— За час, відколи його милість пан граф ді Монте К’яра придбав цей острів, — пояснив священик Маріо юному кардиналові, ведучи його кудись вузькою кам’янистою стежиною між халупами, — йому вдалося збудувати гавань і оточити більшу частину острова фортечним валом, але на забудову самого острова поки що не було часу. Те, що ваша Еміненція зволить бачити, лише склади й казарми наших мулярів і вояків.
— Вояків? — здивувався юний кардинал.
— Так, так, вояків, — спокійно відповів патер Маріо. — Його милість набрала на острів для охорони від піратів кілька невеличких підрозділів морської піхоти, зрозуміло, з відома й схвалення Його святості.
— Мені здається, що цей ваш таємничий граф ді Монте К’яра боїться піратів, можна сказати, просто хворобливо, — зауважив юний кардинал.
— Його милість пан граф чоловік вельми хоробрий, — відповів патер Маріо. — Але мужність не виключає обережності і далекоглядності. І хоча останнім часом пірати нападають на острів дуже рідко, точніше кажучи, хоча до нападів узагалі не доходить, бо пірати добре знають, що острів укріплений і добре охороняється, вояки живуть тут недаремно й не байдикують. Коли вони не займаються військовими вправами чи не стоять на чатах, то міняють свої камзоли на грубі блузи і працюють разом зі своїми товаришами: мулярами, теслярами й каменярами. А втім, ми всі так робимо.
І патер Маріо показав юному кардиналові свої чорні, тверді, потріскані й мозолясті долоні.
— Всі? І граф? — запитав кардинал.
— Так, і його милість пан граф, — ствердив патер Маріо. Юний кардинал дуже хотів запитати, може, граф ді
Монте К’яра не лише працює, але й живе зі своїми мулярами у якійсь із цих мізерних халуп, одначе вже не мав часу, бо коли отець Маріо справді вів його до своїх парафіян, які десь зібралися, щоб вислухати його, кардиналову, місійну проповідь, було на часі вигадати щось побожне, щось просте, чисте й переконливе, що можна було б їм сказати, аби довести, що він не марно носить свій кардинальський пурпур, але, як на гріх, in puncto
1
побожності, йому не спадало на думку нічого іншого, крім тих двох сходинок, яких йому як кардиналові бракує, щоб стати на рівні самого неба; а то, безперечно, була не найкраща тема для місійної проповіді. У своїй скруті він згадав, як сам колись, два з половиною роки тому, зловтішно слідкував, як його тодішній приятель Петр Кукань із Кукані втрапив у схожу халепу, коли герцогиня Діана на придворному балу на очах усіх наближених цілком несподівано зажадала, аби він щось сказав, а він не знав, що казати. Так, але Петр є Петр, ось у чім річ, він через хвилину гнітючої мовчанки ухопив нитку розмови й розговорився так, що приголомшив і герцогиню й всіх присутніх. «Чи вдасться таке й мені?» — питав сам себе юний кардинал, навіть не усвідомлюючи, що вже в поставленому так питанні криється заперечна відповідь.
— Скажіть мені щось, швиденько, що завгодно, аби лише я міг за це вхопитися, — схвильовано сказав юний кардинал.
Патер Маріо здивувався.
— Ой, та що ж, ваша Еміненціє? — запитав він.
— Ви сказали «ой»? — зрадів юний кардинал.
— Так, сказав «ой».
— Дякую, цього досить, — мовив юний кардинал. Йому відразу сяйнула думка побудувати свою місійну
проповідь на цьому короткому, невизначеному слівці «ой». На початку було слово, скаже він, і це слово було «ой». «Ой, я ж Господня раба», — мовила ангелові майбутня Матір Божа. І так далі, й так далі. Що буде далі, він ще не знає, але щось йому, дасть Бог, спаде на думку. Та й його проповідь мусить бути не строго логічною, побудованою на розважливих дедуктивних міркуваннях, з певним і зрозумілим початком і кінцем, а скоріше мрійливою і пристрасною, як Об’явлення святого Іоанна. Тут можна виголошувати все, що спаде на думку!
Здалеку вчувалося гудіння, яке викликав притишений гомін десятків і десятків голосів, і це гудіння посилювалося з кожним кроком, доки вони не вийшли на великий кам’янистий майданчик, огороджений з одного боку напівз–будованим муром, — тут закінчувалося укріплення острова, й далі тягнувся лише рівний голий берег, — а з другого боку — величезним прямокутником, більшим ніж piazza Monumentale, на якому громадився новий фундамент майбутньої колосальної будівлі. Патер Маріо вивів юного кардинала з його побожних роздумів зауваженням, що тут будують арсенал, який буде втричі більший за славетний венеціанський арсенал, а це вже щось значить, бо у венеціанському арсеналі зберігається зброї для сімдесяти тисяч вояків.
