітила його мерзенну суть, чи він просто перестав їй подобатися, через що вона відсунула його на другорядну роль, одначе Франція не отримала від цього жодної користі, бо на місце Кончіні тихенько сів наш любий кардинал Джованні Гамбаріні. Будучи її духівником, він звичайно ставиться поблажливо до королевиних грішків і дбає передусім лише про те, щоб вона протрималась біля стерна якомога довше і щоб її син Людовік XII, що підростає, з яким вона поводиться як із дитиною і якому наказує щоденно давати ляпаси, ріс безпорадним і самотнім. За цих обставин, певна річ, надії на рішуче й рятівне втручання Франції пусті й марні; очевидно також, що Габсбурги бачать у цій ситуації єдину нагоду роздерти Францію на шматки. Цитата, наведена перед цим вашою світлістю, цілком доречна. Життя є справді пригодою, яку розказав йолоп. Обставина, що така нікчемна людина, як Джованні, сьогодні є стрілкою терезів, на яких важиться європейський лад і мир, це справді ускладнення, якого не могли передбачити люди, наділені здоровим глуздом.
Величавий старець кивнув своєму молодому протеже, що їм пора, і, підвівшись, кількома вишуканими висловами подякував Петрові за гостинний прийом, а на закінчення висловив жаль з приводу того, що їхнє з Паккйоне посольство виявилося марним, бо його світлість пан да Кукан явно не поворушиться для того, аби відпустили ув’язнену папську делегацію, що вельми зміцнило б авторитет Його святості, настільки підупалий після цього інциденту, що всі пастирські листи й відозви, якими принижений папа пробує помирити посварених християн, неминуче залишаються голосом волаючого в пустелі.
— Не вірю, — сказав Петр. — За моїми даними папа, навпаки, намагається викликати війну якнайшвидше, щоб протестантські країни впали на коліна ще за його понтифікату.
Джербіно засмучено схилив голову.
— Шкода, що я не знав цих думок вашої світлості, — мовив він несподівано стомленим голосом, ледь не пошепки. — Бо, знаючи це, я, звичайно, не зважився б на втомливу і, як тепер видно, наперед приречену мандрівку з Італії до Стамбула.
І обоє нічних відвідувачів відкланялися.
— Це фіаско, — сказав молодий плейбой, коли вони з Джербіно проминули яничарську варту. Із грецького та єврейського кварталів, де палало з десяток пожеж, вогні яких криваво забарвлювали хвилі Босфору, серед холодної ночі лунали зойки тих, кого вбивали й мучили: мусульманські фанатики влаштували каральну операцію, аби покарати невірних за те, що ті буцімто саботують всенародну патріотичну кампанію, яку започаткував Петр із Кукані.
— Фіаско? Звичайно. А ти чекав іншого? — мовив Джербіно, сідаючи з молодим плейбоєм у карету, яка вже чекала на них. — Наша акція була відразу приречена на невдачу, і якби на карті не стояли такі величезні гроші, навіть не варто було її розпочинати. П’єтро Кукан — це дурисвіт, але, гадаю, не настільки, щоб дозволити виманити себе в авантюрну подорож до Франції лише через те, що він дізнався про нові інтриги Джованні Гамбаріні, і підставляти там свою голову вашим пасткам. На цілковиту неймовірність того, що наша подорож завершиться успіхом, я поштиво звернув вашу увагу і вирушив З вами в дорогу лише тоді, коли ви заявили, що все–таки хочете ризикнути, бо вам не залишається нічого іншого. І все ж таки нашу акцію можна визнати цілком задовільною. Кукан, звичайно, не помітив, що нам плювати на звільнення папської делегації, а йдеться виключно про Гамбаріні. Великою перевагою я вважаю те, що Кукан уже добре знав про участь Гамбаріні в афері з острівцем Монте К’яра, тож я не мусив із великими труднощами переконувати його і навіть міг собі дозволити розкіш висловити цілком несуттєві сумніви. Історія ж, яку я йому наплів, має абсолютно незмірну й неоціненну вартість.
— Яку? — поцікавився молодий плейбой.
— Вона майже правдива, — сказав Джербіно. — Кукан, звичайно, захоче її перевірити, а оскільки основні положення моєї розповіді відповідають дійсності ніхто не може грунтовно і принципово її заперечити. І обставина, що він сам незалежно від нас довідався про те, що Гамбаріні при французькому дворі, безцінна. Що Гамбаріні, звичайно, аж ніяк не відіграє в житті французької королеви такої великої ролі, як я описав Куканеві, не повинно нам сушити голови. Погляди на зв’язок королеви і молодого духівника можуть бути різними. Ще одна перевага в тому, що Кукан — це людина безмірно доблесна й чесна, і якщо мені вдалося ефективно полоскотати його ахіллесову п’яту, він неодмінно спробує власними руками скрутити Гамбаріні в’язи і вирушить до нього особисто, замість того щоб використати для цього професійних убивць. Ну, що ж, поки усе гаразд. Отже, нам не залишається нічого іншого, як відплисти додому й чекати.
