Анна Юрген
Георг прокинувся від оскаженілого уривчастого гавкання. Сонний, підвівся, пильно вдивляючись у півтемряву кімнати. В каміні догоряли дрова, і слабке світло від вогню вимальовувало на підлозі перед самим столом жовтувату тремтливу пляму. Там щось ворушилося. Хлопець враз пробудився. Та то ж Шнап, шпіц! Собака стояв з настовбурченою шерстю і гавкав на двері так, ніби за ними засів хтось чужий.
На якусь мить Шнап замовк. Георг почув, як у ліжку під стіною зашелестіла солома. Блиснув мерехтливий вогник: мати запалила свічку, приліпила її до черепка й поставила на кам'яному карнизі каміна. Хлопець навпомацки шукав свої штани і збирався було щось запитати, але слова застряли у нього в горлі, бо від громового удару в двері затряслась уся хатина. Здавалося, хтось намагався вдрізки розтрощити дошки.
Зо страху хлопець кинувся в ліжко; напівоглушений, він почув, як поруч заплакав маленький Петер, і опам'ятався. Так само починалось у Фольків і Шнайдерів! Георг швидко притис братіка до соломи:
— Індійці! Тихо!
Він ще помітив, як охоплений жахом братік широко розкрив оченята і міцно стис губи. Потім почув голос матері:
— Георг, де батьків пістолет?
«На каміні!» хотів крикнути він, але подих перехопило, бо хата вдруге і втретє здригнулася від лютих ударів.
Хлопець метнувся до каміна, схопив з полички зброю, подав матері. Вона спокійно перевірила запал і попрямувала в суміжну кімнату. До неї примикав хлів, і звідти через люк можна було обстріляти хатні двері.
Спотикаючись, Георг пішов слідом за матір'ю.
— Стій тут із світлом! — Наказала мати, виходячи.
Георг слухняно взяв свічку. Вона дрібно тремтіла в його руці. У двері все частіше й частіше били сокирою, і грім ударів змішувався з вигуками обох сестер: «Мамо, мамо!»
Хоч би вже швидше мати стріляла!
Гучний постріл з пістолета раптом перекрив увесь галас. Наче водоспад, прогримів той вибух у вухах хлопця. Приголомшений, він кинувся до матері, а вона швидко повернулася в хату і намагалася тепер підперти двері столом. Георг збагнув цей намір. Він теж схопився за стіл, піднімав і підштовхував його, аж поки важка, може з центнер
[1]
, дошка не навалилася на двері. Зверху, на ніжки стола, що стирчали в кімнату, кинули ще й дві лави.
Мати знов узяла пістолет, зарядила його і звела курок. Так, тримаючи зброю в руці і весь час дивлячись на двері, вона завмерла біля каміна.
На стіні й на стелі вимальовувалися велетенські тіні від постатей, що застигли в напруженому чеканні.
Важка гнітюча мовчанка запанувала в дерев'яній хаті. Сестри перестали кричати, і знадвору не чути було ні звуку. Ця тиша здавалася смертельною загрозою, вона мучила страшніше, ніж галаслива небезпека, яка щойно гатила в двері. Свічка ледве блимала в задушливому повітрі. Хвилини здавалися вічністю.
Різкий, короткий удар, що долинув з горища, примусив усіх здригнутися. Ніхто не встиг сказати й слова, як ударило вдруге.
— Швидше на горище! Глянь, що там таке!
Хлопець подався до драбини, яка стояла в кутку, і спритно, мов кіт, видерся по ній. Під дахом було нестерпно жарко. В темряві нічого не можна було розглядіти. Пригнувшись, Георг обійшов низеньке горище. Через тоненьку щілинку між дранками в даху пробивалося світло. Щось тихенько потріскувало. Хлопця охопив невимовний жах. Він кинувся до драбини, не звертаючи уваги на балки, на які натикався головою, і закричав пронизливим голосом:
— Вогняна стріла! Дах горить!