Ну, а на тому скелястому майданчику між недобудованими фортечними валами й майбутнім арсеналом на дошках і балках, на брилах і цеглі, на дерев’яних козлах і таранах, на купах каменю й піску, на іншому будівельному матеріалі стояло й сиділо безліч людей, переважно чоловіків. Коли б юний кардинал був славним тенором чи воєначальником, його появу привітали б гучними оплесками й криком «віват», та оскільки він був особою духовною, то настала побожна тиша; усі повставали й завмерли в позі зосередженості й дитинно–радісного чекання — стояли нерухомо, мов кам’яні ідоли, лише деякі матері попідносили вгору своїх немовлят, щоб ті могли побачити прекрасне, як у ефеба, рум’яне від святої ревності обличчя юного кардинала.
— Прошу вашу Еміненцію, щоб ваша Еміненція зволила піднятися сюди, — сказав патер Маріо Шімек, показуючи на невисоку трибуну, збиту з кругляків й неструганих дощок, яку, безперечно, зробили спеціально з нагоди візиту. Отож юний кардинал піднявся п’ятьма сходинками на трибуну і сперся обіруч на грубе поруччя. Тепер, коли юний кардинал змирився з тим, що виголошувати промову таки доведеться, він з приємним задоволенням сприймав зворушливу зацікавленість до своєї юної особи і після довгого–довгого часу знову відчув свою значущість. Він трохи постояв, спершись на поруччя, усміхаючись тією мрійливою напівусмішкою, якою майстри пензля наділили святого Іоанна, улюбленця Господа, потім, опам’ятавшись, повернув свої блакитні очі, які були спрямовані в потойбіччя, на земну реальність людей, ща зібрались біля його ніг, поблагословив їх, тричі перехрестивши, і владним рухом обох долонь звелів сідати. Настала мертва тиша, яку порушував лише гук прибою. Не заплакало жодне з піднятих немовлят, всі погляди втупилися на юного кардинала. І от настала мить, коли необхідно було цій імпровізованій церемонії покласти край і промовити; юний кардинал справді притьмом готувався до цього: вже відкрив рота, щоб розпочати своє казання тим милозвучним і невинним слівцем «ой», на якому будувалася бронзова система його думок, уже підготував для цього свої голосові зв’язки, але не зробив цього, натомість вигукнув шаленим, сповненим жаху голосом, який пролунав чи не на весь острів. Бо він побачив унизу, тобто під трибуною, у перших рядах натовпу, таке, що ноги в нього відразу обм’якли, а груди мовби наповнилися крижаною водою, так, що якби він не був такий молодий, його б відразу побив грець — побачив Петра Куканя із Кукані в парусиновому комбінезоні. Петр сидів на дошці, перекинутій між двома бочками, теліпав ногами, взутими в заляпані робочі черевики, і з цікавістю підносив угору, до юного кардинала, своє гарне обличчя войовничого ангела.
— Це він! — кричав юний кардинал, показуючи на Петра Куканя простягнутою правицею з витягнутим вказівним пальцем і водночас відхиляючись від нього боком. — Мерзотник, проклятий Святим Отцем, вбивця герцога Танкреда і вбивця принцеси Ізотти! Тримайте його, в’яжіть!
Петр Кукань із Кукані озирнувся назад, мовби не розуміючи, на кого так шалено нападає його Еміненція, і помітивши, що погляди всієї спантеличеної громади втупилися на нього, адже всім було зрозуміло, на кого вказує пальцем юний кардинал, знову повернув своє обличчя до страшенно розлюченого намісника Божого на цій землі.
— Ваша Еміненція має на увазі мене? — запитав з відтінком жалю й образи.
— Так, це він! — верещав кардинал, тупаючи обома ногами по товстих дошках помосту. — Чого ви чекаєте, чого вирячили очі? Несіть мотузки, несіть мотузки! Я наказую вам це владою своєї святої посади! Він небезпечніший, ніж усі дияволи разом узяті!
— Але ж, ваша Еміненціє, — сказав притишено отець Маріо Шімек, — це ж сам граф ді Монте К’яра, власник цього острова і володар нас усіх!
Тоді у юного кардинала підломилися ноги, і все зникло. Останнє, що він пам’ятав, було падіння зі сходів і удар головою об щось тверде й непоступливе, а далі була пітьма й ніщо, ой, пітьма й ніщо.
