Георг не все зрозумів, та він і не слухав більше, думаючи тільки про 1600 солдатів. Це ж надзвичайно багато! У форті Рейстаун він ніколи не бачив більше як сорок чоловік гарнізону.
— Але тоді війна швидко закінчиться, — перебив він брата.
— Ну, звичайно, — буркнув у відповідь Андрес і скочив на коня.
Опівдні на горизонті чітко вималювалося східне пасмо Аллеганських гір, наче гігантська, розсічена ущелинами стіна, за якою височів ліс.
Загін будівників уже прорубав хід, що виводив на той бік височини, в широкий відкритий степ.
Підмога повинна була одразу ж приступити до роботи. Ввечері смертельно втомлений Георг, закутавшись у ковдру, повалився на купу гілок, що заміняла йому ліжко.
Рано-вранці, одразу ж після підйому, його покликав комендант лісорубів:
— Іди-но сюди, хлопче, та слухай, що я тобі скажу. Позад нас на шляху лишилися підводи з провіантом. Вернися туди і піджени їх, нехай швидше їдуть. Ми не можемо витрачати час на полювання та риболовлю, але й сидіти голодними теж не можемо. Зрозумів?
— Так, — випалив Георг і одразу ж подався в путь-дорогу. Він горів од запалу і гордості за доручення. Шлях — широку, свіжовирубану просіку — знайде навіть сліпий; між деревами, при потребі, може проїхати цілий віз.
Сонце вже звертало з полудня, коли посланець побачив колону з провіантом: вона якраз перебиралася через другий брід вище від Рейстауна. Фурмани запрягли у перший віз восьмеро волів, а щоб він не дуже швидко котився з пагорба, до воза прив'язали довгу вірьовку і дванадцять чоловік, ідучи позаду, гальмували нею. Воли потягли. Перша пара забрела вже в річку, та коли вода сягнула ярма — завагалася.
Ревучи під ударами батогів, що супроводжувались прокльонами й лайкою, тварини посувалися вперед, і незабаром незграбний, з шатроподібним накриттям ящик, похитуючись з боку на бік, уже піднімався по схилу протилежного берега. Старший фурман — маленький, рудий, вайлуватий чоловічок з шорстким наїжаченим волоссям — весь час метушився серед візників і заспокоївся лише тоді, коли вантаж без втрат опинився на березі. Волів випрягли, щоб так само перетягти й решту возів. Георг протиснувся до старшого і виклав своє доручення. Рудий так поглянув на хлопця, немов хотів його з'їсти.
— Швидше? Ге, ге! Передай, що ми прилетимо, як тільки у волів виростуть крила!
Проте трохи згодом його обличчя пом'якшало, і фурман лагідним поглядом зміряв малого, що боязко позирав на нього.
— Ти сам приїхав? — запитав зовсім іншим тоном.
Георг кивнув. Чоло фурмана знову вкрилося зморшками.
— От дурні прокляті! Дитину саму посилають у такі місця, де за кожним кущем червонолиця каналія підстерігає. Мої воли і то розумніші. — Він опам'ятався й загорланив: — Арнольд!
Підійшов якийсь юнак.
— Бери свого коня і гайда з цим хлопцем до будівників дороги. Ми зможемо добратися туди не раніше, як завтра після обіду. Перед тим як вирушати, перевір рушницю.
Георг образився.
— Я й сам можу повернутися.
Старший засміявся:
— Знаю, знаю, голубе. А от чи доїдеш — цього вже не знаю. Тут краще їздити вдвох. На все добре!
Георг розсердився і поклявся собі, що до Арнольда пін жодного слова не промовить. Але супутник базікав так лагідно і так багато знав про генерала Браддока, що Георгова злість поволі минала. Дерева вже кидали на землю довгі тіні, коли хлопці проїжджали повз незвичайно високу купу гілля.
Арнольд саме простягнув Георгу шматок маїсового хліба, як із завалу блиснули три довгі вогненні промені. Георг відчув, що його кінь стає на диби, і побачив, як Арнольд вивалився з сідла. Весь світ блискавично закрутився довкола, дерева опинилися вгорі, небо — внизу, а потім сильний удар погасив свідомість. Лише різкий біль у правій нозі добирався до мозку.
