Чому нікому на архіпелазі це не болить? Чому плачуть на острові тільки біргусівці? О, проклятий народ, який ще не став нацією… Общини, угруповання, касти — за походженням, за племенами й родами, за релігією, за місцевістю, за родинними зв'язками… Таміли, сінгали, яванці, китайці, сунданці, мадурці, негрити, нащадки португальців та арабів, голландців і англійців… Що з того, що нібито архіпелаг Веселий дістав незалежність від британської корони? Кожний острів відособлений, з кінця в кінець архіпелагу сотні кілометрів. Що діється на сусідньому острові, людям уже нецікаво, а в світі — тим більше. Цивілізація зачепила тільки Головний, Гірський і Рай, на них і електрика є, радіоприймачі. А на решті знайти хоча б якийсь транзистор — диво дивне, виявити освічену людину — ще більша рідкість. Це щастя, що на Біргусі жив грамотій, колишній матрос Дуку — торік помер. У нього всі діти біргусівців училися читати й писати. По-англійському, звичайно. Отой Дуку і помітив, що в Раджа неабиякі здібності до навчання, до чужих мов. Дуку й умовив батька віддати Раджа в приватну школу на Гірському, щоб підготувати для вступу до коледжу. Поки Радж навчався в тій школі, то батько ще якось викручувався, вишукував кошти. А про коледж не можна було й мріяти, коледж був тільки на Головному. Де візьмеш гроші, щоб і за навчання платити, і квартиру наймати?
Радж пив воду довго, смакував, а думки, важкі й болісні, уяви-малюнки дитинства переповнювали голову… Чомусь вода сьогодні здалася гіркішою і солонішою. Може, це домішувалися вже до неї Раджеві сльози?
Линув рештки води півколом перед собою, почепив кухля на кілок. Ну от і все… Прощавай, Біргусе, назавжди… Хоча ні, трішки ще побуде, посидить на ослінчику її бамбукових палиць, помилується зеленими вогниками світлячків. Може, вщухне біль у серці, перестане тиснути під грудьми.
На цьому ослінчику завжди відпочивали жінки, перед тим як узяти на себе вантаж, нести воду додому. Сюди й молодь приходила гуляти, особливо закохані. Багато років, покоління за поколінням…
«Ну все… Уставай, Радже!» — наказав собі. І встав, рвучко обернувся до гущавини. Піде навпростець, орієнтуючись за місяцем. Туди, на берег лагуни, до табору американців. Що там зараз робиться? Куди вони поділи убитих Япа і Рату?
З-за останніх кущів виходив обережно, раз у раз завмираючи, напружуючи слух і зір.
Хропуть американці в наметах, не чути й кроків вартового.
Безшумно, як тінь, кинувся Радж до прикритих брезентом ящиків. Зайшов від води, щоб не можна було помітити його з боку наметів. Побачив: до крайнього ящика прихилено гумовий човен. Весел не видно ні біля човна, ні за човном. Радж поколупав ногою пісок — немає і в піску. «Ну — нічого, знайдемо чим замінити… Вони у нас Біргус відібрали, батьківщину. Коли я човна позичу — дрібниця для них…»
Скрадаючись, дійшов до того місця, де звечора стояв вартовий і де відбулася трагедія. Трупів боми і Рати не видно, навіть плями присипані, зосталися тільки сліди босих ніг. А-а, ось він, вартовий… Сидить, спершись руками на автомат, схилив голову на груди. Не той, певно, якому штрикнув ножем під бік… І цього вояку можна було б прирізати, забрати автомат… А потім підпалити все… Раджа аж затрясло, ледь стримався. Що тоді буде з односельцями? Можуть розправитися з усіма, і ніякого суду на чужинців не знайдеш.
Пішов обережно назад, потім — уздовж прибою.
