— Я підпливу туди під водою, подивлюся. Я вмію дивитися під водою! — Мансур посунув зі скелі ногами вниз.
— Тихо, вони відпливають! — показав Янг на корму понтона, де заторохтів двигун, завирувала буруном вода.
Понтон відпливав поволі, коло борту стояв чоловік у шортах і пропускав через долоні дроти, які вели під воду.
— Гуд! Стоп! — прозвучала команда на понтоні.
— Я пірнаю! Бо потім не знайдеш цього місця! Потримайте собаку! — Мансур відіпхнув собаку, який вбирався лізти за ним, і впірнув. Спинити його не встигли.
У ту ж мить на понтоні один з дядьків махнув рукою, і глухий вибух стрясонув усе навколо. На місці рифів і атольчиків, що перегороджували вхід у лагуну, здійнялися величезні білі стовпи води і уламків коралів. Упали, зашльопали важко у воду уламки рифів.
— Мансур!!! — закричали перелякано Янг і Тун, ластівками злетіли в повітря, шубовснули у воду. Скочив за цими і собака.
Мансур сплив серед різнобарвних риб якось неприродно, догори животом, потім перевернувся на бік, почав занурюватися у воду. І тут його підхопили Янг і Тун, потягли до острівця. Повернув за ними й собака.
З Мансурових вух і носа текла кров. Його трохи поторсали і він закашлявся, випльовуючи воду. Живий!
— Мансуре! Скажи хоч слово! Мансуре! — благали хлопці. Собака тихо заскавучав.
А Мансур тільки стогнав і скреготав зубами, очей не розплющував.
— Та що ж це робиться?! — закричав Тун. — Учора двох убили і сьогодні… Що нам його батько скаже?!
— Швидше в село, можливо, хтось йому допоможе… Переверни долілиць! Трохи підніми! — коли Тун підняв Мансура, Янг підліз під нього так, щоб голова й одна рука Мансура були на одному плечі, а друга рука — на другому. Ступив, зігнувшись, у воду. — Збоку пливи, страхуватимеш.
Важкий був Мансур. Поки дісталися до третього острівця, а потім до другого, Янг сам наковтався води. Далі вже тягли Мансура удвох, під руки, поклавши його на воду горілиць. Янг гріб лівою, Тун — правою рукою.
На мисі-півострові відпочили — не довго, щоб тільки трохи вернулася сила. Кілька разів притиснули Мансурову спину, поклавши животом на коліно Янгові, бо хлопець, поки тягли, знову наковтався води.
Так-сяк посадили Мансура на зчеплені в замок чотири руки, понесли в село.
Вищав, бігав навколо них собака.
4
Було і плачу, і крику.
І не тільки в Мансуровій хатині, а по всьому селу. «Людоньки, та що ж це робиться?!» — звідусіль голосили жінки. Стискували щелепи похмурі чоловіки — у безсиллі й гніві. Кому поскаржишся? Хто допоможе? До бога — високо, до султана — далеко. Та й ходили ж до султана, скаржилися і просили милості. Ну, а що з того? Не батько він своєму народові, ні… Добре, що ще ходаків живими відпустили.
Дехто побіг на берег лагуни. Якщо не врятують свої пальми, то хоч зелені горіхи зберуть. Не було вже у людей ні страху, ні поваги до Лі Суня. І відлупцювали його, і розкидали все його ошмаття, відібрали горіхи. Особливо старався Амара.
— Я вам це пригадаю… Я вам пригадаю!.. — погрожував Лі Сунь.
На американському катері він поторохтів на Гірський.
Повернувся майже опівдні з п'ятьма поліцейськими і чиновником з папкою під пахвою. Поліцейські були у чалмах, з карабінами і кривими тесаками, більшими, ніж криси-кинджали. Чиновник був одягнутий, як індієць — у чорній шапочці, схожій на пілотку, в білому сюртуку і білих штанях. Катер з ними ввійшов у лагуну, не зменшуючи швидкості, з розгону ткнувся у білий пісок. Скинули трап і всі п'ятеро поліцейських, чиновник і китаєць зійшли на берег.
Пішли одразу не в село, а до наметів, де розташувалися американські солдати й офіцери. Перешіптувалися, розмовляли там, може, з годину, про щось домовлялися.
Гострі очиці в Лі Суня…
— Гей, ви! — помітив він Янга і Туна, які залягли під кущами і стежили, що діється в лагуні і на березі. — Покличте сюди Ганеша! І швидко: одна нога тут, друга там!
