— Дай мені спокій, — перебив його султан.
— Крім того, моя певність спирається на вірність і розум мого приятеля Ібрагіма, який чудово проявив себе як найвищий командир яничарів, здобувши не лише повагу, але й любов своїх людей і, врешті, на те, що організаційні нововведення, запроваджені мною, вже прижились і діють. Зрештою, я стверджую, що три місяці, яких, сподіваюся, вистачить, аби здійснити те, що я запланував, час недовгий, а, навпаки, вельми короткий, і, крім вашої величності, ніхто не мусить знати, куди я від’їжджаю і коли повернуся: завтра чи післязавтра. Гадаю, що повернуся назад ще раніше, ніж стане всім відомо, що мене немає на території Османської імперії.
Почувши це, султан заплакав.
— Бачу, марно було б забороняти тобі те, що ти задумав. Я мушу відступитися від тебе, хоча дуже звик до твоєї присутності: гаразд, іди по свого Джованні, на якому тобі залежить більше, ніж на будь–кому з людей, скільки їх є на світі, і вчини з ним якнайлютіше; якщо хочеш, мій головний кат порадить тобі, як убивають людей. Але спочатку присягни мені Аллахом єдиним, котрий всемогутній у всьому, що повернешся до Стамбула, як тільки закінчиш свою справу.
— Вашій величності, — сказав Петр, — добре відомо, що я не вірю в Аллаха і за свої дії можу поручитися лише своїм словом.
— Справді, я забув, що ти мусульманин лише honoris causa[22], хоча й поводишся завзятіше за найпалкіших правовірних, — мовив султан. — Та нехай, я знаю, що єдине твоє слово має більшу вагу, ніж десять присяг лицемірних підлабузників. Іди, і нехай твої дії супроводять ласкаві очі Всемилостивого.
— Нема божества, крім Нього, і все в Його волі, — пролунав голос недоумкуватого принца Мустафи, який під час усієї розмови з Петром сидів тихенько у своєму куточку й грався перловими чотками.
Потім, сказавши дружині, чорноокій Лейлі, що їде в просте службове відрядження, Петр попрощався з нею цілком по–буденному, навіть не сподіваючись, що за кожним його кроком пильно стежать, і відплив, переодягнутий простим матросом, на кораблі «Вендетта», який колись був гордістю його власної флотилії.
ПЕТРОВА ЗУСТРІЧ ІЗ ПАТЕРОМ КАПУЦИНОМ
Подорож до Марселя, приємна і спокійна, тривала двадцять шість днів і минула без пригод. Саме коли вони підходили до гавані, із замку на поблизькому острівці Іф, який слугував за в’язницю, пролунало кілька гарматних пострілів на знак того, що одному із в’язнів пощастило втекти. Капітан заборонив чоловікам покидати корабель, доки не вивантажать кедрове дерево, але Петр за своєю звичкою уночі спустився в море, тихо зісковзнувши по якірному ланцюгу, й доплив під водою до берега, що також відбулося без особливих ускладнень, якщо не зважати на те, що йому довелось ударом ребром долоні у скроню оглушити наглядача молу.
Щойно підсох його одяг і щойно розвиднілося, а одне і друге сталося не зовсім рано, бо стояв морозяний початок березня і сонце сходило пізно і мляво, Петр відвідав першого лахмітника, котрий відчинив зранку свою крамничку, і за гроші, якими був щедро напханий шкіряний черес, одягнутий просто на тіло, купив одяг, непримітність якого здалась йому дуже, навіть винятково, вигідною, — сутану жебрущого ченця капуцина. Замаскований таким чином, а отже, й невпізнанний, у кольчузі, з гострою рапірою та двома пістолетами, схованими під сутаною, він доповнив своє спорядження, купивши не дуже показну, але міцну й, очевидно, витривалу лошицю місцевої, себто провансальської породи і, придбавши для неї відповідну упряж, пустився чвалом у крижаний дощ, — яким південний Прованс славиться у зимові місяці, дратуючи цим усіх, тимчасом як улітку від непам’ятних часів стогне через брак вологи, — до своєї суворої, але справедливої мети.
Проминувши папське місто Авіньйон, славетний міст якого, що нині веде в порожнечу, тоді ще був цілий, Петр відчув, що його добрий, терплячий кінь у милі і потребує заміни. Та перш ніж вони досягли найближчого села, кінь несподівано спіткнувся і впав на коліна. Петр зіскочив, аби допомогти йому встати; нещасна тварина пробувала це робити, але коли з останніх решток сил зводилася на тремтячі ноги, враз упала на бік, ніздрі забарвилися кров’ю, і вона здохла.