Трьох індійців, що вискочили з чагарників і витягли його з-під неживого коня, Георг уже не бачив. Один із індійців тримав у руці томагавк. На рукоятці його, в тому місці, де сходилися великий і вказівний пальці, виблискувала червона черепаха…
Наступні дні, мов тіні, пройшли повз Георга. Хлопцеві здавалося, ніби він проваливсь у безодню, в якийсь інший світ, розташований десь глибоко під знайомою і рідного землею. В його пам'яті залишилися тільки уривки, клаптики картин, що ніяк не вкладалися разом.
Обличчя, розмальовані червоним і чорним, пронизливі крики, нічні привали… Зелений морок іноді розривався, і тоді перед очима поставав безмежний масив гір, оповитих оксамитним покривалом лісу.
Хлопець опам'ятався на спині чужого коня. Георг уже десь бачив його, але голова так боліла, що думати зовсім не можна було. Раптом пригадався Арнольд. Чи не він, бува, сидів на цьому коні? Але де ж Арнольд? Біль і шум у скронях, наче вируючий водоспад, поглинали минуле. Придавлена нога розпухла.
Тільки на третій день у голові поступово перестало шуміти, і все навколишнє знову набуло форми й кольору. Хлопець побачив перед собою на стежці з десяток індійців, пір'я, що хиталося на їх підстрижених головах, сонячні бліки, що витанцьовували на коричньово-червоних спинах, і довгу бахрому на штанях.
Георг поглянув угору. Зелений морок зник, і яскраве полуденне світло боляче різонуло в очі. Загін зупинився. Хлопець аж скрикнув од несподіванки: в долині розкинувся Рейстаун! Чітко вимальовувався чотирикутник форту, на кожному розі якого височіли бастіони, і тому весь форт нагадував подушку з витягнутими ріжками. Стіни і яри, казарми з димарями, з яких валив дим. Джуніата! Це там його батьки, брати і сестри; нарешті поневіряння скінчаться.
Хлопець полегшено зітхнув, його сповнило щастя. Чи насмажила мама сала? Тільки де ж будинок тітки Рахель?
Прикривши рукою очі від сонця, Георг вдивлявся вперед. Але за стінами форту не видно було жодного будинку. З самої долини кудись угору тяглися маленькі чорні півкулі; між ними диміли вогнища, довкола метушилися люди. А що то за річка, там, справа, в яку впадає Джуніата?
Рука Георга опустилася. Він смертельно зблід, а в ушах звучав голос Андреса: «Оце Мононгахіла. Вона тече з півдня. А ось тут тече Аллегейні, яка бере початок на півночі. Там, де вони зустрічаються, утворюється велика Огайо. І якраз у куточку між двома річками стоїть форт Дю Кесн»…
Це ж, мабуть, і є французький форт! Маленькі півкулі — не що інше, як хатини індійців. Ото там живе червоношкіра наволоч, яку французи насилають на пенсільванських прикордонників.
Невимовний сум огорнув хлопця. Георг навіть не відчув, що кінь знову побіг риссю. На одному з бастіонів спалахнула вогненна стрічка, між пагорками повільно покотився гул гарматного пострілу і злився із звуком труб та гуркотом барабанів.
Двоє червоношкірих повели Георгового коня через дерев'яний міст, що приглушено гудів під ногами, до великого будинку біля заднього валу. Знесиленого хлопця зняли і понесли в будинок. Георг відчув, як під ним зашаруділа солома. Чув запитання, впівголоса вимовлені чужою мовою, але нічого не міг зрозуміти. Де ж Рейстаун?..
«Ану, вставай, сонько, кури давно вже повставали!» пролунав материн голос.
Наче з глибокої криниці піднявся хлопець на поверхню життя. Сон зник, але кукурікання було наяву.
Ніби у відповідь йому проспівав ще один півень. Георг прислухався. Де ж це він? Через цілий ряд малесеньких віконечок сонце вимальовувало на підлозі золоті чотирикутнички, подекуди лежали люди, з-під ковдри тут і там визирала патлата голова, чулося голосне хропіння. Он воно що — це ж лазарет у Дю Кесн!
Георг знову впав у забуття. Надворі гриміли ранкові постріли, ріжки своїм співом вітали новий день. Лунав барабанний дроб, було чутно тупіт солдатських ніг.
Старий інвалід, кульгаючи, приніс сніданок — суп, ріденьку ячмінну юшку, яку Георг жадібно проковтнув. Незабаром після цього старий щось гукнув, розмова і базікання стихли, відчинилися двері й увійшов добре одягнений чоловік, схожий на офіцерів з Рейстауна. З-під голубого трикутного капелюха виглядав акуратно завитий парик, у вирізах мундира — мереживо, білі панчохи були бездоганно чисті.