Янг і Тун показали йому язики, перекривили і… зникли в гущавині.
— Не покличуть. Але я сам знаю, де Ганеш живе і де той розбійник. Будь ласка, йдіть за мною! — покликав він поліцейських.
Амару зловили, привели під Дерево Сходів. Привели старосту.
— Іменем Його Величності султана!.. За замах на священну і недоторканну приватну власність!.. — вигукував високим, ледь не зривався, голосом чиновник, ніби виступав перед багатолюдним натовпом.
Амару поліцейські кинули на землю й відлупцювали бамбуковими палицями. Так само побили й Ганеша — за то, що зовсім розбестив своїх односельців, не стежить за порядком. Добре побили — не зміг підвестись.
— Не прикидайся, негіднику! — почали штовхати його ногами. — Скажи спасибі, що не арештували й не віддали до суду!
Але Ганеш не вставав.
— Краще зовсім добийте… Я не переживу цього сорому… — стогнав він.
Знову підрядився скликати всіх крамар Лі Сунь.
Поки люди збиралися, поліцейські знемагали від спеки. То один, то другий брали кокосові горіхи, одним ударом зрубували їм маківки, ніби голови ворогів султанату і смоктали сік. Підносили й американцеві-офіцерові, який стояв тут таки і байдуже дивився на екзекуцію.
Прийшло зовсім небагато людей — може, третина тих, що були вчора на сході.
Топким гавкітливим голосом чиновник говорив, що часу на роздуми у людей було багато. Тепер усі мають зібратися за дні години. У лагуні біля берега на них чекають катер і вельботи, американці всіх безкоштовно доставлять на Гірський.
— Хто голова сім'ї, будете підходити сюди по допомогу. Кожному буде вручено чек на пред'явника, по чеках можна на Гірському або на Головному в конторах банку одержати п'ятдесят доларів.
У відповідь чувся тільки плач-скиглення, ніби в людей уже й сили не було, щоб заплакати на весь голос. Не переставав стогнати і Ганеш.
Потім говорив офіцер, а чиновник перекладав. Американці нікого не будуть звинувачувати, що поранили їхнього солдата.
— Сталося непорозуміння, якого більше, я сподіваюся, острів'яни не допустять. — Голос офіцера був ледь не батьківський.
— А як же… А як же тоді… — застогнав, закашлявся кров'ю Ганеш. — Ваш солдат двох наших застрелив!.. І йому нічого за це не буде?!
Чиновник швидко переклав сказане офіцерові.
— Цього не може бути, тому що бути такого не може! — відповів офіцер.
— Такі факти і мені невідомі, — додав від себе чиновник. — А вам ми могли б ще добавити за цей наклеп. Але ви мені потрібний живий… Називайте кожного голову сім'ї. Складемо списки, акт на витрати.
Поліцейські підтягли Ганеша до баньяна, посадили під дерево, прихиливши спиною до стовбура.
5
Плач і голосіння лунали над селом, над усім Біргусом.
Люди не знали, що брати, що залишати. Може, десь у великому цивілізованому світі, на Головному, на Раї, бляшанка з-під консервів, що правила за кухлик, не варта була виїденого черепашачого яйця. А біргусівцям у їхніх злигоднях усе було дороге, усе миле.
Минула година, минула друга, а ніхто не був готовий залишити свою хатину. Люди щось зв'язували, перев'язували, залишали і знову брали. А хто і був готовий, то не висувався, оглядався на інших. Раніше люди йшли за бомом, за старостою, а тепер їх не було. І всі в розгубленості ховалися в темні кутки, в кущі, думали відсидітися, врятуватися.
Батько навантажив на Янга стільки всього — віслюк не поніс би. Сам узяв в оберемок порося, через плече перекинув в'язки курей, і вони тріпоталися, пробували летіти, дряпали кігтями і дзьобами спину й ноги. У матері був тільки один клуночок з одягом і лампа без скла й гасу (коштовна річ, хоч нею ніколи не користувалися). Матір неможливо було витягнути з хати, вона цілувала кожну бамбучину, кожну деревинку. А коли вийшла, то вчепилася за криву пальму, що схилилася біля хатини, і ридма заридала. За нею заплакав і Янг, хоч досі тільки крадькома витирав то одне око, то друге. Злизував сльозини з тремтячих губів батько, раз у раз підштовхуючи порося коліном знизу, щоб не сповзало з рук. Потім батько опустив порося на землю, затиснув його ногами і покликав Янга. Попорпався у його клункові, що гнув хлопця, як циклон пальму, дістав мотузок, перев'язав порося, кінець намотав на кулак.