Так вони і зробили. В середині наступного місяця на терасу колишнього палацу Гамбаріні впав поштовий голуб, якого залишив Джербіно у Стамбулі в руках надійного шпигуна, оплаченого грішми молодого плейбоя, винятково працьовитий птах, один із тих голубів, яких вирощував лихої пам’яті capitano de giustizia, гаспид із гаспидів. На ніжці птаха, смертельно стомленого довгим польотом, що тривав приблизно двадцять годин, теліпалась торбинка з тканини, що не промокає. В торбинці було шифроване донесення, яке в перекладі на звичайну мову звучало так:
«Сьогодні вранці переодягнутий матросом він відплив на «Вендетті» до Марселя».
Частина п’ята
ПЕТРОВІ ПРИГОДИ У ФРАНЦІЇ
АХІЛЛЕСОВА П’ЯТА ПЕТРА ІЗ КУКАНІ
Ми здогадуємося, відображаючи цим здогадом дійсність, що від’їзд Петра відбувся зовсім не так легко і не без перешкод. Зрозуміло, Петр не втік зі Стамбула без султанового відома, бо якби вчинив так, то ніколи б уже не наважився повернутись і цим змарнував би і відкинув усе, чого досяг тут задля незмірного — як знаємо — блага й користі людства. І коли він уперше заявив султанові, що йому потрібно, ба, що він конче мусить на кілька місяців з’їздити до Європи, аби вирішити там свої деякі особисті, неймовірно важливі справи, розв’язання яких важить для нього більше, ніж власне життя, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності від несподіванки розкусив чашку із зеленавої порцеляни «мутарбані», з якої саме сьорбав каву, і друзки цієї чашки впали на голову Петрові. Далі султан довго вибачався перед ним і своєю власною хустинкою стер з його обличчя кавову гущу, але про задоволення його бажання не було й мови.
Лише коли Петр на очах почав спадати з тіла й жовкнути — справді шкіра його гарного обличчя, окрім сіро–зелених кругів під очима, спричинених безсонням, набувала все помітнішого жовтавого забарвлення, до того ж, і це було найгірше, він втратив свій активний інтерес до громадських справ, як і розмовну майстерність і винахідливість, якими міг надихати й підбадьорювати султана, — Пан Двох Святих Міст, помітивши, що найбільший його улюбленець, який став нагадувати тридцять три нещастя, йому зовсім ні до чого, якось знову порушив кляте питання, до якого досі не хотів повертатись, і сказав Петрові:
— Слово честі, не розумію тебе, любий Абдулло, а я не люблю чогось не розуміти, бо це не личить Моїй Гідності. Ти занепадаєш, наче страждаєш від кохання; але це останнє, чим ще я сподівався втримати тебе. Ти виявив себе взірцевим і вірним чоловіком чорноокої Лейли — я б навіть сказав, надто взірцевим і надто вірним. Як на твою посаду Знання Моєї Величності й на твоє становище, тобі потрібно б мати набагато більше, ніж одну жінку. А відомо, що жодне кохання не витримає розлуки, довшої, ніж півроку, бо ж кажуть: очі не бачать — серце не болить. За якою ж це європейською спідницею ти можеш тужити так дико, що перетворився на свою тінь, ти, що вже стільки років живеш поза Європою?
— Я страждаю не від кохання, а від протилежного почуття, від ненависті, — відповів Петр. — Не відкрию вам нічого нового, о мій добрий володарю, якщо скажу, що любов і ненависть — це дві дуже споріднені пристрасті, відмінні лише в тому, що ненависть людяніша від любові, бо на відміну від кохання її можна обгрунтувати розумом, і сильніша від любові, бо не залежить від простору й часу і витримує якнайдовшу розлуку.
Султан задоволено заплющив очі.
— Добре сказано, привабливо й винахідливо. Але кого, скажи–но мені, ти так ненавидиш, втративши голову до такої міри, що відома красномовність повертається лише тоді, коли ти говориш про ненависть?