Це — військовий лікар. Він проходив од ліжка до ліжка, затуляючи при цьому хусточкою носа. Хлопчик повинен був показати ногу. Лікар помацав двома пальцями кістку, потис болюче місце й сказав інвалідові кілька слів.
Невдовзі кривий прийшов з мискою води, пляшкою і бинтами, дбайливо промив опух, натер його якоюсь рідиною і перев'язав ногу. Похмуре обличчя цілком пасувало мовчазному санітарові, проте він був, як видно, знавцем своєї справи: Георгові значно полегшало. Тільки-но хлопець добре вмостився на соломі, як: раптом зайшли три чоловіки, мабуть з гарнізону форту, бо всі були в голубих мундирах, на голові у одного — капелюх із золотими галунами. Вони звернулися до інваліда, і той підвів їх до ліжка Георга.
Хлопця наче хтось приголомшив, коли він почув рідну мову. Один із солдатів заговорив до нього по-англійськи, а до двох інших звертався якось так гугняво, що Георг нічого не міг розібрати.
— Де тебе взяли індійці в полон?
Біля верхнього броду Джуніати.
Чи далеко вже прокладено шлях?
Хлопець зрозумів, що це починається допит, і обмірковував. Перекладач, помітивши його вагання, визвірився:
— Гляди, не бреши, а то висітимеш на першому-ліпшому дереві!
— Новий шлях сягає аж до Аллеганських гір.
— Скільки чоловік міліції приєдналося до Браддока?
Це питання розірвало завісу, яка затьмарювала пам'ять; виразно й яскраво постало перед хлопцем минуле. І як це він міг таке забути: генерал Браддок наступає ж, а з ним і пенсільванська міліція.
— Триста чоловік! — випалив Георг.
Перекладач зміряв його пронизливим поглядом.
— А як у них з озброєнням? Рушниці у всіх є?
— Звичайно, у кожного є рушниця.
Георг, правда, ніколи не бачив міліції, але ж прикордонника, як йому відомо, без рушниці не буває. Перекладач поговорив з тими двома, потім задав йому кілька незначних запитань і вийшов разом із своїми супутниками.
Радість охопила хлопця. У Браддока 1600 солдатів. Генерал наступає і звільнить його! А ці кілька днів Георг якось переживе.
Після обіду прийшов новий відвідувач — індієць — і присів біля Георгового ліжка. Хлопець пильно подивився на гостя, — він його звідкись знає. Це обличчя з двома чорними поперечними смугами від однієї щоки до другої і цю яскраво-голубу пов'язку на стегнах він уже десь бачив.
Георг ще раз уважно глянув на індійця, який нерухомо сидів навпочіпки. Його обличчя із скошеними очима та схожим на дзьоб хижого птаха носом, що звисав над ротом, нагадувало собою голову шуліки. Голова острижена, тільки на маківці лишався пук волосся, і в ньому стирчали чотири воронячих пера. Хлопець згадав, де саме це пір'я впало йому в очі: індієць був із того загону, що полонив Георга. Цей чоловік непогано розмовляє по-англійськи; його можна запитати про новини.
— Ти не знаєш, де тепер військо Браддока?
Відвідувач дістав ножа і на долівці грубо надряпав карту. Георг досить добре розумів його мову, хоч індієць явно не міг вимовити «р» і замість нього вимовляв «л».
— Браддок зараз між Каштановими горами і Иохогейні, прямує до Мононгахіли. Ми щоденно стежимо за ним. Його воїни йдуть густою юрбою, мов ті ворони, що зграєю летять увечері до лісу на нічліг. Ми оточимо його людей і перестріляємо, як голубів.
— Ви перестріляєте браддоківців? Ніколи!
— Мій друг ще надто юний і гарячий. Воїн не кричить, він мовчить.
Індієць замислено набив люльку, потім випустив кілька хмарок диму.
— Мій малий брат може ступати на ногу, чи йому йти зовсім не можна?
— Ще дуже боляче.
— Я пошукаю в лісі трав, щоб прикласти до рани, вони одразу тобі допоможуть.
— Санітар мені компреси робить, якось обійдеться.
Георгові було не по собі від запитань цього чоловіка.