За хвилину мати вже стояла під люком, простягаючи синові сокиру.
— Рубай дранки! Я подам тобі відра з водою.
З сокирою в руках Георг метнувся до того місця, де виднілася моторошна смужка світла, і з усієї сили почав гатити в покрівлю. Дощечки з гікорі
[2]
, слабко прикріплені до планок, відлітали, мов паперові смужки. Він добре влучив: лише кілька дранок, охоплених вогнем, залишилося на даху. Та й вони засичали від води, вилитої Георгом на покрівлю.
— Вогонь погас, — сказав хлопець у люк, через який, піднявшись до половини драбини, мати саме подавала друге відро.
— Глянь, тобі щось видно? Але будь обережний.
Через краєчок отвору Георг визирнув у червневу досвітню імлу. Від легенького подиху вітру шепотів маїс. По той бік поля стояв мовчазний і грізний ліс. Хлопець окинув поглядом усе довкола, але нічого підозрілого не помітив. «Невже індійці зникли? Мабуть, світатиме, бо на сході над верхівками дерев пожовтіло небо».
Ось на узліссі щось заворушилось і ніби покотилося на хату. Георг витріщив очі: вершники, цілий загін! Він розпізнав довгі стволи рушниць. То поверталися батько й Андрес, старший брат Георга — вони вчора звечора поїхали на збір міліції. Чутно було вже й голоси: «Агов! Агов!»
Георг кинувся до драбини.
— Батько й Андрес їдуть, а з ними ще кілька чоловік!
Вмить прибрали барикаду, відсунули засув. Коли батько переступив поріг, мати знесилено опустилася на табурет.
— Добре, що ти повернувся, Джон! Ще кілька хвилин, і було б уже пізно.
І, на превеликий подив Георга, батько схилився й поцілував матір. Хлопець не пригадував, щоб йому хоч коли-небудь доводилося бачити таку ніжність між батьками. Трохи згодом жвавий гомін заповнив блокгауз. Чоловіки поставили стіл і лави на місце; сестрички по черзі вилазили батькові на коліна, а від печі пахло смаженим салом.
— Глянь, що я знайшов! Лежала біля самісіньких дверей, — звернувся Георг до старшого брата і поклав на стіл дивну сокиру з довгою рукояткою. Андрес узяв зброю і почав розглядати її з усіх боків. Залізний клинок був прикріплений оленячими жилами до рукоятки, на якій виблискувало зображення черепахи, зроблене червоною фарбою: овал і навколо — шість кружечків, що мали означати ноги, голову та хвіст.
— Томагавк належав комусь із роду Черепахи, — замислено промовив Андрес.
— Дурниці! — перебив його грубий голос. — Що значить рід Черепахи! Всі вони однакові — червоношкіра наволоч та й годі! Зачули нас і втекли. Їхнє щастя, що ми не наздогнали.
Чоловік, який говорив, був найстаршим серед прибулих, у нього майже все обличчя, крім очей і носа, заросло пишною сивою бородою. Він одкашлявся і збирався вже виходити, але ввійшла мати з сковородою, і всі рушили до столу. Старик змахнув томагавк на підлогу, звільнивши місце для сала й маїсового хліба.
Після сніданку сивобородий продовжив розмову.
— Твоїй сім'ї не можна тут залишатися, Джон.
— Так, так… Нізащо не повірив би, що ці червоношкірі собаки наважаться підійти до форту…
Старий сердито випалив:
— Ти, справді, живеш, як на Місяці, Джон! З самої весни палає весь кордон, а ти сидиш тут, у пущі…
Два чи три голоси втрутились у бесіду:
— А це все тому, що ті лежні у Філадельфії навіть пальцем не поворухнуть!
— Ні, тому що французи сидять у форті Дю Кесн і нацьковують проти нас індійських гадів! А почалося це з того часу, коли капітана Трента з його чванькуватими віргінцями вигнали з Огайо.
— І справді, старий осел! Будує форт на Огайо і залишає його французам. А нам тепер доводиться розплачуватись.