РОЗМОВА ПЕТРА КУКАНЯ З ЮНИМ КАРДИНАЛОМ
Коли юний кардинал Джованні Гамбаріні отямився, йому було так зле, що погляд на Петра Куканя із Кукані, який зручно вмостився віддалік і вивчав якісь географічні карти, послуговуючись циркулем і лінійкою, не набагато збільшив його почуття повної катастрофи. Він опустив повіки, вдаючи, що й досі непритомний, але коли за хвилину, не стримавшись, знову розплющив очі, з жахом помітив, що й Петр дивиться на нього, відірвавшись од своїх карт. Тоді він набрався духу й промовив, ледь ворушачи пошерхлими устами, ледь живим голосом, аби дати зрозуміти Петрові, що йому не треба роздирати його, Джованні, на клапті, як він пообіцяв нещодавно, бо він, Джованні, і без цього людина зовсім спустошена:
— Що ти збираєшся зі мною зробити?
Петр відклав свою лінійку й циркуль.
— Сказано: око за око, зуб за зуб. І святий Павло каже у своєму Посланні до римлян: «Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло». Святий Фома Аквінський у цьому питанні посилався на пророка Іллю, який учинив так, що на тих, хто прийшов його схопити, слав вогонь, та на його послідовника Єлисея, який нацькував двох ведмедиць на язикатих дітей, що глузували з його лисої голови. Як відомо, ведмедиці зжерли сорок дві дитини, але видається, що Єлисей не надто цим переймався; як сказано у Святому Письмі, цей марнославний і не надто симпатичний пророк зійшов на гору Кармель і звідти вирушив до Самарії, і на цьому вся ця історія губиться в пітьмі. Отже, ти, Джованні, як високий достойник церкви, звісно, не можеш не визнати законності й обов’язковості цих священних прикладів. Певна річ, я не слуга Божий і не пророк поготів, але тим гірше для тебе: якщо пророкам і слугам Божим з неба буквально наказано відомщати і карати того, хто чинить зло, навіть таке мізерне, як глузування язикатих дітей над лисою головою якогось буркотливого дідка, не знаю, чому це я, невиправний безбожник, маю соромитися in puncto помсти. Цілком ясно: йдеться лише про вибір відповідної кари. Ти, мерзотнику, звичайно, заслуговуєш на смерть четвертуванням, точніше кажучи, роздиранням на чотири шматки на хресті Андрія, за вбивство світлої пам’яті герцога Танкреда. Які тут можуть бути ще розмови, коли б не інші ганебні вчинки. Наприклад, ти намагався, та й досі намагаєшся, скинути свій злочин на мене, свідком чого я був кілька хвилин тому, перед тим, як ти впав і набив собі довбешку. Оскільки ж виконавцем кари буду я, зрозуміло, що найбільший наголос кладу на покарання безправності, якої зазнав я сам. Ну, а оскільки смерть четвертуванням хоча й болісна, але коротка, я вирішив, що дам тобі піти з цього світу найдовшою з усіх, тому й найлютішою смертю, до якої ти сам якось засудив жінку, що була до мене не байдужа, а саме — колесуванням.
Це були страшні слова, але юного кардинала вони, на диво, швидше заспокоїли, ніж засмутили, адже хоча вони й були жорстокі, але це все ж таки були лише слова, до того ж виголошені не в катівні чи в’язничній темниці, а в розкішній, оздобленій багатим різьбленням каюті судна, яке стояло на якорі, про що свідчило ритмічне і відчутне погойдування, а сам Джованні лежав не на соломі, що кишить скорпіонами й стоногами, а зручно простягся на широкій, добре набитій і обтягненій шкірою софі під м’яким східним покривалом; його кардинальська шапочка, яку, мабуть, нещодавно чистили, бо в деяких місцях він побачив вологі плями і смуги від щітки, що лежала неподалік від його ліжка на стільці. «Та ніколи, — промайнуло в його зубожненій голові, яка, однак, знову сповнювалась надією, — якщо когось справді й серйозно збираються вплести в колесо, то не чистять його шапочку; а все ж чому Петр не діє, а лиш лякає мене, точнісінько так, як лякав у Страмбі, коли я кінець кінцем потрапив до його рук? Боїться мого сану? Чи ж мій пурпур нарешті на щось придасться? Навряд — Петр не такий чоловік. А може, він обмежиться тільки словами, замість колесування, шануючи закони гостинності? Та це неможливо, бо я ж сам, хай йому чорт, порушив цей закон, коли запросив Петра у гості, а він звик віддячувати тим самим. А може, за ці два роки його злість минула? Це також сумнівно, бо тоді він не посилав би мені записки і не погрожував би колесуванням. А може, він щодо мене має інші, несподівані наміри?»
