Повз маску вниз пропливає різна жива дрібнота. Отже, він сам спливає нагору — мало начепив грузил. З шумом вириваються з пелюсткового клапана бульбашки повітря. Осяйні, ніби з живого срібла, вони стрімко летять угору і збільшуються, збільшуються, щоб тут-таки розбитись об поверхню на тисячі дрібненьких. Простягнув руки похило вниз, запрацював ластами — глибше і глибше, просто в табун перістих, жовто-синіх риб-метеликів, що пурхають і кружляють, танцюють навколо зарослих червоними і фіолетовими губками, жовтими, рожевими і білими коралами скель. Риби розпливаються трохи ліниво, трохи лякливо, щоб відразу ж знову з цікавістю повернутися назад, подивитися — а хто ж це потривожив? Чи треба рятуватися, зникати в зарості? Глибина понад сім метрів, тіло врівноважилося, ніби потрапив у невагомість, але збільшився тиск на грудну клітку, дихати стало набагато важче. Не дає забути, де ти і холод. Колір води набуває вже синювато-зеленого відтінку, позначається на всьому. Ось колонія поліпів — немов пухка подушка або шапочка гриба. Густо стирчать сотні живих, уже фіолетових у розсіяному світлі, а не червоних квіточок. Не втримався, погладив живу щітку, і поліпи, ніби по них провели праскою, повтягували в чашечки маленькі тільця, щоб тут же знову висунути їх, затремтіти.
Глибше не буде спускатись… Глянув на компас і повернув уздовж берега. Пропливе отак на північний захід метрів сто, потім поворот на сто вісімдесят градусів — і ще раз, уже ближче до берега. І досить на сьогодні.
Яке нагромадження скель, які химерні форми! І якісь гриби, і колони з наростами, і шпилеподібні, схожі на храми, споруди.
Радж повертав то праворуч, то ліворуч, то забирав угору, щоб відразу ж знову опуститися нижче. Не забував поглядати і на компас.
Скелі порідшали, ніби хтось накидав їх урозсип, етапі траплятися галявинки. Повернув ближче до берега, проплив під якоюсь аркоподібною спорудою, навіть зробив круг навколо неї. Усе це добре, все цікаво, але ж містерові Крафту давай грот.
Он іще лабіринт скель, глибина понад десять метрів. Тут набагато темніше — заблудитись можна. А скільки всяких риб! І перістих, і смугастих, і в цяточки, і величезними фальшивими очима, намальованими на хвості. Оглянувся туди-сюди — чи не підкрадається звідкись акула? Можна було б і ту арку, і цей хаос рифів та скель включити в новий маршрут, але ж… Але ж грота немає! А що там, ліворуч, ближче до берега? Якісь пласти, напливи приступками, козирками, деякі з них примхливо порізані каньйонами, темніють вирвами.
Заглянув під один козирок, де вода була темніша. Погляд не вперся в дно чи в стіну, склепіння дедалі підвищувалося, забирало ліворуч. Розхилив водорості… Невже знайшов?! Очі трохи призвичаїлися до сутінків, і мін побачив на стелі і стінах цілі колонії актиній, коралів, юрмища мідій та устриць. Повільно ворушили численними ніжками і вусиками лангусти… Зачепив ненароком балоном за виступ скелі, скреготнув, і врозтіч кинулися червоні риби-солдати. Деякі — під Раджа, до виходу, деякі глибше, де щось світліло з лівого боку. Може, другий вихід? Поплив обережно вглиб, помітивши, як кинувся тікати від нього величезний окунь… Так і є, це — другий вихід, навіть ширший за той, крізь який заплив. Риби тут плавають смішно, ніби стоячи на хвостах, усе намагаються триматися спинами до світлого, до виходу.
Щось схоже на грот… Але ж тут майже зовсім темно, треба плавати з електричними ліхтарями, щоб роздивитися усе всередині. Чи захоче містер Крафт придбати кілька підводних ліхтарів? Це ж не прості електричні ліхтарі, і, мабуть, вони коштують чимало.
А це що за металева штуковина виглядає з-під листя ламінарій? Радж поторкав її штоком, почув залізний скрегіт… Наче бочка літрів на п'ятдесят, тільки сплющена з обох боків, денця овальні, а не круглі. Відхилив листя більше… З одного кінця не денце, а міцна накривка з гумовою прокладкою. Віко тримається на затискачах, вони схожі на ті, які бувають у каністрах для бензину. Збоку пригнуті ручки. Хотів уже братися за ручку, щоб зрушити контейнер з місця — важкий чи ні? Але підсвідомо відсмикнув руку, ніби обпікся. Поворушив штоком листя, прикрив знахідку, як і була.