— Тихше, хлопці, тільки не хвилюйтеся. Генерал Браддок уже наступає, і вся французька пишнота скоро полетить з долини Огайо.
— Але ж сім'я Рустера не може так довго залишатися тут. Червоношкірі собаки можуть кожної ночі напасти знову, і хтозна, чи пощастить іще коли-небудь так, як сьогодні.
— Ми могли б тимчасово переїхати до Рахелів, — запропонувала мати. — До моєї сестри, вона в Рейстауні замужем, — пояснила гостям.
Проте батько заперечив.
— Андрес і я повинні їхати на будівництво дороги. Там потрібно ще п'ятдесят чоловік підкріплення, щоб якнайшвидше пробити шлях для обозів генерала Браддока. Хочеш сама з дітьми переїжджати?
Якусь мить усі мовчки обмірковували. Потім знову почав старий:
— Це вірно, Джон, — від кожного двору на зборах міліції визначили по два чоловіки. Але хто сказав, що їхати треба саме тобі? Крім Андреса, можна послати ще й середнього сина. Цієї ночі він поводився як справжній мужчина.
Старий підморгнув Георгові, взяв його за руку і притягнув ближче до столу. Коли всі глянули на хлопця, той почервонів, мов рак.
— Боже мій, та йому ж тільки дев'ять років! — вигукнула мати.
Сивобородий пробуркотів:
— Дурниці! Тут, на кордоні, в дев'ять років кожен повинен бути дорослим, інакше пропаде, як муха в окропі. У Філадельфії зараз навчають дітей читати й писати. Рятуй нас боже від цієї нової моди. Стріляти і їздити верхи краще.
— Їздити верхи я вже вмію, — з гордістю сказав Георг.
— Ну от, бачиш, — посміхнувся старик і знову звернувся до батька: — Ти залишишся, а Георга пошли до лісорубів. Хлопець може бути розсильним.
Довго ще обмірковували це питання і, зрештою, прийшли до висновку, що для всієї сім'ї Джона Рустера буде краще, коли обидва старші сини — підліток Андрес і дев'ятирічний Георг — поїдуть на будівництво шляху, а батьки разом з рештою дітей переїдуть у Рейстаун.
Прощання було поспішним і небагатослівним. Поселенці не балували своїх дітей любов'ю та ніжністю, навпаки, під дощатими покрівлями досить часто чулися грубі слова й побої.
Батько осідлав синам коней і промовив:
— Щасти вам, хлопці.
Мати зв'язала постіль і погладила рукою світлу голівку Георга. Старший брат допоміг йому сісти на коня, бо поблизу ніде не було пенька, на який міг би стати малий. Потім стара покладлива гніда шкапа, на якій сидів хлопець, тюпцем побігла за групою прикордонників, що ланцюжком потяглися до лісу. Андрес їхав останнім.
— До побачення у тітки Рахель! — гукнув Петер, що саме гнав обох корів з лупу. Брати помахали у відповідь:
— До побачення!
Ще деякий час Георг чув спів дзвіночків, що висіли, у корів на шиї. Потім усе стихло, і зелена хвиля лісу зімкнулася над хлопцем.
Сонце вже припікало верхівки дерев, але тут, у вузькій ущелині дороги, на листі ще виблискували краплинки роси, від землі віяло вологою прохолодою. Вершники їхали майже беззвучно, лише час од часу то копито цокне об камінь, то брязне вуздечка, то заскрипить сідло. Іноді лунав застережливий вигук, що попереджував про гілку, яка простягнулася аж на стежку.
Георг поринув у думки. «Міліціонери хочуть податися на Джуніату, а потім далі до Аллеганів. А де ж французька фортеця, про яку вони говорили?»
«Форт Дю Кесн», все ще звучало в його ушах. Туди йде генерал Браддок із своїм військом.