Хто шукає, той знаходить: он гойдається на хвилях якийсь уламок дошки. Можна її використати замість весла. А ось і бляшанка — буде чим воду вичерпувати…
Зняв з себе білу теніску, щоб не так світилась у темряві, поволі відштовхнувся од берега…
2
Жителі Біргусу, та й не тільки біргусівці, називали морем усе, що було між островами архіпелагу або поблизу островів. Всю решту простору, який навіть у думках було важко охопити, називали океаном. Навіть не Індійським — просто океаном, і все. Десь на схід, понад три тисячі кілометрів звідси, Суматра і Ява, це вже Індонезія — найближчі сусіди. А на північ і на захід, де Індія та Шрі Ланка, ще далі — вода, вода, вода… А який же великий світ, кінця-краю немає!.. Які великі є материки, а ще більші — океани! І це ж треба, щоб світ клином зійшовся на їхньому Біргусі, щоб якраз на нього впало несите око янкі. Хіба Радж не читає газет? Читає. І місцеву «Фрідом» («Свободу»), гіркий сміх з цієї свободи, і ті, що забувають туристи — англійські, американські, французькі, німецькі, австралійські. Була в одній газеті карта-схема, весь світ американці вкрили своїми базами, на всі материки й океани їхні лапи простягнулися. Найближче до Біргусу, до всього архіпелагу — база на острові Дієго-Гарсія в архіпелазі Чагос.
Думки Раджа йшли по колу: то про Біргус і Рай, про весь архіпелаг Веселий, то про свою роботу, про дельфінарій…
Уламок дошки кострубатий, не візьмешся по-людському, не повеслуєш як слід. А човен занадто широкий, треба нахилятися то до одного борту, щоб дістати до води, то до другого.
Дедалі частіше перекидав дошку в ліву руку, щоб вирівняти хід човна, плисти прямісінько на схід, на заграву Рая. У воді після ударів дошки міріади біло-фосфоричних іскринок. Сріблясті сліди завихрень не відразу блякнуть, а ще довго світяться на воді, ніби проступає величезна казкова тварина. Довгий і широкий фантастичний слід залишається і за кормою човна. Радж знав, що це спалахують і світяться малюсінькі рачки та всякі інші істоти мікроскопічних розмірів. І все-таки йому хотілося вірити у щось казкове.
Вічна краса вічного моря-океану…
А під водою вночі Радж іще не був — тільки перед самим смерканням, і то через те, що запізнився повернутися на берег.
Було це тоді, коли його підводна прогулянка ледь не скінчилася трагічно. От, під лівою щелепою ще й сьогодні трохи болить шрам-місяць…
Ще під владою британської корони Рай забудовувався за єдиним загальним планом. Згідно з цим планом, острів цілком мав перетворитися на місце відпочинку — заморський рай з вічним літом. У ньому й свої товстосуми, і англійські, і з усього світу могли скинути або нагуляти жир, спорожнити товсті гаманці, позабавлятися й потішити грішне тіло.
Місто на острові в плані нагадувало неправильне приплющене з півночі на південь колесо з вісьмома спицями. Обід — кільцева пішохідна дорога вздовж пляжів. Ринг-стріт, авеню, «бродвей», шпацірштрассе — як тільки не називали ту дорогу! Спиці — радіальні вулиці, які ділили острів-місто на вісім секторів і сходилися на овальній площі. Шість північних найсонячніших секторів були віддані туристам, індустрії відпочинку. Уздовж ринг-стріт у зелені стояли готелі, пансіони, санаторії, глибше до центру — нічні клуби, дансінги, казино, ресторани, бари, кафе. Найменші і найкоротші, ніби сплющені під вагою інших шести секторів, були сьомий і восьмий — південні. Тут були порт з причалами і господарськими будівлями та квартал жилих будинків. Дельфінарій займав куток між першим і восьмим секторами, врізувався трохи і в море. На всьому острові не було жодної машини, каталися тільки велосипедисти і рикші, тихі електромобілі.
Містер Джеральд Крафт, власник дельфінарію, не раз кликав Раджа до свого кабінету, довірчо садовив у м'яке крісло перед столом, сам примощувався у другому. Говорив і раз у раз обережно простягав до плеча Раджа свою пухку руку, навіть погладжував:
— Радж Сінгх, я люблю тебе, як сина… Ти — потрібна людина на потрібному місці. Ти не медмен, як Судзір, не божевільний. У того тільки самі мекінейшн у голові, Судзіру головпе — мейк мані… Гроші, тільки гроші!
Радж роззявляв рот, хотів вставити у швидкий потік Крафтових слів хоч кілька своїх. Що й він, Радж, не може за одну й ту саму платню займатися ще й обстеженням акваторію острова. Досить і того, що містер Джері перетворив його на затичку для кожної дірки, замість того щоб узяти на роботу ще чоловіків зо два.
— За це я тобі окремо заплачу — о'кей? Але нам треба добре знати, що робиться навколо острова під водою. Я хотів би підвищити плату за підводні прогулянки. Хотів би мати два маршрути: теперішній, легкий, залишиться як є. Другий зробимо складнішим — тому й гроші більші. Дали б рекламу шикарну:
«Чудеса підводного гроту! З аквалангом — у казку! З обіймів восьминога — на волю! Чи гладив ти акулу?»