Бр-р, чи це холод дошкуляє, чи підступає до серця страх? Здалося, що хтось стежить за ним, ніби хто потилицю свердлить з глибини грота… Не втерпів, оглянувся — ні, нікого. Поплив з грота геть. Зробив коло: подивився на вхід з боку моря: контейнера Звідти не побачив.
Що робити зі знахідкою? Що може бути в контейнері?
«А коли в ньому крадене, награбоване або якась контрабанда, наркотики? Може, треба скоріше поліції заявити?»
Радж виринув на поверхню, огледівся. На всякий випадок треба запам'ятати орієнтири… Ага, закінчується фасад готелю «Сельют», три пальми стирчать серед похилих гілок казуаринів, за ними нічний клуб «Кракен». А де ж ті скелі з яликом? Ого, далеченько заплив. А сонце? Зовсім низько сонце…
«Що робити? Що придумати? А може, забути про все. Нібито нічого не бачив, нічого не знаю? Далі від гріха…»
І відчув, що просто так залишити свою незвичайну знахідку не зможе. Пірнув знову, заглибився… Проплив спочатку в бік ялика, може, знайдеться по дорозі інший грот. Але піймав себе на тому, що нічого не помічає під водою, усе стало нецікавим. У голові одне — таємничий контейнер.
Повернув до грота…
«Хоч посмикаю добре, якщо не можна заглянути в контейнер». Раджа і вабило до грота, і тривожило відчуття невідомої небезпеки.
Як поблякло все під водою, посіріло!.. Промені сонця вже майже не пробиваються в глибину, а ковзають і відбиваються од води. Скоро зовсім споночіє, а він так далеко від дельфінарію…
Обігнув останню скелю біля грота і… ледь устиг підігнути ноги, загальмувати, сильно запрацювавши ластами. Двоє незнайомців у чорних гідрокостюмах з жовтими аквалангами піднімали за ручки той самий контейнер. Один тримав вільною рукою величезний елетроліхтар, другий — підводну рушницю. Незнайомці вже сильно працювали ластами, щоб набрати швидкості. І тут один оглянувся і зреагував на Раджа блискавично: підкинув рушницю, клацнув гарпун, розтинаючи воду. Радж підняв руки, перевертаючись на спину, але відхилитися не встиг: стріла таки влучила у щелепу. Цілився, гад, у шию, але удар припав трохи скісно. Радж згарячу сильно смикнув гарпун. Вирвав легко, але випав з рота і загубник. Задихаючись, кинувся угору, на поверхню — щоб не потонути і не привабити акул. Кров вони відчувають за милю.
2
… Набридла ця дошка-весло… Але Радж намагався веслувати рівно і розмірено, з якимось навіть завзяттям. Рай наближався, видно було вже не тільки заграву, але й окремі вогні. Де-не-де світилися ще вікна в готелях і пансіонатах. Найтемніші квартали були в сьомому і восьмому секторах. А он те сузір'я вогнів — «Кракен», нічний клуб. Якби це було не так пізно, а годині о дванадцятій ночі, то побачив би над ним різнобарвні спалахи. А так уже вакханалія вогнів і підсвічувань пригасла, затих музичний одур, вистава давно закінчилася. Не хвицяють ніжками стандартні, наче вирізьблені на одному верстаті, майже голі дівчата… Раджу не доводилося ще там бувати, чув тільки краєм вуха, як один турист-американець розказував іншому, облизуючись, і все повторював: «Фентесцік! Фентесцік! Мудріше, ніж колись у Гавані!», а той слухав, розвісивши вуха, і трохи слину не пускав.
Куди краще спрямувати човна? Якщо огинати острів праворуч, пливти через район порту, буде набагато ближче до дельфінарію. А якщо вздовж усіх пляжів довкола острова — набагато довше. А може, зовсім поки що туди не плисти? Аби тільки добратися до берега, сховати де-небудь гумівку — і далі пішки… А може, і не ховати тут, а спустити повітря, взяти на плечі й тюпати собі потихеньку?