— Ну — ходімо… Ходімо вже помалу… — гладив він плече матері вільною рукою, умовляв. А вона тільки хиталася з боку в бік, наче од вітру, рвала на собі волосся.
Тим часом у селі почало діятися щось жахливе. Мотори заревли зовсім близько, між хатинами. Бульдозери йшли щільно один біля одного — будівлі розсипалися і лигали під гусениці з сухим тріском і пилом. А пальми піддавалися не одразу. То один, то другий бульдозер з натугою ревів мотором, пальма, у яку впирався ніж, судорожно тремтіла. І от… соковитий скрегіт-тріск, дерево п шумом гупає, аж земля здригається. А бульдозер ще й проповзе по пальмі, ніби йому хочеться причавити дерево до землі.
Янгові здалося, що з одного бульдозера щирив зуби Пуол. Придивився — він! Пуол сам трощив свою хатину!
— Виродок! Щоб ти маленьким здох!.. Проклинаю тебе! Проклинаю навіки! — потрясав кулаками його батько Джива.
Сплески-вибухи плачу спалахували то там, то тут. У розгардіяші, серед машин і людей, метушилися, і поліцейські, витягували з хатин людей — трохи не з-під самих гусениць, били палицями по спинах, по головах. До хто пробував відбиватися, а жінки пускали в хід нігті йI зуби. І поліцейські тоді зовсім навісніли.
Батько носі, тремтів, давав Янгові кінець мотузка і не міг попасти у хлопцеву долоню. Але віддав зрештою, щоб Янг і свинку-рябуху вів. А сам ще попорпався у Янговому клунку, дістав портретик бога Вішну. За рамку образка подекуди трималися засохлі квіти ліан та орхідей, папорові квіти. (Янг любив Вішну на цьому портретику: три обличчя в нього — і всі такі світлі, добрі; шість рук, і в кожній що-небудь тримає; коло бога сумирні собаки, гарний і ситий буйвол). А батько тим часом підпалив сірником священну запашну паличку для обкурювання, почав ходити з образом і паличкою навколо хатини і найближчих пальм. Потім став коло пальми, яку все обіймала і цілувала мати, задимів направо, наліво і на них. А грізні, страшні машини з ножами-відвалами уже зовсім близько, уже прямують в їхній бік…
— Ні-і-і!!! — страшно закричала раптом мати. Кинула свій клуночок і лампу, полізла на пальму. — Не віддам ніко-ому! Не віддам!!!
Хоч і нахилена була пальма, але обважнілій матері лізти було незручно. І все-таки лізла, дряпаючи собі ноги, вище й вище. Ось уже зосталася тільки та частина стовбура, яка, розпрямившись, простяглася вгору.
— Геть, геть! Ідіть по розрахунок! — кричали поліцейські. — Чого тут стоїте? Геть! — накинулися вони на Янга і його батька. — А ти?! Злазь зараз же, товста мавпо! — затряс кулаком на матір поліцейський з вусами.
— Не злізу! Не відда-ам!!! — кричала зверху мати. — Люди! Вилазьте на дерева! Вони не посміють нас…
Але її ніхто, може, й не чув за ревінням моторів, людським голосінням. Страх за матір скував Янга, він не міг зрушити з місця.
— Іменем Його Величності султана Муту — злазь!!! — вусатий поліцейський, схопивши якусь ломаку, пожбурив у матір. — Дістанеш тридцять ударів палицями! Злазь!
— Лю-доньки!! — кричала мати своє. — Не піддавайтеся!
— Ану — потряси її трохи! — крикнув вусань водієві бульдозера і ще щось додав по-англійському.
Бульдозер ревнув загрозливо, крутнувся на одній гусениці, зайшов збоку. Ніж-відвал у цього бульдозера був не рівний, а складався ніби з двох, поставлених під кутом один на одного, утворився ніби тупий ріг з гострими ребрами. Бульдозер ревів-газував, розхитував ножем пальму. Янг бачив, як метлялася вгорі мати, міцно обхопивши стовбур руками й ногами і щодуху репетуючи. Бачив, як щирив зуби в дурній посмішці водій-здоровило, висунувшись з кабіни; мабуть, забава йому подобалась.
— Матусю, не треба! Матусю, зла-азь! — кричав, голосно плакав Янг.
— Стривайте, душогуби! — зайшов наперед і щосили вперся у відвал бульдозера батько. — Вона злізе! Вона вже злазить! — і знову виставив для захисту образок Вішну.