Оце так пригода, оце так програш, негідний Петра Куканя із Кукані. Лютий сам на себе й на сліпоту своєї жадоби помсти, яка змусила його переоцінити витривалість коня і на самому початку свого шляху через Францію загнати його до смерті, він поспіхом, бо наближалися сутінки, зняв усю упряж з нещасної кобили, закинув собі на плечі й рушив швидким і довгим солдатським кроком на північ, долиною Рони, лишаючи по праву руку передгір’я Альп, усіяні брилами, поміж якими траплялися гайки фруктових дерев. І тут його спіткала ще одна неприємність, бо за півгодини енергійної ходи, вийшовши з березового гайка, через який пролягала дорога, за якихось двадцять кроків перед собою побачив ченця в такій самій сутані капуцина, яка була й на ньому, — з таким же довгим вістрям каптура, яким капуцини зовнішньо різнилися від інших францисканців, — лише незмірно ветхою, латаною–перелатаною, вимащеною і обдертою. Чернець потихеньку простував, сховавши руки у з’єднаних рукавах сутани й насунувши каптур ледь не до половини обличчя, рішуче чалапав босими ногами по болоту й калюжах і неголосно, мелодійно щось мугикав собі під ніс.
Розпочати розмову з незнайомим капуцином — це дійсно було останнє, чого б Петрові хотілося, бо хоча він і був знавцем у багатьох галузях, до того ж у багатьох видатним фахівцем, світ чернечий, монастирський, належність до якого він демонстрував своїм одягом, був йому не лише чужим, але й огидним. Оскільки капуцина, що співав попереду, він не міг обминути, бо місцевість була безлюдна й гола, Петр наддав ходу, аби рішуче обійти його; але коли він так марширував, подумки даремно намагаючись пригадати, як буде по–французькому «слава Ісусу Христу», збираючись на ходу кинути це привітання францисканцеві, чоловік у сутані зупинився і, привітно усміхнувшись устами, прикритими великими брудними вусами, мовив:
— Господь послав мені тебе саме вчасно, добре, що ти поспішив, сину. Тепер заспіваємо на два голоси.
«Грім би тебе побив», — подумав Петр.
— Дякую за запрошення, отче, — відповів він. — Але сутеніє, а я падаю від утоми, бо, бачите, втратив коня, змок до кісток і хотів би якнайшвидше опинитись під дахом біля вогню.
— Місто Оранж уже недалечко, а решта дороги мине якнайприємніше, коли ми разом заспіваємо, — вів далі чернець. — У місті легко знайдемо добрих людей, які запропонують нам окраєць хліба і захисток від негоди.
«Хай тобі біс», — подумав Петр, бо ці ченцеві слова нагадали йому, що орден францисканців, точніше, капуцинів, жебрущий і що його члени мусять жити лише з милостині.
— А може, — додав обідраний чернець, — я розповім тобі щось корисне. Та поки заспіваймо. Я починаю, а ти продовжуй перший рядок, коли я співатиму другий, і так без перерви аж до «дін–дан–дон», тоді знову починай це спочатку, ти ж це знаєш, сину?
І він розпочав хрипким баритоном:
— Frere Jacques, frere Jacques…
Коли він закінчив цей рядок, Петр повторив його з тої ж ноти і в тому ж темпі, але у чеській версії:
— Брате Єне, брате Єне…
Бо цієї пісні його колись навчив батьків родич, фратер Августин. Вона співалася як канон, коли співаки, хай їх було двоє, троє або й четверо, співають усі те саме, але роблять паузу в один такт щодо попереднього. Коли Петр починав своє «брате Єне», чернець співав уже другу строфу «Dormez — vous, dormez — vous?», Петр заспівав чеську версію цієї фрази «вже не спи, вже не спи», коли чернець перейшов до третьої строфи «Sonnent les matines, sonnent les matines», якій відповідало чеське «на утреню дзвони дзвонять, на утреню дзвони дзвонять» і яку Петр заспівав, коли чернець закінчив перший куплет канона впевненим «дін–дан–дон, дін–дан–дон». Коли з Петрових уст прозвучала чеська репліка цієї ономатопеї[23], що нагадувала звук дзвону, себто «бім–бам–бум, бім–бам–бум», чернець уже знову повторював першу строфу «Frere Jacques, frere facques» і так далі аж до кінця, і знову спочатку аж до нескінченності.