… Тоді, коли виринув, задихаючись і кашляючи, затискаючи рану, опинився трохи праворуч, ближче до «Сельюта». Виплив, видряпався, розкарячено шльопаючи ластами, на берег. З правої руки не випускав ні штока, ні чужого гарпуна, ні маски. Спочатку впав був навколішки, потім сів на ще теплий пісок, такий привабливий і ласкавий, щоб добре викашлятись, але відразу ж підхопився: «Та що це я? Так і кров'ю можна зійти…»
Кров і справді лилася сильно, цебеніла між пальцями, хоч як затискував рану долонею. Уся рука від кисті до ліктя розмалювалася струмками крові, краплі часто зривалися з ліктя, потрапляли на бік і на ліву ногу. Побіг до скель, де був схований ялик. Звідси, з берега, добиратися до шлюпки було важче — руки зайняті, на ногах ласти. Позбивав коліна, пробуючи лізти на скелю в ластах. Позривав їх з ніг і, забувши про рану, видряпався нагору, заглянув в ущелину. Ялика не було!
Спочатку розгубився і не помітив, що в прибої ворушиться кінчик нейлонового мотузка. А як помітив, злетів униз, стукаючи балонами об скелю, схопився за нього обома руками. Потягнув з усієї сили, і ялик показався трохи з води. Фібролітове дно ялика було в двох місцях пробите, дірки — двома долонями не закриєш.
Залишив усе так, як було, — на дні. Повільно зняв акваланг.
Змив кров на шиї, на руках, але гарячі струмені відразу ж знову залили плече й руку. У воді від удару стріли болю майже не відчув, а тепер рана страшенно боліла, наморочилося в голові й нудило. Затиснув рану долонею, правою рукою підніс до очей гарпун. Схожий на саморобний, ніде немає фабричного тавра. Тільки там, де обірвалася волосінь, вибито на залізі якісь навскісні риски, ніби хто викарбував одну біля однієї кілька «пташок». Вони були схожі чи то на дві англійські літери дабл ю — «WW», чи то на дабл ю і ві — «WV». В очах розпливалося…
Затиснув між камінням під водою шток і гарпун, притопив ласти, накривши брилою вапняку, надів акваланг ременями на праву руку — надто дорога річ, щоб залишати, — і вибрався з кам'яного гнізда.
Він то брів знесилено, то біг підтюпцем, обливаючись кров'ю і чомусь задихаючись, до готелю «Селыот» — найближчого пункту, де йому могли надати допомогу. Десь праворуч на лужку чути було удари по кулях — грали в гольф. З усіх вікон і дверей водоспадами вивергалася музика. На балконах-галереях, що оперізували кожний поверх, людей — мов насипано. Вечір був тихий і ясний, небо на заході грало рожевими і багряно-ліловими барвами, мережива легеньких хмарок сяяли вогнем. Туристи милувалися заходом, дихали посвіжілим повітрям і чекали-сподівалися, що сонце, ховаючись у воду, раптом пошле останній прощальний зелений промінь. Хто побачить таке диво, той буде щасливий до кінця днів своїх.
Усі дивилися тільки на захід, тільки в океан, ахали й мліли від насолоди. Ніхто й не глянув на Раджа. А йому здавалося, що всі дивитимуться тільки на нього — голого, і в крові!
Наробив переполоху в готелі… Дівчина-портьє вибігла з-за стойки, від переляку сунула пальця в рот: думала, що хтось із постояльців. Кинулась до телефону, набирала номер лікаря і кілька разів збивалася…
… Радж перестав веслувати. Що це застує, яка стіна? Чому зникли всі вогні на березі? Човен за інерцією ще трохи проплив і м'яко уткнувся у темний високий борт. Якесь судно… Наставив руки, щоб більше не било хвилями об борт. Чиє воно? Чому без вогнів? Червоного — праворуч, зеленого — ліворуч… Хоч тут і не проходять водні шляхи, але ж правила є правила, хіба мало хто може наткнутися… Стоїть на якорі, чогось чи когось чокає. Ті, що привели судно в цю затоку, не наткнулися на риф або скелю, вони добре знали, що робиться в цьому місці під водою.
— Ти чув? Здається, щось хлюпнуло… — долинув раптом тихий басовитий голос із катера. Але не над головою Раджа — з того борту.
— Хвилі… Вітер посвіжішав, розвиднятися, мабуть, починає.
— Ага… Сто чортів їм у печінку! Будемо розвантажувати, а то не встигнемо вернутись.
— Собаки!.. Зайві півтори години через них простирчали.