Але що було водієві до їхнього бога, коли він, видно, і свого не поважав.
І раптом… страшенний тріск, пальма зламалася в тому місці, куди впирався бульдозер. Махрова верхівка, описавши велику дугу, впала на землю. Батько ледве встиг відхилитись: кінець дерева, його прикорень, теж майнув у повітрі, бухнув на землю.
Янг пронизливо закричав, аж самому вуха заклало, кинувся до матері…
І хай би він краще не бачив її такою!..
Нехай би навіки вона зосталася в його пам'яті з живим і чистим, таким добрим і рідним обличчям.
— Ма-а-а-а… а-а-а!!! — Янг боявся підступитись до того, що лишилось від матері, що видно було з-під пальмового стовбура. А батько підбігши, побілів і онімів, очі його стали каламутними, мов у божевільного…
Бульдозерист висунувся з кабіни вже до пояса, витягував шию, вдивлявся вперед, у те місце, де лежала розтрощена жінка, дурнувато кліпав білими повіками.
Вусатий поліцейський рушив з місця, потоптався, покликав до себе ще одного. Закидали матір пальмовим листям і поштовхали Янга і батька в спини: «Ви їй уже нічим не допоможете… Сама винна… Бог покарав її за непокору…»
6
Під Деревом Сходів тривав розрахунок. Ланцюжком, навантажені хатнім скарбом і живністю, проходили поди. Чиновник у чорній шапочці видавав тим, кого називав Лі Сунь, чеки.
— А цей мені винен… Узяв позику під майбутній урожай і не повернув. Йому виписуйте половину, двадцять п'ять доларів. А двадцять п'ять — мені! — указував крамар. — А цьому двадцять досить — решту мені… Цей теж заборгував… І цей!
У руці Лі Суня була вже добра пака чеків. Долари — це найкраще: ні їсти не просять, ні місця багато не займають.
Мансурів батько з братом несли Мансура на саморобних ношах. У хлопця була перев'язана голова. Він міцно притискав до себе собаку.
Уже наї катері Мансурові обійми послабшали, і собака вислизнув із рук. Високий на зріст матрос, який поспішав у рубку до штурвала, спіткнувся об собаку, той заскавучав, відскочив, потрапив під ноги ще одному. Другий швиденько схопив собаку за шкірку і шпурнув за борт. Мансурів батько не встиг ні спіймати його, ні де-небудь сховати.
Катер заревів, заторохтів мотором, швидко пішов до виходу з лагуни. У тінистих бурунах, що вусами розходилися за кормою, довго ще гойдалася собача голова. Собака плив услід, з останніх сил молотив лапами по воді.
«А де наша свинка?!» — раптом схопився Янг. Зовсім не міг пригадати, коли вона вирвалася від них, коли її загубили.
А далі було забуття. Може, спав, а може, був непритомним…
Розділ другий
1
Радж, вислизнувши з хати, завмер на хвилину біля східців, прислухався. І пішов. Хода була легкою, сягнистою. Тіла свого, напруженого від настороженості, не відчував: загострилися всі почуття. Стежка була поцяткована темно-світлими плямами й смугами, місяць мерехтів, біг поміж листям і гілками наввипередки.
Верещали цикади, скрикнув якийсь нічний птах.
Ішов він не до берега, де в маленькій затоці біля мису знахаря Япа були повитягувані за лінію припливу і прив'язані рибальські човни — котрі з балансирами, котрі без них. Дехто знімав, відв'язував балансири, заносив додому. Так було спокійніше: човна ніхто не візьме. Ішов Радж до центру острова, де була викопана у лощині єдина криниця. Хотілося востаннє напитися з неї води — своєї, рідної. Цю воду не можна було забути — завжди теплувату, з лісовими прілими запахами. Часом була вона трішки солона й гіркувата, коли зачерпнеш необережно глибоченько. З-під їхнього острова-атола підступала, просочувалася в криницю важка морська вода. І хоч здавна вже на острові Рай споживав Радж солодку артезіанську воду (Рай — острів вулканічного походження, і можна було копати глибоко), і хоч пив-куштував він багато чого екзотичного, привезеного і неблизького світу для туристів, але вода з острова Біргус ніколи не забувалася.
І всьому цьому настане кінець. Американці побудують на острові військову базу — і морську, й авіаційну водночас, як на тому відомому на весь світ острові Дієго-Гарсія, що теж тут, в Індійському океані. На їхньому Біргусі буде все вирубано, викорчувано, зрівняно. Може, саме через цю криницю простягнеться злітна смуга для важких бомбардувальників.