Вони стиха співали й співали, злагоджено прямуючи, і їхній спів — Петрів чеський, ченців французький — переплітався нібито незалежно, а насправді у певній єдності, і втішено линув у густі сутінки, що поглинали обідраний пізньою зимою край.
Петрові спочатку було прикро й соромно, бо мав враження, що ще ніколи в житті він не потрапляв у дурнішу і смішнішу ситуацію, але чим далі йшов він, співаючи, поруч із ченцем, що так само співав, то більше це йому подобалося: за незмірної й цілковитої непевності долі, яка була попереду і назустріч якій він вирушив, керований єдиною, сильною, але невиразною думкою про помсту, цілковита залежність співу, коли він у будь–яку мить знав точно, що пролунає наступної хвилі, здавалася йому втішною і заспокійливою своєю незвичністю. Це звучало мов хвала чи подяка, як оголошення миру і спокою, який обидва подорожні в сутанах приносили, тихо тріумфуючи, до міста Оранж, котре до цієї миті, як усі інші міста на світі, кипіло від брудної людської заздрості. Та коли вони наблизилися до перших будинків перед мурами, чернець несподівано припинив спів і сказав:
— Ну, досить, бо зараз для нас настає блаженство вище й делікатніше, ніж радість зі співу, щастя, яке відчуває людина, звільняючись від самої себе, коли її принижують і плюють на неї.
І постукав п’ястуком у ворота низької, старої і згорбленої садиби, яка своєю важкою масою замикала зі сходу великий фруктовий сад. У кількох вікнах садиби світилося. Озвалося люте гавкання пса.
— Хто там? — проказав у пітьмі стурбований голос, коли капуцин постукав удруге і втретє.
— Двоє стомлених подорожніх просять притулку і шматка хліба, — сказав чернець. А голос відповів:
— Геть, волоцюги, чорти б вас ухопили, заброди, грім би вас побив, гультіпаки, голото вошива, злодюги смердючії Жане, замкни курку, а ви забирайтеся, лайдаки, лише час Божий марнуєте, а ми мусимо вас годувати! Щоб я вас не бачила, нікчеми, дармоїди, бо спущу пса!
— Voila![24] — сказав чернець, і з його голосу було чути, що він усміхається. — Таке привітання знімає з людської душі тягар докорів сумління від власного марнославства, пихи й самовдоволеності. Кожний ляпас, кожна лайка, кожний стусан, завданий тобі, полегшить на десять років страждання в чистилищі, звичайно, якщо ти стерпиш усе без гніву й жадоби помсти. Ця стріла Божої любові й милосердя, проникши в морок несвідомості, що прикриває нутро самотньої і грішної людської істоти, ошуканої облудою своєї індивідуальності, наповнить її несказанною втіхою й любов’ю.
Петр лише зітхнув і не сказав нічого, навіть бровою не повів, він тримався пристойно і шанобливо, бо не міг не визнати, що ця зустріч із незнайомим капуцином була не фатальною, а зовсім навпаки: тільки–но б він зайшов у найближчий заїзд і замовив собі їжу й питво, кожен би відразу розпізнав, що він лише вдає ченця.
А чернець продовжував споживати те, на його думку, вище й делікатніше блаженство повною чарою, бо куди б він не загримав, куди б не постукав, ніде не отримав приязного запрошення і привітання, отож доки вони з Петром пройшли передмістям аж до мурів, з його посмертного рахунку було списано шістдесят років перебування у чистилищі. І лише коли вони проминули браму і пішли вуличками міста, котре від римських часів, коли ще йменувалося Араузією, славилося своїм знаменитим театром, їм усміхнулося щастя, бо зустріли громадянина, котрий весело озвався до них:
— Гей, побожні брати, чи отці, чи хто ви там, потребуєте шматок хліба і ковток вина для підкріплення сил? Отож знайте, що в мене саме народилася донька, якій я збираюся дати просте й побожне ім’я Марі–Клер, таке ж гарне, як і вона сама, а на відзначення цієї щасливої події запрошую вас до «Ключів святого Петра» на шмат козячого сиру і жейдлик[25] доброго рожевого винця. Не пощастило вам, що в мене народилася дочка, а не син, якого я хотів, щоб він колись успадкував мою фарбарню, найвідомішу в усій околиці, бо якби в мене був народився син, якого б я назвав Маріусом, бо якби він народився, а він же не народився, я б почастував вас не сиром, а жирними ковбасами, і не жейдликом, а глеком рожевого винця. Але вдовольніться сиром, як я вдовольнився дочкою, і ходіть зі мною, доки запрошую.