Дорога поступово піднімалася вгору до лисого горба. Перед вершниками відкрилася долина Джуніати. Ранкове сонце кидало золоті іскри зеленому світові, дзеркальна поверхня річки своїм блиском ніби змагалася з небом, а в прибережних заростях крякали дикі качки.
На сході на високій скелі розташувалося місто Рейстаун. Форт своїми шанцями та оборонними валами захищав кільканадцять будинків. Георг розпізнав лише димарі, з яких у ранкове небо вився димок.
Дим, наче вуаль, повис над дахами і, здавалося, хотів собою захистити маленьке селище від величезного масиву лісу, що спускався з гір, перекочуючись із горба на горб через усю долину. Хлопцеві, який за все своє життя не бачив нічого, крім поодиноких прикордонних. дворів, ці дванадцять чи п'ятнадцять будинків здавалися справжнім містом.
Він примружив очі і відкинув з чола пасмо волосся; щось незвичайне порушувало краєвид долини. Вздовж берега через лужки, через чагарник і ліс перед вершниками простяглася просіка. Білі пні свіжозрубаних дерев, купи гілля, звалені збоку колоди позначали лінію, протягнуту рукою людини.
— Оце і є проїжджа дорога, яку проклали лісоруби. Вона йде, мабуть, аж до Трутганфуса, — зауважив Андрес.
Розпитувати було ніколи, бо загін наблизився до річки. Саме на цьому місці новий шлях вів через брід на той берег, а звідти — все далі і далі на захід.
Торік під час осінньої поводі тут загинув фурман, який хотів перебратися з своїм возом через річку. Люди застерігали його, але фурман загорлав: «Або перейду, або провалюсь у пекло»; а за хвилинку він і справді був уже в «пеклі». «Їй-бо, якраз на тому самому жахливому місці», щоразу закінчувала тітка Рахель, коли розповідала про цей випадок.
Георг уже видивив очі. Він ще ніколи не був тут і сподівався, затаївши страх, угледіти хоч які-небудь сліди нещастя, про яке вже протягом кількох місяців говорили у Рейстауні і навколишній місцевості. Та, на жаль, нічогісінько не побачив, навіть коліс од воза.
А потонути тут і справді можна було; навіть тепер, влітку, вода сягала коням майже до черева. Хлопець підтяг ноги вище і поплескав свого коня по шиї. Яке щастя, що батько дав йому цю стару смирну шкапину!
На другому березі Георг під'їхав до Андреса і почав докучати йому запитаннями. Спершу брат ніби дрімав, а потім став говіркішим.
— Ну що ти, п'яного фурмана давно вже поховали, а віз люди спалили! Скільки ще до Трутганфуса, я й сам не знаю. Там, далеко за Аллеганськими горами, зустрічаються струмки Йо (Андрес мав на увазі Йохоганіа). Чи є там ліс? Можливо… Звичайно, що ж там іще може бути? Чому генерал Браддок не йде через Рейстаун?..
Окрик ватажка обірвав розмову. На відкритому місці вершники зробили короткий привал. Георг ледве зліз із широкої спини коня. Андрес повів брата до невеличкого піщаного острівця.
— Дивись-но сюди, я хочу тобі пояснити.
Він накреслив паличкою кілька ліній на піску.
— Оце Мононгахіла. Вона тече з півдня. А ось тут тече Аллегейні, яка бере початок на півночі. Там, де вони зустрічаються, утворюється велика Огайо. І якраз у куточку між двома річками стоїть форт Дю Кесн — головний опорний пункт французів. З того часу, як почалася війна, вони посилають звідси на нашу голову індійців. Ми мусимо взяти цей форт, інакше ніколи не знатимемо спокою, і тому Браддок разом з 1600 солдатами йде з Віргінії вниз по Йо на Дю Кесн. Ми повинні прокласти дорогу, тоді провінція Пенсільванія зможе постачати провіант до Йо. Крім того, вона дає 300 чоловік міліції, щоб якнайшвидше побудувати шлях. Учора пропонували ще 50 чоловік підкріплення.