— Одного мерзотника, ім’я якого вам, мій щасливий володарю, нічого б не сказало, — відповів Петр. — Моя ненависть до нього, народившись із любові, бо він був моїм єдиним і найулюбленішим приятелем, триває вже майже шість років і, замість стихати, невпинно збільшується, живлячись усе новими й новими його віроломствами. Це він спричинився до того, що перстень Борджіа перейшов з його руки в руки папи, а потім на руку вашої величності. Султан закопилив губу.
— Еге, бачу, це поважна справа. Цей перстень, від якого я нещодавно з відразою і гнівом відмовився, було прикладено до листа, в якому папа давав мені повну волю чинити з островом Монте К’яра, що мені заманеться. Отже, твій приятель–неприятель також приклав до цього руку.
— Так. мій володарю, — підтвердив Петр. — Це з його вини я три роки провів у підземеллі, в темряві й смороді, але при цьому я навіть радів, що можу жити саме там, бо лихо і жаль у моєму серці були такі великі, що товариство скорпіонів і нечистих комах, які шукали захисток в моєму лахмітті, поцілунки п’явок, які пили силу з моїх м’язів і костей, моровий подих гнилих вод і невпинна боротьба зі щурами, яких я навчився трощити голими руками, все це мені було миліше, ніж стосунки з людьми. Такий був наслідок зради, мій всемогутній пане, вчиненої Джованні — таке ім’я мого недруга; але він сам не знає, що ця зрада викликала таке страшне лихо, що якби Бог був, небеса б над ним почорніли і з мороку линув би кривавий дощ: загибель величезного скарбу, довіреного мені, щоб я використав його для спасіння покоління Адамового.
— Що це був за скарб? — запитав султан.
— Речовина над речовинами, що перетворювала олово на чисте золото, а разом з тим і сильна вибухівка, яка спричинила зникнення острівця Монте К’яра, — пояснив Петр.
Султан заплескав.
— Аби я не знав сили твого розуму, то сказав би, що ти божевільний і мариш. Але так чи інакше, а цю речовину я хотів би мати.
— Я чекав цих слів вашої величності, — сказав Петр.
— Але мариш ти чи ні, — вів далі султан, — йдеться про стосунки й події чотирирічної давності. Як це так, що ти саме зараз знову згадав про того свого Джованні, якому я до певної міри заздрю, бо знаю, що мене, Пана Двох Святих Міст, ти ніколи не любитимеш так, як ненавидиш його, і що моя величність, найдобріша і найсправедливіша, тобі, невдячному, завжди буде набагато байдужіша за твого мерзотного Джованні. Як і чому ти згадав про нього саме тепер, та ще й так сильно, що геть змарнів і пожовк від прагнення повибивати йому зуби й розпороти живіт?
— Недавно, кілька днів тому, я довідався, мій високий господарю, — відповів Петр, — що цей боягуз, якого я вважав знищеним і безсилим, зовсім не знищений і безсилий, а далі чинить злочини на ниві міжнародної політики, порівняно з якими його дотеперішні інтриги просто ніщо.
Почувши про міжнародну політику, султан знову закам’янів.
— Що це за міжнародна політика? — сказав він. — На мій погляд, успадкований від великих попередників і предків, міжнародна політика означає винищення гяурів вогнем і мечем. Ти сам, Абдулло, розпочав велику політичну справу — відродження турецької величі. Тому я зробив би велику політичну помилку, якби дозволив тобі припинити цю справу хоча б на кілька місяців. Отож не говорімо про це.
Але почав про це розмову вже через два наступні дні Петрового згасання:
— Йдеться не лише про те, — сказав він, — що, коли я відпущу тебе зі своєї служби на довший час, мені в час твоєї відсутності буде нестерпно нудно й пусто, бо ж не буде нікого, хто б мені показував, як я вже звик, зворотний бік речей. Йдеться також, і це головне, про те, що нововведення, запроваджені тобою в моїй імперії, без твоєї постійної присутності й нагляду можуть погіршитись, перекрутитись і переплутатись, і що суспільне життя Османської імперії знову повернеться до того, яким було, доки ти привидом не виринув з–під землі. Яничари відкинуть нові мушкети і знову вхопляться за свої старі палиці, багатії відкличуть із війська своїх рабів і ляжуть на пухові перини з гарними хлопцями, а чужоземні вчителі нової тактики швидше, ніж ти гадаєш, почнуть викладати свої премудрості у класах перед порожніми лавами.
— Я вже думав про це, — мовив Петр, — на своїй посаді Знання Його Величності я продумав і зважив усі питання, які неодмінно виникнуть перед вами, мій мудрий володарю. Але в цій справі я покладаюся на незмірну могутність і силу вашої величності, яка доброзичливо ставиться до моїх замірів і планів…