Так закінчилася їхня проща в «Ключах святого Петра», старому заїзді, котрий, можливо, як випливало з його назви, пам’ятав часи авіньйонських псевдопап. Звістка про народження Марі–Клер, найкращої з людських дочок, яку приніс у шинок їхній веселий супутник, надихнула і розвеселила завсідників заїзду, дрібних ремісників і службовців, що сиділи за довгим столом посеред зали й потягували з довгих люльок, так що залу наповнював ядучий дим. Ця звістка змусила їх до стількох тостів і жартівливо–урочистих промов, що обом ченцям–жебракам довелося зайняти скромні місця на сходинці біля розпеченого коминка, ніхто не виявив до них більшої і шанобливішої уваги, ніж та, яку виявляють до людей байдужих і просто нужденних: дух побожності й поваги до духовних осіб, яким авіньйонський край славився за давніх часів, очевидно, цілковито зник із цих околиць, відколи папи назавжди повернулись до Рима.
— Я щиро втішений, — сказав отець капуцин, — що нам не довелося зайняти місце біля столу, бо, крім ліжка, знаряддя лінощів і розпусти, стіл я поважаю за найменше з усіх людських досягнень і винаходів, бо саме за столом люди віддаються ненажерливості і грішному гурманству. Так само над столом схиляються вони, читаючи книжки, а обидві ці схильності — поблажливість до забаганок власної плоті і прагнення до марнот книжкової вченості — віддаляють людину від пошуків Правди, котру можна віднайти лише в Богові. Багато років тому мені сподобались англійці, острівний народ, сподобалась їхня тілесна мужність і загартованість, але потім я відвернувся від них з огидою і жахом, бо усвідомив, що вони всі, як один, пропащі і приречені на вічні страждання, сповідаючи хибну віру. Глянь–но, мій сину, англійці за давніх часів, коли ще були добрими й незіпсованими, взагалі не знали стола, що випливає з того, що не мали для нього визначення: слово «тейбл», якого вживають тепер, це гротесково перекручений французький іменник.
Коли вони закінчили вечерю, якою завдячували скупуватій щедрості щасливого батька прекрасної Марі–Клер, — вона була скромною, але патер капуцин, перш ніж доторкнутись до вечері, проказав над нею палко й побожно «benedicite» і перехрестив її, ніби йшлося не про шматок смердючого сиру, а про запеченого до золотавості каплуна, — Петр нагадав капуцинові його обіцянку дати корисну пораду.
На це капуцин мовив:
— Так, дам тобі корисну пораду, але не швидше, ніж ти відкриєш, чому видаєш себе за ченця.
— Ви помітили, що я несправжній чернець? — вражено скрикнув Петр.
— Помітив, — відповів капуцин. — Чи ти не зауважив, що з першої хвилини нашої мандрівки я звертаюсь до тебе «сину мій», чого, звичайно, не робив би, якби вважав тебе справжнім і непідробним слугою нашого святого ордену?
Гаразд, повторю своє питання: чому ти видаєш себе за ченця?
— Це таємниця, якої я не можу вам відкрити, — відповів Петр. — Тому прошу вас, отче, вдовольнитись моїм запевненням, що чиню я це не з нечесних і корисливих мотивів і що чернечу сутану я одягнув лише задля того, аби бути непомітним.
— Чернець, котрий виглядає як чернець і поводиться як чернець, звичайно, непомітний, — сказав капуцин. — Тільки ж ти не виглядаєш на ченця і не поводишся як чернець. Твоя хода — це не хода людини, звичної до перипатетичних медитацій у монастирському портику. Ти солдат, що не боїться фізичних зусиль, і шляхтич, звиклий ходити по лискучому паркеті; рішучість і енергійність твоїх pas du soldat не узгоджується з елегантністю твоїх pas du courtisan, якими ти попередньо перетнув цю скромну залу.
— Як ви, отче, про все це дізналися? — жахнувся Петр, якому не могло навіть спасти на думку, що цей брудний, зарослий як дикун чернець міг би щось знати про pas du courtisan.