І ще багато чого можна було б придумати…
— Та придумати можна, але…
— О, ти мене розумієш! Грот потрібний! Знайди хоч маленький гротик! І чим глибше, глибше… Щоб був і маленький жах, легке лоскотання нервів. О, на страху можна добре заробити!
— А ви знаєте, що запас повітря в акваланзі обмежений? Та й небезпечно: і акули, і… Кесонку можна схопити.
— Вот із кезонка?
— Хвороба така… Від різкого перепаду тиску — з високого на низький. Кров може скипіти в жилах, бульбашки повітря закупорять судини мозку — і гуд бай, май френд! Зустрінемося на тому світі…
— О, не треба «гуд бай». Це буде страшно, це підірве увесь наш бізнес! А гротик треба… — і сумовито зітхнув, розвів руки: — Мейк мані, май френд… — вигляд у Крафта був жалісливий, хотів і Раджа розчулити.
Довелося шукати якщо не грот, то хоч «гротик». Радж уже добре обстежив два східні і два північні сектори, знав, що діється під водою біля пляжів. Коралових скель вистачало, не було тільки на доступній глибині грота.
Усе не міг вибратись обстежити море біля західних секторів. До них треба було йти і йти, тягти на собі двадцятикілограмовий акваланг, півторакілограмовий пояс. Через порт або через центр міста було б набагато ближче, але ж не підеш у пластикових капцях і плавках або гідрокостюмі та ще з таким вантажем.
Так от — того дня туристи трапилися літні, переважно сімейні пари з тих, що вже доживають свій вік, але перед смертю вирішили побачити світ, трохи розвіяти нажиті капітали. З такими туристами Раджу було і легше і важче. Легше, бо вони човна не хитають, сидять статечно і спокійно, учепившись за борти «Нептуна», не перехиляючись то сюди, то туди, не сунуть руки в море, а тільки витріщають очі під ноги, на акрилове дно, розглядають, що робиться під водою, слухають Раджа і по-дитячому ойкають і ахкають: «А це що? А те що таке?» Ну, а важче, бо треба під час посадки притискувати борт щільно до містків причалу, прив'язувати і ніс, і корму, щоб бува, якась бабуся не впала у воду. До того ж треба детально вчити, як користуватися рятувальними жилетами і кругами, і тільки це вже наганяло на них страху, змушувало обома руками хапатися за борт. А веслувати доводилося уже так плавно та обережно — склянку води на голові можна тримати.
Відпливав од берега, обходив купальників, здається, все було нормально, а потім звідкись налетів свіжий вітер. Одній сухоребрій туристці у шортах і з свинячими іклами[1] на руках стало млосно. Звичайно ж, під водою були і дива, і красоти. Але хіба матимеш естетичну насолоду, коли хтось по сусідству гикає, ніби йому виривають нутрощі, і раз у раз перехиляє голову через борт? Терпіли бабусю тільки тому, що долари за морську прогулянку все одно були заплачені і треба було мати від грошей хоч якусь віддачу. Та зрештою терпець урвався, всі зажадали від Раджа повертатися назад.
Радж висаджував усіх поволі, кожному, чи жінка, чи чоловік, подавав руку — обіпертися, раз за разом повторював:
— Леді енд джентльмени! Хто хоче здійснити підводну прогулянку з аквалангом і в масці, проходьте до каси, оплачуйте і записуйтеся.
Охочих цього разу не знайшлося — ну й гаразд.
Доповів містерові — так і так, звільнився раніше, зможе поцікавитися західними секторами. Чи не можна взяти «Нептуна»? Можна було б скоріше оглянути акваторію на заході, а потім уже «підозрілі» місця обстежити під водою детально.
Не дозволив містер Джері, злякався. Надто вже дорога річ «Нептун», зроблено цей величезний шлюп на спецзамовлення у самій Англії. А що як наскочить на підводну скелю, і прозоре акрилове дно «Нептуна» трісне, розколеться? Хто тоді оплатить збиток, витрати? А якщо не розіб'ється, то можуть украсти або зажене вітром у відкритий океан, поки Радж пірнатиме і плаватиме під водою. Дозволив тільки взяти ялик, невеличку шлюпку. Той самий ялик, у якому щодня їздили в порт по рибу, для дельфінів і який так просмердів цією рибою, що Раджу довелося довго відтирати його піском, чистити віхтем, обливати з відра, щоб і самому не просмердіти. Однак містер Джері й тут пожалкував, не пустив Гугу, асистента дресирувальника Судзіра, поїхати з Раджем, побути за вартового. У Судзіра й Гуги була ще вечірня вистава у дельфінарії… Містер Джері поквапив тоді Раджа:
— Давай, давай! Скоріше! Тайм із мані! Час — гроші!