Оскільки після цих думок його відвага піднялася дріжджове тісто на печі, юний кардинал вирішив, що добре роздивиться навколо. Він скинув покривало і рвучко встав, але відразу ж, удавши, що переоцінив свої сили, заточився і важко сперся обома долонями об край Петрового столу. На Петра це не справило ніякого враження.
— Не зімни моєї карти, краще сядь на стілець, — сказав він. — Тільки не на свою шапочку.
Однак юний кардинал навстоячки виголосив таке:
— Я готовий прийняти будь–яке покарання, до якого ти засудиш мене по праву сильнішого, але прошу тебе про одне: зроби це зараз, накажи колесувати, коли ти наполягаєш на такій карі, і не розтягуй мою муку безжалісними словами, нестерпними для мого слуху, бо їх вимовляє людина, яку я любив і яку люблю й донині.
І лише тепер, відкинувши свою шапочку на софу, він сів. Петр розреготався.
— Гарно ж ти заскімлив, павіане. Але нічого у тебе не вийде, я не можу прислухатися до твого прохання, бо мушу подовжити твої муки й відіслати тебе неушкодженим назад у твою рідну Страмбу, позаяк ще не надійшов твій час, і колесо, у яке тебе вплетуть, можливо, існує лише in potentia[8] в стовбурі дерева, яке спокійно собі росте й шумить гіллям десь у лісі, й гадки не маючи, для якої страшної справи його використають.
Юний кардинал стримав у собі почуття полегкості й радості, зберігши на своєму вродливому обличчі ефеба вираз смутку, наче звістка, що його закатують не сьогодні, а колись у невизначеному майбутньому, незмірно засмутила його, але не зміг зупинити хвилю радісно–теплої крові, що підступила до обличчя, яке до цієї хвилі було жовто–зеленим.
— Тоді я зовсім не розумію, — тужно прошепотів він, —
не розумію, навіщо ти мене заманив сюди.
Петр Кукань із Кукані, себто граф ді Монте К’яра, без сумніву, перебуваючи у доброму гуморі, застромив пальці обох рук до пройм безрукавки з м’якої оленячої шкіри, оздобленої округлим комірцем з ненакрохмаленого мережива, яку він одягнув замість комбінезона. Під безрукавкою була шовкова сорочка з червоними й чорними візерунками й іспанськими рукавами.
— Заманив тебе сюди? Я? На острів Монте К’яра?
— Своїм листом, якого ти надіслав тітці Діані. Це правда, що у ньому безпосередньо про мене не згадано, але ж ти навмисне використав такий стиль, щоб викликати тітчину цікавість. А оскільки вона як шляхетна пані не могла ні сіло ні впало, без запрошення приїхати в гості до незнайомого чоловіка, отож ти на пальцях однієї руки міг вирахувати, що на це вона під будь–яким приводом спонукає мою скромну персону.
— Далебі, нічого такого я не вираховував, і, мабуть, тому, що для повсякденного рахунку ми користуємось лівою рукою, бо у правій ми тримаємо перо чи олівець, а мені на лівій руці відстрелив одного пальця найманий убивця, якого ти свого часу наслав на мене. Але це дрібниця, про яку не варто згадувати. Натомість видно, за той довгий час, що ми не бачилися, твій дух змужнів, дозрів і набув небувалої гостроти і проникливості, отже, ти навчився дивитися в корінь і читати між рядками. Але тепер ти вичитав між рядками те, чого там не було. Я не хотів заманювати тебе на свій острів, і знаєш чому? У мене досить довгі руки, щоб сягнути і вхопити тебе, коли надійде твоя година, де б ти не був на світі. Щоправда, я залюбки лякаю тебе і нагадую про свою помсту, але для того, щоб злякати твою заячу душу, вистачає набагато коротших і лапідарніших записок, ніж мій лист герцогині Діані. Мені йшлося зовсім про інше. Ви, прелати, так звикли брехати, що вам навіть не спадає на думку, що часом хтось каже правду, бо коли я пишу герцогині Діані, що маю гостей, які б радо послухали спів Прекрасної Олімпії, ти навіть припустити не можеш, що я справді маю гостей, які дійсно цікавляться Прекрасною Олімпією. І хоч як би ти дивувався, так воно є насправді. Записка герцогині Діани, якою вона відповіла на мій лист і повідомила, що Прекрасна Олімпія приїде у твоєму супроводі, вразила мене — не скажу, що дуже прикро, бо часом корисно для здоров’я згадати старі рахунки, — але все ж таки вразила.