Яке йому діло до його ноги? Хлопець замовк і, коли розмальований відвідувач підвівся й розміреною ходою вийшов із палати, полегшено зітхнув.
З ногою Георгові ставало дедалі краще. Незабаром він уже шкутильгав, опираючись на костур, і навіть приносив собі з кухні їжу. Кухня містилася в одному з наріжних казематів, що, мов трикутники, визирали з чільного палісаду. Кілька східців вели на вал; угорі, на бастіоні, стояла гармата. Георгові дуже хотілося розглядіти її, але, як тільки він наближався, вартові проганяли його геть.
Ранком шостого дня хлопець прокинувся від страшенного шуму. Лунали крики, тріскотіли постріли… Над фортом повисла тривога. Георг сподівався почути звичайний ранковий постріл і гуркіт барабанів, але нічого не діждався.
Нарешті він потай вислизнув із костуром з палати і за госпіталем видерся на вал. Шум доносився від головних воріт.
Георг обережно покульгав поза будинком коменданта до бастіону і виглянув через частокіл. Біля воріт кишіли індійці, які низкою тяглися повз склад і одержували торбинки з порохом, рушниці, патронташі. За ворітьми вже стояв загін французьких окупаційних військ у темних мундирах, що не так впадали в очі, як розмальоване і прикрашене пір'ям союзницьке військо.
Поступово весь цей натовп вишикувався в лави. Солдати рушили маршем, індійці довгими рядами йшли слідом.
Це все на Браддока! Значить, генерал уже недалеко. Але що для нього оця жменька людей? З ними сама міліція справиться! Чи прийде Браддок сюди надвечір?
Повільно минали години. Георг напружено чекав і так хвилювався, що навіть не доторкнувся до обіду. Вранішній галас змінився гнітючою тишею. Лише кури, що вигрівалися проти сонця в гарячому піску під валом, порушували спокій на площі між будинками. Ліс за річкою завмер, ніби теж напружено прислухався, ждучи вісток з півдня.
Сонце вже повернуло на захід, коли у форті всі раптом заметушилися. Георг швиденько пошкутильгав до дверей. Від караульних воріт долинав шум голосів. Солдати мчали через подвір'я. Схвильований повар теж бігав довкола і розмахував черпаком. Хлопець затримав його, бо той умів говорити по-англійськи і прихильно ставився до Георга.
— Що сталося?
Повар зупинився.
— Гонець сповістив, що військо Браддока оточили і повністю знищать!
Роззявивши рота, хлопець дивився повару вслід, потім тремтячими ногами доплівся до валу й сів. Шаленим вихором понеслися думки, а серед них без кінця виринало: це неправда… неправда…
Георг розгублено дивився на курей, що порпалися біля його ніг. На деякий час він зовсім заціпенів. Метушня і крики вивели його з цього стану. Хлопець видерся на укіс і непомітно пробрався до бастіону біля воріт. Глянув — і очам своїм не повірив: гурт індійців, навантажених клунками, йшов через міст. Шапки гренадерів і парики розгойдувались на багнетах, капелюхи з галунами височіли на темноволосих головах, на довгих палицях розвівалися скальпи. Галас щохвилини зростав. Наближались нові групи. Яскраво-червоні мундири англійських піхотинців і блакитні канонірів химерно імітувалися з прикрасами з пір'я і шкіряними штанами. В долині безладно тріскотіли постріли, і луна повторювала цей салют.
Раптом хтось з усієї сили ударив хлопця кулаком в шию.
— Ах ти ж негіднику! Ти що тут робиш? — І Георг полетів униз по східцях.
На честь перемоги треба було палити з гармат, і обслуга зненацька застукала його на бастіоні.
На казарменому подвір'ї гордо походжали індійці в офіцерських капелюхах і шарфах, на площі в дикому безладді валялися казанки, шаблі, патронташі, сумки… Загриміли гарматні постріли, які салютували лісу й сонцю на честь тріумфу французького війська.
Георг кинувся в ліжко і затулив уші.
Коли ніч трохи вгамувала переможців, над фортом пролунав жахливий крик, що проймав до самих кісток. Хлопець здригнувся, — він знав із сотень розповідей, що не означало. Індійці спалювали своїх полонених. Очевидно, французький окупаційний загін анітрохи не перешкоджав у цьому своїм червоношкірим союзникам.
Лише на світанку роз'ятрена жахливими картинами душа хлопця змогла трохи заспокоїтись, і він поринув у неспокійний сон.