У таких речах, як підготовка до підводного плавання, ніякої квапливості не може бути. І хоч багато часу заорав ялик, Радж усе перевірив досконало: який тиск у балонах — треба 150 атмосфер, — чи працює вмикач подачі резервного повітря, чи справний дихальний автомат і редуктор. Подумав, чи одягати гідрокостюм — і пошкодував часу на це. Пришпилив на ліву руку глибиномір, на праву — магнітний компас, на праву литку прив'язав двома ремінчиками піхви, сунув у них ніж. Під водою кинджал краще мати на нозі, а не на поясі, де і грузина, і поясний ремінь акваланга. Що ще? Візьме шток-списа, це ніби збільшена вдвічі копія стріли підводної рушниці, тільки без зазубнів на кінці. І шток, і ніж — під акул.
Якби Радж тільки сам був господарем комори, де зберігаються акваланги і все необхідне спорядження, де стоїть у кутку електричний компресор, якби не мав ключа від дверей ще й Судзір, то можна було б так і не перевіряти. В усякому разі, за свій особистий акваланг Радж був спокійний найбільше. А так хіба знаєш, що на тебе чекає, який сюрприз? Судзір часом користується і гідрокостюмами з комори, і аквалангами, а повернеться з моря, кине все напризволяще — прибирайте за ним, прислуговуйте.
Стільки бундючності в цього Судзіра, стільки мух у писі! Таким уже маестро-панком себе тримає, ніби тільки пін один на всьому світі знає, як поводитися з дельфінами. А Радж певен, що це не так. Чого ж би Судзір так ховався зі своїми дресируваннями-репетиціями? Борони боже, щоб хтось піднявся на вишку або сів де-небудь на трибунах, постежив за його способами і методами. Ні Раджу, ні Гугу не довелося жодного разу це пробити. Судзір кричав і лаявся найгіршими словами, погрожував звільнитися з роботи. Містер Крафт у таких випадках аж тремтів: тільки не це, тільки не це!
Умів Судзір набити собі ціну…
… Ялик плив тоді за попереджувальними буйками. Сонце стояло на вечірньому крузі, гріло ласкаво, не пекло. Охочих купатися в такий час було багато, узбережжя аж кишіло. Радж обминув одного човна з матросами рятувальної служби, другого. Нудьгували вони, вудили рибу. Привітався з ними, віддавши салют рукою: усі давні знайомі. Потім його самого випередив. глісер на підводних крилах. Промчав ще далі в море, майже біля самісіньких рифів повернув на крутому віражі, зробив круг довкола Раджа, на другому витку наблизився упритул і застопорив, осів у воду. Ялика гойднуло на піднятій хвилі.
— Ти куди? — грубувато спитав його схожий на араба чоловік з густими чорними вусами — здається, не було такого в рятувальній службі.
— А ви куди? — так само грубувато перепитав Радж.
— Ми на роботі!
— У мене теж робочий день не закінчився.
Вусатий глянув на свою руку з годинником.
— Я радив би тобі, хлопче, плавати поблизу дельфінарію. («Знає мене?!» — неприємно здивувало Раджа). Тут приватні пляжі. Можеш наскочити на неприємність. — І глісер ревнув мотором, помчав навколо Раю на північний захід — проти годинникової стрілки.
А Радж повернув ялика до берега, туди, де заходили у воду дві величезні скелі з черепашника. Кинув нейлонову шворку на прискалок, прив'язав. Швидко просунув руки у ремені акваланга, застебнув поясний ремінь, сполоснув маску водою, насунув її на очі й ніс. Загубник у рот, шток у праву руку — беркиць спиною вниз із корми…
Проплив трохи від берега, спинився на триметровій глибині. Треба огледітися, продути вуха. М'яке, розсіяне світло ніби розлите всюди. Виграють сонячні відблиски на поверхні, скачуть на піску зайчики. Усе немов збільшене, наближене, уже вкотре дивується з цього Радж, а звикнути не може. Ах, море-океан, море-океан!..