З того боку судна чути гучний плюскіт — щось кинули важке. Під цей шум Радж сильно відштовхнувся од борта долонями, а потім обережно поплив — щоб не хлюпати і менше було видно фосфоричні сліди. Ще один важкий плюскіт за судном, і Радж взяв у руки дошку. Гребок, другий, третій… Чим далі, тим швидше!.. «Контрабандисти… І того разу під водою або вони були, або їхні поплічники… Добре, що зняв сьогодні білу теніску…»
Борт судна віддалився, став нижчий, його вже майже не видно було на тлі пляжу, зате дружно висипали, наче спливли, вогні «Кракену».
Чи не можна знову повертати до берега? Хай їх люди не знають, цих паразитів…
Несподівано дошка зачіпляється за гумове вухо, в яке вставляється весельце, виривається з натруджених пальців і дзвінко вдаряється об бляшанку-черпак.
— Пероул?! — відразу окликнули з катера.
Ніякого паролю контрабандистів Радж не знав і знати не хотів. Запрацював з усієї сили дошкою, щоб відпливти якнайдалі від цих піратів.
На судні сяйнули спалахи, вдарила автоматна черга. Кулі віялом зачеркали по воді, дві чи три влучили в човен. Пфхху-у… Пху-у… — рвонулися струмені повітря з пробоїн, ніби виринули поруч, стомлено зітхнули дельфіни.
Радж ковзнув за борт униз головою…
Розділ третій
1
Груба рука смикнула Янга за плече, потім жорсткі пальці покрутили за вухо. Хлопчик ще добре не проснувся, але почав уже сприймати звуки: на сходнях тупали босі ноги, сходні прогиналися і хлюпали по воді, гула, двигтіла залізна палуба, дзвенів від ударів борт катера. Він дихав жаром, обпікав, ніби побував у вогні… Сонце немилосердно смалило в голову, в скронях бухала кров. Янг розплющив очі, але побачив над собою не батька, а широке й спітніле обличчя матроса з рудими бакенбардами.
— Ну, прочумався? Викидайся звідси скоріше… І батька свого забирай… Твій батько що… той? — матрос покрутив пальцем біля скроні.
Янг сів, приголомшено похитав головою. Він ледве збагнув, де він, що з ними сталося. Вони тільки удвох на палубі катера. Батько обіруч учепився за радіомачту, обхопив її і ногами, ніби силкувався вирвати з «коренем».
— Моя пальма… Моя пальма… — бурмотів він, ласкаво усміхаючись. — Я заберу її з собою, почекайте… Вона ще молода. Вона прийметься на новому місці… Пальмочка моя!
Двоє матросів розгублено поглядали на це дивацтво, а потім силоміць розчепили його руки. І тоді батько пронизливо й дико, ніби його колють у серце, закричав, задриґав ногами, чіпляючись ними, як гаками, за троси розтяжки.
— Таточку! — кинувся до нього Янг. — Не треба! Заспокойся, таточку! — спробував обіймати, тішити, а батько безтямно водив очима, сина не впізнавав і не слухав.
Матроси потягли батька по трапу, його босі ноги стукалися кісточками об кожну поперечку, обдиралися до крові. Збіг за ними і Янг… Матроси кинули батька на пісок — і бігом на катер, витягли за собою сходні. А той рудий, що залишився на катері, розгойдав забутий Янгів клунок і шпурнув на берег. Від кидка клунок розв'язався, і речі з нього, не долетівши до сухого, попадали у воду. Янг не кинувся рятувати їх. Він перевертав у цей час батька, витирав на його обличчі пісок, кричав, як глухому. І не міг докликатись, батькові очі залишалися безтямними, дихав він важко. Янга давили сльози і розпач: що робити?
— На… Поклади йому на голову… Може, стане легше… — почув Янг голос Мансурового батька. Той тримав якусь вихоплену з прибою одежину, з неї дзюрчала вода. Віддав — і пішов до гурту односельців під дерева.
Янг трохи протер батькові обличчя. Той став дихати рівніше, заплющив очі.
Янг поглянув на всі боки: катер уже відійшов далеко, гуркіт мотора ледве долітав. Вигнанці з Біргусу сиділи під пальмами похмурі, пригнічені від горя. Ніхто не знав, що робити, куди податись… Ніхто їх тут не зустрічав, ніхто не чекав. Від близького дерев'яного причалу йшли рибалки, які щойно розвантажували з баркасів і човнів сітки й рибу. Ідучи сперечалися, чи варто підходити, чи треба допомагати прибулим. «Це не мусульмани. Хай цим прибульцям їхній Вішну допомагає, а не ми…» — «Нам самим немає роботи, а тепер ще й ці…» — «Що вам — шкода якоїсь рибини?» — «На всіх не наловишся, і так сіті порожні».